Шалене перо

Повітря стало мокрим. Від великого дуба і до лісового болота усе було покрите дощем пару годин тому. Він відчував це, бачив краще ніж інші: вологі дерева хоч і стерли присутність на собі здобичі або ворогів, проте стали виразнішими; земля не зберегла жодного сліду, ні копит, ні лап, але був свій плюс - його слідів більше теж немає. Волохата сіра морда несміливо показалася з лігва і перш ніж зробити впевнені кроки у напрямку пошуку їжі як слід познайомилася з новим розпорядком у лісі. Усе було як завжди, як і три дощі тому. Цього разу, часу на потягання не було - поблизу роздався сильний мускусний запах. Олень.

Детальніше: Не червона шапочка

18 грудня 1912 р.
Тиша. Саме та ситуація, коли вона не тисне на мізки, і одразу так спокійно робиться. Добре. Поодинокі сніжинки падають на промерзлу землю, створюючи невеликі купи білого. Та й не тільки на землі. Вони осипаються по верхівкам та голим гілкам гліцинії та сакури. Дивно так, коли сніг з пелюстками ніжними перемішується, бо тепло повинно бути, а сніг іде. Небо плаче, природа скорбить. У невеликому домашньому ставку повністю замерзла вода, і маленькі китайські червоні рибки завмерли холодним сном, ніколи більше вони не прокинуться. Символічно. Надворі мінусова температура, але, здається, нікому в приміщенні це не заважає. І не важливо, що в маленькій темній кімнаті, освіченій лише декількома свічками, градус не вище.

Детальніше: Серце повинно горіти

Ніщо так не ранить нас, як уламки наших власних надій, розтрощених об скелі жорстокої реальності…

Двоє юних людей стояли навпроти й дивилися одне одному у вічі. Його спраглі карі очі наче пропалювали тендітну, і тому таку вразливу дівчину. У її ребрах щось судомно стиснулось від душевного болю, дихати стало важко, і сльози так прагнули заблищати в очах. Ліззі стримала їх, ця ж-бо дівчина нізащо не покаже своєї слабкості. Вона була ще зовсім юною, років так вісімнадцяти, проте  вже довгий час просто палала коханням.     І-от, коли одної суботньої днини Ліззі спалахнула й нарешті зізналася хлопцеві в любовних почуттях, у відповідь її оморозило зневажливою насмішкою. Такі пекельні слова:  «Ти мені  не потрібна, у мене є кохана дівчина». І від колишньої живої серцем Ліззі лишився знищений і спопелілий труп.

Детальніше: Дівчина-фенікс

Це був перший тиждень листопада, але мороз вже, як скажена тварюка, впивався в шкіру перехожих. Великий та старий будинок виднівся серед маленьких хаток селища неподалік Львова. Доріжка, яка вела до споруди, була вщерть засипана: перший шар складало гниле, а другий – в’яле листя. Сад був великий, колись тут буяли різноманітні дерева, літньої пори буквально вся земля була всипана різноманітним плодом, а біля будинку квітли пахучі й ніжні фрезії. Тепер же сад був занедбаний, голі дерева тягли свої старечі гілки до неба. І причиною такої сумної картини була не дощова осінь, а щось зовсім інше. Коли вмирає душа,  також перестає існувати і все навкруги.

Детальніше: Клариса

 

Одне місто може  мати у собі тисячу сонць, може забрати частинки тисячі серць. Маленьке курортне містечко з миролюбною назвою в ста кілометрах від Полтави прокидалося від сну разом зі своїми  мешканцями. В цьому місті  ніколи не заводять будильників. Сонячні людини спокійно сплять у своїх ліжечках, дивляться свої диво сни, аж поки їй не розбудить в'їдливий звук військової серени.  Ні, туди, на щастя,  не дійшла війна, таке нагадування залишилося  ще з  часів  минулої. Як і літак  в кінці міста, який злітає, але водночас стоїть на місці, не може звільнитися з полону  монументу.

Детальніше: Відблиски мирного міста

21 липня 2018 року...

Саме ця дата  раз за разом прокручувалася в голові жінки. Липневе сонце вже з самого ранку атакувало своїм теплом, і на її чолі, ще не вкритому зморшками, виступали крапельки поту.  Здається, зранку у неї був чудовий настрій – вона вдяглася у свій улюблений сірий комбінезон, елегантно вклала біляві кучері і вийшла здому. Повільно простувала вулицями, коли раптом побачила сліпу жебрачку,  яка просила милостиню.

Детальніше: Якщо це буде завтра?

В навушниках — лірична музика. У вікні — світло ліхтаря. У чашці — недопитий ледь теплий чай з кислувато-терпким запахом цитрусів і пелюстками якихось квітів. Стрілки годинника давно перевалили за північ. Ти стоїш босими ногами на паркетній підлозі і дивишся на дорогу. Перед очима спішать машини, туди-сюди, туди-сюди, прорізаючи неоновим світлом густе повітря з крапельками туману.

Детальніше: Непрозорий етюд

Сутінки розтікались по землі ніби в’язке чорнило. Старі дерева предковічного лісу вже стояли по кісточки в густому місиві туману і темряви. Стежка губилась між високими заростями дикої моркви і кропиви. Реп’яхи чіплялися за поли мого довгого плаща, ніби перешкоджали, хотіли змусити зупинитись і втратити дорогоцінний час. Я не зважала. Не зараз. Це дрібниці.

А час не чекав. Слабке світло західного сонця ледве пробивалось крізь густу в’язь гілок, тому точно визначити котра зараз година я не могла. Трохи посвітліло —  між стовбурів показалась просіка. Тут дорога була широкою, двоколійною. Лісоруби возами наїздили. Підняла очі. Небо вже почало втрачати свій насичений відтінок, блякло, блакить, розчинена вечірнім туманом, відкривала перші зорі. Треба поспішати. Підібравши поли аж до коліна, чорною галкою полетіла в бік села, притримуючи капюшон вільною рукою.

Ліс порідшав. Село в низинці розкинулося переді мною, мов кульбабове поле з багатьма-багатьма квіточками-вогниками вікон. Тиша. Благодать. Поки що.

Сонце вже майже сховалось — тільки заграва ще тліла червоною вуглиною. Завтра вітер буде — небо ніби кров’ю стікає.

Я з нетерпінням і навіть деякою вимогою глянула в бік села. І раптом, ніби відчувши мій погляд, вдалечині спалахнув яскравий вогонь. Вітер доніс до схованки звуки переполоху, змусивши губи розтягнутись в неприродній жорстокій посмішці. Не дарма вбила стільки сил на ритуал. Виверна зробила своє діло. Хтось пронизливо закричав, заскрипіло старе колесо громадського колодязя. Гомін дедалі наростав, загрюкали двері, в дюжину горлянок заревіла худоба.

Але мені зараз було це не цікаво. Погляд прикипів лише до крайнього будинку. Звідти ніхто не виходив. Невже прогадала?

Раптом з-за рогу вискочила дівчинка років дванадцяти. В одній сорочечці, боса, коса розтріпалась і стьобала її по спині ніби віжка. Вона стрімголов неслась до крайнього будинку, ніби той зляканий павучок, тоненькі ніжки і ручки мелькали швидко-швидко.

Я відступила за товстий стовбур, ховаючись ще далі в тінь. Та дівчинка і так нічого і нікого не бачила, ціль засліпила очі. Різко зупинилась біля дверей і почала щосили молотити кулачком.

На поріг вийшов світловолосий чоловік в простій лляній сорочці. Здалеку його можна було б прийняти за селянина, якби не вузькі штани з дорогої шкіри. Такі не рвуться і не промокають, та і горять дуже важко. По кишені лише воїну або чародію. Та і треба, власне, лише їм.

— Дядечку Світозар, дядечку Світозар, біда!!! — заголосила дівчина, вчіплюючись в його сорочку, мов реп’яшок. — Ой лихо-лишенько-о!.. Там!.. Потвора!!!

Вітер доносив тільки обривки фраз. Але цього було достатньо. Чоловік відірвав її від себе і трусонув, ніби грушу. Грубо, та до тями повернуло зразу.

Дівчинка почала розмахувати руками, зображуючи то розміри потвори, то розмах крил, то зубиська (судячи з усього, тварюка могла проковтнути корову, і навіть не гикнути).

На галас з хати вийшла жінка. Молода, миловида. В просторій, довгій до п’ят сукні з невибіленого полотна. Кулаки мимо волі стиснулись, нігті впились в шкіру. Звичайна сільська дурепа. І що він у ній знайшов?!

Дівчинка повторила виставу.

Якусь мить чоловік з жінкою дивились одне на одного. Забемкав дзвін на церкві. Біда! Всі біжимо на виручку! Дурнуватий сільський звичай — всі відповідають за всіх. Стають горою… Тьху! Не виручиш сусіда — він потім не позичить тобі борону або ще якусь потрібну в господарстві дрібницю, якої в тебе нема. От і маєш спину гнути… Повітря прорізав вереск, схожий на свинячий. Мурашки побігли по спині навіть у мене.

Чоловік вскочив у хату, за ним дружина. Дівчинка зосталась, обіймаючи себе руками за плечі.

Він з’явився майже одразу, на ходу застібаючи куртку з тієї ж дорогої чорної шкіри. В руці тримав арбалет. Вискочила і жінка. З мечем наперевіс і з великою кришкою. Навіть сюди було видно, що меч знав і кращі часи, а кришка, судячи зі всього — від великого казана. Ну і як було стримати єхидний осміх? На виверну — зі ржавим залізяччям! Курям на сміх! Світозар вхопив меч за рукоять і спробував відібрати.

Поєдинок злими поглядами тривав недовго. Жінка щось чітко сказала, скорчивши зневажливу гримаску. Дивно було бачити, як на півтори голови вищий і вдвічі ширший в плечах чоловік покірно відпускає меч. А тоді, наостанок переглянувшись, подружжя кинулось до палаючого дому (Хліва? Сараю? Бані? Дощаної будочки з ромбічним прорізом в дверях?). Дівчинка подріботіла слідом.

Все. Тепер вони точно зайняті надовго. Виверни — менші родичі драконів — напрочуд невразливі. І небезпечні. Вогнем плюються, пазурі мають як кинджали, та й зуби поступаються кігтям хіба що довжиною. Корову-не корову, а вівцю цапне  з ходу. А ще вони твердолобі і вічно голодні. Гіршого противника годі й бажати.

Нарешті можна вийти з тіні. Уже випала роса. Холодна. Чорт, поли плаща тепер забрьохані! Але це теж неважливо.

Клямка з ляскотом піддалась. Вони настільки поспішали, що навіть не замкнули двері. Нерозважливо, ой як нерозважливо! Але заходити я не квапилась. Вийняла з кишені пучок голок, змотаний чорними нитками. Прошепотіла над ним заклинання, на хвильку закривши очі. І тоді з розмаху вткнула в одвірок. Будинок здригнувся, всередині ніби хвиля прокотилась. Щось глухо загримало і завило на горищі. Ну звичайно. Домовик. І охоронні чари. Але не настільки сильні, як мої, замішані на тьмі і приправлені кров’ю.

Старі двері зі скрипом піддались. В сінях — хоч в око стрель. Навпомацки відчинила сінешні двері. В хаті було тепло і затишно. Горів світець, тихо тріщав вогонь в печі. Посеред кімнатки стояла колиска. Я витягнула ніж з піхов на поясі, занесла над головою, щоб покінчити зі всім одним ударом, навшпиньках наблизилась... І вклякла.

Бо там спало янголятко. Біляві кучерики розметались по всій подушечці, довгі темні війки дрібно тремтіли. Пухкенька рожева ніжка виглядала з-під со рочечки. Одну ручку дівчинка піднесла до щічки, і щось промугикала на тій мові, яку знають тільки півторалітки.

Рука мимоволі опустилася. В широкому лезі на мить показались мої розкошлачені коси і розгублене обличчя, підсвічене тьмяними відблисками світця.

Сім днів тому мені виповнилося двадцять п’ять. І прийшов час помсти. Перед очима, ніби трійка коней, знову пронеслось все те, що довелось пережити сім років тому. Вогонь. Біль. Такий, що саме пекло йому не годиться навіть для порівняння. Чомусь дуже чітко — моя брудна і подерта одежина і розбита губа. А ще — його голубі очі. І щось підказувало, що пік тоді не вогонь, не дрова палили моє тіло.

Я — відьма. Саме та, ким лякають дітей, аби вони в ліс не ходили. І тоді була такою. Чи ні, стривайте! Трохи інакшою: дівчиськом, яке дивилося на світ широко відкритими очима і вважало, що народитися в сьомому коліні чаклункою з темним даром — то не вирок. Хто заборонить мені творити добрі справи: задарма допомагати людям, вкидати в гнізда пташенят, які випали, засадити весь ліс квітами і ходити по ньому, мугикаючи пісеньки про любов? Бабця? Ха! Вона й сама не користувалась своєю чорною страхітливою книгою. Хіба в крайніх випадках. А хто заборонить однієї ночі Великого Сонцестояння без тями закохатись в білявого чаклуна, який всім своїм видом випромінює добро? Ми з різних «таборів»? Чорна відьма і білий маг — звучить як несмішний жарт? Тепер огидно навіть згадувати. Я була дурною і самовпевненою. А він — до чортиків привабливим. І хто ж знав, що його, такого світлого і хорошого, підіслав Ковен, аби знищити «поріддя тьми і зла»?

Вони просто не могли допустити, щоб «чорна» відьма руйнувала авторитет авторитет «білих» магів і ставила під сумнів страшні казочки, в які вірили темні селяни. Та і в споконвічній ворожнечі світла і темряви я була лише черговою. Безликою. Просто однією з тисяч невинних жертв.

Але тоді я йому повірила. І вірила до останнього. Поки він не віддав мене на поталу селянам, у яких почала вмирати худоба. Цікаво, чому б це? Звичайно, бо в лісовій хатинці біля села живе зла відьма! То все вона врочить, стерво…

Що було далі не хочу знову згадувати. Вогонь не забрав тіло. Якимось дивним, незбагненним чином в останню мить вдалось. Довго я потім відходила, відлежувалась, зализувала рани. Та те полум’я навічно поселилось в душі жагучою ненавистю. Але я знала, що обов’язково повернусь. Життя, воно йде по колу. І колись всі обов’язково зустрічаються.

Дівчинка в колисці заворушилась. Я стрепенулась. Ну от, втратила купу часу за сентиментами. Зробити це. Це не важко. І їй не болітиме. А от йому!.. Серце стиснуло, ніби в лещатах. Білявий ангелик перевернувся на бочок і тихенько засопів.

Рішення прийшло одразу. Ніж зник в брижах чорного плаща. Натомість з’явився порошок. Достатньо і дрібки. Рука зрадницьки здригнулась.

***

Ліс чорною грудою нависав над селом. Я повністю зливалась з деревами, глибоко накинувши капюшон і заховавши руки в кишені.

Втомлені і трохи прокопчені селяни повертались до домівок. Вітер глушив стогони і тихі розмови, доносив лише обривки фраз. До хатини Світозара наближалась юрба  людей з факелами. На довгих ношах хтось лежав. Попереду йшов він. Обличчя, навіть здалеку видно, було крейдяно-білим.

— Така молода-а-а!.. — вила ззаду якась бабця.

Процесія підійшла ближче. На ношах лежала закривавлена вона. Але чомусь замість злорадства я відчула лише жаль. Вона була симпатичною. І ні в чому не винною дурепою.

Світозар щось тихо сказав. Ноші занесли в дім. Він — за ними, згорбившись, ніби враз втративши внутрішній стержень. Через мить (ох, якою вона довгою мені здалась!) почувся нелюдський крик розпачу.

— ДЕ ЛЮДМИЛА?!

Скільки разів я уявляла собі цей момент. Кожного смакуючи разу по-різному. Але насправді помста виявилось жахливою річчю. Не було задоволення. Тільки біль. Чужий.

Світозар з безумним поглядом і перекошеним від горя обличчям вибіг надвір. Впав на коліна і гірко заридав. І навіть мені, темній відьмі в сьомому коліні, «злу і жаху», «втіленню жорстокості» защеміло десь в районі серця. Так, ніби я дивилась на кряжистий дуб, з корінням вирваний буревієм, і приречений на повільну погибель.

— Це ти Даро?.. Це ти, Даро! ТИ! — вигукнув Світозар, звертаючись чомусь до неба. — Тепер ти задоволена? Чуєш мене?! Ти чуєш..

— Так, — пробубоніла собі під ніс, — чую, Світозаре. І задоволена. Сповна.

Зараз ще спустять з ланцюга вовкодава дядька Сави. Буде тоді мороки з дурним псом. Не вбивати ж його тільки через те, що він — собака. Та і не вкусить дурко стару знайому, тільки видати може своїм радісним лящанням. Швидко знайшла крейдяно-білу паличку, яка тьмяно світилась в темряві, переламала, і враз опинилась далеко від того місця.

***

Маленька Людмила щось пхикнула, крутячись на завеликому для неї ліжку. Порція сонного зілля, мабуть, замала. Але, все ж, краще, ніж завелика, правда?

Я схилилась над дівчам, розсіяно прибрала кучерики з лоба.

— Тс-с-с. Спи. Не треба капризуль. Я поняття не маю, що з такими, як ти робити. Але нічого, ми вживемось, правда? Повір, зла і недосвідчена тітонька відьма краще, ніж недалека покірна мама і тато збіса самодур, — всміхнулась, перебираючи згрубілими пальцями шовковисте волосся. Дівчинка, не відкриваючи очей, цмокнула губами. Звук мого голосу швидше заспокоював мене саму. — Спи, моя маленька помсто. Ти зрозумієш колись. Мабуть. І, можливо, пробачиш…

 Діана Підбуртна

1

Вулиці о цій порі, зазвичай були наповнені людським гамором, стуком коліс диліжансів по брукованих дорогах та іншими звуками, що якнайкраще передають настрій вечора перед вихідним днем. Квіткарки наперебій пропонували свій товар закоханим кавалерам, які неспішно вели під руку своїх пасій, булочники спішили продати залишки ранкової здоби, кебмени паркували свої кеби на узбіччях в очікуванні пасажирів. Людський потік неспішно плив однією великою силою, розгалужуючись хіба що біля дверей пабів чи входу в міський парк.

Детальніше: Дивна історія доктора Редбері або куди приводить помста і що з того виходить

Сто вісімдесят… Сто дев’яносто… Двісті десять… Двісті двадцять… Він чув тільки шалений рев мотора, що пробивався через пронизливий свист вітру. Стрілка спідометра небезпечно дриґалась на місці, силкуючись вискочити за скло приладу. Та він не зважав і вперто натискав на газ. Вітер різав очі, сльози не встигали скочуватися вниз по щоках — їх одразу ж здувало. Ні, цей хлопець не з тих, хто рюмсає, він взагалі не пам’ятав, коли останній раз плакав. Просто забув одягнути окуляри. І шолом.

Детальніше: Байкер