Шалене перо

Хмільне серце

Отмаров прокинувся рано. Хмільні поля вже полошив вітер, доносячи приємний аромат до села. Звичка вбиває естетику у чехів, що день у день проходять зеленими ароматними полями, однак та, у свою чергу, прив’язує людину до себе наміцно.

Якщо ви запитаєте будь-якого отмаровця, чи згоден той покинути своє село - він тільки здивовано погляне на вас, вважаючи за дивака. Люди у цьому місці потонули у рутині, яка підпорядковується звичайній роботі на полях чи лісозаготівлі. У селян руки пахнуть хмелем, проте цей запах дорожчий їм понад усе.

Урбанізація ніколи не торкнеться своєю залізною рукою цього села. Знаходячись на невеликій відстані від Брно, Отмаров не має великих перспектив чи високооплачуваних робочих місць. Люди тут бережуть недоторканість, яка заховалась між пахучої пшениці, що час від часу, за натиском вітру, шепоче ласкаві слова хмелю.

Все, що тут нагадує про сучасність: автобуси на електропостачанні, сонячні батареї та автомат, який кожен ладен був обійти стороною.

Неприємного червоного кольору, він стояв серед дороги, яка сьогодні була потурбована пилом та пекучим диском. Кути вже постраждали від невдоволених користувачів: стали ніби обрубаними і почорнілими чи то від сонця, чи то від злості.

Біля забрудненого червоного апарату стояла дівчинка, років десяти. Вона була одягнена у сіру льонову сукню, яка ніжно обіймала її спітніле від спеки тільце. Зріст ледь дозволяв обличчю поглянути на екран автомату, однак, подавшись трохи уперед, її очі вирівнялись в одну лінію з центром плоскої сірої поверхні.

Декілька хвилин постояв у досить незручній позі, юна чешка відновила позицію і почала заламувати тендітні пальці на руках, подумки рахуючи. Її по-дитячому уважні очі були зосереджені на чомусь зовсім віддаленому: вона дивилась у майбутнє, паралельно підсумовуючи минуле.

- Сімнадцять! - голосно викрикнула вона, помітно стривожившись.

У її тонкому дівчачому голосі можна було б почути мелодію смутку, однак нахабний хміль всіляко перебивав будь-яку можливість вловити настрій крізь звук.

Сімнадцять років до смерті. Понад сто життєвих поворотів та більше тисячі можливостей змінити життя. Паразитичні проблеми, у яких легко потонути без духовного стрижня, що завжди є рятівним жилетом, але, на жаль, часто залишається так і не використаним.

Складно з’ясувати, чи пустуватиме гачок, де висить цей рятівний атрибут, у маленької дівчинки. Вона стояла серед дороги,  яку міцно обійняв з обох сторін веселий хміль. Здається, її корабель зараз плив зеленою рікою, яка подекуди зносила його течією до протоків пшениці, аж поки потік не зустрів перешкоду у вигляді лісу.

Вона здавалась статуєю. Така простодушна та легка за своєю натурою, дівчинка уважно споглядала картину природи, яка сьогодні по-новому заграла у її дитячому світогляді. Хміль тепер здавався їй найкращим другом, який лоскотатиме щічки, що погрузли у смуті, пшениця - вірна сестра, яка завжди пригорне та приголубить, а ліс - це дзеркало життя, у якому відбиваються тисячі людських душ, серед яких і її - душа простої отмаровчанки.

Лісоруби щодня зрубують березу чи сосну. Щодня покидає світ одна душа, яка, бувши гарним породистим стовбуром з неповторною зеленою гривою, тепер стає зрубом.

Сонце пом’якшилось, і хміль, відчувши абсолютну владу, розпустив свої пахощі далеко за обрій: туди, де починається нове життя.

Сьогодні життя маленькою дівчинки розгалужилось у два потоки: минулі десять і майбутні сімнадцять років. Вона подумки одягла свій рятівний жилет та подивилась навкруги.

Дорога була все так само безлюдна та хвиляста від спеки. Юнка рушила уперед, аби дістатись першого ліпшого магазину та випити свіжого молока. Його солодкуватий смак нагадував дитинство, матір та рідне село, яке і було для неї тим великим зеленим лісом.

Вулицею повільною ходою рухались корови, ліниво споглядаючи то в один бік, то в інший. Пастухи розмовляли між собою про новий сполучний шлях між селами, а хміль незадоволено шелестів бруньками від того, що його запах перебивається коровами та молоком.

Дівчинка, вдосталь насолодившись прохолодним напоєм, побігла додому, аби сісти на лаві у садку та почитати серію улюблених чеських казок.

У цій маленькій дитячій фігурі сплелись усі потоки в одне потужне русло. Тепер межа між попереднім життям і майбутнім не відчувалась, принаймні вона так вважала. Її серце було природним, а від того знало своє призначення.

Сенс життя вона вбачала у звичайних речах: зранку вибігти у поле і погратись зі своїм приятелем-хмелем, потім, вдосталь насолодившись прогулянкою, випити склянку молока і допомогти з домашніми клопотами. Ідеальний вечір був для неї з книгою у руках та запахом солоду на устах.

Кордонів людських можливостей не існує, і люди активно цим користуються. Хтось ризикує, а хтось боїться програти, тому ховається за своєю тінню.

Маленька дівчинка у сукні з льону відчула себе. Вона усвідомила, що її сенс буття - ідеальні умови для зростання ще молодого, зеленого стовбура - це бути частиною природи, бути там, де твоя душа.

 Якщо б ви запитали у неї, чи згодна вона покинути Отмаров задля чогось більшого, то почули б неупереджену відовідь, що для неї село - це вона сама, а від себе ніколи не втечеш…

Биструшкіна Анастасія

Білі троянди

Сьогодні 68-й день народження Тетяни Інгурівни. Жінки з рідкісним по-батькові та просто люблячої бабусі для своїх дітей і онуків.

Вона має ранковий ритуал, про який знає лиш її тінь та скрипучі вхідні двері.

Кожного року, в один й той самий зимовий день, вона забирає з килимка, що по той бій квартири, букет білих троянд. Як завжди, він огрядно загорнутий у прозорий целофан з рожевою стрічечкою знизу.

Тетяна Інгурівна щаслива йде ставити їх у прозору, із зеленим відтінком, скляну вазу. Губи розтікаються у по-дівочому задоволеній усмішці - таємний незнайомець вкотре довів свою прихильність прекрасній дамі.

Літня жінка ще раз обходить влаштовану на гостьовому столі експозицію, та, вдосталь намилувавшись красою квітів, рушає порпатись у хатніх справах, адже гості з години на годину мають заполонити простір маленької хрущьовки.

Немає таємниці незбагненної за цю. Не те, щоб Тетяна Інгурівна вдавалась до слідчих чи наймала детектива, але самостійно відшукати організатора щорічного сюрпризу їй не вдавалось вже понад тридцять років.

Чоловік помер від туберкульозу саме в той час, як Тетяна Інгурівна народила другу дитину. Важко прийшлося: допомагали родичі, друзі, знайомі. Передавали соління, ношений дитячий одяг, з якого попередні власники вже повиростали. Держава платила копійки, тож доводилось тягнути металевий клунок занехаяного здоров’я й голодування з собою на роботу. Про квіти дарма що було думати.

Недарма кажуть, що немає найціннішого скарбу за дітей. Тетяна Інгурівна знаходила відраду у побутових клопотах: забрати дітей з садочка, відвести на секційні заняття з плавання, купити морозиво на останні кишенькові гроші. «Не пристало приділяти втомі більшої уваги, аніж дітям» - , думалось жінці.

Про особисте життя годі було й говорити. Хтось зробив комплімента у продовольчому – на щоках червона фарба, а в очах осуд; колега запропонував сходити на гуляння робочого колективу – у дітей незготований перекус у школу, та й хто забере меншого з секції?

Одні шлагбауми й червоне світло спіткало охочих привернути до себе увагу Тетяни Інгурівни. Однак, дивним чином, у свій 37-й день народження, ранкова зимова тиша збудилась агресивним дзвінком у двері.

З переляку Тетяна Інгурівна навіть пательню схопила, побоюючись мародерів чи вандалів (хто там псує радянське майно?).

Але на неї чекали беззахисні білі троянди, загорнуті у прозорий целофан, який укупі тримала міцно намотана на стеблі рожева стрічка.

«Чи то мене так Федір з молокоживлюючого привітав?», - думалось Тетяні Інгурівні.

Проте ні Федір, ні Мишко, ні Василь не були організаторами такого романтичного сюрпризу. Ба, навіть більше, усі вони так глибоко образились на Тетяну Інгурівну, що навмисно не вітали її з днем народження.

Так, у житті жінки з’явилась таємниця, до якої не було підказок чи функції «допомога друга».

Спогади з минулого розвіялись усе таким самим неприємним, гучним дзвінком у двері – уся велика родина мала об’єднатись в єдине ціле за маленьким дерев’яним столом, застеленим різноманітними салатами, гарячими стравами, м’ясом й соліннями.

Тетяна Інгурівна більше за все любила цю частину святкування. Її старенька квартира наповнювалась дитячим сміхом, ніби перетворюючись на телепорт у минуле. А люди говорять, що їх ще не винайшли. Ще й як!

На декілька годин нашої оповіді Тетяна Інгурівна перетворилась на «Ба». Вона догоджала своїм онукам як тільки могла, а вони, як горобчики, забігали за смаковою здобиччю й тікали до іншої кімнати. Дорослі діти підходили з повагою, промовляючи слова побажання.

Проте свято має єдиний недолік: воно несиметричне у своїй природі. Його довго чекаєш, та воно швидко проходить; до нього старанно готуєшся; та це швидко зникає; воно дарує радість, а по закінченню – сум прощання.

Тетяна Інгурівна довго не могла відпустити онуків з теплих обіймів, та занадто жвава поведінка втомила запальні дитячі серця. Діти подякували матері за гостинний прийом та пообіцяли найближчим часом завітати знов.

У маленькій грущьовці знов зосталась тільки Тетяна Інгурівна й білі троянди.

Від кого вони?

Напевно, що цій літній пані ніколи не стане відомим ім’я письменника, котрий, тридцять років назад, побачив прекрасну пані неподалік спортивного комплексу й змалював її образ в однойменному романі. Вона відмовила йому так само, як й іншим чоловікам, однак її образ назавжди залишився з ним на папері. У знак подяки він щороку надсилає білі троянди. Можливо, колись поруч букету лежатиме його римірник, але це навряд чи – другої відмови серце не витримає…

Биструшкіна Анастасія



                                                                                                                                             Частина І
                                                                                                                                       Їх буде всього три

Ми - це лише спогади. Усе що відбувалося впродовж одного життя чи навіть звичайного дня, колись стане легендою, або простою буденною історією, котра продовжить мандрувати навіть після нас. Знаєте, часом я пригадую якими теплими бували дні влітку і яка солодка на смак суниця. Пам'ятаю як гарячий пісок огортав пальці і як холодно було спочатку заходити у воду. Запах квітів, радість, солоні від сліз губи, скорбота, біль, тремтіння перед зустріччю, світло, мерехтливі танці сонячних зайчиків - усе це залишає слід у нашій пам'яті, а отже існує. Чесно? Будь ласка, пообіцяйте мені, що все це і справді існує.
Детальніше: Nevermind

 Я не переймаюся тим, як продовжити своє життя. Навряд чи є серед людей хоч один чоловік, який не мріяв би про безсмертя. З одного боку, думка про безсмертя радує, адже це цікаво. З іншого ж боку, безсмертя – це зовсім не так просто і однозначно.

Звичайно, відразу багато хто захотів би продовжити своє життя навічно вперед. Зрештою, у людини є інстинкт самозбереження, який однозначно наказує людині жити по максимуму – стільки, скільки вийде. Але може бути, що смерть – це позбавлення від земних труднощів і страждання. Може, після смерті душа людини нарешті отримує таку гармонію, яку під час життя досягти просто неможливо. Думаю, там мене чекає краще життя.

Детальніше: Квітки

ЯЩЕНКО АНАСТАСІЯ (3 місце конкурсу "Березневі містерії")

 

Комунальна установа «Пологівський колегіум № 1» (м. Пологи, Запорізька область)

Керівник: Корнєйко Наталія Іванівна

Листя помалу опадало. Крони дерев гулко шелестіли, а птахи з подивом пурхали в повітрі. Оверко обережно перебирав простирадло, поки голова знову не запаморочилася. День добігав кінця. Деякі діти поспішали додому, а хтось зовсім вередував і залишався в школі. Але не хлопчик, чиє життя проходило у  білій палаті лікарні. Його дні полічені, йому залишилося зовсім недовго. Однак, навіть у моменти радості, Оверко долає страх. За одинадцять років його груди щеміло лише тоді, коли плакали батьки. І лише пернаті у вікні приносили йому радість. Маленькі горобці звикли до хлопчика й були постійними гостями в кімнаті, де так нудотно пахло ліками.

Детальніше: Непорушна мелодія серця

НІКУРОВА АНАСТАСІЯ (3 місце конкурсу "Березневі містерії")

 

Стецьківський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів (Сумська область)

Керівник: Кірієнко Тетяна Леонідівна

Вона завжди прокидається вдосвіта. Тільки починає розвиднятися, а пташиний хор уже виводить на різні голоси свої серенади. Так гарно й дружно вони співають лише на світанку. Відразу душа повниться якимось невимовним світлом і радістю. У такі хвилини згадується все хороше, що тільки траплялося в її житті.

         Солов'їха одягається й виходить на подвір'я, босоніж ступає по росянистому  моріжку. Вона прямує до річки, що ховається в ранковому тумані. Заходить у воду, а з-під ніг врізнобіч стрибають зелені жабки – сполохалися. Вода тепла-тепла. Жінка вмивається і якусь мить стоїть непорушно – одна-однісінька у всьому світі… Гіркота та смуток охоплюють душу. Дарма. Вона вдома, на своїй землі. Ось тихо хлюпоче річка, поспішаючи на зустріч із Дніпром. За річкою – болото, а далі, скільки зглянеш, - ліс та ліс. На пагорбку над річкою стоїть її хата, де народилася й виросла. А за хатою – знову ліс. Устиг вирости там, де зовсім недавно була сільська вулиця, вирувало життя.

Детальніше: Солов’їха

БАЙДАЧНИЙ СТЕПАН (3 місце конкурсу "Березневі містерії")

 

Транспортний фаховий коледж (м. Вінниця)

Керівник: Король Інна Миколаївна

«Вам потрібна допомога? Вас турбує минуле або його турбуєте ви? Важко розібратись в собі? Безпідставні викидні спогадів? Вам здається, що один вихід – це залізничні колії? Маячня. Вихід є і це Ми. Телефонуйте за номером: +38098………..».

Це оголошення висіло на табличці з товстим, грубим шаром пропозицій про винайм квартир, гаражів, погребів; також там були і послуги програміста (а як же без цього!), який допоможе встановити Віндовс ХР. Зареготала, як прочитала про купівлю волосся та гусячого пір’я, про пошук няньки для старої баби та пошук серійного вбивці, котрий втік з тюрми 3 роки тому. Зірвала шматки нових оголошень з телефонами, колекціоную їх, а у вечори самотності люблю дзвонити і розмовляти з тими людьми. Дивні персони трапляються, але досить цікаві. Виявилось, що програмісту сімдесят років, а волосся купують, бо в когось фетиш на волосяні шпалери, а серійного вбивцю знайшли недалеко від міського сміттєзвалища. Одним словом: житіє.

Детальніше: «Вам потрібна допомога?..»

КОШАРНА СВІТЛАНА (2 місце конкурсу "Березневі містерії")

Комунальний заклад «Малинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» (с. Малинівска, Запорізька область)

Керівник: Буряк Яна Миколаївна

Розділ І

Ранок. Повітря пахне прохолодою та осіннім смутком. Поодинокі дерева, які ще не встигли зняти з себе золотаві вуалі, покачувались від вітру. Павутинне мереживо ще тріпоче та де-не-де розривається, розгублюючи крапельки нічної роси.

Осіння краса була там, за вікном. А тут сіре сьогодення, просте і нікчемне. І сьогоднішній, і вчорашній та, навіть, завтрашній день нічим не різниться. Знову все по плану: ванна, сніданок, заняття…Обід…Потім –улюблене вікно і книжка про міжгалактичні подорожі, прибульців і відважних героїв. Ніна Іванівна, бібліотекар, завжди рада, коли до неї приходять дітки почитати. Вона пригощає ласощами, солодким чаєм. У бібліотеці затишно та тихо. Тиша…Саме її не вистачає маленькому Сергійку. Хлопчик був такий як всі тут: лагідний, щирий, з грайливими допитливими та, сумними очима. Вони сумні чи не в кожного…

Детальніше: Надія

РЕМЕЗ ДАР’Я (1 місце конкурсу "Березневі містерії")

Український гуманітарний ліцей Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ)

Керівник: Головай Ірина Андріївна

Пролог

Хоч вже й пройшло вже майже шістнадцять років з тієї пам’ятної ночі, що назавжди змінила життя трьох молодих людей, наскільки різних, наскільки можна було уявити, Христина Зотова й досі думала про те, як би обернулося всеньке їх життя, якби того вечора Аня не згадала, що їм треба купити їжі на завтра. Або згадала трохи раніше, і вони з Анею і Ромою зайшли б до іншої крамниці – першої-ліпшої, значно привітнішої та світлішої, а не до тієї самої. Або компанія зненацька змінила маршрут.

Детальніше: Принц із камери схову

«Моя люба Віоло! Вибач мені, грішниці, що давно не писала! Але ти ж знаєш, в місті стільки справ…»

Я прочитала ці слова і губи мимоволі розтягнулись в усмішці, яка зробила їх ще тоншими. Розі завжди так. Спочатку не пише тижнями, з головою поринувши у свої справи, а потім – от, маєте вісточку. Мене спочатку це дуже злило. Знаємо ми ці справи — корисні знайомства заводити та з подругами перед хлопцями хвостом крутити! Але потім я змирилась і звикла.

«Сподіваюсь, вдома все добре. Як наше село, все так ж, як і коли я від’їжджала? Сумніваюсь, що сталося щось грандіозне. Не розповідай мені, як у минулому листі,  хто помер чи хто за кого вискочив заміж, благаю! Це все для мене значить рівно ніскільки. Хіба тоді, як ти, моє маленьке сонечко, сама йдеш під вінець. Віолочко, ну коли я вже буду дружкою на твоєму весіллі? Ти ж знаєш, це місце вже заброньоване давним-давно і я чекаю не дочекаюся, коли це станеться!»

Так, цю дівчину справить тільки могила… Кожного разу одне й те ж. Я опустила лист. Погляд зупинився на напівоблетілому деревці. Тяжко зітхнула. В нашій провінції на глухому заході Девонширу грандіозними подіями й справді були похорон, весілля та хрестини. Життя тече нудно й монотонно, сірі дні змінюються такими самими сірими днями, складаючись у сірі місяці й роки. То про що я маю тобі писати? Про те, що в нашому парнику прийнявся новий сорт винограду, виписаний економкою з Будапешту? Чи про те, що в оранжереї розквітнув мамин улюблений олеандр і все навкруг тепер пахне барбарисовими цукерками? Розі ж абсолютно байдуже навіть на це. Хоча особисто мені гріла б серце така вісточка з дому. В Лондоні, де я вчилась в коледжі, дуже бракувало квітів. Засушена гілочка вересу тільки дужче навівала сум за нашим домашнім розарієм і парниками, за диким занедбаним садом. Після смерті батька тримати садівника стало занадто великою розкішшю. Мати померла давно, залишивши нас з сестрою на його змучених хворобою плечах. Він і так тримався молодцем. Щоб не вдаватися до тяжких спогадів про минуле і ще більш тяжких роздумів над майбутнім, знову взялась за лист.

Детальніше: Про це не писав би Шекспір