Шалене перо

 

Внутрішнє та зовнішнє – здається, що боротьбою цих двох категорій зайнятий увесь світ. Не обійдеться тут і без літератури. Звісно, що такий процес, як творчість є вдосталь різноплановим, щоб його розглядати у різних контекстах. Та що зрештою важливіше?

Про себе
Між потягів колес,
До самих до небес,
Наш світ, він просто весь
Не має слів на "с".

Де шум машин і колій,
Де в одязі ти голий,
Де влада всім, та кожен
Знає, що недостойний.

 

Де пластик, скло й бетон,
Один, а хоч мільйон,
Ти всеодно не "он".
Обабіч всіх сторон

Спочатку, щоб кінець
Звести прям на нівець.
На дно, хай йому грець
До тисячі чужих сердець.

 

Контекст важливий і цей факт можна вважати беззаперечним. Те в якому світі творив автор, що вплинуло на його настрій і якими думками тоді був перейнятий  соціум – все комплексно дає нам більше варіацій для інтерпретації. Якби це есе було діатрибою, хтось із залу певно уже крикнув : «Нащо це нам здалося?!» . А й справді, кому вона та ваша інтерпретація потрібна? Живеш собі спокійно, прочитуєш твір, сприймаєш на свій манір і ніяких тобі множинних поглядів чи перепрочитань. Ми сидимо на березі невідомого острову, легіт обдає волосся запахом океану і десь в джунглях позаду незаймані війною уми, починають створювати власний соціум та закони. «Володар мух» став свого часу безпрецедентним твором з глибоким сенсом і як на мене, до глибини серця тривожними думками, котрі автор поклав на папір. Та в першу чергу ці книга – найкращий в історії літератури рофл[1]. «Розумію, все було чудово. Як у «Кораловому острові». Ральф подивився на нього мовчки, наче німий. В уяві на мить промайнуло видіння дивовижних чарів, які колись огортали ці береги. Але острів згорів, наче купа сухих дров…» - для людини, котра апріорі ніколи не була ознайомлена з історією написання твору, цей інтертекст на роман Роберта Баллантайна не стане чимось вагомим. Але нам, як критикам відомо, що в цій цитаті тільки підкреслено полемічний характер роману. Вільям Голдінг замислив написання цієї книги, як роман-відповідь на надзвичайно наївну робінзонаду «Кораловий острів».  Особисто для мене, це в першу чергу на порядок вище підіймає «Володар мух» в якісному плані. Мовляв: «Годі писати банальщину, люди спраглі до чогось нового!». І таких прикладів безліч. «Метелик у скафандрі» - книга, яку розбитий паралічем автор накліпав своїй асистентці. Саме так, на слові накліпав не треба лапок, адже так і було. Умови в яких працював автор, його середовище і настрій – усе це створює неповторний мускус життя, що його несуть у собі стоси книг. Може мені і в правду хочеться знати, якою постільною білизною користувався Курт Воннегут – значимості твору це не применшує. Зовнішні зв’язки, що ними просякнутий твір, будують для нас ширший спектр його розуміння.

Для чого я зробив вставку на початку? Що це за поезія? Її написав футурист, під враженням від Революції на граніті. Історія студентів, які виступили проти безвідповідальності компартійної верхівки, та не побоялися сказати «ні!» усталеному режиму. Так би ми могли сказати, якби не знали, що вірш мій і написаний він, в якості контрольного завдання. Чесно – писав експромтом, але викладачу сподобалося, бо мені, в принципі, вдалося передати дух епохи. Ось в цьому, як на мене єдиний недолік зовнішніх зв’язків. Автору легко вжитися в ту чи іншу ситуацію. Пам’ятаю історію, моє вчительки з української літератури. Її знайома саме випустила збірку віршів і в ній була поезія під назвою «Сповідь старої діви». У творі від імені ліричної героїні йшла мова про тотальну самотність, на відсутність жіночого щастя. Після анонсу збірки минуло буквально кілька днів. Аж ось у дім авторки прийшов незнайомець, котрий наполягав на тому, що така самотня жінка негайно потребує «ощасливлення» (все в мірах порядності). На щастя чи на жаль, поетка мала відмовити, адже в квартирі її чоловік саме збирав дітей в школу і в неї не було часу пояснювати фанату, що її творчий потенціал дещо вийшов за грані реальності. Те що ми пишемо, те як відчуваємо - це наша внутрішня розмова із твором. Шукати в цьому співвіднесення з реальністю, це те ж саме, що брати картини Айвазовського, бігати з ними в бурю і шукати оригінальне місце написання. Для мене важливо бачити твір ширше ніж це дозволяє поверхове прочитання. Мені цікаво бачити авторські переписки з колегами, процес в якому зароджувалося диво, під назвою твір, та в цьому треба знати межу. Твір прекрасний зсередини. От про неї і поговоримо.

Ти - автор моїх пасток,

Ти заходу сонця колір,

Продюсер безумних думок,

Твій погляд останній промінь...

 

Багата палітра чуттів,

Де ж місце між них для любові?

Чи вартий я був твоїх снів?

Чи вартий я був краплі крові?

Прощення заслужать усі -

Не кожен захоче прощати.

Мені лиш цікаво чи ті,

Слова я встигну сказати?

 

Мені лиш цікаво чи ті,

Я ролі встигну зіграти?

 

Погодьтеся, цю поезію дійсно цікаво розглянути з точки зору поняття «зовнішні зв’язки». Але ні: віршовий розмір – амфібрахій; римування – перехресне (що характерно для цього автора, але ми на нього не орієнтуємося); рима – чоловіча й жіноча; тропи – присутні. Стиль – притаманний для переходової епохи, поет не може відмовити собі і деформації канонічних форм і в той же час оперує о сентименталізму, своєю чуттєвістю. Якби ми запитали у автора, чи справді все вище-перечислене корелює з його уявленнями, то певно почули б, що єдине з чим корелювала його поезія – це фото-публікація в Інстаграмі, для якої він це написав.  Звісно ж я знаю всі аспекти власного вірша. І те як у мене не вийшло створити сонет і я просто зіпсував форму, і як по-епігонськи хотів приблизити власний стиль до сентименталізму, але це ніхто не буде враховувати під-час аналізу внутрішніх структур. Кому цікаво, як після одної фотосесії мені в голову прийшов вірш, котрий я мало не на серветках записував. Ні – критикам буде набагато важливіше скільки голосних та приголосних я використав, і чи наявне в моєму вірші явище алітерації (так, наявне). Можливо, в майбутньому якісь студенти препаруватимуть цей невдалий сонет і один і з них побажає мені втомитися у Дунаї, за складне римування, що я застосовую невимушено. Скільки думок лунало з приводу примітивності класифікації літератури. Творчість це не математика, вона не влазить у канони. Цвітаєва якось сказала, що не стане вивчати теорію літератури, лише тому що поняття «епітет» та «метафора» відбивають у неї почуття творити вільно. Але не можна бути таким одноплановим. Є й інші грані цього питання.

Завдяки вмінням визначати внутрішні зв’язки, ми можемо глибше оперувати поняттям авторства. В історії відомі випадки жорсткого плагіату, або навіть крадіжок певних творів. Тим не менш завдяки текстологічним методам, літератори можуть розбивати твір на структури і в подальшому співставляти їх між іншими, подібними, для того, щоб експертним висновком, робити заключення з приводу авторства. Теоретичний аналіз наближає літературу до наукових кіл. Звісно, література – це в першу чергу творчість, але свого часу і хімія була просто магією. Чим глибше ми вивчаємо всі положення «катренів» і продукуємо канонічні форми, тим ширшою стає галузь письма. Ну і з рештою, саме внутрішні зв’язки дають нам новий погляд на твір (чи по-вашому таку тільки зовнішнім під силу).

Що хочеться сказати на останок: важливість зовнішніх та внутрішніх зв’язків неоціненна. Але хто ж них насправді домінує. Відповідь одна – ніхто. Я просто дійшов висновку, що а яка в принципі різниця, де був написаний твір у Києві чи Мюнхені? Кому яке діло, у автора голодний пес вдома чи приїхала дружина з дітьми? Ну і хто сказав, що амфібрахій не буде звучати так само красиво, як ямб наприклад? Все це насправді цікаво і в мене інколи навіть мурашки по тілу від захоплення авторським генієм. Та здається, нам пора визнати, що найвагомішим є саме твір. Мадам Помпадур уже давно немає, але поезії про неї будуть вічними. 

 

 

 

[1] рофл – (сленг) жарт, умисне висміювання когось.