Шалене перо

Уявіть, що ви пливете довгою, геометрично неправильною річкою, яка час від часу змінює свої необроблені газоном краї на волохаті кущі чи сплутані листям дерева. Що виходить: ви одночасно весляр, кермувальник, плавець і людина? Навряд чи навіть нахабний вчинок неслухняних рук, які випадково вронили знаряддя руху, змінили б статус подорожнього річкою: він залишився кермувальником, плавцем і людиною. Приписів його діяльності можна робити безліч: подаруйте йому книгу, і він стане читцем. Розрум’яньте холодну глину, і його особа перетвориться чи то на скульптора, чи то на будівничого. Навіть пулени зробили б з загадкового незнайомця барона або, принаймні, успішного крадія (за умови його шрамованих рук і непраної з місяць сорочки).

Джордж Орвелл у своїй антиутопії якось сказав: «Абсолютно біле, як і абсолютно чорне, здається якимось дефектом зору». Звичайно, ця цитата має безліч потрактувань, однак я використаю лише те, яке пасуватиме найбільше до теми роману, що устаткувався у заголовку статті: сутність речі не вміщує у себе якийсь один компонент, який її характеризує, оскільки саму річ характеризують ті компоненти, з яких вона витворена. Саме тому ми спокійно можемо апелювати до того, що хмари, які ми звикли вважати білими, насправді мають відтінок жовтизни у перемішку з синявою, а чоловік, що рухається гирлом несиметричної річки хто завгодно, але не просто весляр чи барон.

Так складають стосунки між речами і у мистецтві, бо зразок повинен бути кращим за дійсність. Музика неможлива без слів або нот, так само як література без образів. Ми можемо свистом зімітувати пташину пісню, але робимо це за наперед сконструйованою нашим мозком технікою, яка підказує нам, де підкопилити губу, а де ворухнути трохи язиком, аби звук видався дзвінкішим.

Життя, як і будь-який літературний твір, математично складне та відносно обчислювальне. Роман Трейсі Шевальє «Дівчина з перловою сережкою» не виключення принаймні тому, що, окрім сюжетних надбудов, читачу пропонується опанувати мистецтво живопису.

Уявімо собі темно-синій фон, який переливається в залежності від позиції глядача. Темний простір порушує світла точка-акцент у вигляді голови, шиї та плеч, які разом складають фігуру молодої дівчини. Її обличчя кольору слонової кістки, на голові міцно змотана блакитна тканина, яка відкриває ліве вухо, та її продовження: жовта, спадаюча до лопаток матерія. Погляд дівчини заховав у собі здивування, загадковість і ледь помітний настрій флірту. У вусі виблискує перлинна сережка, на яку щойно потрапило світло. Так це описала я, черговий реципієнт художнього твору.

Ян Вермеєр, чию творчість авторка роману «оживила» у художньому тексті, дещо по-іншому бачив свою натурщицю. І він зафіксував її образ на картині, на якій зберігся запах лляної олії та Делфтського каналу.

«Портрет не був схожий ні на одну з його колишніх картин. На ньому була тільки я - голова і плечі, - і не було ні стола, ні штор, ні вікон, ні пуховок - нічого, що могло б відвернути увагу. Очі у мене були широко розкриті. Обличчя - освітлене, крім лівої сторони, яка залишалася в тіні. На мені було коричневе плаття і жовтий з блакитним головний убір, який робив мене несхожою на себе. Це як ніби була якась інша Гріт - з іншого міста або навіть з іншої країни. Фон картини був чорний, і тому я виглядала якоюсь самотньою, хоча явно на когось дивилася. Здавалося, що я чогось чекаю, знаючи одночасно, що цього не станеться», - такою була спроба описати дівчину з перлинною сережкою британської письменниці Трейсі Шевальє.

Одна дівчина, проте категорично різні описи.

Звернімося до нашого човняра, якого давно можна було б висадити на сушу. Він для кожного з подорожніх, які або зібралися прати на березі річки, або кидати камінці у воду, буде тим, ким вони його зроблять. Але для аналізу будь-кому з них потрібна певна кількість речей, завдяки яким зробляться висновки.

Нехай наш подорожній буде трохи сп’янілий: він в’яло рухатиме веслом і співатиме якусь тільки йому зрозумілу пісню. На ногах у нього будуть взуті усе ж ті пулени, про які згадувалось вище, а голову прикрашатиме трохи притрушений крейдою капелюх.

«Знову ці феодали нап’ються свого женеверу і лютують, псуючи нам воду», - скажуть пралі.

«О, це ж справжній барон! Сам однісінький!», - скажуть діти.

«У черевиках доволі довгі носи… Певно, його статок складає більш ніж одну козу і гарного породистого коня», - скаже дівчина на видані або син звичайного ремісника.

Що ж, точкові обриси сказали нам про подорожнього більше, аніж він сам. Мистецтво користується аналогічною формулою, та, в залежності від виду, змінюється й формула. Саме через це дівчина на полотні Яна Вармеєра має у вухах перлинну сережку, а дівчина в романі Трейсі Шевальє ковтає сльози через біль, завданий цією прикрасою.

Мистецтво – це одне велике кореневище, з якого породжуються музика, література, танець, скульптура, архітектура тощо. В основі стриженя існує образ, який у свідомості людини з’явиться у вигляді картинки. Вона, ця картинка, обов’язково випередить слово або математичну формулу. Завдяки рецепції митця, картинка оживає і набуває зовнішньої втіленості: вона перетворюється у ноту, слово, рух, руку, колону тощо. А вже тут, на цьому етапі, кожен з нас (якщо він не творець), перетворюється на потенційну пралю, дитину або сина ремісника.

Як «людина поза суспільством - або бог, або звір», так і мистецтво без іншого мистецтва – або вигадка, або утопія.