О, так буває тільки раз в житті,
Коли лиш поглядом взялись за руки душі,
І потім у п'янкому забутті,
Пірнули в буйне море з берегів липкої суші.

І як підносило кохання до небес,
Шалена пристрасть огортала тіло жаром,
Розлука ненадовго лиш живила інтерес,
Холодна кава не справлялася з пожаром...

Ті карі очі так магнітили щось глибоко у грудях,
Волосся ніжним шлейфом залишало в пальцях аромат,
І знаєш точно, що якщо це сон-нехай довік не будять!
Бо поєднала долі романтична магія Карпат.

І швидко так стікали водоспади з часу гір,
Довіра скинула вже майже всі із серця лати,
Здавалось, приручається всередині десь дикий звір,
Що хоче вже не вовком вити, а співати.

Хотілося тонути в тих розширених від захвату зіницях,
І цілувати під зірками скривджені уста,
Обійми тих рамен була священна таємниця,
Яку до серця так несамовито пригорта....

Лилися кілометрами слова з палкої крові,
Що колисали душу як мале дитя,
Той легкий шепіт на лункім пероні,
Полив в душі надії проростаюче зерня.

Надії, що взяла палітру в руки з акварелі,
І малювала те щасливе майбуття,
Зелені пагінці, як килим, устелили внутрішні пустелі,
Й, майбуть, не буде до пісків вже вороття.

Та паростки- не стовбур, що міцна броня,
Маленький холодок заляпав все довкола чорним маслом,
Найгірший із гріхів-безжалісна брехня,
Та тільки всі по-своєму трактують це ось гасло.

І добре серце так отруєне коханням,
Вимазує на себе чорне з полотна,
У відповідь лиш крик із сенсом, що передають завжди мовчанням,
Тому і ніби досі разом, та у грудях самота.

Ну скільки можна смикати ті нитки між серцями,
Чому такий жорстокий став колись ласкавий перст?
Невже не хочеш повернути, обіймати і кохати до нестями?
Навіщо ж ти кладеш на спину цей нелегкий хрест?

Повір, забудь, давай почнем спочатку?
Бо не чужа мені та мука каяття,
Я можу відігріти у долонях те підв'янувше зернятко,
Зробити все, щоб воскресити почуття.

Прийми назад мене у тепле своє лоно,
Давай зігріємось цим подихом весни,
Я хочу витерти з ланіт твоїх оте... солоне,
І знову повернути нам щасливі сни..

Чому ж не чуєш більше крик мого нутра?
То обрастаєш кригою, то знову розстаєш..
Думки твої для мене-темная нора,
Одна в судні- без мене вже пливеш!
...
І я на березі дивлюсь на тебе в морі... знаєш,
Якби були ті почуття, могла б зі мною зацвісти,
Я розумію, що якощо когось по-справжньому кохаєш,
То здатний і прощати й вічно берегти...

Ярова Ілона

Пече так сонце, незважаючи на воду під ногами,
Виною штиль душі, що плеканий журбою,
Цей човен так надійно в шлюбі з ланцюгами,
Що вже, здається, не побачить він нічого, крім прибою...

Не вирушить раптово десь удаль до горизонту,
Й не втоне зі світилом на краю землі,
Мабуть, вже не розмиє той далекий рівний контур,
Намалювавши безкінечність на морському полотні...

Зійде на сушу й розлетиться попелом у пам'ять,
Й згниє ніколи не блукавший корабель...
Якщо у цю хвилину, ТУТ І ЗАРАЗ далі не поманять!
І не зніме із якоря посохшу акварель.

Вдихай же в груди свіжий запах майбуття,
Й наповнюй ці полатані вітрила,
Душевна смерть передбачає вороття,
Тільки тепер вже очі не сліпі, в зіницях-сила!

Лови цей свіжий бриз, бо настає світанок,
Навчись літати в вільних цих птахів,
І навіть як зустрінеш на шляху серпанок,
Знай, у бурхливого моря нема берегів...

Ілона Ярова

Рецензія на повість «За фіолетовими хмарами» Тетяни Писарєвої

Щастя призводить не пошук щастя. Якщо шукати його, сядеш і будеш сидіти, не знаючи, в яку сторону податися. Але ось ти трудишся не покладаючи рук, ти твориш, і в нагороду тебе роблять щасливим.

Антуан де Сент-Екзюпері, «Маленький принц»

Дозволю собі сказати крамольну річ: життя – це постійні пошуки. Човняр, що здійснює четверту переправу шийним хребтом Дунаю, шукає місцину, де б краще пришвартувати баркас і висадити подорожніх. Пташина, у терпкий зимовий ранок, вишукує крихти хлібу, надвечір розкидані господарями хати. Філософ у третьому коліні розшукує сенс, а лікар – хибу. Певно, для усіх живих істот пошук – це каталізатор, у хімічній сполуці з яким виявляється сутність буття, інтенції та спосіб існування. Персонажі соціально-побутової повісті «За фіолетовими хмарами» Тетяни Писарєвої також вдались до пошуків, однак об’єкт їх розвідки був дещо унікальним та мрійливо-фантастичним – фіолетові хмари, у пухких обіймах яких крилося особистісне щастя.

«Мрії теж живуть за фіолетовими хмарами і звідти приходять до людей. Абсолютно безсистемно і незалежно від наших бажань.  Мрії немов книжки на поличках, немов сніжинки з неба. Стоси мрій! Стада мрій! Косяки мрій!», – підказує авторка повісті. Однак, чи справді мрія – явище безсистемне та незалежне? 

Наче змії сплітаються станції,
вагони стрімко долають дистанції
з пункту "А" і до пункту "Б",
несуть окремо мене і тебе.

Тут протерті роками колії,
душі кольору меланхолії.
Несподівано вже й кінцева
зупинка, діагноз - серцева.

Та нікому немає діла
до нового, без серця, тіла.
Бо їх погляд прямо в нікуди,
порожнеча заповнює груди.

Та без серця - воно простіше,
ти не кращий тоді, й не гірший.
Без емоцій, похмурий мрець
Між таких же мерців без сердець.

Соколюк Дмитро

Межі. Ми зустрічаємо їх всюди: в повсякденному житті, в спілкуванні, в кризових ситуаціях, коли подорожуємо, коли  потрібно зробити вибір, і звісно, в літературі, яка так, чи інакше, намагається відтворити життя. То що таке межі? Вони зайві чи потрібні? Шкодять нам чи ні? Обмежують наше життя чи захищають?

Одразу скажу, що навряд  я можу дати лише однозначну відповідь. Адже сама природа кордону поліфункціональна. Так, він відмежовує щось від чогось. Наприклад, відділяє  країну від країни. Але, в той же час, він допомагає їм і комунікувати, адже країна не зникає, а все ще географічно знаходиться поруч і люди можуть подорожувати, перетнувши кордон. В цьому випадку межа швидше захищає від неконтрольованого проникнення. Вона, насправді, також допомагає нам краще пізнати той  простір, у якому ми знаходимося. А оскільки він так, чи інакше,  впливає на нас, то і в певній мірі допомагає пізнати себе самих. Межа окреслює простір і точно позначає, що «наше», на що ми маємо право, і що «чуже», до якого нам зась. Разом з окресленням «нашого»  ми краще його розуміємо і протиставляємо «чужому». Тому, межа як обмежує, так і дозволяє пізнати. Межування – це  спосіб організації нашого простору, без якого неможливо існувати.

 Аби це довести, уявімо таку ситуацію. Що було б, якби не існувало меж (зараз ми поки говоримо про реальні кордони) ?

Уявімо, що їх просто не існує.

- Де я? – запитую  про це вас.

Що ви відповісте? Ви не скажете, що я зараз в Києві, столиці України. Для того, аби знати це, має бути кордон, який окреслює державу.  А перед нами безмежний простір, який різниться лише пейзажами. Добре, можливо, ви створили якусь общину, але чим вона буде відрізнятися від тої ж групки людей, які існують за сто кілометрів від вас? І що будь-кому завадить прийти до вас? Нічогісінько. Бо для того аби відокремитись, потрібні кордони, яких у цьому вигаданому світі немає. Так само, ви не зможете  затишно почуватися вдома, тому що,  до вас будь-хто зможе прийти. Адже, для того аби назвати дім «своїм»,  потрібно провести межу.

То що ви мені скажете?

- Тут?

Але для слова «тут», є слово «там». Між ними є різниця. І є кордон. Ви не зможете сказати «тут»,  тому що в цьому світі немає «там» - все однакове.

- На Землі – можливо скажете ви.

І це буде хоч-якимось не ідеальним, але можливим варіантом.

- Хто ви? – можливо запитаєте вже мене.

Я, звісно, зможу сказати, що я: дівчина, дочка, студентка, авторка; але не скажу, що я українка. Оскільки, у світі без меж, окремих держав  і націй немає. Але ж, кожна нація має свою неповторну ментальність, а якщо я не можу віднести себе до якогось народу, то й не знаю, яка в мене ментальність і, отже, не знаю себе повністю.

Отож, пересвідчуємося, що межі важливі.

Межі варто сприймати не лише як реальний кордон. Вони можуть бути й особистими. Але функція в них та сама – захистити і запобігти втручанню. Наприклад, коли якась людина лізе нам в душу, намагаючись дізнатися щось сокровенне, тоді ми або дозволяємо цій людині перейти межу, або ні.

Але об’єктом моєї уваги є межі культурні, міфологічні, ті які впливають на літературу.

Двоствіття, яке розділяється межею, закладене  в наших віруваннях і фольклорі. І досі це бачення світу зберігається. Навіть в якихось забобонах. От розкажу вам історійку.

Літо. Дівчинка Марійка,  років десяти, приїздить до своєї бабусі. Вона грається з песиком,  рве солодкі ягідки і закидає їх собі до рота, бігає, ловить метеликів –  одним словом бавиться. Марійка сходила  б до річки, але бабця Лариса не дозволяє  їй йти туди самій. Дівчинка заходить до хати, на кухні бабуся п’є чай зі своєю подругою. Марійка соромиться чужої бабусі і не хоче їм заважати, але на кухні вона бачить гостинці, тому вирішує побути трохи там, може їй щось перепаде. Тож вона знічев’я стала на порозі, то покрутиться на ньому, то прихилиться до одвірку. Бабця Лариса побачила Марійку, сплеснула руками:

- Марійко, ану зійди з порогу! – підходить бабця до неї і згонить звідти – дитино, запам’ятай, ніколи не можна стояти на порозі, духів потривожиш!

Дівчинка не розуміє, яких ще духів вона може потривожити, але бабцю слухається. А коли їй, нарешті, дають цукерок, то й взагалі ні про що інше вже не думає.

Гадаю, ви теж колись чули щось подібне про поріг від своїх рідних. Справа в тому, що поріг є різновидом межі і вважається, що розділяє світ живих і світ мертвих. Таке символічне значення він має і в літературі, наприклад в романі «Мак червоний в росі» М. Гримич.

Межі у літературному творі теж є. Вони випробовують героїв, сприяють змінам у їх житті або виконують якусь іншу функцію. Можуть проявлятися як портали, точки  зіткнення двох світів, реальні кордони, тощо. Персонажі якраз таки переходять межу, але не всі, лише одиниці. Але у цих персонажів є щось спільне. Уявімо собі середньостатистичну персонажку, яка, швидше все, могла б відкрити якийсь портал і опинитися у іншому світі.

Нехай це буде дівчина, яку звати Ліза. ЇЇ життя одноманітне  і сіре. З дитинства вона тягне ряд психотравм, які ніби великий і бридкий  рубець, що повністю не загоюється й інколи ще нагадує про себе. А ще, її нещодавно покинув хлопець, тож вона лежить під ковдрою і ридає. Дівчині навіть немає кому подзвонити, коли зараз їй так потрібна підтримка, бо у неї немає друзів. Усі  вважають дивачкою. У житті її супроводжують невдачі і біль, тож вона втомилася від нього. Ліза так хоче все змінити, почати жити по-іншому, яскраво, без болю, як знайомі дівчата, які в інстаграмі  хизуються своїм щастям. Вона теж, може, хоче щастя, здійснення мрій, любові, дружби, але не знає як цього досягти, що для цього зробити, їй страшно. В свої нерішучості дівчина нічого не робить для змін, лиш продовжує мріяти лежачи на канапі.

Це, звісно,  може бути і доросла жінка, у якої буде інший спектр життєвих проблем. Але суть одна, це кризова ситуація в житті, коли так чи інакше персонаж перебуває на межі. У реальному житті на дівчину може чекати випробування, після якого вона зміниться або може залишити все по-старому. В художньому ж творі, Ліза може перейти межу і потрапити в інший простір, де вона побачить свої можливості, пройде свій шлях і  повернеться зовсім іншою людиною. Подібний сюжет чудово розкриває героя. Персонаж в літературі долає межі завжди «через щось» і «для чогось».

Отже, межі багатофункціональні. Вони захищають нас, але завжди дають нам вибір. Ми самі вирішуємо переходити межу, чи ні. Дозволяти ,або не дозволяти робити це  іншим. Межі в літературному творі цікаво досліджувати, адже вони мають глибоке коріння, різне символічне значення і вводяться в текст з якоюсь конкретною метою.

Тож, якщо ви чули подібну фразу «Межі лише у нас в голові», яку полюбляють постити в фейсбуці чи підписувати нею свої світлини, то знайте – це нісенітниця, адже межі є всюди, вони формують простір, є частиною нашого світогляду, захищають та  водночас  випробовують. 

«Шедевр нової української драматургії» – так звучатиме заголовок статті про будь-який наступний твір Олега Миколайчука-Низовця, а ми з вами тим часом будемо змушені тяжко трудитися над черговим чтивом, уже від Дани Левич, під назвою «Люлька Тараса». Певно, мої читачі уже встигли нагострити леза, на таку примхливу критикиню, проте не поспішайте закидати рецензію зі словами: «Знову їй нічого не подобається». У мене немає наміру принизити авторку безпідставно або лише тому, що в мене, порядком, відмінний смак. Моє завдання, як критикині, дати якомога більш об’єктивну оцінку п’єси і сьогодні потрібно буде зробити це якомога досконаліше.

Перше, що впадає в очі, наче навіжена кішка, це віковий контент, що нам пропонує авторка. Точніше, його різка не співвідносність з реальністю: «Біля вогнища  сидять хлопці і дівчата – сучасна молодь. Хтось обіймається, хтось відходить і розмовляє по мобільному телефону, дівчата кокетують з хлопцями, але всі намагаються слухати, що розповідає вихователь Сергій Петрович». Якби у шостій картині Оксанка не сказала, що навчається у восьмому класі, читач би певно вирішив, що під таким описом авторка розуміє, як мінімум студентів першого курсу. Але ж ні, сучасна молодь, на думку авторки, це підлітки
13-14 років, які тільки те й роблять, що посеред польових умов думають, куди б його вилити той пубертатний період, як не у флірт. Впродовж п’єси глядач не зустрічає вагомих натяків на вік. Усе, в принципі, одноманітно і сухо. Розбавляє цей калейдоскоп клішованих фраз мотив української пісні. Як патріотка та противниця ейджизму, я не маю нічого проти цих нюансів. Усі пісні підібрано вдало, вони цілком і повністю  слугують продовженням реплік персонажів, і що не дуже позитивно для авторського потенціалу пані Дани – в рази цікавіші за порожні діалоги.