- Бі-бо-бу, бі-бо-бу, бі-бу-бо…
- Може годі вже займатись африканськими ритуалами? За вікнами ніч, а ти бубониш, як скажений папуга! - зло відказала сусідка по кімнаті.
- Мара, ти - геній! Бубоніти! Там же є усі потрібні мені голосні!
Сонце вже давно сховалось за міським обрієм. Кімнату освітлювала одна єдина дешева лампа, придбана у переході за копійки. Два ліжка, що розташувались по різні боки маленької шпаківні, як її любив називати Маркус, були ніби два полюси: один нагадував сміттєзвалище з купи зіжмаканих аркушів паперу, а інший завжди охайно прикрашали свіжі троянди та раз на тиждень вибитий килим.
Для Маркуса наступне «завтра» означало усе. Ще з кінця зими він готувався до проб, влаштованими невеликим комерційним підприємством, яке мало великий потенціал. Кастинг менеджер вирішила, що, розмістивши анонси якомога раніше по усіх університетах та театральних гуртках, сприятиме більш відповідальному ставленню талановитих акторів до кастингу, та й у свій щільний графік вони, завчасно, зможуть ввести деякі корективи.
Але якщо для талановитих акторів такий «проєкт» був як крапля в великому океані шоу-бізнесу та кіномистецтва, то для юного театрала він означав усе.
Іноді Маркус навіть порівнював себе із Бальзаківським Растіньяком, от тільки завоювати він збирався не Париж, а усього-на-всього Київ, і не через жінок, а завдяки таланту! Однак Мара часто сміялась з таких порівнянь, і могла погодитись з ним за умови, якщо Бальзаківського Растіньяка замінять на такого самого Бальзаківського, тільки Рафаеля.
Як би там не було, але юнак був налаштований рішуче. До четвертої ранку він старанно тренував свою вимову, вкотре приміряв на себе роль місцевого барона казино та вчився палити справжні сигари, що неабияк дратувало сусідку по кімнаті. Її невдоволене скреготання було чутно навіть крізь сон, але театрал сприймав це як частину історії, у яку занурився: він, успішний та гарний, ставить все і виграє, а його заклятий суперник, зціпивши зуби, бурмоче якісь негаразди.
Так непомітно і несподівано календар сповістив Маркуса, що день проб настав. Він обрав свій найкращий костюм, який не одягався з часів гри у п’єсі «Мина Мазайло» (тоді він так вжився у роль, що витратив шалені гроші на реквізит задля підсиленого результату), замастив волосся лаком, як належить італійській мафії та підсилив свій образ татовим одеколоном.
Вигляд він мав курйозний, але молоде, ще ,блідувато-рожеве обличчя, тонкий стан та незначний пух над губами видавали юнацьку незрілість, яку намагались приховати, застосувавши усі поради зі світової павутини.

Отож, упевнившись у власній неперевершеності, що її усіма силами намагалась похитнути  Мара, яка обізвала його «недоденді», юнак впевнено попрямував геть від свого маленького королівства хаосу. На вулиці його одразу ж осліпило сонячне світло: «Окуляри забув, телепень! – подумав Марк про себе. – Вже ж назад не вертатись. Прикмета погана, та і Мара сміятися буде». І в той же час не вірити ж йому, сучасній людині, у якісь бабусині прикмети. Та і Мара тут до чого? Вона його зовсім не хвилює. Ніхто не може і не сміє насміхатися над ним. Право Маркуса – діяти так, як забажає розум та серце, а не ті, хто й гадки не має у його творчому характері та поривах.
Саме з такими думками він і сів у маршрутне таксі, попросив передати свої вісім гривень і ще сорок від купи незнайомих людей. Зрештою, після невеликої банкірської практики, юнакові довелося прилаштуватися у невеликий вільний від людських тіл просвіт і їхати опершись на сидіння іншого чоловіка . Усе що було у його владі – рівно половина виду з вікна і текст проби. Тож Маркус дивися на фундаменти старих районів, ноги людей та стовбури дерев і уявляв, як колись проїжджатиме тут з якою-небуть репортеркою-красунею і, з ледь помітним болем на обличчі, буде розповідати про своє життя у цьому бідному і знедоленому районі.
До театру довелося іти пішки дві зупинки, адже майбутній артист, увесь ввійшовши у роль непереможного та надмірно привабливого гравця (так впливав на нього костюм)  не помітив, що пропустив свою. У черзі на роль він був сьомим. «Щастить сьогодні» - проскочило десь в глибині. Сім – це фатальне і, в той же час, щасливе число для хлопця. Перший, другий, третій, четвертий учасник... Марукс помітно нервував, але коли п’ятий актор пішов геть  з відмовою крізь коридор, наповнений людською задухою, його почало калатати. Ну не може ж на проби прийти п’ять нездар водночас і підряд!
Коли прийшла його черга, попередній у черзі  хлопець, чиї риси поєднували у собі ніжність Демі Мур і атлетичність Арнольда Шварценеггера, просто розлючено вийшов за куліси і навіть зачепив одного з прибиральників. А їх, напевно, потрібно було багато...
Окрім сцени, лаштунків та основного залу, були великі балкони. Непримітні жовті колони позаду режисера напевно відбивали золотом при сяйві усіх цих ламп. Враження від залу зіпсував:
- Агов! Я не заважаю?! – знервовано промовив режисер. Певно, він знудився не більше інших.
- Та ні, що ви, сидіть, я всеодно не на вас дивився.
«Дідько, мене точно не візьмуть, язик - мій ворог» - занервувавши, Маркус навіть забув початок першої репліки.
- Ну добре, починай, - закативши очі, пробурмотів чоловік.
Це прозвучало куди спокійніше, тож Маркус уже знав куди потрібно гребти. Роль була доволі проста, але попередні шість учасників зробили ту саму помилку, що було збирався зробити і він.  Роль затялого гравця казино здається простою тільки на перший погляд, та що як режисер хоче побачити від хлопця щось кардинально нове?
-Це буде тупо. – прошепотів юнак, ледь помітно ворушачи губами, які лоскотав юнацький пух. 
Суть завдання полягала в тому, щоб прочитати готовий текст без кінця і придумати йому монолог-продовження. Коли Маркус зняв із себе сорочку, то зрозумів, що дороги назад точно немає: « Ні, ну він знущається... дивиться на мене, як на м'ясо!». Одяг впав на стіл.
- Ми не припинемо цю гру. Чуєш мене! Ми будемо грати доти, доки ставки не зайдуть далі і не лишиться нічого, окрім наших життів. Таке тебе влаштовує?! Все так, як ти уявляв?! Я достатньо впав у твоїх очах? Мила… Мені здається, що я вже зайвий тут – у твоїй грі. Це все фальш і вигадка, але я продовжу грати.
-Яка у цьому мета? Скажи мені, Прометею?!
Такого повороту він не очікував. З-за куліси вийшла вона. Каскад чорного, наче безпробудна ніч волосся, криваво-червоні губи і сукня їм під стать. Бліде обличчя кроїла велика, достатньо правдоподібно намальована рана. Вилиці виділялися гримом, але вони і без нього були достатньо помітні на злегка витягнутому лиці. Коли підійти достатньо близько, стають помітні дві вигнуті смужки брів, у яких безперечно є право зберігати такі, на диво, великі карі очі.  
Спочатку Маркус не зрозумів, що це гра. Йому здалося, що незнайомка, яка напевне мала велику пошану у цьому самопроголошеному амфітеатрі талантів, вийшла його присоромити, та одне вдале підморгування все змінило.
- Я хочу почути правду.
-Ні це я хочу почути правду! Ти виграла моє серце, мою душу та пару штанів з мого гардеробу…
-Ха-ха-ха, припини. Чого варте серце без любові, а душа без мрії?
- Це було варто мені спитати у тебе. – вийшло невдало, проте вийшло.
- Нема любові, кажеш ? Так чого ж жадають ці уста?
Вона наблизилася до нього так близько, що не варто було б і говорити про якісь межі дозволеного. Коли смак її губ наповнив Маркуса повністю від самого рота, а потім теплом по всьому тілу, у нього почала смикатися нога. «Що ти робиш? Перестань» - говорив наляканий розум неслухняному тілу. Карі очі стали чорними і дівчина відступили на два кроки.
- Молодець, Марто . Чудовий вийшов тандем, але на сьогодні все.
- А я … що зі  мною буде, я пройшов чи ні?