Шалене перо

Мені завжди подобалось приїжджати в село до бабусі. Це перша асоціація з дитинством. Запах трави та лісу, шум клену, який різ біля нашого двору, гавкіт нашого пса Сірка, бабусині млинці, парне молоко, смак тільки-но зірваної полуниці – від всього цього в грудях стає тепло. Навіть зараз, коли мені двадцять п’ять, я відчуваю себе маленьким хлопчиком, варто мені лише поглянути на старе подвір’я.

Але навіть не дивлячись на це все, найбільш теплі та трепетні спогади в мене викликає озеро, яке знаходиться в парі кілометрів від нашої хати. Зараз, коли я під’їжджаю до нього, на своєму старенькому велосипеді, моє серце стискається все сильніше. Мало хто знав про це місце. Колись тут була зелена галявина, вздовж озера усіяна бузком. Зараз немає цвіту, але, здається, я досі пам’ятаю той неймовірний запах, котрий стояв тут наприкінці квітня.

Ми завжди зустрічались тут і могли сидіти на березі довгими годинами…Я пам’ятаю нашу першу зустріч. Ми з хлопцями грали в футбол, недалеко від дому. Я намагався забити, коли м’яч вилетів на дорогу прямо під колеса її велосипеда. Як зараз бачу ті розгублені блакитні очі та сплутане темне волосся. Вона впала через мене, а я запропонував провести її до дому. Дівчина погодилась. Як же я тоді хвилювався! Я ще не знав як поводити себе з дівчатами, але з нею було так спокійно. Вона весь час про щось говорила та сміялась, а я був немов зачарований. То була, напевно, перша дівчина, котра на мене так вплинула. Після того випадку з м’ячом, ми були нерозлучні все те літо. Нам було по 17, і ми були шалено закохані. Здавалась, перше кохання швидко минає, але не в нашому випадку. Після закінчення школи ми разом переїхали до Києва та навіть думала з’їхатися, але життя вирішило інакше…

На цьому місці біля озера, ми проводили більшу частину нашого часу. Я посміхнувся, згадуючи, як захоплено вона читала книжки, поклавши голову на мої коліна, як вітер грав з її волоссям, як її вуста прикрашала чарівна посмішка, коли наші очі зустрічались. Пам’ятаю як зірвав з дерева гілку бузку, сказавши, що збережу її на пам’ять про це місце.

Я потягнувся за своїм рюкзаком, в якому лежала старенька книга Джейн Остін, котру вона так любила. Не думав, що цей том зберігся в книжній шафі моєї бабусі, але мені пощастило. Розгортаю книгу на тому моменті, де Єлізабет читає лист містера Дарсі. Саме на цих сторінках зберігалась та сама гілочка бузку…на її улюбленому моменті «Гордості та упередження».

Згадую той день, коли вона пішла від мене. Коли зучно закрила двері моєї квартири у мене перед носом, сказавши, що втомилася. Втомилася від постійних сварок, від мого егоїзму та моєї зайнятості. Пам’ятаю, як стояв й просто дивися, як вона йде й розумів, що вже нічого не змінити. Мої вчинки розпалили твій цинізм, після чого ми разом, власноручно зруйнували все, що так трепетно відбудовували роками.

Сумно розміти, те що мені довелося втратити та важко усвідомлювати, що зараз ти заміжня жінка, скоріш за все, вже маєш дітей і навіть не пам’ятаєш про моє існування.

Боляче приймати те, що ми стали чужими людьми один одному.

Що місце, яке ми так любили заросло травою.

Що наше озеро, майже, висохло.

Що, ті самі кущі цвіту вирубано.

І те, що від наших почуттів залишилась лише гілочка бузку та безнадійно-

нікчемне «якби».

З самого народження оточуюючі заливають кожному в голову отруту під назваю “успіх”. Що воно таке? Для чого потрібне? Вперше я над цим замислився в 13, тоді ж була перша( невдала) спроба зникнути. Ха-ха, але то не перша невдача, першою є -народження. Колись я почув чи прочитав, що людина народжується сама, живе сама і помирає сама -все інше ілюзія. Ці слова мене так зачепили, що стали ніби життєвим кредом. Самота ходить за(зі) мною. Коли сонце ховається від живих створінь, коли всюди суцільна темінь...Варто лише лягти в ліжко - і вона дивиться тобі прямо в очі. Сон ніколи не був порятунком, відпочинком. А реальність? Де межа між бути живим і існувати? Навіть в ліжку вона пливе, віддаляється. Я не відчуваю свого тіла, і гадки не маю коли це почалось, а ще більше -коли завершиться. Очі не тримають, все що лишається -поринити в сон...

Сьогодні я в темному, густому лісі, якби не моє серцебиття -я б сказав тут спокійно. Йду в темінь, якому не має кінця краю. Дерева ніби обімають мене. Бачу когось, але страшно йти туди. Все таки наважуюсь, це ж всього лиш сон і я в будь-який момент можу прокинутись. Це жінка. І вона здається мені знайомою, але я не можу зрозуміти хто вона. Підходжу ближче.

-А Ви ще хто такий? - голосно промовила прекрасна незнайомка.

- Не важливо, як впринципі і все в житті. Ви в моєму сні, що ви тут робите, як вас звати?

- Ой, аби ж я знала чому я тут. Я - Скарлетт О’Гара. В сенсі нічого не важливо?

- Життя не несе в собі змісту, для чого потрібно прокидатись і проживати все це знову і знову?!Проте... не важливо, забудьте.

- Я прожила насичене життя. Від розкоші до злиднів. Коли почалась війна - я все втратила. З нуля я йшла до того життя яким жила раніше, мені було важко, проте я не здавалась.  Сенс життя мати вдосталь грошей, щоб мати завжди найсмачнішу їжу, найновіші сукні. Та хоча б заради заздрості інших людей.  - відповіла Скарлетт.

   Слухаючи  промову Скарлетт, я помітив за деревом чоловіка. Проте він не квапився показуватись. Врешті коли вона завершила, він почав підходити.

-  Вибачте шановні, але слухати цю маячню сил в мене нема. Жити заради їжі, сукні? Ха-ха-ха. Яке ж безглуздя! Все про що ми мріємо, всі наші цілі, яких прагнемо досягти - все це немає сенсу. - швидко промовив чоловік, налаштований на дискусію.

- І хто ж ви такі, містер Нічого-немає-сенсу?- посміхаючись промовила Скарлетт.

- Це не так важливо, але якщо вам так цікаво...Я Мартин Іден.

- Так ось, містере Іден, я з вами не погоджуюсь, проте якщо ви розповісте вашу історію, можливо я зміню думку.

- Ну добре. Я був бідняком, поки не закохався в багачку. Прагнучи бути рівнем з нею, я почав читати книги. А потім і писати їх. Я прагнув слави та її. І ось з часом я став відомим письменником, вона навіть сама до мене приходила. Та вона стала мені нецікавою. Все до чого я прийшов -здалось мені безглуздим. Я здійснив свою найпотаємнішу мрію, але це не принесло мені щастя. Розумієте?

   Поки Мартин провадив своє, мою увагу привернула жінка, яка мабуть весь цей час була поруч. Вона настільки мініатюрна, що ніхто її не помітив.

-Так-так, я уважно прослухала ваші історії і можу запевнити вас, що ви не праві. Життя має сенс тільки тоді, коли ти живеш заради ідеї. - повільно промовила жінка.

- І чому ж? Хіба в мене наприклад не було ідеї?-спитав Мартин

- Ні. Ви індивідуаліст, не дивно що ви залишились з порожнечою всередині. - відповіла вона.

- Перепрошую, як вас звати? І розкажіть же будь ласка про ті Ідеї, які мають сенс- іронічно сказав Мартин.

- Я Люба Калиновська. Ідеї? Ну наприклад, як я, служити народу. Самовдосконалюватись, вчитись, аби потім  служити для блага народу і піднімати до свого рівня. Популяризивути все українське.

  Все обірвалось, проте мені так хотілось ще послухати варіанти для існування. Я проспав 10 годин, але насправді все життя.

Я пахнув спокоєм, гармонією, щастям. Що стало зі мною зараз? Я почуваюсь самотнім, в мені ще дихає життя, але чи можна назвати що я живу? Я не відчуваю сили. Ще 20 років тому в мене була надія. Надія на розвиток, на вдосконалення. Яким же я був щасливим! Діти грали в хованки, парубки з дівчатами насолоджувались мною, в старших людей була праця. Зараз я зливаюсь з брудом, від мене починає смердіти сміттям, вихлопними газами. Я задихаюсь!  З болем в серці згадую себе в минулому. Я був живим і повним життя. З моїми легенями грались діти. Я був їх дім в прямому сенсі цього слова. Але люди порізали на шматки мої легені. Вичавили з них життя.  Я став таким собі музеєм, куди люди приходять щоб отримати естетичну насолоду від споглядання ще живих моїх органів. Приходять відпочити від шаленого ритму, але чи вийде в них це зробити через років 15? Навряд чи. Я відчуваю себе використаним, люди забирають мою енергію. Не відчуваю людських рук на полях. Мною живуть в містах, але не дихають. В мені все менше чути тупіт копит, звуків гусей, півні перестали будити моїх мешканців.  Я плачу, і мої сльози стають болотом для них. Я кричу, та мій крик не чують навіть птахи.

Знаєте як пахне щастя? Просто візьміть до рук кота. Це чиста правда. Поки весь світ спить через коронавірус, маленькі пухнасті створіння лікують серця. Ночами, коли тобі у вічі дивиться самота, коли в тебе відчуття страху і майбутнє здається таким туманним  – мати кота справжнє щастя. Ви помічали як коти вміють змінювати людей? Вони в змозі найжорстокіші серця – розм’якнуть. Чим тобі не диво?   

Навіть коли він нявкає о 5 ранку ,просячи собі їжу. Чи здирає нові шпалери і  ти з роздратуванням на нього дивишся. І пізніше починаєш розуміти, що кохання – це  ставити чийсь комфорт понад свій. Навіть після сотні на день його прохань – ти кидаєш всі свої справи і квапишся відкрити для нього балкон. Та і як їх можна не любити? Тепло, яке випромінюють їхні серця може зігріти наш сучасний світ. З усіма його вибриками: чи то сніг посеред весни, чи то пандемія вірусу. Коти як літо в теплих погожих днях. Як ліки від болю, зневіри й всесвітнього зла.

Хто каже що кохання не існує – просто не має кота.

 

 

Десь у маленькому мiстi маленької країни живе хлопчик шістнадцяти років з дивним iм'ям Мурк. Все його життя - то школа та театральне мистецтво. На першу думку, цей хлопець не відрізняється від інших, але є в нього цікава здібність. Мурк бачить дивовижні сни. Частіше в них те, що непокоїть його розум удень, але буває, що приходять герої фільмів або друзі.

Взимку Мурк обожнює сидіти вдома та дивитися новорічні фільми. Так ці зимові канікули не були вийнятком.

 

Хлопець з'їв четверту порцію морозива та почав засинати.

Уві сні до Мурка прийшов великий білий пес та говорив про дівчину з фіолетовими окулярами, яка виконує всі бажання, навіть недосяжні, як зірки. Наступного ранку хлопець розповів сон матусі, а вона порадила написати жартівний лист до тієї дівчини з фіолетовими окулярами. Так хлопець і зробив.

 

У ньому Мурк розповів про мрію зробити власну виставу на великій сцені і щоб всі знайомі прийшли, і щоб мати прийшла, і щоб хлопцем пишалося все місто. Мурк поклав листа під подушку та заснув. Вночі йому бачився Пітер Пен, який загубив свою тінь. Шукаючи її, Мурк зазернув під ліжко, де побачив ту саму дівчину з фіолетовими окулярами. Від здивування хлопець відкрив рота.

- Що ти тут робиш? - Мурк не моргав від здивування.

 

- На тебе чекаю, нам час! - Майже криком відповіла дівчина.

Вона вхопила хлопця за руку та бігла що є сил через двір та сусідні двори. Пітер Пен летів за ними, але не встигав. Казкова дівчина завела Мурка та Пітера до якогось приміщення. Стіни в ньому були у різнокольорових вертикальних полосах. На полу лежали здуті повітряні кульки.

- І нащо ми тут? - Питався хлопець.

- На тобі тонесеньку ниточку, якщо ти її збережешь, то я прийду на твою виставу. А якщо згубиш, я залишу тебе.

 

Мурк дивився на стіни і стелю. Він намагався знайти поштовх, щоб писати хоча б план своєї вистави.

Пітер Пен дивувався з хлопця:

- Що ти переймаєшься? Бачиш стелю - пиши про неї. Бачиш що за вікном - пиши про це.

- Так... - Промовив хлопець.

Пітер Пен подивився на годинник і сказав:

- Мурку просинатись час! 

Пітер штовхнув хлопця та цієї миті він прокинувся у своєму теплому ліжку.

Підхопивши настрій нічних пригод, Мурк почав писати сценарій майбутньої вистави.

 

Не перериваючись на сніданок, обід та вечерю, він писав і писав. Мати не дивувалася поведінки хлопця, бо він настільки творчий, що може забути все на світі.

 

Правою рукою Мурк писав, а лівою тримав тонесеньку ниточку, яку знайшов під подушкою на місці, де лежав раптово зникший лист.

Вночі увісні хлопець повенувся до того приміщення, де на нього чекали казкова дівчина з фіолетовими окулярами та Пітер Пен. Вони зустрічали хлопця радісно, питали про досягнення. Мурк із захопленням розповідав про свій текст.

Дівчина з фіолетовими окулярами обіймала його та плакала.

- Що сталося? - Питався хлопець.

- Я пишаюсь тобою. - Відповіла дівчина.

 

Наступного дня хлопець лише сидів біля вікна та обережно тримав тонку ниточку. 

Уві сні хлопець підбіг до дівчини з фіолетовими окулярами, обняв її та плакав: 

- Я хочу, щоб ти снилася мені наяву...

І він плакав, як немовля, бо любив цю дівчину усім серцем.

- Тільки ти тонку ниточку не зміг зберегти. - Сказала дівчина.

- Але ось... - Хлопець шукав ниточку по кишенях, але не зміг знайти, бо загубив її.

- Ні, я не міг! Як це сталося? Я не міг! - кричав хлопець.

- Ага... - Печально відповіла дівчина та зникла.

 

 

 

Мурк прокинувся та подивився на годинник. Третя ночі. До ранку він не засинав та редагував текст.

За сніданком Мурк все розповів матусі. Вона уважно слухала хлопця та сказала:

- Я вважаю, що тобі треба порадитися із друзями-театралами.

Цілий день хлопець провів у театрі та обговорював свою майбутню виставу.

Сценарій сподобався усім без вийнятку. Початок репетицій оголосили наступного тижня. 

Мурк ніяк не міг забути про дівчину з фіолетовими окулярами.

 

На останній репетиції хлопець пообіцяв ніколи не згадувати про неї.

На день вистави зібралося все місто, всі друзі та мати хлопця. Всі аплодували та пишалися ним. По сцені ходила тінь. Мабуть вона належала Пітеру Пену.

 

 

(4 місце в І літературному конкурсі ім. Івана Дубинця)

 

Вже декілька тижнів його мучать жахи. Один жахливіший другого. Вони були настільки реальні, що він перестав бачити різницю між сном та життям.  Він страждав, йому було боляче не лише психічно, але навіть й фізично. М’язи зводило від перевтоми, легені горіли від недостачі кисню, а на обличчі немов маскою надовго застиг вираз жаху.

- Позавчора я тікав від Тиранозавра, вчора ледь не спалили інквізитори … - розмовляв він сам з собою. Давно звик до цього. Родини не було й немає, друзів також, з роботи вигнали через часті запізнення. – А сьогодні майже проштрикнув наскрізь якийсь лицар. Синці, порізи зі сну нікуди не зникають. Що ж це? Здається я божеволію…

Сни продовжували снитися. Він пам’ятав кожен немов це було наяву і згодом він зрозумів – так і було. Сни не були снами, щоночі він подорожував у часі. Він бував в гостях Леонардо да Вінчі, бачив ще молоду Єлизавету ІІ та воював проти німців Першої Світової війни.

Він подорожував часом немов іншими світами й не помітив як почав жити цим. Сьогодення стало другорядним, нецікавим, зайвим. Він не повертався у минуле щоб знову пережити свій день народження, не прагнув виправити помилки вчорашнього дня і не тому, що не міг контролювати свої стрибки, а тому, що не хотів цього. Не бачив сенсу витрачати на це сили й час. Його не хвилювало, що буде завтра й післязавтра. Тепер він жив десь і колись, а не сьогодні і зараз. Таке життя його цілком влаштовувало.

Оскільки подорожувало його тіло, не тільки свідомість, він навчився виживати у будь-якому часі, будь-яких умовах. Динозаври більше не лякали, він знав де треба ховатися і що їсти. Інквізитори його не помічали, а лицарі приймали за свого. Жахи перетворилися на солодкі  сни, а сни стали життям. Він більше не хотів прокидатися. 

На жаль, для нього, стрибки відбувалися мимохіть і лише коли він засинав. Тож він перестав пити каву, навіть у гостях. Сердився на себе коли не міг заснути – перенавантажене постійними авантюрами тіло прагнуло відпочинку. Сон не був сном, отже фактично він не спав і його організм почав противитися життю, яке стало для нього небезпечним. І тоді боротьба з реальністю перетворилася на боротьбу з самим собою, з власним тілом. Щодня він пив пігулки, снодійне, з часом збільшуючи дозу для сильнішого ефекту. Спочатку дві, три, потім чотири… Він купував по декілька упаковок в різних аптеках, інакше йому б не продавали, це були єдині дві-три години коли він не «спав». Вже через місяць його дозою стала майже вся упаковка.

Одного вечора його погляд застиг на невеличкій купці різнокольорових пігулок (одне й те саме снодійне не діяло довго). Він нарахував 5 кружечків і 7 оваликів. Вони були білі, жовті, рожеві та блакитні, навіть одна чорна. На якусь мить його пройняло жахом та страхом, що після такої дози він вже не прокинеться ніколи.

- А хіба це погано? – слова проглинула порожнеча, але відповіді він не чекав, бо для себе давно вирішив – краще ніколи не прокидатися, ніж жити в сьогодні. Звичним рухом він закинув купку до рота й запив двома великими ковтками води. В роті залишився гіркувато-солодкий присмак.

Ще до того як відкрити очі його вуха почули постріли та крики, ніс вловив запах сирості, дерева й трави. «Невже посеред поля бою опинився?» - злякала перша думка. Відчуття не підвели – він стояв посеред темного лісу, де вівся бій. Молоді хлопці в пошарпаній одежині, але з бойовим кличем нагадували партизан, їх було набагато менше ніж противників, сили були не рівні. В противниках він впізнав російську спецслужбу – «ВКЧ – КГБ» - гласила нашивка найближчого і схоже мертвого солдата.

- За Медвин! – юнацький крик одного з повстанців відразу відкрив розуміння ситуації.

Медвинське повстання 1919-1922 років. Він не дуже любив історію, але цю подію добре пам’ятав. Село, яке давив жорстокий окупаційний режим німців, потім більшовиків і політика «воєнного комунізму», зрештою проголосило себе Республікою. Медвинську Республіку з її антибільшовицьким повстанням зрештою ліквідували, тож він знав на що йде, але це не змусило його відмовитися від свого рішення. Перший крок, другий, третій і ось він вже хапає рушницю невідомого солдата, але йому байдуже. Він біжить. Кров забурлила в жилах, очі застилала немов пелена. Десь до вух долетів ще один вигук «За Медвин!», він  не відразу впізнав свій голос. Новонабуті союзники підтримали його нестройним гулом голосів, його запал передався іншим.

Боротьба була запеклою, загін  повстанців тримався з останніх сил, проте здаватися не збирався. Постріли, крики, стогін, все змішалося й часом він боявся сплутати «своїх» і «чужих». Це була не його битва, він міг просто втекти, або стати на бік переможців. Проте він також розумів й іншу річ – переможцями є не ті, хто виграють бій, а ті, хто виграє війну…

Одна куля потрапила в плече, вона пішла на виліт, але такий біль він відчув уперше в житті. Втрачаючи свідомість встиг помітити, що разом з ним залишилося чотири медвинці. Коли він прокинувся пострілів чути вже не було, у вухах стояв дзвін, недалеко хтось плакав. На дитину, а це вона плакала, шикнули і та затихла, хоча повністю заглушити схлипи не змогла. Повіки були немов налиті свинцем, та йому вдалося їх підняти. Його з вцілілими повстанцями повернули до села. Вони стояли посеред широкої площі від якої розходилося декілька вуличок. «Напевно по неділях тут гарний ярмарок» - підмітив він мимоволі. Сонце ще не встало, але крім них та російських солдатів, які націлили свої рушниці на повсталих, зібралося чимало глядачів. До нього підійшов один з солдатів:

- Нам сказали, що ти не мєстний, якщо приєднаєшся до нас то будеш жити. – в очах потемніло, а живіт скрутило. Це був не страх, щось інше, йому було зле, але попри це на обличчі з’явилася крива посмішка.

- Своїх не зраджу.

Трохи запізно прийшла думка, що напевно цього разу він перетнув межу.

Хмільне серце

Отмаров прокинувся рано. Хмільні поля вже полошив вітер, доносячи приємний аромат до села. Звичка вбиває естетику у чехів, що день у день проходять зеленими ароматними полями, однак та, у свою чергу, прив’язує людину до себе наміцно.

Якщо ви запитаєте будь-якого отмаровця, чи згоден той покинути своє село - він тільки здивовано погляне на вас, вважаючи за дивака. Люди у цьому місці потонули у рутині, яка підпорядковується звичайній роботі на полях чи лісозаготівлі. У селян руки пахнуть хмелем, проте цей запах дорожчий їм понад усе.

Урбанізація ніколи не торкнеться своєю залізною рукою цього села. Знаходячись на невеликій відстані від Брно, Отмаров не має великих перспектив чи високооплачуваних робочих місць. Люди тут бережуть недоторканість, яка заховалась між пахучої пшениці, що час від часу, за натиском вітру, шепоче ласкаві слова хмелю.

Все, що тут нагадує про сучасність: автобуси на електропостачанні, сонячні батареї та автомат, який кожен ладен був обійти стороною.

Неприємного червоного кольору, він стояв серед дороги, яка сьогодні була потурбована пилом та пекучим диском. Кути вже постраждали від невдоволених користувачів: стали ніби обрубаними і почорнілими чи то від сонця, чи то від злості.

Біля забрудненого червоного апарату стояла дівчинка, років десяти. Вона була одягнена у сіру льонову сукню, яка ніжно обіймала її спітніле від спеки тільце. Зріст ледь дозволяв обличчю поглянути на екран автомату, однак, подавшись трохи уперед, її очі вирівнялись в одну лінію з центром плоскої сірої поверхні.

Декілька хвилин постояв у досить незручній позі, юна чешка відновила позицію і почала заламувати тендітні пальці на руках, подумки рахуючи. Її по-дитячому уважні очі були зосереджені на чомусь зовсім віддаленому: вона дивилась у майбутнє, паралельно підсумовуючи минуле.

- Сімнадцять! - голосно викрикнула вона, помітно стривожившись.

У її тонкому дівчачому голосі можна було б почути мелодію смутку, однак нахабний хміль всіляко перебивав будь-яку можливість вловити настрій крізь звук.

Сімнадцять років до смерті. Понад сто життєвих поворотів та більше тисячі можливостей змінити життя. Паразитичні проблеми, у яких легко потонути без духовного стрижня, що завжди є рятівним жилетом, але, на жаль, часто залишається так і не використаним.

Складно з’ясувати, чи пустуватиме гачок, де висить цей рятівний атрибут, у маленької дівчинки. Вона стояла серед дороги,  яку міцно обійняв з обох сторін веселий хміль. Здається, її корабель зараз плив зеленою рікою, яка подекуди зносила його течією до протоків пшениці, аж поки потік не зустрів перешкоду у вигляді лісу.

Вона здавалась статуєю. Така простодушна та легка за своєю натурою, дівчинка уважно споглядала картину природи, яка сьогодні по-новому заграла у її дитячому світогляді. Хміль тепер здавався їй найкращим другом, який лоскотатиме щічки, що погрузли у смуті, пшениця - вірна сестра, яка завжди пригорне та приголубить, а ліс - це дзеркало життя, у якому відбиваються тисячі людських душ, серед яких і її - душа простої отмаровчанки.

Лісоруби щодня зрубують березу чи сосну. Щодня покидає світ одна душа, яка, бувши гарним породистим стовбуром з неповторною зеленою гривою, тепер стає зрубом.

Сонце пом’якшилось, і хміль, відчувши абсолютну владу, розпустив свої пахощі далеко за обрій: туди, де починається нове життя.

Сьогодні життя маленькою дівчинки розгалужилось у два потоки: минулі десять і майбутні сімнадцять років. Вона подумки одягла свій рятівний жилет та подивилась навкруги.

Дорога була все так само безлюдна та хвиляста від спеки. Юнка рушила уперед, аби дістатись першого ліпшого магазину та випити свіжого молока. Його солодкуватий смак нагадував дитинство, матір та рідне село, яке і було для неї тим великим зеленим лісом.

Вулицею повільною ходою рухались корови, ліниво споглядаючи то в один бік, то в інший. Пастухи розмовляли між собою про новий сполучний шлях між селами, а хміль незадоволено шелестів бруньками від того, що його запах перебивається коровами та молоком.

Дівчинка, вдосталь насолодившись прохолодним напоєм, побігла додому, аби сісти на лаві у садку та почитати серію улюблених чеських казок.

У цій маленькій дитячій фігурі сплелись усі потоки в одне потужне русло. Тепер межа між попереднім життям і майбутнім не відчувалась, принаймні вона так вважала. Її серце було природним, а від того знало своє призначення.

Сенс життя вона вбачала у звичайних речах: зранку вибігти у поле і погратись зі своїм приятелем-хмелем, потім, вдосталь насолодившись прогулянкою, випити склянку молока і допомогти з домашніми клопотами. Ідеальний вечір був для неї з книгою у руках та запахом солоду на устах.

Кордонів людських можливостей не існує, і люди активно цим користуються. Хтось ризикує, а хтось боїться програти, тому ховається за своєю тінню.

Маленька дівчинка у сукні з льону відчула себе. Вона усвідомила, що її сенс буття - ідеальні умови для зростання ще молодого, зеленого стовбура - це бути частиною природи, бути там, де твоя душа.

 Якщо б ви запитали у неї, чи згодна вона покинути Отмаров задля чогось більшого, то почули б неупереджену відовідь, що для неї село - це вона сама, а від себе ніколи не втечеш…

Биструшкіна Анастасія

Білі троянди

Сьогодні 68-й день народження Тетяни Інгурівни. Жінки з рідкісним по-батькові та просто люблячої бабусі для своїх дітей і онуків.

Вона має ранковий ритуал, про який знає лиш її тінь та скрипучі вхідні двері.

Кожного року, в один й той самий зимовий день, вона забирає з килимка, що по той бій квартири, букет білих троянд. Як завжди, він огрядно загорнутий у прозорий целофан з рожевою стрічечкою знизу.

Тетяна Інгурівна щаслива йде ставити їх у прозору, із зеленим відтінком, скляну вазу. Губи розтікаються у по-дівочому задоволеній усмішці - таємний незнайомець вкотре довів свою прихильність прекрасній дамі.

Літня жінка ще раз обходить влаштовану на гостьовому столі експозицію, та, вдосталь намилувавшись красою квітів, рушає порпатись у хатніх справах, адже гості з години на годину мають заполонити простір маленької хрущьовки.

Немає таємниці незбагненної за цю. Не те, щоб Тетяна Інгурівна вдавалась до слідчих чи наймала детектива, але самостійно відшукати організатора щорічного сюрпризу їй не вдавалось вже понад тридцять років.

Чоловік помер від туберкульозу саме в той час, як Тетяна Інгурівна народила другу дитину. Важко прийшлося: допомагали родичі, друзі, знайомі. Передавали соління, ношений дитячий одяг, з якого попередні власники вже повиростали. Держава платила копійки, тож доводилось тягнути металевий клунок занехаяного здоров’я й голодування з собою на роботу. Про квіти дарма що було думати.

Недарма кажуть, що немає найціннішого скарбу за дітей. Тетяна Інгурівна знаходила відраду у побутових клопотах: забрати дітей з садочка, відвести на секційні заняття з плавання, купити морозиво на останні кишенькові гроші. «Не пристало приділяти втомі більшої уваги, аніж дітям» - , думалось жінці.

Про особисте життя годі було й говорити. Хтось зробив комплімента у продовольчому – на щоках червона фарба, а в очах осуд; колега запропонував сходити на гуляння робочого колективу – у дітей незготований перекус у школу, та й хто забере меншого з секції?

Одні шлагбауми й червоне світло спіткало охочих привернути до себе увагу Тетяни Інгурівни. Однак, дивним чином, у свій 37-й день народження, ранкова зимова тиша збудилась агресивним дзвінком у двері.

З переляку Тетяна Інгурівна навіть пательню схопила, побоюючись мародерів чи вандалів (хто там псує радянське майно?).

Але на неї чекали беззахисні білі троянди, загорнуті у прозорий целофан, який укупі тримала міцно намотана на стеблі рожева стрічка.

«Чи то мене так Федір з молокоживлюючого привітав?», - думалось Тетяні Інгурівні.

Проте ні Федір, ні Мишко, ні Василь не були організаторами такого романтичного сюрпризу. Ба, навіть більше, усі вони так глибоко образились на Тетяну Інгурівну, що навмисно не вітали її з днем народження.

Так, у житті жінки з’явилась таємниця, до якої не було підказок чи функції «допомога друга».

Спогади з минулого розвіялись усе таким самим неприємним, гучним дзвінком у двері – уся велика родина мала об’єднатись в єдине ціле за маленьким дерев’яним столом, застеленим різноманітними салатами, гарячими стравами, м’ясом й соліннями.

Тетяна Інгурівна більше за все любила цю частину святкування. Її старенька квартира наповнювалась дитячим сміхом, ніби перетворюючись на телепорт у минуле. А люди говорять, що їх ще не винайшли. Ще й як!

На декілька годин нашої оповіді Тетяна Інгурівна перетворилась на «Ба». Вона догоджала своїм онукам як тільки могла, а вони, як горобчики, забігали за смаковою здобиччю й тікали до іншої кімнати. Дорослі діти підходили з повагою, промовляючи слова побажання.

Проте свято має єдиний недолік: воно несиметричне у своїй природі. Його довго чекаєш, та воно швидко проходить; до нього старанно готуєшся; та це швидко зникає; воно дарує радість, а по закінченню – сум прощання.

Тетяна Інгурівна довго не могла відпустити онуків з теплих обіймів, та занадто жвава поведінка втомила запальні дитячі серця. Діти подякували матері за гостинний прийом та пообіцяли найближчим часом завітати знов.

У маленькій грущьовці знов зосталась тільки Тетяна Інгурівна й білі троянди.

Від кого вони?

Напевно, що цій літній пані ніколи не стане відомим ім’я письменника, котрий, тридцять років назад, побачив прекрасну пані неподалік спортивного комплексу й змалював її образ в однойменному романі. Вона відмовила йому так само, як й іншим чоловікам, однак її образ назавжди залишився з ним на папері. У знак подяки він щороку надсилає білі троянди. Можливо, колись поруч букету лежатиме його римірник, але це навряд чи – другої відмови серце не витримає…

Биструшкіна Анастасія