Про це не писав би Шекспір

«Моя люба Віоло! Вибач мені, грішниці, що давно не писала! Але ти ж знаєш, в місті стільки справ…»

Я прочитала ці слова і губи мимоволі розтягнулись в усмішці, яка зробила їх ще тоншими. Розі завжди так. Спочатку не пише тижнями, з головою поринувши у свої справи, а потім – от, маєте вісточку. Мене спочатку це дуже злило. Знаємо ми ці справи — корисні знайомства заводити та з подругами перед хлопцями хвостом крутити! Але потім я змирилась і звикла.

«Сподіваюсь, вдома все добре. Як наше село, все так ж, як і коли я від’їжджала? Сумніваюсь, що сталося щось грандіозне. Не розповідай мені, як у минулому листі,  хто помер чи хто за кого вискочив заміж, благаю! Це все для мене значить рівно ніскільки. Хіба тоді, як ти, моє маленьке сонечко, сама йдеш під вінець. Віолочко, ну коли я вже буду дружкою на твоєму весіллі? Ти ж знаєш, це місце вже заброньоване давним-давно і я чекаю не дочекаюся, коли це станеться!»

Так, цю дівчину справить тільки могила… Кожного разу одне й те ж. Я опустила лист. Погляд зупинився на напівоблетілому деревці. Тяжко зітхнула. В нашій провінції на глухому заході Девонширу грандіозними подіями й справді були похорон, весілля та хрестини. Життя тече нудно й монотонно, сірі дні змінюються такими самими сірими днями, складаючись у сірі місяці й роки. То про що я маю тобі писати? Про те, що в нашому парнику прийнявся новий сорт винограду, виписаний економкою з Будапешту? Чи про те, що в оранжереї розквітнув мамин улюблений олеандр і все навкруг тепер пахне барбарисовими цукерками? Розі ж абсолютно байдуже навіть на це. Хоча особисто мені гріла б серце така вісточка з дому. В Лондоні, де я вчилась в коледжі, дуже бракувало квітів. Засушена гілочка вересу тільки дужче навівала сум за нашим домашнім розарієм і парниками, за диким занедбаним садом. Після смерті батька тримати садівника стало занадто великою розкішшю. Мати померла давно, залишивши нас з сестрою на його змучених хворобою плечах. Він і так тримався молодцем. Щоб не вдаватися до тяжких спогадів про минуле і ще більш тяжких роздумів над майбутнім, знову взялась за лист.

«Ти ж у нас розумниця, скромниця, красуня. То що тобі заважає, сестро? Хоча, стривай, зараз скажу сама: занадто багато думаєш! Я ж недарма поставила «розумницю» на перше місце!»

А красуню на останнє. У віконному склі відображалась моя постать. Рис обличчя не можна було розібрати, але я і так знала, що там. Тонкий ніс, тонкі губи, бляклі очі. Справді, можна провести паралель з непоказною миршавою квіткою, в честь якої мене назвали. Не зрівнятися з Розі, такою живою, повною сили і… Так, красивою. Вона перейняла в матері буйні кучері, витончені риси обличчя і гармонійну струнку статуру.  Я ж пішла в батька — високого, худого, з попелястим волоссям і трохи гачкуватим носом. Для чоловіка така зовнішність навіть приваблива. Але для дівчини… Якби ми мали статки, ніхто б не дивився на це все. Але нестача коштів дала мені значно більше: розуміння того, хто справді любить мене такою, а кому я байдужа. Інше діло Розі — не дивлячись на те, що  між нами різниця в сім років, вона першою вискочить заміж за якогось багатого дженджика, зачарованого її красою, стане світською леді (чого-чого, а вміння зачаровувати хлопців і крутити ними в усі боки їй не позичати!).  А я залишусь тут, в батьківському домі, заведу сорок котів і засаджу парники квітами. Мене зовсім не лякав такий поворот подій. Навпаки, є час для книг, для квітів, для себе в решті решт! Може, нарешті допишу свій роман. Правда, для того, щоб він був цілісним, мені бракує досвіду в сфері почуттів. Але нічого, зате на фантазію не скаржуся! 

«Так от, менше читай свого Шекспіра, а більше виходь у люди! Ой, напишу зараз, доки не забула: ми з Джейн, моєю подругою, запрошені на літературний вечір! Але ти не переживай, нас супроводжуватимуть.  Джейн — наречений, а я піду з її братом. Віолочко, він такий красень! І, скажу по секрету, він такий же багатий, як і красивий. Не можу дочекатися середи! А в коледжі все добре, викладачі — дракони, будять рано, змушують ходити до церкви і вчити купу непотрібних предметів — коротше кажучи, все як ти любиш.  В погану компанію я не потраплю, а тобі б це не завадило  — тут вона намалювала смішного зайчика з висолопленим язиком. Дражниться, негідниця мала! — Я прощаюсь і йду вчитися, бо стільки справ, стільки справ… Отож, знову нагадую про Шекспіра! Не поринай у світ фантазій, як ти любиш, життя проходить повз! Виходь до людей! І все буде добре. Тільки не прилизуй волосся, бо виглядаєш, як вдова нашого старого вікарія. Цілую тисячу разів і міцно-преміцно обіймаю. Навіки твоя Розі». І зайчик, який тримає в лапах велике серце.

Лист відправився в шухляду до інших її листів. Я сіла за стіл і сперлась головою на руки. Не скажу, що сумую за Лондоном чи за міським життям, але іноді так хочеться змін. А їх немає. І це навіює бентегу… Ту саму непозбувну бентегу, сплін, про який писав ще… А. все, досить жалітись на життя і жаліти себе! Зберись, Віоло, а то розкисла гірше рисового пудингу. Я рішуче встала з-за столу і намірилась зайняти себе якимось ділом. За роботою і час спливає непомітно, і думки в голову ніякі не лізуть. Минаючи дзеркало, хотіла пройти повз, але зупинилась. Погляд мимоволі причепився до відображення, і я невдоволено зауважила, що справді схожа на пристаркувату вдову вікарія.  Але мені немає навіть двадцяти чотирьох!  Ні, з цим терміново треба щось робити! Руки потяглися до тугого пучка на маківці, шпильки одна за одною падали на підлогу. Довге попелясте волосся розсипалося по плечах. Це років двадцять тому розпущені коси носили тільки неряхи і повії. Зараз у нас свобода вибору, дяка Богу. Та і, кажуть, це входить в моду.

На туалетному столику знайшлась давно забута помада. Кого мені приваблювати в нашій глухомані, биків на полі, поки йду до міста? Чи хробаків, коли порпаюсь у саду? Але так краще, так набагато краще…

Економка місіс Сімонс, яка випадково заглянула в мою кімнату, якусь хвилину мовчки стояла в дверях, тоді делікатно покашляла.

– Так. Місіс Сімонс, я бачила, що ви ввійшли.

– Міс Віоло, чому Ви не сказали про прихід гостя? Я звеліла приготувала чогось до чаю.

– Гостя? — здивувалась я.

– Містер Вандер вже в вітальні, питає чи можете Ви спуститися. А хіба Ви не через його прихід так… змінились?

– Містер Вандер? — округлила очі я. 

– Це наш сусід, син місіс Вандер. Приїхав з міста, в гості до матінки. Ви ж знаєте, у неї хворе серце… Відтоді як помер старий містер Вандер, її ще більше мучать болі. Та він і за життя стільки крові випив з бідолахи. Ви хіба не знаєте, — економка таємниче стишила голос — у нього з сином були не надто добрі стосунки. Він вигнав його ще підлітком. Нашуміла тоді ця історія. Ви тоді ще маленькі були, але пам’ятати маєте.

– Місіс Сімонс, негоже зоставляти гостя одного, — не стільки через етикет, скільки через небажання слухати охочу до пережовування давно пережованих пліток економку, сказала я. — Скажіть йому, що я зараз спущусь. І поставте, будь ласка, чайник.

Коли вона пішла, я востаннє глянула на себе і заправила локон за вухо. Нечасто у нас бувають гості. Молодого Вандера я не пам’ятала. Коли сталась ця історія з його батьком мені було трохи більше шести. Останні три місяці, відтоді як помер її чоловік, я часто приносила місіс Вандер букети з оранжереї — єдине, чим могла розрадити самотню жіночку, а вона пригощала мене смачнючими джемами з чаєм. Мені було її шкода. В церкві старенька завжди стояла осторонь, та і не бачила я ніколи, щоб до неї хтось приходив чи вона ходила до когось. Про сина жінка згадувала — жалкувала, що не приїхав на похорон батька і взагалі, міг би писати частіше, ніж раз у місяць… Але що йому потрібно?

Я спустилась скрипучими сходами до вітальні. Містер Вандер стояв, розглядаючи картину над каміном. Делікатно кашлянула, уподібнюючись до економки і за це тихо себе картаючи.

Чоловік обернувся. На вигляд йому було років тридцять пять. Високий, русявий, чимось схожий на місіс Вандер. Очима, мабуть. Але більше на містера Вандера, наскільки я пам’ятала зовнішність старого.

– О, доброго дня! Я Абрахам Вандер, але це вже, мабуть, сказала та жінка, що представилась Вашою економкою. Я син…

– Це вона теж сказала, — неввічливо перебила я, усміхаючись. Слідувати етикету чомусь зовсім не хотілось. — Сідайте.

І сама сіла на канапу, подаючи приклад, і вже звідти продовжила:

– Ви щось хотіли?

Чоловік залишився стояти.

– Власне… Так. Я прийшов подякувати. За матір. Розумієте, Ваші візити їй як бальзам на душу. Батько не дозволяв спілкуватися з місцевими жінками, вважав їх недалекими. То подруг вона не мала. Я теж не найкращий приклад синівської любові… А самотність вбиває не гірше ножа. Мама тішилась як дитина, розказуючи мені про кожну квітку, яку Ви їй приносили. І от, я йшов сюди, і... — він підійшов і простягнув мені малесенький букетик диких фіалок. З усіх сил намагаючись бути ввічливою, взяла квіти і вичавила з себе усмішку. Чому фіалки? Терпіти їх не можу! З дитинства! З тих самих пір, коли дізналась, що означає моє ім’я. Як корабель назвеш, так він і попливе. Назвеш «Розалія» — і дівчина буде прекрасною, а назвеш Віолою… Та я навіть торішній висохлій бур’янині була б рада більше! Мабуть, він щось зловив у моєму погляді, адже далі продовжив дещо поспішно: — Звичайно, це не бозна яка екзотика. Я в садівництві профан, та знаю, що фіалки цвітуть весною. А зараз глибока осінь. Це… диво, правда?

– Не диво, всього-лиш тепла осінь. Але дякую, — я нахилилась до столу, поставити фіалки до букету з олеандрів. Тих самих, що пахнуть барбарисовими цукерками.

– Не буду Вам набридати, свою місію я виконав. До побачення, — він пройшов до дверей. Я встала, аби провести гостя. Абрахам раптом обернувся.— Знаєте, Вальтер Скотт колись сказав, що фіалка — найкраща квітка в долині. —      Так, знаю. «Найкраща квітка в лісі чи долині». Але не в саду, — вирвалося само собою. Він усміхнувся:

– Якщо це улюблена квітка, то яка різниця, де вона росте?

«Ну і чому я викаблучуюсь, чорт забирай?» — подумала я, а вголос сказала

– То навіть чаю не дочекаєтесь?

– О, чай, я зовсім забув… — він ляснув себе долонею по лобі. — То я не буду вам набридати?

– Що ви! Я прекрасно почуваюся в компанії Шекспіра, Вітмена, Канта і інших достойних осіб, але іноді хочеться поспілкуватися з кимось більш...

– Живим? — він весело блиснув очима. — У вас велика бібліотека?

– Так, і завдяки їй я виживаю в наших краях.

– А чи не буду я нахабою, якщо попрошу її показати?

– Це комерційний інтерес чи ви хотіли б взяти щось почитати? — запитала я і тут же виправилась. — Мабуть, дурне запитання, на книготорговця ви не схожі. Просто про татову бібліотеку давно йде поголос, от і приходили з пропозиціями...

– Так, я поціновувач, а не комерсант. Нашу бібліотеку від кірки до кірки перечитав ще в дитинстві. —      Після чаю, — я усміхнулась, краєм вуха чуючи далекий передзвін чашок на підносі. Уже не через бажання бути ввічливою, а від душі.

– Після чаю, — погодився Абрахам.

 Того вечора ми засиділись допізна. Коли в за гостем закрились двері, я помчала в кімнату. Абрахам взяв томик Крісті і спитав дозволу приходити частіше. Бачте, матуся рано лягає, а в цьому ведмежому куті він не знає нікого, з ким можна було б подискутувати про книжки та і взагалі словом перекинутись. То він не набридатиме? Я чемно відповіла, що не проти. В нашій глушині справді небагато людей, яким цікаві книги. Якщо пан хоче, то може сходити ще до вікарія, з ним іноді можна непогано побесідувати. Ні, містер Хоуп навряд згадає яблуню, яку він обтрусив в дитинстві. Якщо є бажання, сходіть висповідайтеся на його могилу. Не бажаєте? Тоді чому б ні, заходьте, ми завжди раді гостям. В кімнату впурхнула, мов на крилах, витягла з шухляди листа Розі і зацілувала його, залишаючи на папері напомаджені поцілунки. Коли шал минув, взяла з полички томик улюбленого Шекспіра і поклала туди висмикнуту з букету фіалку, яка тепер чомусь зовсім не викликала відрази…

Автор: Підбуртна Діана