Шалене перо

WOLF ART PRINT watercolor wolf artwork lone wolf print | Etsy | Wolf  painting, Animal paintings, Watercolor wolf

«Вовча трилогія», як люблять її називати читачі, була почата Дороті Херст в 2011 році.

Кожна книга трилогії жанром епічного фентезі, або ще як кажуть «вовчого» фентезі, має свою промовисту назву. Перша книга – «Закон вовків» - постає перед читачем як суцільна збірка таємниць та загадок. Безліч питань виникають у ході прочитання книги, що в свою чергу змушує неначе приклеїтися до книги й слідкувати за сюжетом. Друга книга з назвою «Таємниці вовків» є протилежністю першої – збірником відповідей. Розкриваючи всі замки, всі двері, авторка майже відпускає читача, дарує йому свободу, але чогось не вистачає. І тут з’являється третя завершальна частина «вовчої» історії – «Дух вовків». Як не дивно саме ця книга несе найбільше смислового навантаження, тому що саме тут головний персонаж виконує своє призначення, а останній розділ розкриває всю картину, сенс трилогії.

Детальніше...

Рецензія на новелу Д.Катречко «Кому присвятимо любов?»

Коли людина має завчені плани на майбутнє і знає, як утілити їх у життя, не так просто вивести її за межі  монотонного існування. Для цього завжди потрібен імпульс: подія, репліка, художній твір. Те, що справляє такий  рідкісний сьогодні ефект очищення душі. Саме такими переживаннями відгукнулася в мені новела «Кому  присвятимо любов?» молодої авторки Дарини Катречко.

Детальніше...

Книги, до яких хочеться повертатися знову й знову

Кожна нова книга відкриває нам новий світ.

Ми тримаємо в руках результат праці, але що відбувалося за кулісами, в процесі створення книги, на жаль, про це дізнатися важко. Коли мене запитують, що я люблю читати більше – детективи, хорор, любовні/історичні романи, фентезі і т.д. – я втрачаю вміння говорити, а в голові у цей момент бігає зграя чоловічків із прапорцями, на яких чорним по білому написано «ERROR». Таке просте питання дійсно заводить мене у глухий кут, адже ніколи не захоплювалася цими жанрами літератури: читала, було цікаво (не завжди), але це книги на один раз і все (прочитала, поставила плюс/мінус навпроти назви у своєму книжному списку і пішла далі шукати те, що повинно на декілька годин, тижнів, місяців забрати тебе із цього життя, поселити у свій світ і, дійшовши до фіналу, подарувати бажання знову й знову туди повертатися). Тому, коли мене запитують, що я люблю читати більше (якнайшвидше намагаюся розігнати своїх наляканих чоловічків з білим прапорцями й вишуковую того, який ствердно знає, що сказати) – відповідаю: книгу, до якої хочеться повертатися знову й знову.

Не так давно зрозуміла, що такою книгою для мене є книга-сповідь, книга-діалог, книга-спогад, читаючи яку маю можливість познайомитися з письменником ближче й побачити іншу сторону його ідеально неідеального життя. Я – реалістка, тому й читати люблю про реальність, а особливо про життя митців, адже насправді, ми не знаємо хто ховається під прізвищем чергового (улюбленого) роману і що ховає ця людина за межами стін своєї книги. Саме це об’єднує три книги, які я прочитала останнім часом (неодноразово) і якими хочу поділитися з вами.

Ірен Роздобудько «Одного разу…» (неправильна книга)

Вперше її прочитала на другому курсі навчання в університеті і сталося це, я б навіть сказала, примусово. Славнозвісний «Клуб сімейного дозвілля» просто змусив мене зробити чергове квартальне замовлення, щоб зберегти, так би мовити, «привілеї», які надаються членам клубу. Моментально побігла на сайт в пошуках чогось максимально нейтрального, але цікавого. І буквально з першого разу натрапила на книгу Ірен Роздобудько «Одного разу…» й на слова самої письменниці про те, що «ця книжка для тих, хто ні в чому не боїться бути відвертим, для кого будь-яка невдача стає відліком нового життя, для тих, хто вірить у диво і в те, що «низьких стартів» не буває. Вона для молодих – аби вони зрозуміли, що життя прекрасне і… коротке. І йшли по ньому без страху». Ця книга повністю не підходила мені по цим критеріям, але захотілося «повірити в диво» і навчитися йти по життю «без страху» (досі так і не навчилася, але стараюся).

Зовнішній вигляд книги мене зовсім не вразив, а навіть дещо розчарував, але підзаголовок «неправильна книга» - заінтригував і захотілося дізнатися, що ж в ній неправильного. Виявилося, що це друге видання книги, але перероблене: «Тепер, після 2006-го року, коли ця книжка була написана, я хочу переформулювати її», - зазначила Ірен на перших сторінках свого роману. Чомусь в цей момент подумала, що нічого особливого тут не знайду, буде нудно, примітивний жіночий роман. Але сталося не так як гадалося і цю книгу я перечитую вже третій раз та кожного разу захоплююся нею як вперше. «Одного разу…» - книга-сповідь, але я б назвала її «відвертою розмовою із читачем, мов із близьким другом, про життя». Саме цією невимушеною легкістю, моментами жартівливістю вона приваблює читача. Хронологія описаних подій повністю відсутня, адже яка може бути хронологія в спогадах? Дитинство змінюється на юність, період материнства, дорослості й знову повертається до дитинства, і так по колу, в хаотичному порядку і це лише підсилює інтерес до зображуваних подій. Смішні моменти з дитинства («Про театр «Ромен», циган і два відра цегли»), нелегкий шлях до мрії («М’ясорубка»), важкі життєві обставини, знайомство із своїми найріднішими людьми, друзями («Галя і Оксана, хазяйка Чебурашки), які колись [одного разу] випадково чи невипадково стали невід’ємною частиною її світу; зображення реального життя журналіста, письменника, редактора; історія, в якій фігурує ще зовсім слабка Україна, яка тільки стала незалежною – це дає нам можливість через спогади Ірен відчути частину складності того періоду життя українців.  Письменниця не боїться бути відвертою, вона, здається, взагалі нічого не боїться і це мотивує. Особливість книги – кожна нова історія розпочинається із фрази «одного разу» (логічно), бо «…зробила одне відкриття: якщо не знаєш, з чого почати розповідь, починай її зі словосполучення: «Одного разу…» - а далі піде само собою». Найголовніше в цій книзі, як на мене, поради, засновані на власному життєвому досвіді, які дає письменниця своїм читачам. Ти дізнаєшся «Як боротися з несправедливістю», «Про те, чого ніколи не станеться у твоєму житті і як з цим боротися», як знятися у кіно, не будучи акторкою та як за пів години до зйомок знайти шикарну вечірню сукню. Особливо ця книга буде корисною для юних творців, журналістів, редакторів, які лише стають на цей нелегкий кар’єрний шлях і намагаються досягти своєї мрії. Ірен Роздобудько на своєму прикладі показує, що все можливо. «Певною мірою свої ролі та свій шлях у житті ми обираємо самі. І якщо ти напевно знаєш, що він – твій, варто йти ним до кінця. Навіть якщо тебе лупцюватимуть ланцюгом. Якщо ж ти вагаєшся – розвертайся і йди геть!» Про цей роман можу говорити вічність, але на черзі ще дві не менш цікаві книги, тому рухаємося далі.

Ірина Славінська «Мої запасні життя»

Якщо ви вирішили прочитати книгу Ірини Славінської «Мої запасні життя» - залиште, будь ласка, свій чай на кухні (який ви, напевно, приготували, читаючи Ірен Роздобудько), забудьте про шоколадку, яка планувалася для вечірньої насолоди, і будьте готові до серйозної розмови, я б навіть сказала потужної лекції. «Мої запасні життя» - дебютний твір письменниці в есеїстиці 2019 року (йдемо з вами ще по свіженьких слідах). Якщо попередня книга розчарувала зовнішнім виглядом, то ця навпаки – лише своєю обкладинкою мене заінтригувала (власне так я й придбала її, навіть не читаючи про що вона).

Про що ця книга? І про які «запасні життя» йтиметься у ній? – це перші запитання, які пролунали у голові, коли вона потрапила до моїх рук. Розгорнувши її, вже з першої сторінки зрозуміла, що це книга-спогади (навіть слово, з якого розпочинається твір – «пам’ятаю…», вказує на жанр). Але це не просто спогади із життя письменниці – це ціла історія життя її родини, її пращурів, спроба відновити в пам’яті свого покоління родовід, із якого почалося їхнє життя, щоб зшити це родинне полотно й створити єдину картину. «Вся моя пам’ять – суцільна клаптикова ковдра, і я заздрю тим, хто знає родовід, і те, що на споді, і як усе скроїли, вирізали та підшили…». Спогади письменниці переплітаються з історією, інколи плутаєшся, не можеш зрозуміти про кого розповідається, боїшся щось пропустити, перечитуєш абзац, щоб відновити послідовність, дратуєшся, а потім розумієш, що це і є клаптики, з яких складається пам’ять письменниці і вона, на наших очах, намагається віднайти потрібні нитки та частинки, щоб їх поєднати. Це змушує задуматись: а що знаєш ти про свій родовід? І чи не пора тобі звернутися зараз до найстаршого члена родини, щоб дізнатися хоч щось про своїх предків, доки ще є така можливість. Історичне минуле, про яке згадує письменниця (Голодомор, Друга світова війна, післявоєнний період, радянщина) та історія сучасної України (події на Майдані, війна на сході) – тісно переплітаються й стає занадто боляче.

Книга цікава та пізнавальна не лише суцільною історією Ірини та її сім’ї, в ній письменниця піднімає важливі та актуальні питання часу, а саме: питання мови («Мова впливає на те, хто ми. Я не маю на увазі мову за національною ознакою, маю на увазі мову за культурною ознакою»), війни, права жінок (фемінізм), релігії, освіти тощо. Скажу відверто – книга важка для сприйняття в тому плані, що під час її читання ти не маєш права розслабитись ні на секунду, бо кожне слово, фраза та історія тримає тебе у певній напрузі. Це є одночасно і мінусом (незначним), і величезним плюсом, оскільки, по-перше, змушує тебе мислити, по-друге, дає відповіді на безліч життєвих та наукових питань, по-третє, поповнює твою бібліотеку цікавими прізвищами та книгами (досить часто радить звернутися до певної книги), а також розвиває твій словниковий запас як новими українськими словами, так і словами, наприклад, із французької мови (адже Ірина Славінська є перекладачкою із французької, закінчила факультет французької мови). Це книга, яка змушує думати!

Олег Сенцов «Маркетер»

«Одного разу…» я вирішила все-таки ввести в цю суто жіночу компанію чоловіка, книга якого є не менш цікавою та по-своєму оригінальною. Це збірка малої автобіографічної прози Олега Сенцова. Думаю варто сказати декілька слів про письменника: Олег Сенцов – це кінорежисер, сценарист, письменник, громадський діяч, відомий кожному українцеві тим, що був ув’язнений 2014 року в Криму та засуджений до 20-ти років за звинуваченням у тероризмі (дякую Вікіпедії за інформацію). До цього моменту цього письменника я не знала. Але тепер познайомилась ближче, прочитавши його автобіографічний твір. Варто зазначити, що оригінальна мова книги – російська, на українську її переклав Сергій Осока. Видавництво Старого Лева надрукувало в одній книзі два варіанта: оригінал і переклад, тому тепер вона доступна всім для читання та повного осмислення. Якщо книга Ірен Роздобудько для мене – це відверта розмова з подругою про життя, книга Ірини Славінської – лекція, то «Маркетер» Олега Сенцова – звичайна бесіда, наприклад, із одногрупником про спільних знайомих та обговорення того як склалося їхнє життя. Письменник свою історію розповідає не від свого імені, а від третьої особи, мовби це все і не про його життя. Читаючи твір такого формату в мене відразу виникає якась певна недовіра до письменника, саме через цю третю особу, і я не впевнена чи правду він пише і чи дійсно це все відбувалося з ним. Але на презентації книги Олег Сенцов зазначив, що все описане насправді відбулося з ним, тому повіримо йому. Основні події твору охоплюють невеликий проміжок часу письменника – студентські роки: описує труднощі, з якими спіткнувся під час вступу, зображує безпосередньо саме навчання, розповідає історії своїх друзів та одногрупників, життя яких розбивалися вщент через гроші та жаги до збагачення. Алкоголь, наркотики, бандитизм, насильство в сім’ї, безгрошів’я, корупція, шахрайство – це ті проблеми, які пронизують книгу.  Проблеми, на жаль, актуальні. Кожний розділ книги розповідає нові історії, які, попри свою тематичну складність, читаються легко. А останній розділ книги мене взагалі вразив. Він повністю не вписується до системи попередніх, але настільки сильний, що перечитала його три рази (спойлерити не буду про що, але сенс надзвичайно глибокий і його головний герой – не людина [вибачте]).

Книги, які розповідають нам про життя своїх творців не можна обходити стороною, адже письменники нічим власне не відрізняються від [не]письменників. Ми звикли судити людей, звертаючи увагу на їх досягнення, критикуючи їх творчість чи навпаки, захоплюватись черговим героєм улюбленого роману не менш улюбленого письменника. Але мало хто знає, що відбувається із митцем по той бік його творіння.

Ірина Стасюк

Яблуко від яблуні

«Яблуко від яблуні недалеко падає» - найвлучніший вислів, яким можна схарактеризувати стосунки батьків та дітей, спільні та відмінні риси у зовнішності, погляди на життя, поведінку тощо. Дерево роду кожної родини розростається з неймовірною силою, залишаючи у спадок нові плоди. Інколи за побутовими справами ми забуваємо запитати у батьків, бабусь та дідусів про історію їхнього життя, вашого роду загалом, й ця історія з часом, із поколіннями губиться серед років та століть, втрачає свою силу, правдивість, радість, біль, життя. Найважливішою частиною історії кожної людини є мама. «Мама була для мене дуже важливим “джерелом живлення”, підтримки». «Мама була моєю мрією». «Моя мама красуня. Я завжди це знала. Вона випромінює досі якийсь дивовижний магнетизм. Коли я була дитиною, то найбільшим моїм горем було засмутити маму, а найбільшою радістю – її розважити. Ми всі виростаємо в координатах стосунків з мамою, а тоді з татом і рештою світом».

У вересні 2019 року відбулася презентація книги української письменниці, літературознавця та журналістки Людмили Таран, яка розповіла нам історії відомих в Україні та закордоном жінок у форматі діалогів мами і доньки, де вони говорять про важливі моменти, згадують знакових людей та події, що залишили слід у житті кожної.

У своїй передмові до книги письменниця пояснила, чому її творіння має саме таку назву: «Чому – «Яблуня»? Бо – ДЕРЕВО РОДУ. Пригадаймо, скільки творів українських художників доби Розстріляного Відродження було написано саме за мотивом яблуні як символу спадкоємності…І…яблуко від яблуні недалеко падає… Така елементарна, здавалося б, річ. Мені б дуже хотілося з'ясувати як передавався і чи передався загалом досвід матерів донькам, які сьогодні досить відомі. Йдеться про Оксану Забужко, Наталку Білоцерківець, Софію Майданську, Богдану Павличко і Мар'яну Савку та їхніх матерів. Історія кожної жінки —  це роман. А тут роман подвійний».

Кожний образ – багатогранний, кожна історія по-особливому вражаюча. Головні героїні книги чітко вимальовуються в уяві: сильні жінки, які попри всі життєві труднощі змогли міцно встояти на ногах, шляхом найважчих перешкод дати інше життя для своїх доньок, життя краще, ніж мали самі. Людмила Таран пише легко, щиро, чесно, а моментами навіть страшно. Хоча це й не дивно, адже головні героїні книги жили в жахливих умовах. І мета письменниці була передати для читачів правдиве тло існування українців ХХ століття.

Читати історію дитинства, наприклад, Анастасії Лисивець (мама Наталки Білоцерківець) було боляче: «Була весна 33-го. Обдирали липові гілочки, мішали з половою, яку крали у свинарнику або на смітнику. У колгоспі здихали коні, корови, лошата, свині. Голодні люди накидалися на дохлятину, їли вареною і сирою. Їли й помирали. Мати не знала чим нагодувати дітей, особливо найменшого Василька, «в якого голубі очі так позападали, зробилися такими великими і страшними, що ми, старші, боялися погляду його очей». Люди в Березані мерли як мухи. Лишалося троє дітей, Настя – найстарша. «Я була суха як соломинка, і чорна, як земля, але не пухла, а Галька наливалася й наливалася водою. Шкіра тріскалася, із тіла виливалася якась рідина. На мокру постіль сідали мухи». Сильна дівчинка вижила під час Голодомору, змогла поставити на ноги свого меншого брата Миколу, пережила полон у Німечинні й подарувала світу Наталку Білоцерківець – поетесу, авторку восьми поетичних збірок, учасницю багатьох міжнародних поетичних фестивалів.

П’ять різних жінок, п’ять різних доль, які ламалися із особливою жорстокістю, поєднувалися спільною трагічністю, роз’єднувалися різними життєвими обставинами, але врешті-решт знову перепліталися. І цього разу їх єднала віра у світле майбутнє. Насправді, це досить парадоксально, адже попри всі ці жахливі умови життя, обставини, які віч-на-віч залишали жінок із смертю, відчаєм, страхом, несправедливістю вони не переставали вірити в «хеппі енд», до останнього залишалися оптимістами. Всі п’ять. Здається, якби в житті вони зустрілися – змогли б перевернути цей світ з ніг на голову й зробити з нього щось путнє [або ж, якби він не піддався, знищити його]. Якби мені випала нагода зустрітися хоча б із однією з них єдине, що хотіла б запитати – як? Як у них залишилася надія та віра, що все ще буде добре, як за таких обставин можна жити і радіти кожному дню? Прогнозую, що відповідь могла би бути: «ради дітей варто вірити», «мені потрібно було показати хороший приклад своїй доньці», «я не знала, як все буде, але хотіла вірити», «якщо жити лише болем та відчаєм, то навіщо тоді сонце» і т.д. Але це лише мої припущення й мої думки (не вірте їм).

У книзі авторка зображує три часові площини життя цих жінок – минуле (історія життя їхніх батьків, їхнього роду загалом; історія життя самих жінок (дитинство, юність, молодість, зрілість, старість); і з поміж цих етапів формується в окремий етап – момент материнства;) теперішнє – (розмова авторки книги із доньками головних героїнь); і сміливо можу виділити третю площину (хоча вона чітко там не прописується) – майбутнє, а саме віра головних героїнь та їх нащадків у щось вище та краще.  З першого погляду вам може видатися, що занадто багато подій, які переплітаються у трьох часових площинах, будуть плутати й постійно збивати вас із прямої дороги. Але це зовсім не так. Людмила Таран створила цілісний, унікальний, легкий та надзвичайно драматичний твір, де панує порядок як у змісті, так і в самій формі.

Книга буде корисною для матерів, адже в ній вони зможуть знайти поради, щодо виховання своїх дітей. («Материнство – не тільки в тому, аби народжувати дітей. Свідомість, мудрість, гідність – самі, «з молоком матері», не передаються. Перш ніж їх передати дітям, треба ці базові речі мати».) Буде корисною для дітей, які також отримають поради щодо своєї поведінки стосовно батьків. Та що тут ще казати – книга буде корисною абсолютно для всіх. Адже вона  не лише про історію життя видатних українських жінок, про стосунки матерів та доньок – Людмила Таран висвітлила проблеми, які наскрізними рваними шрамами пронизують долю українського народу: це, перш за все, страшний період Голодомору та війни; післявоєнні репресії; релігійні міжусобиці (історія сім’ї Ірини Савки); русифікація; дисидентство; тисячі ув’язнених та знищених молодих свідомих українців, які прагнули кращого, вільного життя і, врешті-решт, здобуття Україною незалежності. Також висвітлені проблеми раннього сирітства; материнства; самореалізації, відданості сім’ї, політичним та релігійним переконанням; проблема самопожертви; стосунків батьків та дітей.

Оксана Забужко говорить: «Мама була винятковою людиною. Жінка з придушеного, потрощеного покоління: ким вони могли бути, якби мали нормальні умови для розвитку? Їх не перестріляли, але їм не дали заспівати. І професійно з них ніхто не реалізувався так, як мав би…». Й саме ця проблема самореалізації стала однією з провідних проблем книги. Поколінню цих жінок обітнули крила й тому вони зробили все, аби їхні діти ніколи не пізнали такої жорстокості.

Людмила Таран у передмові пише: «Долі жінок, змальованих у книзі – це віхи нашої історії. Марія-Одарка Майданська – скуштувала таборової неволі; Надія Забужко – з нереалізованого покоління післявоєнних студентів, дружина дисидента, котра разом із ним зазнала поневірянь і переслідувань; Ірина Савка – народжена в роки Другої світової війни, на очах якої ламався звичний триб мирного співіснування українців та поляків; Соломія Павличко – полум’яний агент змін у новій Україні, хоч за часом народження наймолодша серед згаданих»…

Крім цього книга гарно оформлена: її доповнюють не лише фрагменти інтерв’ю між письменницею та її героїнями – кожну історію прикрашають світлини, на яких зображені жінки, які є силою, гордістю та ідеалом нації. Це дуже важливий елемент книги, адже фотографії, як і всі історичні факти є невід’ємною частиною нашої історії, вони підсилюють її звучання, підкреслюють значення кожної епохи. Припускаю, що концепція книги була саме така – підкреслити всі розповіді, історичні факти фотографіями, й познайомити читача не лише на словах із головними героїнями, а й на зображенні, показати очі, в яких прочитується надія, біль, кохання, гордість, щастя, адже поруч рідні люди  Також письменниця використовує й фрагменти із особистих блогів жінок, про яких пише.

Читаючи цю книгу виникає враження ніби це ти розмовляєш із головними героїнями, саме тобі вони довіряють історію свого життя – в цьому проявляється майстерність Людмили Таран. Вона змогла створити особливу атмосферу, забрати із невеличкої затишної кімнати (у якій, власне, й відбувається розмова із жінками) особу автора й залишити героїнь книги та читача віч-на-віч із їхніми історіями, емоціями, почуттями тощо.

 «Історію своєї мами я знаю, напевне, поверхово. Це жахливо. З іншого боку, розпитувати щось не завжди зручно, справді скоріше розпитаєш чужу людину. Є речі, які я розгадала досить пізно у своєму ставленні до певних моментів у житті мами. Лише з часом я змогла все це раціонально пояснити», — поділилась Людмила Таран.

Мені захотілося на закінчення поділитися із Вами фрагментами з інтерв’ю письменниць про їхнє враження від цієї книжки.

«Ми досить довго і багато років із Людою говорили на тему, що українського дискурсу бракує зв’язку «дочки-матері», — розповіла Оксана. – Ця тема цікава не лише жінкам. Будь-який психоаналітик скаже, що дарма чоловіки не слухають, про що жінки говорять між собою — так, це "окрема планета", але з цією планетою треба дружити задля мирного існування Всесвіту. Я лиш сьогодні мала нагоду взяти книжку «Яблуня» до рук, і випадково відкрила сторінку 129: тут світлина, я з Соломією Павличко – молоді, щасливі з келихами в руках. Звідки Люда взяла це фото? У неї завжди був інстинкт цікавості до людини... У 94-му ми з Соломією Павличко були у США, і я передавала Люді посилку через мою маму. Коли я повернулася в Україну, то побачила інтерв’ю з моєю мамою: зокрема, про історію війни моєї родини з КДБ. Зараз я розумію, що мамина історія могла би стати романом. Тому я вдячна за це інтерв’ю у далекому 1994 році. Тепер, коли мами немає, це чи не єдиний прижиттєвий документ, звідки я можу почерпнути знання. Бо, знаєте, ми – українці — маємо проблему меморалізації. Ми маємо рабство безпам’ятства, що виходить із страху розповісти дітям про наші травми».

«Ми лиш вчимося говорити про страхи, — додала Оксана Забужко. — Я вклоняюсь перед Людиною «жіночою мужністю». Як казала Леся Українка: "Я —людина еластично уперта, таких багато між жіноцтва". Ця книжка знак цієї еластичної упертості, бо без Люди ми би не заговорили...».

«Усім моїм героїням притаманна дружба, — підсумувала Людмила. — Це таке рідкісне почуття між мамою і дочкою. А чого у мене немає у книжці і що б я замовила іншим, молодшим, відважнішим письменницям? Я не запитала, як мами сексуально виховували своїх дочок. Це важливо – ще одна табуйована тема в наших сім’ях. Я багато почерпнула і висновків зробила з цих історій. Але висновок – за читачем».

«У цій книжці вміщені не лише особисті портрети, — додала редакторка, що працювала над текстами, Ольга Ренн. — Це також опис епохи... Тут є п’ять пар, й цікаво, як матері зреагують на історії доньок і навпаки».

«Могла би бути ще одна пара, — додала Людмила Таран. — Здогадуєтесь, про кого я? Думала включити ще Ліну Костенко і Оксану Пахльовську. Але нехай це буде завданням для наступних авторок».

Ірина Стасюк

Для порівняльного огляду було розглянуто три п’єси сучасних українських драматургів. Всі вони входять до антології «Майдан. До і після. Антологія актуальної драми» укладниками якої стали: Ярослав Верещак, Олег Миколайчук-Низовець, Неда Неждана, Надія Симчич, Олександр Вітер та інші. Збірка вийшла 2016 року.  Тому, основним аспектом огляду стала сюжетна особливість п’єс, адже кожна з них присв’ячена важливій історичній події для України – події революції Гідності та війні на Сході України.

П’єса Олега Миколайчука-Низовця «Нетудидитина» входить до першої частини антології під назвою «Передтеча» , яка є передчуттям страшних подій у нашій країні. У ній висвітлена проблема мовного характеру, яка ще з часів Незалежності України є болючою і надзвичайно актуальною проблемою нашої країни. Автор чітко акцентує увагу на тому, що стало одним із конфліктів серед українськомовного та російськомовного населення у одному територіальному вимірі. Образ Надії – інваліда, яка через негативну налаштованість багатьох організацій до її агітацій щодо спілкування рідною мовою, все одно продовжує боротись за українське слово, постаючи образом самої України. Автор змальовує нам яскраву картину -   передбачення сутності протистояння на Донбасі та катастрофи літака. Отже, можемо дійти висновку, що події описані у п’єсі припадають на початок липня 2014 року. Можливо, саме вони стали одними із кльючових проявів зародження ворожнечі між Україною та Росією, адже як встановило міжнародне розслідування – літак було збито зенітним ракетним комплексом «Бук» російського виробництва. Весь цей сенс вкладено у жанрі твору «Драма на одну дію», що показує значущість і постійне співпереживання українців один до одного.

П’єса Надії Симчич входить до другої частини збірки. Назва «Ми, Майдан» яскраво засвідчує важливість кожного в перемозі на Майдані. Авторка намагалась розкрити події Революції Гідності з точки зору багатьох людей різного віку, поколінь, походження, професії, статусу та статі. Всіх дійових осіб п’єси об’єднує біль та страх за долю України. Авторське жанрове визначення – «драма на 4 картини». П’єса розпочинається епіграфом, який ілюструє багатоголосся Майдану: «Майдан. Час від часу лунають виступи, молитви, гімн України, революційні пісні, оголошення… А на Майдані в цей час – самооборонівці, медики, священики, волонтери, студенти, журналісти, кияни і приїжджі, чоловіки і жінки, літні і юні… Їхні дії і вчинки, думки і слова, молитви і вірші, пісні і мрії творять потужну мелодію, що могутньою хвилею виривається із душ та сердець, і підноситься потужною Симфонією до самого Неба. Симфонією Духу. Дія відбувається в Києві; листопад 2013 – лютий 2014 року. Всі імена та події реальні»

П’єса побудована у вигляді невеликих фрагментів-інтерв’ю, за допомогою цього прийому авторка ще раз підкреслює те, що учасниками революції Гідності стали всі люди, незалежно від статі, віку чи національної приналежності. Також за структурою, авторка поділяє її на «Піднесено-патріотичну», «Героїчно-вибухову», «Тужливо-прощальну» та «Містична». Таким чином автор зображує хронологічно розвиток подій на Майдані через короткі історії людей. Велику увагу авторка приділяє любовним лініям (щирим почуттям, народженим на Майдані та втраченому коханню). Осмислені події в п’єсі стали дуже знаковими у формуванні нашої країни.

         П’єса Неди Неждани «Кицька на спогад про темінь» входить до останньої частини антології, під назвою «Війна». Це монодрама на одну дію жінки за сорок, яка вимушена була стати біженкою з Донбасу. Вона розповідає історію, яку пережила її сім’я під час воєнних дій на окупованій території. Розповідь побудована з монологу, який розпочинається з її звертання до уявного потенційного покупця кошеняти, яке вона спасла, розповідаючи про його складну долю ототожнюючи її зі своєю. Авторка теж згадує події пов’язані зі збитим пасажирським літаком, окупацією Криму, описує події, які вона пережила, коли збирала свого сина на війну, шукаючи форму тощо. Зважаючи на те, що п’єса була написана на реальних подіях, вона дуже емоційно навантажена. Читачу або глядачу дуже морально важко переживати всі описані події разом з персонажем, адже авторка не нехтує деталізацією подій.

         Всі три п’єси присвячені важливим історичним подіям нашої країни і завдяки хронологічній послідовності їх у антології – це дає змогу повністю з авторами пережити весь той шлях, що пройшла наша країна з 2014 року до сьогодення. Тема війни є актуальною для українців сьогодні, адже ми щодня переймаємось за стан воєнних дій на Сході, слухаючи новини про втрати. Антологія «Майдан. До і після. Антологія актуальної драми» є надзвичайно важливою для прочитання кожному свідомому українці, адже це той шматок історії, який є ключовим у її становленні. І драматургія – це один із способів показати переживання за нашу країну.

Лось Вікторія

Коли він, той найкращий час?

Непросте сімейне життя. Особливо у шлюбі, який вже тридцять п’ятий рік будується на двох успішно побудованих кар’єрах. Психологи стверджують, що кохання – це не довговічний процес, але після нього завжди йдуть не менш важливі етапи такі, як дружба, вміння поважати і дослуховуватись до думки один одного. Ми неодноразово ставали свідками щасливих сімей, що відсвяткували срібне і навіть золоте весілля. Але що стало їх становленням? Як поєднати сім’ю, кар’єру, особистий розвиток та відпочинок? 

Світ довго чекав нового роману Галини Вдовиченко «Найважливіше – наприкінці», який став продовженням історії однієї з її традиційних персонажок роману «Пів’яблука». Її попередні твори - це розповіді про 4 подруг  у середньому 35-40 років, які живуть у Львові і кожна з них розвивається у своїй галузі: редакторка Галина, дизайнера Ірина, коректор Магда та телеведуча Луїза. Ознайомившись з цим твором, можна провести паралель з відомим американським серіалом режисера Майкла Патріка Кінга «Секс і місто». Це збірка історій з повсякденного життя жінок, яких об’єднують роки дружби, де у кожного свої цікаві ситуації, виклики та вміння цікаво їх вирішувати. І найголовніше, кожна із жінок – це повна протилежність одна одній. Ми простежуємо це у їхніх смаках, поглядах на життя, роботі, вмінні будувати стосунки з чоловіками. Перед кожною з них стоїть виклик, який вона повинна пережити та  на результат якого вплине тільки вона сама.

Новий роман авторки став продовженням  історії однієї із персонажок - Галини та її чоловіка Віктора, які прожили довге  подружнє життя. Ще з попередніх романів образ цього подружжя є найменш яскравим. Порівнюючи з іншими жінками, яких авторка показує нам  дещо екстравагантними, зі сміливими думками, бажанням зробити щось екстримальне – Галина була напрочуд спокійною, зосередженою, серйозною. На сам перед, цього від неї вимагала професія, адже працюючи головним редактором у журналі, вона постійно контролювала абсолютно всі процеси: починаючи від назви статті, до фото, які підібрані до матеріалу. Постійне вміння бути у курсі всіх новин, використовувати час, навіть на відпочинку, вона думала про роботу та матеріал, що потраплять до наступного випуску журналу. Навіть, через великий обсяг роботи вона ніколи не забувала про своє здоров’я, яке для неї було важливим. Сидячий спосіб життя змушував її рухатись щодня, обираючи прогулянки на роботу замість  авто. Віктор – по яскравості образу не відрізняється кардинально від Галини, проте авторка зображує його повною протилежністю їй:  душа компанії, колишній військовослужбовець у якого залишилось багато вірних друзів, з якими він часто спілкується, довго розмовляє з ними по телефону,  зараз більшість часу проводить дома, поки дружина на роботі. У міру свого характеру – дуже комунікабельний і постійно прагне комунікації, тому, добре спілкується з більшістю сусідів, значну частину з яких Галина  знає тільки у обличчя. Його спосіб життя не такий активний, але він компенсує це іншими речами: багато читає, слідкує за новинами, цікавиться політичною ситуацією у країні.

Авторка у попередніх романах жодного разу не згадувала про те, яким було їхнє подружжя: щасливим чи складним, скільки перешкод вони пройшли разом, але у романі «Найкраще – наприкінці» вона повністю описує їхні стосунки. Зображуючи, що стало прецедентом у їхньому вмінні жити разом та водночас  бути окремо один від одного. «Часом видавалось, ніби їм удвох нема особливо про що говорити. Ще не потрібні були ходунки і милиці. Трекер на її руці фіксував кількість кроків, а під кінець дня на екрані висвічувались цифри, що перевищували 10 000.», «Ми різні люди. Він це повторював згодом, то з гіркотою, а то виклично, дошкульно передражнюючи, шмагав прикоріненими словами: ми різні люди!»

Неодноразово авторка намагається показати нам їхні взаємини і постійну різницю у смаках, поглядах, рішеннях: «Вона ходила стрімко, легко, він сунув неквапом, як моряк на палубі. Він зупинявся, щоб перекинутись кількома фразами з зустрічними людьми, вона багатьох знала лише з вигляду, але майже нікого не знала через брак часу». Галина Вдовиченко наводить багато прикладів, щоб показати контраст у їхніх стосунках: відмінність у музичних смаках «Він нетерпляче чекав на концерти Софії Ротару, сідав до телевізора, щоб почути її, побачити… Вона ховалась у дальню кімнату, вмикала собі Роллінг Стоунз, або знаходила в інтернеті кліпи Олдос Гардінг», у кінематографі «Фільми вони обирали кожен на свій смак: він міг десятки разів дивитися «Любов і голуби», тягав звідти цитати, смаками застрягши у минулому… вона саме дивилась «Залягти на дно у Брюге». На екрані герої обмінювались репліками, не добираючи слів. І він, що сам охоче послуговувався міцними слівцями, вже за хвилину підвівся: що ти дивишся..». Наводячи ряд характерних відмінностей, авторка вкінці додає: «.. у них навіть оператори були різні».

Зображуючи ці відмінні стосунки, вона показує читачеві, як змінилось їхнє життя після того часу, коли у Віктор почав хворіти. Вони почали проводити весь свій час разом. Щоб не сталось, Галина завжди біля нього: допомагає, підтримує, читає йому, годує. Її життя повністю змінилось, вона проводить весь час вдома, її хвилює не робота і посиденьки з подругами щосереди, а те, про що вона раніше і подумати не могла: як Вікторове самопочуття, що він захоче поїсти на сніданок, обід, вечерю, постійно контролює, щоб він вчасно приймав ліки, регулярні перевірки у лікаря. Вони стали розуміти один одного з пів слова. Вона настільки почала віддаватись чоловіку, що часу на себе заледве вистачає. Але з його сторони все не так гладко: «Кілька років тому у шпиталі, коли поставили діагноз ішемічний інсульт, лікар, виписуючи пацієнта, завів з ним розмову. Найголовніше тепер — не ліки, сказав, сідаючи навпроти. Ви маєте переглянути своє ставлення до світу, до людей і до себе. Опанувати злість і роздратування, прибрати претензії до інших. Саме вони вас руйнують найбільше, позбавтеся їх, звільніть від них своє життя. Це в ваших силах. Багатьом це вдалося. А ліки — це вже друга черга допомоги, після першої — допоможи собі сам. Якщо й надалі будете такий легкозаймистий, то я нічим вас не потішу: перспективи сумні, аж до повторного інсульту чи ще до якоїсь біди, до нерухомості, до паралічу. Ви усвідомлюєте небезпеку?Віктор пирхнув: то й дідько зі мною! А мені не вас шкода, лікар підвівся, мені її шкода — і показав очима на Галю»

Віктор змінився після хвороби, став більш агресивним через біль, не так реагував на ті ж ситуації, як раніше, інколи не контролював емоції, а страждала від цього тільки Галина. Весь роман переповнений психологією стосунків. Це можна прослідкувати у лініях: чоловік – дружина, бабуся – онуки, жінка – подруги, але найбільш яскравою та конкретніше вираженою залишається все ж перша лінія.

За структурою твір поділяється на три частини: «Літо – маленьке життя» - це розповідь про те, як у життя їхнього подружжя з’явилась ця хвороба, що змінила життя Галини та Віктора. Описується повністю той шлях, що вони пройшли від початку до кінця, борючись з нею та програвши у  непростій сутичці.  «Синє море, жовтий пісок» - їхні спогади про важливий для них період часу з відпочинку на морі. Безтурботні розмови, щасливі емоції, красиве часопроводження – цей розділ стає контрастним для першого і третього, адже остання частина «Чуєш, мартини кричать?» - це враження та емоції Галини після похорону чоловіка, постійне занурювання у спогади, роздуми, що робити далі, усвідомлення як раптово і неочікувано для неї закінчився, хоч і важкий, але щасливий період життя. Вона довго вчиться жити без Віктора щодня наштовхуюсь на його речі, звичний ритм життя біля нього.  Вона усвідомлює, що те, як довго вона звикала до нового ритму життя з Віктором, який потребує постійної уваги, так ще довго вона намагатиметься звикнутись з думкою про те, що коханої людини немає поруч.

Вони ж так рідко говорили одне одному, що кохають, а натомість так багато часу витратили на сперечання, бажання довести свою правоту, вміння підібрати вислови, які б найгірше змогли б підсолити один одному. І тільки зараз Галина у постійному стані роздумів про те,  що найважливіший час може бути у кожного щодня, а не тільки наприкінці.

Галина Вдовиченко розповідає історію, яка стане рідною і схожою до життєвої ситуації більшості сімейних пар, які прожили довге життя разом. Допомагає переоцінити будь-які цінності близьких у той момент, коли дорогі для тебе люди хворіють.  Показує, що жодні гроші, кар’єра та почуття власної цінності ніяк не зможуть стати в ряд з бажанням бути поруч і допомагати рідній другій половинці. Вчить цінувати всі моменти з сім’єю, коханням, друзями,  адже зображує життя головних персонажів таким чином, де кожен зможе впізнати себе. Вміння ставати щирими, говорити більше приємних слів, зізнаватись у коханні, розставляти правильно пріоритети обираючи між сім’єю та кар’єрою. Її роман не створений для пересічного читача і це один з тих випадків, коли у книги має бути цільова аудиторія обмежена віковими рамками. Адже не кожен зможе прочути та зрозуміти повністю цю історію одразу.

Лось Вікторія

Колін Хоук «The lanterns Ember»

Інший світ, яким керує темрява. Тема, яка очолює верхівки топ-списків майже все літературне життя. За останні десять років популяризації фєнтезійної літератури набирає все більше обертів, що призводить до зниження якості видавничих продуктів в змістовому плані.

Одним із цікавих прикладів того, що  зараз є «популярним», є твір Колін Хоук «The lantern’s Ember».

Про неймовірне оформлення книги не сказав, мабуть що тільки лінивий. Вона неймовірна! Коллін Хоук написала казкову пригоду для дорослих дітей і підкріпила її неймовірним оформленням: зрізи сторінок виконані в чорному кольорі, обіцяють неймовірну загадку, що криється у кожному рядку твору.

Досить об’ємна книга: більше 500 сторінок, 43 розділи та епілог, але читається дуже легко та швидко. Сам задум здається непоганим, хоча реалізація трохи підводить.

В центрі уваги, історія відьми на ім’я Ембер, котра живе у світі, де магія та відьми під забороною, а кордони між світом людей та Іншим світом знаходяться під охороною, так званих Ліхтарів.

Кожен з них повинен доповідати про всіх відьом, які трапляються на шляху, але головний герой – Джек –  допускає вольність, приховавши факт існування Ембер, котра була ще дитиною, але в наслідку мала стати сильною відьмою. Саме це і призводить до початку закручення сюжету і появи проблем, що постануть перед героями твору.

Роман наповнений пригодами. Персонажі зустрічаються на кожному кроці, потрапляють у різні пригоди та неприємності: пірати, подорож на підводному човні, напад привидів, божевільний вчений, котрий намагається поєднати живе та механічне і т.д..

Інтертекстуальність книги проявляється в кожному розділі, являючи собою постійні посилання на відомі казки та легенди.

Це добра казка, де присутня збірка неймовірних створінь, котрі знайомі читачам з дитинства: відьми, вампіри, демони, тролі, гобліни, привиди і багато іншого.

Найбільш запам’яталися алюзії на Фарнкенштейна, салемських відьом (Ембер якраз і є однією з низ), спогад про підводний корабель капітана Немо «Наутілус» та Трансильванії (одним з головних персонажів є вампір та перевертень). Їх виконання виявилося досить незвичайним поєднанням, так, наприклад, у команді корабля Дел (відсилка до відомого летючого корабля) знаходиться персонаж на ім’я Віктор Франкенштейн фон Грімм – зелений велетень, більшою мірою складений з різних частин тіла: «Полагаю, теперь меня довольно сложно убить – ведь я уже на восемьдесят процентов механический. Поэтому я и прошу называть меня Фрэнком. Каждый раз, когда я лишаюсь части себя, то укорачиваю имя. В прошлом году меня звали Фрэнки...».

До динаміки твору претензій жодних, тут вистачає екшену, кохання, пригод. І все ж є декілька «але»...

По-перше, дуже вибивається з загальної картини і зовсім не зрозумілим постає пряме посилання на Бугімена (порівняно з іншими ремінісценціями, вона не грає абсолютно жодної ролі і залишає читача в розгубленості): «В итоге они сделали немыслимое. Ведьмы призвали того, чье имя мы не называем… – Бугимена? – Тссс! Да, его. Они попросили его о помощи. – Джек вздохнул. – Но это не сработало...».

По-друге, книга сирувата у виконанні, було видно, що авторка намагається повторити свій попередній шедевр – серія «Прокляття тигра», але їй це не вдається і десь на середині сюжет починає розсипатись, мов пісок, постійно перескакуючи з одного на інше. Звичайно, що ці недоліки досить грамотно завуальовані яскравими подіями, і книга, яка писалася на основі англійської готики, постає перед читачем дитячою казкою з добрими наївними діалогами, казковими персонажами та мріями про щасливий кінець.

По-третє, так, є пригоди, кохання (до речі, любовний трикутник дуже випадає з загальної картини, що також є суттєвим недоліком), але не вистачає глибини та сенсу.

Звичайно, що поява вампіра, витонченого, впевненого у собі джентельмена, змушує очікувати цікавого та динамічного сюжетного дійства, але, як результат – невідомо звідки взялося раптове кохання, непрописані діалоги накшталт “- Я вас кохаю, хоч знаю всього годину! – Але я не готова до відносин. – Я почекаю. – Добре» наводять нудьгу і бажання перегорнути сторінки, від яких нічого не втрачаєш.

У висновку, любов зникає так само раптово і швидко, як і з’являється, герої продовжують свій шлях.

Ще одним фактором (я поставлю мабуть досить неоднозначний хід) є розповідь про історію появи свята Хеллоуін. Досить цікава інтерпритація, що інтригує своєю неоднозначністю та магічністю викладу «Если в ночь Хеллоуина вы внимательно посмотрите на полную луну, то можете заметить тень ведьмы. Она летает на своей метле в компании ухмыляющейся тыквы...».

Кінцівка видається досить несподіваною, і, якоюсь мірою, обурливою, але це позитивно впливає на популяризацію як книги, так і її автора. Історію будуть обговорювати, будуть з’являтися все нові гіпотези "як таке могло статися?".

На закінчення відзначу те, що цей роман є цікавим прикладом молодіжного фєнтезі, яке ідеально підходить на вечір під Хеллоуін, яке дозволяє зануритись у легку чарівну казку з приємними персонажами (це стосується як героїв, так і  їх антагоністів, що викликають неприязнь та сумніви), незатійливим сюжетом, несподіваними поворотами та недостатністю земної логіки, що зробило цю книгу хоч і не кращою, але насиченою.

Шана традиції

В сучасній українській літературі  творить  багато  талановитих письменників в різних напрямах і стилях. Тому наразі в літературному процесі існує велике різнобарв’я: неонародництво, неомодернізм, постмодернізм,  феміністична література,  неоавангард.

Зараз хотілось би приділити увагу неонародництву. Письменники, які творять у даному напрямку є послідовниками рустикального дискурсу. Він відображає романтику сільського життя, споконвічну народну мудрість, яка своїм корінням заглиблюється в язичницькі часи, освітлюється своєрідність селянського світогляду, культури і буття в цілому.

Тому хочеться розглянути творчість молодої української письменниці Дарини Гнатко, яка творить у неонародницькому напрямі, і як зазналося раніше -  тобто у  площені рустикального  дискурсу. Це доволі цікавий напрям, який освітлює вічні життєві людські цінності: любов до своєї малої Батьківщини, до свого коріння, кохання.

Дарина Гатко (Юлія Іргізова) – сучасна українська письменниця, родом з Кременчука. Народилася в простій робітничій сім’ї, виховувалася без батька мамою і бабусею, не має вищої освіти, але своєю творчістю  заволоділа серцями вибагливого журі і здобула перемогу у престижному міжнародному конкурсі «Коронація слова» 2014 у номінації «Вибір видавця». Роман - переможець «Катерина» вийшов друком у 2016 році у харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля».

Дія роману відбувається в українському селі на Полтавщині,  до речі Батьківщини самої письменниці, ще за часів кріпосного права. В центрі твору образ юної дівчини-кріпачки Катерини, її тяжка доля і прагнення до справжнього кохання і щастя. 

Як зазначалося раніше в статті, роман відноситься до неонародницького напряму. В романі зображенні тогочасний селянській побут: бідна селянська садиба, тяжка праця по господарству, опис вбогої хатини, одягу, їжі; відносити в родині: відносини Катерини з батьком, з мачухою, з невістками, з коханим; звичаї: сватання, вінчання, похорон.

Та  назвати  його історичним не можна. Сама Дарина Гнатко говорила у своєму інтерв’ю  ВВС News Україна: «Я пишу художні твори про людей, про їхні долі, за історичні романи не берусь, це дуже велика відповідальність, іноді можу лише торкнутися історії.». Бо справді, твір має яскраво виражене романтичне, навіть подекуди, сентемительне  забарвлення, особливо в кінці. Тому жанр роману можна визначити, як жіночий роман на історичному тлі.

Це  повернення  до витоків українського сентименталізму, хоча він так і не сформувався, як стиль в українській літературі, та  ось приклад, коли письменниця молодого покоління звертається до цієї традиції раннього Шевченка та Квітки-Основ’яненка, що є дуже цікавим та неординарним для сучасного літературного процесу. Прикладами цього можуть слугувати загальна наївність повіствування,  надмірна чутливість героїв, трагічні  та героїчні смерті персонажів. А також  характерні для сентименталізму  пейзажі з перших рядків роману: «Вітер могутніми, сильними руками обіймав стрункі берізки на Мальковому подвір’ї, немов намагаючись скорити, притиснути їхні тендітні тільця до самої землі, зламати своєю могутністю.» - сили природи  зображені мов живі істоти.

Риси романтизму домінують у любовній лінії роману. Неможливе кохання між головними героями зображене дуже ніжно, чуттєво: «… він нахилився й поцілував прямо в усміхнені вуста, і на якусь мить Катерина забула про все, про цілий світ, який лишився за стінами цього дому.».

Мова роману дещо проста,  часто по тексту зустрічається сучасна мова, що зменшує історичну правдивість роману. Але є вдалі порівняння,   точні епітети, гарні пейзажні картини.

Звісно, роман Дарини Гнатко «Катерина» відноситься до масової, тобто розважальної літератури. Але література такого роду не значить «погано» й не завжди вона тільки розважає. Людина стає цікавішою, інтелектуальнішою, коли читає. Бо уся, без виключення, література спрямована на те, щоб збагатити людину духовно. Багато що залежить від самого читача, що він винесе з тієї чи іншої книги. Масова література, на відміно від елітарної, знайомить нас з дещо простішими речами, але життя людини в більшості зіткане з простих навіть банальних істин.  Неможливо зрозуміти складне, не розуміючи простого. Так і роман «Катерина» розповідає нам в певній мірі про історію,   людські переживання і почуття.

Роман Дарини Гатко має казковий фінал, на кшталт Попелюшки. Та казка завжди була потрібна людині, особливо в наш час.

Лівшиць Поліна

Що таке гріх, як він виглядає? Для кожного це різне поняття. А чи існують уособлення гріхів? І який з них найтяжчий, а який найсолодший? Як їх побороти і чи можливо це взагалі? А що ж станеться з людиною, якщо вона потрапить у самий центр подій, у логовище тих самих гріхів? Питання, які авторка поставила перед читачем чи не з перших сторінок книги «Квартира київських гріхів».

Це книга, до якої я прийшла не одразу, довго шукаючи, яку ж все таки обрати для аналізу, я питала у знайомих, сподіваючись, серед їх порад знайти ту, що буде до душі. Так я і натрапила на цей твір Маргарити Сурженко. Правду кажучи, назва мене дуже заінтригувала, а, от побачивши обкладинку, була трохи розчарована, вона мені нагадала якийсь жіночий журнал. Проте, на щастя, зі змістом все набагато позитивніше.

Як виявляється кожне велике місто і маленьке містечко має своїх гріхинь – таких собі привабливих молодих панянок, які щодня сумлінно виконують свою роботу, а то й трапляються випадки, коли вони працюють понаднормово вночі, літаючи Києвом та підбиваючи кожного з нас піддатись спокусі: полежати на дивані замість розроблювати нову ідею, скуштувати алкоголь або ще гірше наркотичні речовини, розлютитись на когось так сильно, що піддатися емоціям та завдати шкоди здоров’ю інших. Ось вони – Хтивість, Жадоба, Лінь, Лють, Насолода, Ненаситність і Ревність.

Отже, це історія сімох київських гріхів, які живуть у дев’ятикімнатній квартирі, в центрі Києва десь на Саксаганського, в старому будинку, який загубився посеред арок новітніх будівель і давно вже підлягає зносу.

Це історія одного з киян – Сашка, який, чи то за волею долі, чи то за своїм власним бажанням потрапляє до цього самого зловісного помешкання, і на собі перевіряє дію кожної з гріхинь та знаходить спосіб подолати кожен з них. Це і розповіді про жителів Києва, постійних клієнтів наших головних персонажок, їх життєві перипетії та труднощі.

Оповідь у книзі ведеться від першої особи, однієї з гріхинь – Хтивості. Отож уявіть, як вона від свого імені розказує нам, як Сашко з’явився у їхній квартирі. Одного дня Хтивість знайомиться з чоловіком, який змінить життя цієї милої квартирки на Саксаганського, змусивши подивитись паняночок на життя та людство під іншим кутом. Ми, читаючи книгу, стаємо свідками частинки життя Сашка, який вплив мала кожна з сестер на нього, як він боровся з цим неймовірним впливом, якими методами і що ж все таки допомогло головному героєві позбутись від цих сімох смертних гріхів.

Цікаво були підібрані образи головних персонажок. Кожна з гріхинь своєрідна, особлива. Їх зображено з цілком різною зовнішністю, хоча вони й можуть обирати собі будь-який вигляд, але оскільки характери героїнь різні, то і зовнішність вони собі обирають не схожу одна на одну. Хоча у їх рисах ми впізнаємо якісь особливі для кожного гріха, наприклад Хтивість обожнювала червоний колір, була жагучою брюнеткою з багряним кольором  помади на губах. А от Наркотична Насолода була білявкою й волосся у неї було кольору тієї спокуси, яку вона пропонує своїм клієнтам. 

І хоча образи дівчат дуже чітко описані у творі, водночас репліки у них нічим не різняться одна від одної: вони типові, немає різниці між розмовою Ненаситності та наприклад Ліні. Та все одно мене ці гріхині заворожили. Вони такі не схожі на порочних жінок, дівчата добрі, люб’язні, іноді навіть щирі, хазяйновиті, слідкують за своєю фігурою, піклуються одна про одну. Це створює деякий дисонанс в уяві, читаєш одне, а зазвичай уявляєш інше. Все це каже про оригінальність задуму письменниці.

Ще один момент, який, вважаю, варто відмітити – це описи Києва. Авторка через слова героїнь передає свою любов до нього. Захоплюючі описи духу міста, його жителів, їх настрої в різні моменти життя. І здається іноді, що навіть природа столиці відчуває емоції киян, змінюючись відповідно.

Загалом можу сказати, що маю дуже позивні емоції після прочитання «Квартири …», але це не та книга, яку я читала на одному диханні. Для мене це було схоже на американські гірки, якісь розділи я читала захлинаючись, від емоцій, від почуттів, що переповнюють, від запитань, які наперебій пульсують в голові, а деякі давались набагато складніше, їх доводилось перечитувати, щоб цілком вникнути в суть.

Після прочитання мені здається у кожного виникли питання «А на які гріхи спокусився я?», «Чи вдається мені долати ті спокуси, які чи не кожного дня по зернятку розсипають ці паняночки гріховні?». І якщо зізнатись все таки чесно самому собі, то, мабуть, кожен з нас, іноді, але зваблюється на ці солодкі заборонені плоди.

А тому головна ідея, якою пронизаний твір – у кожного завжди є вибір. А на користь чого його робити вирішувати тільки людині і це треба пам’ятати, бо розплата за гріхи прийде неодмінно і чекати не змусить. Як сказала одна з гріхинь: «Пам’ятай, що вибір завжди робите ви. Я лише спокушаю. Я ж не тягну її бігти повз. Я просто шепочу їй на вушко. І вона завжди може послати мене куди подалі