Шалене перо

Кіносценарій 

Дійові особи:

Джек

Матильда

Професор

20 вересня 2030 року

Недалеке майбутнє. Літня ніч. Посеред вулиці з темними вікнами в маленьких двоповерхових будинків, стоїть висотка з темного скла та бетону. Яскраво світяться всі вікна. Десь поряд чутно стукіт жіночих підборів по мокрому асфальту.

Простора квартира. Яскраво освітлена вітальня, обставлена старовинними меблями та в ній також багато невідомих футуристичних на вигляд речей. А кімнаті у кріслі сидить Джек   (молодий чоловік) і замислено читає новини на планшеті.

Лунає дзвінок у двері.

Джек підводиться і відкриває двері.  

Джек.Це ти?!!

Його роздратований вигляд змінюється здивуванням.

Матильда (молода дівчина). Не чекав?

Матильда рішучим кроком заходить до квартири. Її худі плечі трусяться під темним плащем, хоча одяг сухий.

Матильда (робить крок до Джека). Я зайду?

Джек. Так, звісно, підемо…

Матильда. До кабінету.

Джек. Добре. Як ти мене знайшла? Як тебе пустили до будинку?

Матильда. Не зараз.

Притискає до грудей маленьку блискучу сумочку.

Вони прямують до кабінету. Матильда попереду, Джек трохи позаду дівчини.

Джек. Ти так змінилася. Прошу, сідай.

Джек вказує на стілець поруч з масивним лакованим столом.

Матильда присідає на край цього столу. Її ноги узуті в чобітки на маленьких підборах, ледь торкаються підлоги.

Джек. Мовчиш? Я знаю, я дуже завинив перед тобою. Я повинен вибачитися…

 Його пальці рук щосили вп’ялися в м’яку оббивку стільця.

Матильда. Як я тебе ненавиджу.

Дівчина підводиться. Дістає з сумочки пістолета та стріляє у Джека. Потім у камеру спостереження що висить не стіні.

 

Детальніше...Все не так

Трьохповерховий будинок у готичному стилі в передмісті Львова, здається, стоїть тут цілу вічність. На нього скоса дивилися затамовуючи подих і пришвидшуючи свою ходу і у вісімнадцятому столітті і у дев’ятнадцятому і по сей день. Пізно ввечері  господарка будинку Майя, човгаючи ногами по снігу саме поверталася до дому. Це була середнього зросту, бліда дівчина років дев’ятнадцяти з каштановим каре і зеленими очима. Тремтячими руками вона торкнулася ручки дверей і повернула ключ у замковій щілині. Вона завмерла, зажмурилась. В цей момент їй страшенно закортіло  бігти чимдуж звідси і ніколи, нізащо, не повертатися. Разом з друзями безтурботно святкувати в клубі новорічну ніч. Але ж, чорт забирай ні, мала бути саме тут і зараз. Майже весь рік вона була звичайною студенткою і спокійно поверталася в цю оселю, яку залишили їй по собі батьки, але раз на рік будинок перетворювався на щось інше. Раз на рік Майя перетворювалася на когось іншого. Це була саме та ніч. Двері відчинилися і вона зайшла в морок дому.

Серце дівчини пришвидшено калатало, поки вона не намацала потемки вимикач і не засвітила світло в коридорі. На першому поверсі розташувалася кухня, затишна вітальня, ванна кімната. А в кінці коридору були великі залізні двері, оснащені кількома рівнями захисту, які вели до підвалу, куди ніколи ніхто не заходив. На другому поверсі були спальні і кабінети. На третьому ж – величезна бібліотека. Майя  жбурнула куртку і черевики, на кухні доїла вчорашню гречку і зробила собі кави, замість пляшки бульбашок. Потім впала на диван у вітальні, де як і у всьому будинку не було ані ялинки, ані гірлянд. Жодних новорічних прикрас.  

Чекати залишалося не довго. Дівчина терпіти не могла Новий Рік. Але чому ж тоді, затамувавши подих, рахувала останні миті до нього? Залишалося дванадцять секунд. Рахуючи їх Майя тремтіла всім тілом  і човгала мамине срібне кільце на ланцюжку, її серце шалено калатало десь у п’ятах. Коли остання секунда витікла, як вода скрізь пальці, дівчина вся ніби стиснулась, міцно зажмурила очі, вона забула, як дихати. Пролунали вибухи салютів і разом з ними з глибини підвалу піднімалося моторошне виття, від якого у Майї замерзала кров. «Ну з новим роком тебе Май, шоу починається» – подумала вона, зціпила зуби і вибігла в коридор. Там перевірила замки на залізних дверях. Навіть від хвилини перебування біля тих дверей можна було посивіти. Впевнившись у надійності захисту, вона збігласходами на третій поверх, увірвалася до бібліотеки – її улюбленого місця, але тільки не цієї ночі. По кімнаті гуляв холодний вітер з раптово відчинених вікон. Дівчина провела рукою по корінцях книг – це її завжди заспокоювало. Крок. Ще один, і ще. Вдих-видих. Вдих-видих. Вдих. Останній крок. Так Майя підійшла до полиці в кінці кімнати і зрушила з місця дуже стару велику книгу у шкіряній обкладинці. Після цього руху полиця зрушилась у бік, а перед очима постав круглий отвір, зачинений важкими позолоченими дверима з висіченими древніми рунами. Майя зняла з тонкої шиї ключ на ланцюжку і вставила його у замкову щілину. Двері з першого разу не піддалися. Вона напружилась всім своїм молодечим тілом і щодуху почала тягнути їх на себе. Вони підкорилися. З отвору до бібліотеки увірвався потік синього повітря, розчинивши настіж всі вікна і змусивши сторінки книг тріпотіти як осінній лист. Майя відскочила і заховалася за полицю, гадаючи хто ж зараз завітає в цю кімнату.

Майя добре  пам’ятала зі свого дитинства саме новорічні ночі. Пам’ятала, як  тато кудись зникав, а мама тієї ж миті вела її спати до себе в кімнату та ще й на найцікавішому моменті мультику,  одягала на неї великі пухнасті навушники та нічну маску і міцно притискала до себе. А коли, бувало, дівчинка підходила до таємничих залізних дверей в кінці коридору, її завжди відтягували звідти і всоте повторювали,  що туди у жодному разі не можна заходити, мовляв там живуть страшні монстри. Коли трохи подорослішала, на новий рік її відправляли до знайомих та друзів. І лише років у п’ятнадцять мама з татом сіли біля неї на дивані і взявши її руки в свої розпочали серйозну розмову. Наступного ж дня Майя похапцем збирала свої речі, запланувавши втечу з дому. Вона не верталася три тижні. 

Одного дня цей будинок виникнув ніби з повітря, і перший хто зайшов до нього, як і всі його подальші нащадки, назавжди стали зв’язані з цим домом і його таємницею. А минулого року, коли батьки померли, цей тягар з усією своєю раптовістю й жахливістю  звалився на тендітні плечі юної дівчини. Цей дім був провідником між реальним світом і потойбіччям. І у новорічну ніч троє душ у яких залишилися незакінчені справи могли пройти порталом і матеріалізувавшись, перебувати у нашому світі до ранку. Зазвичай вони йшли щоб хоч одним оком глянути на своїх рідних. Хранитель цього дому мав відкрити портал, а з світанком відправити їх назад. Але бували душі, які відчувши ще раз неповторний смак життя прагнули залишитись у цьому світі. Їх ніяк не можна було звідси випхати. Не покинувши цей світ до світанку вони перетворювалися на  прозорих привидів і їх затягувало у підвал дому. Так він став сховищем душ, яких від блукання по світу стримували лише залізні двері з захисним закляттям. А в ніч відкриття порталу вони, бажаючи звільнитися, починали свій концерт. Шкода, але знову в цей світ пускають не лише добрі душі. І минуле пришестя для юної хранительки обернулося справжнім пеклом.

Майя затулила вуха руками і зажмурила очі. Вона дрижала в кутку і чекала коли душі нарешті пройдуть. Раптом її підняли з підлоги чиїсь міцні чоловічі руки. В голові чомусь одразу з'явився образ тата, але розплющивши очі вона відкрила рота від здивування. По тілу розлився жар і її ніби щось вдарило в серце, яке почало працювати в екстра режимі, женучи вже здавалося зовсім іншу кров. Перед нею стояв молодий, чорнявий хлопець неймовірної вроди з очима кольору океану. «Що, серйозно? Ви що там, подуріли всі? Ось цей юнак вже мрець?» – подумала дівчина.

– Перепрошую, панно, ми вас налякали? – запитав хлопець все ще тримаючи її за плечі.

– Ттта, пусте. Інші двоє вже пішли?

– Так, здається. Ніколи б не подумав, що така юна дівчина може бути хранителькою.

– Ну я цієї ролі сама нізащо не обрала б, мені довелося продовжувати справу батьків.

– Розумію. Мене звати Макс, а вас?

–Я Майя – відповіла дівчина і потиснула простягнену руку юнака.

Вона не могла ніяк відірвати погляду від його глибоких, блакитно-зелених очей, та і хлопець здавалося нікуди не поспішав. Нарешті Майя стрепенулася і зліпила думки до купи.

– Чому ти не йдеш по своїх справах, через які повернувся? У тебе є час лише до світанку.

– Так, я мабуть вже піду. 

Зачинивши портал, дівчина провела хлопця до дверей. Потім зайшла до ванної кімнати і бризкала крижаною водою в обличчя доки не прийшла повністю до тями. Повернулась в бібліотеку. Щоб не збожеволіти від цього всього їй також потрібно було сходити в інший світ –  книжковий. Тож дівчина позачиняла вікна, взяла з полиці улюблену Джейн Остін і зручненько вмостилася у кріслі, загорнувшись пледом. 

Макс, юнак якого пів року тому збила машина, блукав вулицями Львова. Розсіяний погляд, задумане обличчя. Він ніяк не міг зрозуміти чому повернувся. У нього не було жодних незавершених справ чи то родичів, через яких він прагнув би ще раз стати ногою у цей світ. Остогиджений блуканням він розвернувся і попрямував до того дому звідки й прийшов. Його щось тягло туди силою, а може й хтось.

Втома перемогла і Майя так і заснула в кріслі, схиливши голову на книгу.  Вона здригнулася від чийогось доторку і протерла очі. Це був Макс.

– О, ти вже повернувся, так швидко? До світанку ще 5 годин.

– Я все зробив, – збрехав він, – і тепер хотів би перебути тут до світанку, якщо звісно моя присутність не буде тебе лякати.

– Максе, я все життя живу з душами у підвалі, а раз на рік слухаю їх волання. А ще раз на рік мені доводиться надавати добрячих піддупників тим, хто не хоче знову повертатися. Порівняно з цим, ти просто янгол – сказала усміхнувшись Майя.

Вони спустилися до вітальні, розпалили камін, і гомонячи, сіли  на підлогу біля нього. Говорити з Максом було, як дихати - просто життєво необхідно й легко. Майя навіть на мить забула, хто він такий і звідки прийшов. Вона потребувала його присутності, як нікого з живих. Її розум вимкнувся і вона навіть не помітила коли саме її голова опинилася у нього на плечі, а рука в його руці. 
Ніч поволі добігала кінця, а в дім повернулася перша душа.
Це була висока брюнетка в червоній сукні зі злісною посмішкою і примруженими немов у хитрому замислі очима.

– О, перепрошую, я вам завадила? – сказала вона і криво посміхнулася
.
– Сподіваюся ти не надумала залишитися тут назавжди? – запитала Майя схрестивши руки.

– О, ні, дякую, я вдосталь сьогодні розважилася. Знущатися з цих земних створінь, одне задоволення.

– Шкода що я не знала мети твого візиту, випхала б нахрін назад.

– О, дитинко, хіба це не ти тремтіла там за полицею?

Майя заскреготала зубами і подарувала жінці спопеляючий погляд.

Залишалося приблизно пів години до світанку. Ця пані, як і старий дідок, пройшли назад через портал.

– Ну, тепер твоя черга – сказала дівчина намагаючись приховати нотки суму в голосі.

– Аж ніяк, я залишаюсь.

– Щоо? Ти з глузду з’їхав? Чому? Через що? – перейшла на крик Майя.

– Невже не розумієш? Через тебе. Ти намертво прив’язала мене до себе і я не хочу полишати тебе, як тільки но зустрів. Я готовий на все аби бути з тобою разом.

Погляд дівчини потеплішав, вона посміхнулася і піднесла долоню до його щоки.

– О, мій хороший. Як шкода що ми не зустрілися раніше, коли я була звичайною дівчиною, яка ніколи не святкує новий рік вдома, а ти абсолютно живим парубком. Ми б зустрілися десь на вечірці. Ти б запросив мене на танець і як справжній джентльмен провів до дому, поцілувавши на прощання руку. А наступного дня стояв би з квітами біля мого вікна. Тоді б у нас було значно більше часу ніж одна ніч. Але зараз, способу залишитися просто не існує.

– Ні! Я знаю один спосіб – сказав він і відсторонившись помчав на перший поверх до підвалу.

Майя збігла по сходах за ним. І відсторонивши його затулила собою металічні двері. Душі, відчуваючи можливе наближення їх порятунку, почали вити ще сильніше.

– Нізащо!  Не дам! Не пущу! Це не вихід!

– Але чому?!

– Тому що ти перетворишся на мару, приречеш себе на вічне скніння  в цьому підвалі. Тоді ти не зможеш мене навіть торкнутися! Послухай. Той ваш світ, куди ви потрапляєте після смерті, там спокій і полегкість. Вічно існувати примарою у цьому жорстокому світі буде нестерпно – сказала вона палко дивлячись у його блакитно-зелені очі.

Макс нічого не відповів, лише закрив долонями її вуха від звуків агонії, що лунали за дверима, і поцілував її. Для них зникло все - виття, розуміння того що вони не можуть бути разом. Все!!! Залишилися лише двоє. Вони розчинилися один в одному.
Згодом хлопець і дівчина повільно підіймалися на третій поверх  тримаючись за руки.
Макс підійшов до порталу, але одразу ж обернувся до дівчини.

– Я не прощаюсь.

– І не треба.

– Я кохаю тебе.

– І я тебе кохаю, безмежно – відповіла Майя.

Міцно, ніби бажаючи злитися з ним в одне ціле, дівчина обійняла його і зажмурила очі. По щоці скотилася сльоза. 
Коли нарешті відпустила і згодом відкрила очі, він вже розчинився в блакитному просторі порталу. 
Дівчина замкнула двері і притулилася до них спиною, а потім втративши всі сили сповзла додолу і закрила обличчя руками. Тепер вона ридала.
Майя ж бо не знала, що незакінченою справою цього хлопця була саме вона, яка щойно розпочавшись, ще не скоро завершиться. Тож наступного року він обов'язково буде серед тих трьох душ, які прийдуть ще раз подивитися на цей світ, пройшовши через портал і заявившись  у цьому проклятому і святому будинку.

Вікторія Тютюн

Ранкові промені сонця пробралися через не щільно затулені штори і потрапили мені прямо в очі. Але не встиг я як слід відреагувати, як їх закрила собою Аня.

– Прокидайся коханий! Доброго ранку!

Ніжний дотик та ласкавий поцілунок у щоку розбудили мене. Початок дня краще не придумаєш.

– Я зварила нам кави.

Неперевершений аромат. Нарешті я розплющив очі Прямо переді мною філіжанка гарячої кави, а навпроти сидить Аня і дивиться на мене, ховаючи посмішку за своєю чашкою. Я посміхаюсь у відповідь.

Сьогодні у нас рівно рік, як ми познайомились. Взагалі-то познайомились ми через кілька днів після того самого випадку. Я згадую той день і події річної давнини постають у мене перед очима.

***

Аспірин. Останню таблетку я випив ще кілька годин тому, але головний біль так і не минув. Голова розвалюється. Весь день була жахлива погода, йшла злива і я сподівався перечекати непогоду, але вже стемніло, а небо все ще продовжувало поливати місто як з відра. Проклинаючи все на світі, я все-таки зібрався і пішов у найближчу аптеку за новою дозою знеболювального. Найближча аптека розташовувалась неподалік від дому, за кілька десятків метрів.

– Допоможіть!!!

В темряві одного із під’їздів я помітив три величезні чоловічі тіні. Тонкий дівочий голос явно належав не комусь із них.

– Допоможіть, рятуйте!!!
Ляпас.

– Мовчи, тупа курко! Роби, що кажуть!

– Чуєш, бро, а може краще зайдемо до тебе, ато тут холодно?

– Що, не стоїть? Ги-ги-ги! А ти, мала, давай, роздягайся швидко!

– Будь ласка… Не чіпайте мене… Прошу… – ридала дівчина.

Я зупинився. Окрім мене і цих виродків на вулиці більше нікого не було. Я набрав побільше повітря в легені.

– Ей, Пєтушня, ану порозлітались звідси!

На декілька секунд запанувала тиша. Погані хлопці повільно розвернувшись, переглянулись. Один залишився приглядати за дівчиною, а інші двоє, ті які були міцніші, кинулись в мою сторону. Розмови не вийшло. Першому я відразу заїхав по яйцях, другому збирався врізати з розмаху під дих, але тут моя удача закінчилась і я промахнувся, отримавши зворотній удар коліном в ребро. Удари пішли зі всіх сторін. Крики, мати, звук сирени… Клята злива…

Повільно поверталась моя свідомість. Я привідкрив очі. Лікарняна палата, пружинні ліжка, майже біла тумбочка і… Вона. Я не відразу зрозумів, що у моїй палаті робить незнайома дівчина.

– Привіт, – прошепотіла незнайомка.

– Привіт. Ти хто?

– Я Аня. Ти врятував мене.

 ***

Ці події трапились минулого року. Сьогодні ж все зовсім не так. Рання осінь подарувала нам теплий сонячний день. По-іншому просто не могло бути. Я давно розпланував цей день, і гарна погода входила у цей список. Звичайно що не все я міг спрогнозувати…

– У мене для тебе подарунок! – Аня вибралась з комірчини і урочисто вручила мені велику коробку. З подивом заглянувши в середину, я побачив там роликові ковзани.

– Щоо???

– Хі-хі! Опусти брови на місце, ми їдемо кататися!

– Але ж я не…

– МИ. ЇДЕМО. КАТАТИСЯ.!!!

Якщо вона робить паузу після кожного божого слова, сперечатись безглуздо. Здаюсь. 
Через годину з хвостиком ми перевзуваємось біля фонтану, неподалік центральної площі. Я ніколи раніше не катався. В повному комплекті захисту, я був схожий на злодія з дешевого фільму.

«А їй, чорт забирай, йдуть ці шортики» – встиг подумати я, перш ніж розлягся зірочкою на асфальті. Аня в дитинстві займалась фігурним катанням, тому зараз з легкістю нарізала кола, зі сміхом спостерігаючи за моїми борсаннями. Коли я в черговий раз простягся на асфальті, вона стала наді мною, наче лицар над переможеним драконом. Її прекрасні очі просто сяють від щастя. Я посміхаюсь у відповідь, заплющую очі і згадую, як все починалось.

***

Аня ходила до мене в лікарню частіше ніж мої батьки. Майже щодня. В момент, коли мене били, поруч проїжджала патрульна машина. Усіх трьох покидьків пов’язали. Як виявилось пізніше, ці безголові виродки уже були в розшуку за серію пограбувань, так що сіли вони надовго. 

Вона зовсім нещодавно переїхала в місто і в той самий вечір вперше поверталася з музичної школи. Заблудилась у дворах. Я був першим і єдиним її знайомим в цьому місті.

Зламані ребра зростались досить швидко. Через місяць мене виписали з лікарні і передали в руки рідним. Аня була скромною дівчиною і соромилась часто навідувати мене, але не соромилась телефонувати. Її добрий, ніжний голос зігрівав мене в холодні зимові ночі.

***

– Ну от чому ти дуєшся?

– Відчепись!
Глибоке зітхання.

– Ну добре, вибач мене будь ласка. Покататись на чортовому колесі дійсно було класною ідеєю, і сам я до цього не додумався б, якби не ти. Звідси відкривається дійсно прекрасний вид, і тобі дуже пасують ці шор… кхм, сережки.

Прості, але щирі слова створили магію. Анюта для вигляду ще трохи поображалась, але потім пробачила мене, сіла поряд і дозволила себе обійняти. На вершині колеса я її поцілував, адже для цього все і було задумано. Всю дорогу вниз ми, на радість оточуючим, пускали мильні бульбашки.

– Ну що ж, моя черга! – сказав я посміхаючись, коли ми опинились на землі.

– І що ж за сюрприз ти для мене приготував?

– Скоро дізнаєшся. Для початку ми повинні переодягнутися.

***

Півроку тому весна почалась для мене з жахливої трагедії. Батьки поїхали до тітки на дачу. Я застудився і не зміг поїхати з ними. Не доїхавши кілька сотень метрів, на слизькій дорозі в них на всій швидкості в’їхав джип. Не вижив ніхто. В один день я похоронив усю свою сім’ю. Світ різко став чорно-білим, я був повністю розбитий.

Єдиною близькою людиною для мене залишилась Аня. Вона теж це відчувала і підтримувала мене як тільки могла. Непомітно для нас обох міцна дружба переросла в дещо набагато більше. Я уже не міг існувати без її ніжного голосу, без її дзвінкого сміху і обіймів. Спочатку ми просто сиділи ночами на балконі і говорили. Обговорювали, сперечались, сварились, мирились і знову сперечались. Потім вона почала залишатись на ніч. Через декілька місяців я уже не міг заснути, якщо її не було поряд. Врешті-решт вона переїхала до мене на зовсім. Життя знову наповнилось барвами. Ми щиро любили один одного і насолоджувались кожною миттю, проведеною разом.

Сьогодні рівно рік з того дня, коли ми познайомились. Коли я не побоявся заступитись за незнайомку, заздалегідь знаючи про свою поразку. Тепер то я розумію, що ця зустріч була передбачена долею. Що я опинився там не випадково, і сьогодні, рівно через рік, я покрокую назустріч своїй долі вдруге.

***

Театр
Ми ніколи не ходили раніше в театр разом, тим більше на оперу. На сцені йшов другий акт “Аїди”, Джузеппе Верді. Скоро антракт. Я намацав у кишені футляр з обручкою і дуже нервувався, перебираючи в голові слова. На щастя Аня була повністю захоплена виставою і не помічала того хвилювання. Вона була одягнута в яскраво-червону сукню трохи вище колін Воно ідеально підкреслювало її груди, на які я постійно відволікався. Доводилось підбирати слова знову і знову.

Нарешті другий акт закінчився, опустився занавіс, зал вибухнув оплесками. Ми перші вискочили зі свого ложе в буфет. Сто грам театрального коньяку додали мені хоробрості і прибрали з обличчя блідність. Аня була в захваті. Я міцно обійняв її і прошепотів на вухо, що чекатиму її в ложе через 5 хвилин.

Коли вона зайшла, я вже чекав, ставши на коліно. Обручка сяяла, ловлячи відображення в її очах. Я проголосив заповітну фразу. Моя Анютка зі сльозами на очах радісно відповіла “ТАК!”, додавши фразу: "У мене є для тебе новина – коханий, я вагітна!".

Яскрава картинка на екрані кудись зникла…

***

Сеанс закінчено.
Моделювання закінчено.
Будь ласка, зніміть інтерактивний шолом та моделюючий комбінезон.

Я обережно зняв із себе всю апаратуру і вийшов із темної кімнати, оснащеної технікою для моделювання подій в минулому.

Вже стемніло, а дощ все ще продовжував поливати місто. Аспірин. Тепер він у мене ніколи не закінчиться. Я відкрив вікно і вперше в житті закурив цигарку.

Кляте місто, клята осінь, клятий світ…

Рівно рік тому я вийшов до аптеки.

– Допоможіть!

В темряві одного з під’їздів я помітив три величезні чоловічі тіні. Тонкий дівочий голос належав точно не комусь із них.

Я підняв комір плаща вище і прискорив крок щоб швидше піти звідси.

Грьобаний боягуз...

Еліан Спейс

Я ріс простим хлопчиком у невеликому селі, у мене було звичайне дитинство, як і у всіх інших дітей. Я нічим не відрізнявся від своїх однолітків. Але один літній вечір перевернув усе моє життя догори дригом.

Ми з татом дивились "Поле чудес" з вусатим Якубовичем. Цим ми займались кожної п'ятниці. Це була своєрідна традиція, яка приносила нам втіху.

...Ось, нарешті, прийшла черга учасника назвати слово повністю.

– «Апокаліпсис» – прозвучало з телевізора.
Не минуло й секунди, як раптом екран заблимав і зображення почало зникати, будинок почав труситись, наче під час землетрусу. Якубович приречено подивився на мене, прощально помахав рукою, не сказавши ні слова і зображення на телевізорі зникло.

Батько схопив мене за руку і ми швидко вибігли на вулицю і я не повірив власним очам від побаченого: зірки на небі почали хаотично і швидко рухатись. Деякі зіштовхувались між собою і вибухали. Це було схоже на величезний феєрверк. І тільки самотній місяць був не при справах. Його місія полягала лише в тому, щоб освітлювати місце театральної вистави, з якою він впорався бездоганно. Ми стояли на одному місці як вкопані, спостерігаючи це неймовірне шоу. Невідомо скільки часу ми б іще так простояли, якби нашу увагу не відволік звук – за декілька кроків від нас щось упало зі свистом. За мить в іншому місці з таким же різким звуком упало ще щось. Ми не бачили що це, але падіння частішали, свист посилювався, а наш інтерес зростав.

Ми з батьком підбігли до одного такого предмету. Він був круглий і ідеально поміщався в долоню. На вигляд червоного кольору з нерівною поверхнею, подекуди на ньому були ямки, а подекуди горби. З нього сипався пісок.
Я підбіг до іншої кульки. Вона була повністю жовта і смерділа сіркою. Спробував взяти її в руки, але відразу ж інстинктивно відкинув від себе – вона була дуже гаряча.

Я бігав від одної кулі до іншої – ними була всипана вся земля. Вони були абсолютно різні – одні були дуже гарячі і червоні, інші вологі і блакитні, ще інші смерділи газами. Але найбільше мене вразила одна куля, зовсім не схожа на інші – навколо неї було кільце. Я взявся за нього і мої руки відразу оповив холод. Кільце складалось із дуже холодного льоду і було повністю в пилу.

Я позбирав ці дивні, невідомі мені предмети собі в кошик і вже збирався йти в будинок. (Батько дозволив забрати їх до себе в кімнату.) На той момент весь хаос припинився, зірок на небі, правда, поменшало, але якоїсь глобальної катастрофи не відчувалось. Я перерахував свої знахідки. Їх було 49. Я перерахував ще раз, в надії, що буде рівно 50, але дива не сталося. Батько помітив на моєму обличчі сум, обняв за плече і ми пішли в дім. Перед тим як зайти в двері, я востаннє безнадійно обернувся і важко зітхнув. Аж раптом в кількох кроках від мене у траві щось помітно блимнуло. З надією, я кинувся туди і те, що я побачив підняло мені настрій, як ніколи до цього. Там лежала ще одна куля, 50-та. По своїй красі вона значно переважала всі попередні. Вона була зелено-блакитного трохи білого кольору.

Зачарований, я обережно взяв її в руки. Місцями вона була холодна, місцями тепла; подекуди волога, а подекуди суха. Це була наче суміш усіх попередніх знахідок в одній. Це була ідеальна куля.


Захопивши по дорозі кошик, я, задоволений, повернувся в будинок, розуміючи, що тримаю в руках найцінніший подарунок, який у мене коли-небудь був.

Еліан Спейс

Теплий вітер ніжно розтріпує гілки дерев, що розгойдуються під його напором. Сонячні проміння ледь пробиваються крізь густе листя диких кущів, показуючи смарагдове царство, яке здається мені казковим. З квітки зірвався метелик, розмахуючи своїми чорними, з невеликими блакитними вкрапленнями, крилами. в повітрі літає солодкуватий аромат стиглих ягід та диких квіток, а також хвойні нотки поблизу стоячих дерев. В лісі царить тиша та спокій. Білки безшумно пригають з гілки на гілку, безпечно чіпляючись лапками за сучки.

Олениха поїдає зелену траву, опускаючи голову додолу. Під нею стоїть ще геть маленьке оленятко у якого тремтять коліна. Беззахисність мене лякає. Примружую очі, вдивляюсь в картину прямо перед собою. Сонце освітлює маленьку галявину з поваленою блискавкою березою посередині, а біля неї стоїть олениха зі своїм дитям, стережучи його, мов цербер. Дитинча схилило голову додолу, з насолодою поїдаючи зелену травичку. Чим зеленішою вона є, тим смачніша вона. Олениха лизнула жорстким рожевим язиком голову оленятка, з всесвітньою любов'ю в очах дивлячись на нього.

  На таку картину мене починає нудити, і я натискаю на курок. В тишині лісовій лунає важкий постріл. То олениха каменем впала додолу, більше не підіймаючись. Оленятко злякано затремтіло, ховаючись за кущем, зі страхом дивлячись на свою маму, яка більше дивитись не могла. Підходжу до бездиханного тіла, дістаючи з ножен на поясі кинджал.

Мені мало крові, страху, болі в очах. Я палач, обличчя якого жертва бачить востаннє. Відчай в очах надає мені сили, я цим живу, і цим помру, напевно. Забираючи життя, я виживаю. Я Бог для тих створіть, котрі упали від моєї руки, мої маленькі діти.

Опускаю руку і проводжу кинджалом по чреву тварини. Мої руки омиває ще тепла, багряна кров, колір і запах якої мене заспокоює. Засовую руку по лікоть в плоть, шукаючи те головне, за чим я прийшов. Воно вже не б'ється, навіть відголоску цього нема. Стискаю в долоні великий шмат м'яз, з шаленою швидкістю вириваючи намертво серце. Я майже весь в крові, і це настільки прекрасно, що я сміюсь в голос і зі сказом кусаю теплу плоть, рвучи її зубами. Очі закочуються від задоволення. Мені настільки добре, що я не помічаю нічого навколо. Плівка адреналіну засліпила мене. Я б загорнувся повністю в цю теплу кров і заснув, мов щойно народжене дитя своєї матері.

Матір... Одне слово, а стільки болі. І одразу  сльози на очі навертаються, а в районі горлянки починає здавлювати і дерти. Одразу згадую роки дитинства в дитячому будинку, коли мама відправила мене в п'ять років. Пам'ятаю як вона гладила мене по голівці і говорила, щоб я слухався вчителя. Пам'ятаю її важкі сльози, які скочувалися по її впалим щокам. Пам'ятаю її останній поцілунок в лоб і тихе : «Я тебе люблю». Не кидають тебе, коли люблять, мамо. Першої ночі я майже не спав, все кличучи її до себе, а потім якось звик і вже майже забув, але...

З моєї голови мов здерли темний мішок, через який ні одного сонячного промінчика не побачиш. Я помічаю в своїх руках шматок м'яса, воно є і в моєму роті. Кров повсюду, і я в ній. Мене починає нудити поряд в мертвою оленихою.

Підіймаюсь на ноги і не можу повірити. Все це накоїв я. Мене охоплює лютий страх і чимдуж біжу, куди очі бачать. Але від себе не втечеш..

Маленьке оленятко боязливо підходить до матері. Його коліна сильно тремтять, ніжки майже не тримають і він падає біля своєї мертвої матері, лижучи ніжним рожевим язиком її морду. Здавалося, сльоза скочується з його ока.

Коли ти зовсім один в цьому світі, хто протягне тобі руку допомоги?

 

 

Неприступні хащі тайги. Могучі крони хвойних дерев приховують в собі багато таємниць. Тут пролито багато крові, поту та сліз, проте тайга цього не приймає. Вона як Феміда з закритими очима, змушує тебе спокутувати свої гріхи. Тут все просто: ніякі гроші тебе не врятують, тут тільки одне правило: вижий якщо зможеш.

Серед  столітніх кедрів і ялин сховалась невеличка хижина, обгороджена високими загостреними на кінцях палицями, на яких висять шкурки диких зайців та білок. Сама хижина покрита великим сосновим листям і дерев'яними палками, які служили каркасом. Всередині було темно, холодно та сиро. По підлозі розкидані ножі та нержавіючі тарілки. На невеличкому самодільному ліжку лежав старий чоловік, який кряхтів від болю та гарячки. Очі його були закриті, зіниці хаотично рухались із сторони в сторону. Через біль він як мантру промовляв лише одне: "Сім'я". А десь там далеко, за межами цього місця, Він бачив лиш тих, кого любив, і хто його зрадив. Ось сцена, де він вбиває свого друго ліпшого, а через що не пам'ятає, бо розум задурманений був алкоголем, і все відбувалось як в тумані. Ось йому виносять вирок: 8 років позбавлення волі . Десь в кінці зали плаче кохана дружина і їх дочка, яка ще зовсім нічого не розуміє, бо тільки й може що агукати, та промовляти своє перше слово "дада". Від цього серце в Нього кров'ю обливається, але зробити він нічого не може. Ніхто йому не вірить, що то був випадок нещасний, що він нічого не пам'ятає.

А потім, він повертається додому. І жінка його розуміє, що за десять з половиною років він кардинально змінився. Що додому прийшов не тей Іван, за якого вона вийшла заміж, а холоднокровна людина, (а чи людина взагалі?), яка не знає жалості. Руки його покриті наколками, і обручки немає. І вона відмовляє йому у співпроживанні. Дурненька, не знала ще тоді, чим все це обернеться для них з донькою. А тей відмов не приймає, в того проблеми з емоційним фоном і стримуванням власної агресії. І бере він ножа, та вбити свою жінку з донькою намагається. Але ті встигають врятуватися. І ось все повторюється. І чекає його та сама участь: в'язниця і довгі роки в неволі. А далі все як в тумані: він швидко збирає свої пожитки, зайцем на поїзді добирається до тайги та й осідає там. А далі...

20 років самоти та самобичування.

Цей тропічний ліс був таким, як і тисячі існуючих лісів. Тут жило багато різних тварин, росли дерева, квіти, пурхали різнокольорові комахи — словом, все, як має бути. Ні, це не було ідилічним місцем, адже, як відомо, скрізь виживає сильніший, але мешканці не знали, що таке ота безглузда, надмірна жорстокість.

І от, одного дня невідомо звідки з’явилася зграя Диких Бабуїнів. І життя в лісі перетворилось на пекло. Кожного ранку вони каламутили воду в річці, лазили по деревах у пошуках пташиних гнізд, ламали гілки для розваги і своїм ревом полохали всі джунглі.

Бабуїни були дуже жорстокими і впертими. Інакше вони не могли. Вожак був найбільшим, мав найдовші ікла, міг кричати найголосніше і носив на голові ірокез, розфарбований яскравою фарою. Ті, хто не хотів робити, як він, були приречені на вигнання. І помирали. Адже жити могли тільки в стаді. Буквально за декілька днів зграя мавп на чолі з вожаком порушила усталений порядок. Навіть Ягуар, одвічний господар цього лісу і той, хто міг би з ними справитись, прихиляв вуха і тікав, тільки десь замаячить яскравий ірокез Вожака. Їх було багато. І саме це було силою Бабуїнів. А ще мали вони одну відмінність від усього живого: ні у Вожака, ні у інших самців, ні у самок, ні у жодного з дитинчат не було серця. Вони ніколи не посміхались і нічого не відчували.

Найулюбленішою розвагою бабуїнів було гойдатися на ліанах. Це були дивовижної краси рослини: суцвіття запашних різнокольорових квітів довгими китицями спадали аж до самої землі, гублячи початок десь аж у небесах, а міцні стебла гірляндами з’єднували два кінці маленької галявини. Зграя приходила туди кожного дня, і в своїх іграх нищила красу ліан, залишаючи після себе зламані рослини і купи зів’ялих квітів на землі. Але, повертаючись щоранку, дикі бабуїни не переставали дивуватися — галявина кожного разу сяяла первозданною красою.

Один звір все ж виділявся. Це був зовні непримітний Бабуїн: його шерсть була тьмяною, ікла зовсім невеликими, голосно кричати він не вмів, ірокез на голові мав коротенький, і взагалі був худорлявим і непоказним. Але звір мав секрет. Він одночасно соромився його і пишався ним. Він беріг цей секрет, як зіницю ока, хоча від факту самого його існування підкошувалися коліна і пересихало в горлі від страху. У цього Бабуїна було Серце.

Він ніколи не розумів, навіщо зграя нищить і руйнує все навколо себе. А головне — чому йому це не подобається. Цей звір завжди відчував легенький стукіт у себе під ребрами, і чомусь саме там боліло, коли він бачив, як Вожак розорює пташині гнізда чи пригоршнями зриває пахучі квіти, кидає їх на землю і топче ногами. Одного разу, коли вся зграя спала, збившись у купку, щоб було тепліше, Бабуїн прокинувся. Йому наснився поганий сон, і щось всередині калатало, як піймана пташка, вириваючись з грудей. Щоб заспокоїтись, Бабуїн міцніше притиснувся до інших мавп. Йому просто хотілось почути тихе і розмірене биття, яке бувало у нього під ребрами в хвилини спокою. Але на нього чекала тільки холодна, порожня тиша.

З того часу Бабуїн вирішив бути, як всі. Він заховав своє серце в дуплі старого дерева і вирішив більше ніколи до нього не повертатися. Та от пройшов день, а потім ще один. Все було ніби, як зазвичай, але чогось бракувало. Світ навколо ніби втратив кольори. І тоді звір крадькома, серед ночі, щоб ніхто не бачив, пробрався до своєї схованки. Коли серце знову затріпотіло на своєму місці, життя для Бабуїна знову стало в радість.

Щоночі цей бабуїн ходить до дерева, щоб знову з’єднатися зі своїм серцем. І щоночі він творить дивні речі: у пригоршнях носить воду з річки і поливає понівечені його стадом ліани. Квіти ростуть і оживають просто на очах. І на обличчі бабуїна з’являється не звіриний оскал, а ніжна усмішка. А потім, як тільки небо торкають помаранчеві промені несміливого вранішнього сонця, Бабуїн стрімголов мчить до старого дерева, щоб розлучитися зі своїм серцем на день. Та усмішка не покидає його губ. Хай сьогодні стадо знову прийде нівечити галявину, але на короткий момент вона все ж стала такою, як була. А дурні мавпи хай думають, що це диво…

Діана Підбуртна

Лайма часто дивилася на небо. Вона любила спостерігати за повітряними кулями. Здавалося, що це великі горді птахи несуть когось на своїх крилах, показуючи пасажирам казкові краєвиди. Лайма хотіла хоча б раз у житті відчути це незбагненне почуття польоту, хоча б раз побути на борту незалежного птаха, який летить у невідомому напрямку - все далі й далі від цих звичних місць. Можливо, їй не вистачало нових вражень, а, може, свободи чи... кохання. Скільки б не зустрічала Лайма в житті претендентів на місце в її юному серці, а всі вони виявлялися «не тими». Ніяк не складалася доля в молодої дівчини, якій тільки б і час любити, розважатися, насолоджуватися моментами! Чомусь не могла вона зустріти свого обраного - людину, з якою б пов’язала своє життя. Напевно, саме тому й приваблювали її небесні літаючі велетні. Лайма була вільною дівчиною, але так хотілося поділитися своєю свободою ще з кимось... з тим, хто б приголубив її крила й дозволив злетіти вище гір, підтримавши й зрозумівши. Самій було дуже страшно зробити цей крок, та й взагалі – зовсім нецікаво. Тримати когось за руку, роправивши крила, – ось її мрія, ось її покликання! Де ж сховався її сизий, коханий голуб?

Осінь була сповнена надзвичайної краси. У місті, де жила дівчина, наближалася його річниця. Дата була ювілейною, тому вирішили зробити феєричний запуск повітряних куль після святкових гулянь. Деякі закохані пари влаштовували весілля, а сім’ї з дітками ходили в парк культури, на ярмарок, де продавали різноманітні товари: статуетки, вироби з дерева, прикраси ручної роботи, вишиті сукні, сорочки, безліч інших приємних дрібничок. На вітринах магазинів розвішали гірлянди, на клумбах розпустилися осінні квіти, а в повітрі літав аромат тепла та любові. Місто оживало просто на очах, немовби метелик вилітав зі свого кокона. Лайма не дуже полюбляла весь цей гамір. Вона була прихильницею тихих, непорушних кав’ярень, спокійних вечорів у родинному колі, а ще... незбагненних польотів птахів і повітряних куль. Часом, вона сиділа на підвіконні, мрійливо вдивляючись у стрімкі піднімання величезних титанів до небесних сховищ. Дивно було мати будинок біля клубу повітряних куль «Аеролайф». Чомусь така її доля – спостерігати за польотами й ні разу не піднятися в небо. Боялася. Як та світла, ніжна голубка, чекала свою другу половинку. Справжнє, істинне, вірне кохання схоже на кохання птахів, а саме – голубів. Вона б звила своє гніздечко, виростивши діточок, приносячи в цей світ красу та любов, але… не зустріла ще другу половинку. Не настав той омріяний час…

Доля – хитра лисичка. Ніколи не знаєш, чого від неї очікувати: чи милих хутряних обіймів, чи підлого шипіння як самозахисту. Лайма не вірила в долю. Вона вважала, що людина сама обирає свій шлях, і що буде завтра – лише в наших руках. Але як же помилялася дівчина! Десь там, у високому й безмежному небі, її вірний супутник – янгол – вже поцілив у серце сміливого й відчайдушного красеня. Скоро, дуже скоро об’єднаються два серця, які зараз навіть не здогадуються, що чекає на них через деякий час…

Починалося свято. На річницю дня міста зібралася численна кількість людей. Народ сміявся, радів, галасував і розважався. Всі з нетерпінням очікували фантастичного старту повітряних куль, який мав відбутися ввечері, при яскравих вогнях і тихих ліхтарях, при мелодіях, які пробуджують у серці можливість літати…

Лайма неспішно зібралася, одягнула улюблену сукню й розпустила волосся. Ай, дійсно, що його вдома сидіти! «Піду, – думає, – та й пройдуся». Все навколо пахтіло осінніми запахами, атмосфера була насичена необмеженими почуттями й безкінечною радістю. Лайма підійшла до контейнера з солодкою ватою. Дівчина захотіла згадати смак дитинства, поринути в безцінні спогади. Заплатила кошти, обернулася… і побачила його очі. Він теж хотів купити солодкої вати, тільки білої – не буде ж юнак куштувати рожеві смачненькі хмаринки. Хлопець заговорив першим. Він сказав: «Ви теж любите відчувати казку на смак?» Дивно, але Лайма, дійсно, опинилася в раю. В той момент їй хотілося літати. Чомусь, вона так і сказала, ніжно всміхнувшись і зовсім не думаючи: «Казка – це політ. Птахи відчувають її все життя…» Зі словами «а ви вірите у вірність голубів?» новий знайомий взяв дівчину за руку й повів до скупчення людей і повітряних куль. Сьогодні збудеться її мрія – сьогодні вона полетить, відчує себе птахою… Лайма буде не одна, їй уже не страшно. Немов ті голуби, злетять закохані з першого погляду в небесну вись, і, можливо, побачать там янгола, який поєднав дві долі.

Любов не виникає нізвідки. Вона вже давно запрограмована долею, головне – не відректися від своїх щирих почуттів. І тільки тоді кожен зможе вільно злетіти на повітряній кулі до своїх неможливих, на перший погляд, мрій. Те, що колись нам здавалося незбагненним, сьогодні – сенс нашого життя. Лікуйте душу відчуттями. І вірте в красу, як повірила Лайма. Вона знайшла свій політ, розкрила широкі білі крила й тепер нікому не дасть їх спалити чи зламати. Повітря повільно розійшлося по всіх органах і судинах, а на міцний кошик присіли два голуби. Навпевно, вони також щойно зустрілися, зазирнули один одному у вічі й пообіцяли собі й небесам назавжди бути разом і залишитися вільними, як пориви вітру в обіймах повітряних куль.

Діана Хижняк 

Сьогодні шостий переїзд за місяць. Австрія. Понад усе обожнюю гастролювати саме у цю країну. Люди у ній емоційність одягають у сірий діловий костюм, і тільки на моїх концертах (так мені кажуть концепт-менеджери), вони повністю роздягаються.

Пообідні нас заселили у «Хілтон», і це мені подобалось. Сервіс не докучає різноманітними проханнями зафрендитись, журналісти не мають змоги потрапити у готель, а на столі, як завжди, стоїть три пляшки дорогого енергетику.

- Томас, за дві години буде check, а поки налаштовують техніку, - проговорив, навіть протараторив один з організаторів.

Детальніше: Замальовка

Назар Тополя, схожий на мініатюрний маятник з дідусевого антикварного мотлоху, плентався додому по своїй звичній траєкторії. На ньому був червоний шарф, вигляд якого натякав на батьківський несмак, трохи подерта від асфальту куртка та майже зсунута з голови шапка, що відкривала холодному листопадові молоді кучері, які ще більше закручувались від холоду.

У своєму маленькому імпровізованому календарі, який складався з кривих перпендикулярних ліній, що містили незграбні цифри у своїх вільних віконечках, Тополя, не гальмуючи, поставив традиційну позначку.

«Щоб ви усі здохли!», – з палкою образою пролунав хрипкий, ще ламаний голос юнака.

Детальніше: Назарів Дар