Шалене перо

Вона знову опинилася серед киплячого, вибухаючого гамором, сміхом, криком, брудного міста. Дівчина вже бігла. Її волосся, руде, як вогонь, розметалось, падало на обличчя застеляючи очі.
Люди теж кудись поспішали, думали про щось своє та не помічали нічого далі себе.

Детальніше: Встигнути

Старості Яблоновському

Здоров будь, куме!

Як поживає люба кумася? Як ся мають діточки?

Пишу тобі з села Запандинці, що біля ріки Лохвиця. Маю зізнатись тобі, мій друже, що тривожать мене дивні передчуття: приїхав я до сього селища ще чтері дні назад, мене тут гарно поють й кормлють, та все ж, якийсь змій під мжичкою мене сосе. Часто навідують дивні думки та й,узагалі, скрадається чуття, що Бог, який був завжди поряд на моєму життєвому шляху, раптом відрікся від мене. Я кожен день молюся, прошу захисту і благословіння, прошу аби дорога моя була безпечною і я живим вернувся додому.

Ночую та днюю я у голови села — він мене за так частує і не прийма і гроша, що я йому даю, взамін просить лише проводити недільну службу, то я осьо готуююся до першої службити.

Як там моя Ганнуся? Не отримую відповіді на листи мої від неї. Чи все з нею гаразд альбо захворала та злягла?

Детальніше: Листи пропащого

У селі Чортівник, на призьбі у старої ворожки Килини сиділи засмучені молодята Степан та Одарка Федорчуки. Вони не знали що їм робити далі з тією новиною, котру вони щойно дізнались від відьмачки. Страшно було навіть подумати, а ще страшніше – уявити: сім днів… «Лишилось сім днів» - ці три слова примушували битись у шаленому, майже божевільному темпі три нещасні серця: Степанове, Одарчине та те, маленьке, стукіт якого було ледь-ледь чутно  у животі майбутньої матусі…А може воно було й не одне... Та чи судилося знати молодим, кого вони вродять на цей світ? А чи вродять взагалі?..

Детальніше: Чортівник

Ліфт без освітлення нагадує домовину: замкнутий простір без проблисків світла, обмежена кількість повітря, рух, що в будь-який момент може припинитись і залишити тебе самотнього доживати свої години десь між поверхами.
Наскільки страшно було печерним людям до винайдення вогню? Суцільна темрява, морок, пітьма...
Виходячи з під‘їзду, я помітив, що ніч вже остаточно дожерла залишки дню. Тепер вона була готова пожирати душі людей: сьогодні станеться вбивство, крадіжка й згвалтування, а в усьому винна ця ненаситна пані Ніч.

Детальніше: Цвинтар душі людської

…Адель стояла непохитно і дивилась на Дана, його очі були налиті кров’ю, так, що зіниці просто щезали у багряному просторі...Довкола палав вогонь…Дан єхидно всміхався, зриваючи сорочку. Його спина стала прозорою і Адель бачила всі його ограни в кривавій слизькій плівці…

Детальніше: Відьмак

Х е л ь м е р. Норо... Невже я назавжди залишуся для тебе чужим?

Н о р а (бере свій саквояж). О Торвальде, для цього потрібно, щоб сталося найбільше диво!

Х е л ь м е р. Скажи яке?

Н о р а. Для цього і ти, і я — ми обоє повинні змінитися настільки... Ні, Торвальде, я більше не вірю в дива!

Х е л ь м е р. А я хочу вірити! Кажи, кажи, яке? Змінитися так, щоб?..

Н о р а. Щоб наше співжиття могло стати шлюбом. Прощай. (Виходить через передпокій.)

Х е л ь м е р (падає на стілець біля дверей і закриває обличчя руками). Норо! Норо! (Озирається і встає.) Порожньо, її тут уже немає. (Промінь надії осяває його обличчя.) Але — найбільше диво?

Знизу чути, як зачиняються ворота.

Детальніше: Зламана лялька

 

Сьогодні тридцять перше травня, останній весняний день, вчора у школярів було свято «останнього дзвоника», випускники саме прощалися зі школою назавжди, а інші класи лише на три місяці теплого літа. У вересні всі вони повернуться за парти і знову будуть гризти той нелегкий граніт науки…Але до того ще ціле літо…Вже завтра діти роз’їдуться хто куди: до бабусі, на море, закордон, у літній табір. А сьогодні вони ретельно пакують речі, звіряючись зі списком, аби нічого не забути в цю подорож у літо. Тринаднадцятирічні Софійка з Мишком вже зібрали свої валізи, рюкзаки з одягом та іншими необхідними у таборі речами, сумки зі смаколиками. Завтра о шостій ранку вони мають бути на київському вокзалі, знайомитись зі своїми вожатими та групою і їхати в Карпати, до закладу «Полу-нічка». Ах, скільки пригод на них там чекає…

Детальніше: Дитячий табір «Полу-нічка»

 

Сіється правда сувора -

коли ти зриваєш гнів...

Він цілував тебе вчора,

я тебе завжди любив.

(“Укрмова” Дмитро Лазуткін)

Я знову роблю глибокий вдих, пропускаю повітря через ніздрі та підпалюю цигарку. Моє життя це бутафорія, декорація, підробка; воно сухе та позбавлене барв. Нічого не зміниться, якщо мене просто не стане одного дня. Деякі близькі згадають про мене тихим словом та і все на цьому. Гіркий дим неприємно огортає мою ротову порожнину, та я, звиклий до цього смаку, замість випустити — ковтаю його. Не маю бажання повертатись до оселі, де нині мешкаю — там все гнітюче, все таке чуже. Недопалок кидаю у смітник, але пункту призначення він не досягає, вдарившись об краєчок сміттєвого баку, він падає просто на землю. Плювати! Я розвернувся й швидким кроком рушив геть.

Детальніше: Горбата кицька

 

Раніше такого ніколи не траплялось. Він дав мені, як сам це й назвав, “затріщину”. Голова в мене дійсно затріщала від неї, виправдовуючи свою назву. Ні, він не міг цього зробити. Він кохає мене. Потім від нього була фраза про те, що я заслуговує на це. Мене охопила істерика. Він ненавидів коли я плачу. Такого просто не може бути, можливо з кимось іншим, але аж ніяк не зі мною. Голова жахливо боліла. Одночасно пульсуючий і пронизуючий біль відлунювався у місці “затріщини”. Коли я вибігала на вулицю, то схопила зовсім не ту куртку. Ззовні починався дощ і я, в куртці без капюшону і ,звичайно ж, без шапки, тікала в бік автобусної зупинки. Стоячи на місці зупинки громадського транспорту, я відчула наскільки боляче моїм вухам від поривчастого та холодного вітру. Дощ посилювався й люди почали ховатись під укриття  зупинки. Мені не було місця в цьому світі, нікому не потрібна, вимушена просто ковтати свої нестерпні образи. Та мені навіть не було місця під цим проклятим навісом і краплі щедро полились на мою неприкриту голову й легеньку куртку. Я нарешті дочекавшись свого автобуса, заскочила в нього, заледве стримуючи сльози. Я казала його матері, що він почав розпускати руки, шукаючи допомоги в неї, поради або хоча б навіть жалю, але вона лише сумно поглянула у відповідь. Як би ми з ним не сварились, та він ніколи не чіпав мене. Це був не він, це не мій чоловік, він не зміг би. “Затріщина” нагадувала про себе. Хочеться кудись сховатись, напевно, це інстинктивно. Я запізнююсь в університет : автобус затримався, ще й на мосту рух зупинила аварія. На телефон раптом прийшло повідомлення й витягнуло мене з урвища роздумів. Номер був мені невідомий і я просто видалила повідомлення, навіть не прочитавши його. Я не уявляю як саме я виглядала в той момент, але було очевидним, що біль відбився на моєму обличчі. Прийшло ще одне повідомлення, з того ж таки невідомого номера. Дощ за вікном автобуса вже не можна було назвати грибним. Ще повідомлення. Я знала, що він жорсткий, відверто кажучи, мені це подобалось, бо з ним я почувалась слабкою та чутливою, але я ніколи не уявляла, що він може бути ще й жорстоким. Ще одне повідомлення. Чорт забирай! Я відкрила текст SMS, що надіслав мені цей надокучливий невідомий номер. “Сім!” - короткий напис про щось повідомляв, але мені було байдуже. “Напевно помилились номером або чергова розсилка” — подумалось мені в той момент. До початку пари всього 10 хвилин, а я все ще в заторі. Яку причину свого запізнення я назву? Мені немає місця в цьому світі. Я ніколи не була ідеальною, та ніхто взагалі не ідеальний. Чому ці краплі, цей дощ просто не розчинить мене?

Детальніше: Раніше такого ніколи не траплялось


ЗАБОРОНА НА ЛЮБОВ

Планета Земля. 3020 рік нашої ери.

Коли світ змінився, настав мир, лад, технологічний прогрес пішов вгору, а роботи стали основною робочою силою, постала інша загроза. Люди. Їх любов, почуття, емоції. Вони не вміють коритися, виконувати команди як машини, служити. А їх оте кохання зробило їх надзвичайно небезпечними і як ніколи сильними. А вони, раби, мають бути слабкими. І цю загрозу вирішили усунути.
Одного дня, як і завжди пішов дощ. Власне, він останнім часом дуже рідко йшов з неба, тож двічі на тиждень влаштовували такий собі штучний "полив". Але цього разу дощ був отруйного зеленого кольору. Краплі падали на перехожих і просочувались в шкіру. Через декілька днів почали знаходити тіла. Все більше й більше. Всі хто тоді просто потрапив під дощ стали носіями вірусу, знаряддям для вбивства. Люди не знали, що їх життя поділиться на до та після, вони як зазвичай обіймали своїх рідних, тиснули руки своїм знайомим… Всі кого вони торкалися, помирали. А носіїв вірусу ловили на вулицях і закривали в ізоляторах. Жодних ліків. Жодної надії на порятунок. Поцілунки, обійми, дотики, все це стало забороненим плодом.
Силою замкнені в своїх квартирах з можливістю вийти на вулицю лише раз на тиждень, позбавлені всього, люди змінилися. В них прокинулось їх давнє єство, щось від дикого, тваринного. Кожен в цей тримав ножа за пазухою.
Ще гірше було те, що металеві очі тепер стежили за людьми постійно, кожну хвилину, а залізні руки ладні були схопити кожного непокірного. Багато хто зрозумів, чому кілька років тому всіх громадян штампували. У кожного на зап'ястку був чіп, за яким можна було відстежити геолокацію та кожен рух, навіть неправильний. Струму за порушення правил не хочете? Ще, чомусь, після чіпування люди почали діяти всупереч своїм бажанням, ніби хтось ними керував. Так і було. Думали задля безпеки, а виявилося для послуху. Люди це лише маріонетки, а це сталеві міста – ціла мережа червоних ниточок, які тримає і за які смикає одна владна рука. Але що як люди розірвуть ці ниточки? Коли за ними починають стежити, вони ще зціплюють до скреготу зуби і коряться, а от коли у людей забирають любов…

Детальніше: Заборона на любов