Принц із камери схову

РЕМЕЗ ДАР’Я (1 місце конкурсу "Березневі містерії")

Український гуманітарний ліцей Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ)

Керівник: Головай Ірина Андріївна

Пролог

Хоч вже й пройшло вже майже шістнадцять років з тієї пам’ятної ночі, що назавжди змінила життя трьох молодих людей, наскільки різних, наскільки можна було уявити, Христина Зотова й досі думала про те, як би обернулося всеньке їх життя, якби того вечора Аня не згадала, що їм треба купити їжі на завтра. Або згадала трохи раніше, і вони з Анею і Ромою зайшли б до іншої крамниці – першої-ліпшої, значно привітнішої та світлішої, а не до тієї самої. Або компанія зненацька змінила маршрут.

Що ж, можливо, її життя стало б значно сірішим і нуднішим. Продовжила б працювати в тому видавництві, потихесеньку піднімаючись кар’єрними сходами, знайшла якогось молодика, що наобіцяв би їй золоті гори, і зопалу вискочила б за нього заміж. А тоді потонула в суцільній рутині, сірій і вогкій, як сніг під колесами машин взимку. І справді, зметикувала Христина собі, яке ж збіса влучне порівняння! Спершу – білий і пухнастий, чекаєш його, як Бога, аби він швидше почав падати на грішну землю, вкрив собою оту вицвілу і гнилу травичку, на яку вже гидко дивитися, захоплено споглядаєш, як крутяться в химернім танці перші сніжинки. І як світ, що менше години тому був гнітючим та брудним, враз стає казковим і чистенький.

   А тоді проходить доба, і вже нічого від тієї казки не лишається: тепер під твоїми ногами булькоче мокре буре місиво, якого ти якомога швидше хочеш здихатися. Але не можеш, бо попереду ще зима і початок весни, довгі і нудні. Фе…

Христина захихотіла, як мале дитя, однак тієї ж миті присоромила себе. Жінко, тобі скоро сороківник стукне, а ти дурницями страждаєш. Краще б собі мужика знайшла, може, ляльку йому встигнеш народити, поки не пізно! Нічого ото старій бабі футболки з куртками розписувати! Всім же відомо, що єдиний спосіб для жінки себе реалізувати – дітей виховувати та про чоловіка свого коханого дбати. А все інше – то таке, марнота, пустощі на бабську порожню голову! Чи ж є хоч крапля щастячка женського в тих мандрівках казна-куди, в тих грошах окаянних, в тих смердючих псах-котах, в тих гарних ганчірках? Ні! Лишень сімейне вогнище – достойне місце для жінки!

  Трясця матері, думала собі Христина, відкашлюючи дим, якого вона наковталася, поки реготала ще дужче, який же монолог вона встигла вибудувати, просто собі смалячи. А казали батьки, що ніц їй ті цигарки не дадуть, лиш зіпсовані легені. Брехали, брехали. Навіть тут.

Старий недопалок все обсипався срібним попелом між її пальців, заплямовуючи і поколоту циганською голкою шкіру, і короткі нігті, і піжамні штани, розмальовані пістрявими пташками, щомиті загрожуючи пропалити своїми останками в них дірку. Христя змилувалася над ним і закинула змучені рештки до глиняної попільнички. Взяла нову цигарку, запалила, затягнулась невимушено і випустила тоненьку цівку сизого диму просто в червоне байдуже сонце, що неквапливо сходило над містом. Знуджено позіхнула, і вже всоте, якщо не втисячне, почала згадувати.

1

Аню Сороку часом бувало збіса важко збагнути. Ніби ж і недурна дівчина, ще зі шкільної парти вирізнялася світлою головою. І працьовита, і зосереджена, і без звичок шкідливих. Наче світилася зсередини, і всіх-всіх тим сяйвом торкалася. Навіть для знудженої і темної, наче чорні космічні діри, Христі, і то знаходився промінчик. Хорошою дівчина, справді хорошою була та Аня.

А тоді грянули університетські будні, і примхлива доля закинула Анну в одну групу з Романом Поліщуком, абсолютною її протилежністю. Цього юнака можна було описати єдиною лиш фразою: «Якщо проблему можна вирішити грошима, то це вже не проблема». Такий собі ледачкуватий багатійко, що брав від життя все, що йому хотілось, не відмовляючи ні в чому. Йому хотілось алкоголю, курива чи лахів – він купував їх, не дивлячись на цінник. Якщо він хотів дівчину – він йшов і вибирав собі будь-яку.  Прогуляти день, два, тиждень, не зважаючи на семінари? З радістю. Наслідки? Покриє батечко.

Як же вони зійшлися з Анею? Христя не мала жодної гадки. Якось пропустила вона ту хвилину, коли її подруга, оце світле, невинне дитя почало тягатися з тим трутнем. Їх союз нагадував дівчині сліпця, до якого приставили дикого і надміру активного пса-поводиря. Пес, який не надто звертає увагу на те, що до нього прив’язана людина, вважай, обмежена, і то солідно, тягне сліпця лиш у йому відомому напрямку, а сліпець, що безмежно довіряє своїй собаці, розпачливо тупцяє за ним, свято вірячи в те, що тварина врешті виведе його на рівну дорогу. Жалюгідне видовище.

Чим би дитя не тішилось, аби не скиглило, вирішила Христина, і не стала втручатися в стосунки колежанки. В ті дні її більше цікавило, як закрити сесію, отримати свою викохану стипендію, і як спустити її на книги з тютюном для самокруток, аніж любощі, тим паче не свої. І вона засідала за підручники та за документи, розсипаючись поміж рядків, просочуючись між літерами, переносячись у ті часи, які описували ті праці, проймаючись ними кожної клітинкою своєї розбурханої душі.

Чотири роки минуло, Зотова отримала свого заслужений диплом і стала до пошуків роботи. Та холодна редакція доволі популярного в ті роки видавництва так і не змогла стати тим місцем, куди Христя хотіла б приходити кожного ранку, радісно всміхаючись в передчутті нового, продуктивного дня. Дурна дитино, сподівалася, що тебе одразу посадять вносити правки у верстку чи дизайн обкладинок? Може, ще за координування роботи верстальника, перекладача чи дизайнера відповідальною зроблять? Дурепа ти в нас, Христиночко…

Робота ніби була й не надто тяжкою, та й надкатастрофічно малою платнею плакати не доводилося, однак було щось у всій тій праці, що не давало Христині з завзяттям і азартом торувати свій шлях далі. Вона довго не розуміла, що ж так мучить та гризе її. Та коли вже збагнула – запалилась нелюдським гнівом і огидою до джерела тих мук.

Куди б вона не ступала у їх видавництві, що б не робила, як глибоко не занурювалась у свою роботу – скрізь переслідувало її зміїне сичання в голосах колег. Воно ховалося у них під язиками, гостре і отруйне, готове щомиті дряпнути, штрикнути Христю, та так люто, щоб ще декілька ночей вона не змогла зімкнути очі від болю.

-Диви, диви на неї! Яка молодесенька, а вже нас переплюнути мітить… такій, як оце вона, варто не в офісі сидіти, а на трасі стовбичити. Нічого тут займати місце добропорядної женщини.

- Хвойда, хвойда, гарантовано хвойда! Ти подиви, як очі намалювала! Гарантовано, Дариночко Сергіївно, після роботи мчить перед мужланами вислужуватись. Хитре яке.

- Тихо ви! Яка хвойда, Наталочко Семенівно?! Їй би чоловіка хорошого знайти, а не спину тут гнути спину над отією технікою. А й справді, жіночки, подумайте! Бачите, яка наша Зотова гарна і молода… гарна і молода, нема чого сичати в кутку, Натале! Подумайте, от вона влаштувалась до нас, за пару місяців знайте собі якогось молодика, амури закрутить з ним, завагітніє, в декрет вийде… а далі що? З дитиною сидітиме майже весь час, на роботі з’являтись не буде… яка нам з такого працівника користь? І чом наш директор про це не подумав, коли брав її на роботу? Для чого взагалі працювати молодій жінці? Хай сімейне вогнище готується берегти ліпше, як кожна порядна пані!

- Чи ж ми в кам’яній добі живемо, Леве Івановичу, щоб я коло якогось вогнища дні свої  просиджувала? – подала голос Христина зі свого місця. Дві немолоді жінки та опасистий чолов’яга, що саме обговорювали її, свято вірячи в те, що Зотова не чує їх, аж здригнулися. – Думаєте, я й справді так необачно обзаведусь небажаною дитиною, не подбавши про контрацепцію, як ваші батьки свого часу?

Співробітник Христі враз перемінився в обличчі. Глузлива посмішка за якусь частку секунди перетворилась на обурену гримасу, тонкі вуста між гладкими, неголеними щоками, стислися в одну тонесеньку рисочку. Колежанки Івановича ж, як за командою, стиха зашепотілися, скоса зиркаючи на дівчину зі свого темного куточка.

- Та як ти зі старшими розмовляєш, хамко!? – вирвалося якесь скривджене пищання з драглистої горлянки чоловіка. – Розкрила тут свою ротяку чорну, с-с…

- Легше, Леве Івановичу, легше! – Христя легко встала зі свого стільчика, і вже за мить опинилася перед колегою. – Ну і чого це ви розпереживались так? А ротяку тут, боюсь, варто не мені закрити. Я так, лиш факти констатую, а не невинну дівчину багном поливаю. Ось так! – витягла Зотова руку вгору і ледь поплескала онімілого чолов’ягу по щоці. Враження були не найприємніші – щока була неголена і липка від поту. Наче якогось екзотичного слимака помацала, ї       й-богу. – Що, нема що відповісти? В такому разі, чи не повернутись вам до роботи, товариство? Еге ж, Дарино Сергіївно, Натале Семенівно? Скільки матеріалу нині треба обробити, а ми сидимо та й пліткуємо. Не дуже правильно виходить, як думаєте? – і з усмішкою знову засіла до праці.

Її звільнили наступного ж дня. Директор, поважний чоловік середніх літ, з чорними густими вусами, що нервово смикались щоразу, коли він говорив, спокійно та навіть доволі скрушно повідомив Христину, що з рішенням про прийняття до колективу місяць тому він, на жаль, поквапився, і повторив той самий недоаргумент, який Христя чула вчора з вуст такого вже ненависного Івановича – якусь дурницю про молоде кохання, діточок, сімейне вогнище та міцну родину, яку ще має збудувати Христиночка. Не звернув він увагу ані на червоний диплом, ані на продуктивність дівчини, ані на все її пристрасне бажання працювати.

- Ну, на однім видавництві світ клином не зійшовся! – говорила Анні того вечора Христя, хоч і ледь підкошена та принижена таким ставленням до себе, однак досі повна оптимізму. – Я тебе прошу, не скрізь же сидять оті поважні мужлани, що краще за мене знають, що я мушу робити зі своїм життям. Аню, та перестань! Ти хвилюєшся за мою роботу більше, аніж я сама. Не варто так, сонце! Така стара коза, як оце я, якось та й сама впорається. Ну та годі вже про мене та тих пацюків. Що там у тебе? Як здоров’ячко, як успіхи?

- І нічого ти не стара коза! – почувся зі слухавки голос Ані, чистий і приємний, наче церковний дзвін. – Упевнена, ти там ще всіх за пояс запхнеш. Щоб таку розумну і працьовиту дівчину та на роботу не взяли? Бути такого не може! А я… - на мить вона затнулася. – Та нормально. Кручуся потихеньку… Живемо поки що разом з Ромою, якраз нашої спільної зарплатні на все необхідне вистачає.

«Зарплатні чи таткових подачок?» – ледь не бовкнула Христина, однак вчасно схопилася – знала ж-бо, як обурено Аня завжди сприймала критику свого хлопця. Не лише від неї, а й від будь-кого. Натомість відповіла:

- Це ж прекрасно, що у вас все так відповідально і серйозно! Він же не кривдить тебе, сподіваюсь?

- О ні, ні, ти що! Ромчик в мене хороший, лагідний! Щоб він на мене руку підняв? Бути такого не може! – знов повторила Аня одну зі своїх цитаток-причеп. – Він за мене горою стане, якщо треба буде. Він в мене ух який чоловік!

- Уже чоловік, гм? – насмішкувато хихикнула Христина. – Що ж, повірю! Але якщо ображатиме – клич мене, я вже йому так клешні розпускати не дозволю, можеш бути певна!

- Йой, не варто, чого-чого, а такому статися не судилось! – в тому ж тоні відповіла товаришці Анна. – Слухай, Христе, ми ж досі в одному місті живемо, та й ніби не так і далеко одна від одної, а вже майже два місяці не бачилися…

- Ну то чом би не зустрітись?

- Та я ж і про те. Але коли?

- Та хоч би й завтра, якщо ніяких важливих справ у тебе завтра не буде. Годині десь о п’ятій, в отім скверику в твоїм районі, згода?

- Та звичайно! Оце краса! Ну то до завтра?

- До завтра, мила моя! – і Христя опустила слухавку, знаючи, як сильно Аня любить довго прощатись. Взяла папір, тютюн і фільтр, і стала ладнати собі вечірню самокрутку, уже подумки смакуючи ту мить, коли вони із Анею таки зустрінуться вже менш, ніж через добу.

2

Яка порядна подруга притягне на довгоочікувану зустріч свого хлопця? Та ніяка! А от Аня свого милого таки притягла, зараза! Христя ледь не всілась гузном на бруківку, коли побачила здалеку коло малесенької, тендітної Ані довгов’язу постать Романа. В дівчини аж очі палали пекельним вогнем від такої безтактовності і неповаги до неї. Хоч би есемеску нашкрябала, хоч би зателефонувала – але ж ні, трясця матері, треба було прийти з ним зненацька, без жодного попередження. Дякую, Аню, дякую, любонько!

І ось вже добру годину після, здавалось, нескінченних кружлянь кварталом вона сидить у невеличкій кав’яреньці неподалік центру, слухає теревені Ромчика про їх за батьком бізнес і рахує в своєму горнятку чаїнки. Одинадцять, дванадцять, тринадцять… шістнадцять…

А вона так хотіла поговорити з Анною про… та про що завгодно! Згадати університетські роки, однокурсників та викладачів. Побазікати про те, що там нового з літератури вийшло в продаж останнім часом, і що варте уваги, а на що не варто було витрачати папір. Подискутувати щодо фальсифікації результатів виборів. Згадати незлим тихим ненависних колег з її уже колишньої роботи. Перемити кісточки крутим стервиськам, з якими раніше вони вчились. Про здоров’я батьків, благодійність і пологи Аниної кішки.

Однак присутність Романа все значно ускладнювала. Цей молодик не терпів, коли всі присутні в приміщенні не були сконцентровані на ньому, о ні! Він вимагав уваги до себе, прагнув купатися в ній, наче бундючний селезень в своїй загаті. А якщо це була увага представниць протилежної статі... словом, обмовитися при ньому про щось, чого він не здатен був осягнути, було б не найкращою ідеєю.

Христя рвучко допила свій чай , при цьому так сильно дзенькнувши чашкою по блюдцю, що нечисленні відвідувачі, що сиділи навколо, озирнулись в її бік.

- Що ж, славна була зустріч… - вона підвелась і стала розправляти свою спідницю. – Однак, боюсь, мені пора рушати. Вже вечоріє, а додому мені ще довгенько їхати.

- Ох, ти так рано йдеш! – Сорока на хвильку відволіклась від споглядання свого милого. – Як прикро!

«Якби ти тільки знала, як мені прикро! – подумала Христина. – Сидіти весь вечір тут з вами, бісовими голуб’ятами, замість того, щоб поговорити лише з тобою, як ми й домовлялися. Тим не менш, цей вечір безнадійно зіпсований, і змінити щось неможливо.»

- Згодна, але мушу поспішати, якщо не хочу, щоб мене задушили в автобусі всі ті, хто невдовзі повертатимуться з роботи, - посміхнулась темноволоса.

- Христинко, може, нам варто тебе хоча б до зупинки провести? Бо, знаєш, чимало тут всяких маніяків, трапляється, а ти ж все таки молода і гарна дівчина, чого доброго, занапастить тебе хтось. А коло такого міцного хлопця, як оце я, підходити вони не стануть, можеш бути певна! – звернувся до неї Роман зненацька.

«Христиночко? Занапастити? Мене? Іч, захисничок знайшовся! Та я сама якого хочеш маніяка відлякаю, затям собі. Однак тебе я знаю занадто добре, якщо вже вбив собі в голову щось, то вже не відступишся. Вибору в мене, здається, немає.»

- Що ж, якщо ти так наполягаєш, не заперечуватиму. Ходімо гуртом, чому б і ні.

- Як то кажуть, разом нас багато – нас не подолати! – весело відсканувала Аня, яка за своїм характером нічого не боялася, хоч атомної війни, хоч гурту маніяків, хоч пацюків із всякою заразою. А в компанії свого єдиного і неповторного Ромка і поготів.

Нічні вулиці Києва могли здатися досить непогано освітленими, однак варто було пройти трохи далі, як ліхтарі ставали все тьмянішими і несправнішими. Провулки пожирала непроглядна темрява, зарадити якій не могли навіть вікна будинків, з яких лилося м’яке помаранчеве світло. В такій мертвій, темній тиші, від кожного кроку, кожного тихого нявчання блохастих котів, що юрмились на смітниках, ба навіть пориву вітру волосся могло стати дибки.

Так вони і йшли, петляючи між одноманітними хрущівками до напіврозваленої зупинки. Їм залишалося не так вже й багато, коли це перед трійцею постало чи не єдине джерело світла на всю вулицю.

То була вже ледь пошарпана, виснажена, трохи подібна до молодої вчительки молодших класів, якій вже встигли поскубти нерви малі агресивні дітиська, цілодобова крамничка, набагато більша, аніж могло б здатися на перший погляд. Вікна, заліплені плакатами, на яких красувалися стиглі овочі з фруктами, пухкі паляниці і блакитні пляшки з молоком, молили про мийку, а білі пластикові двері, хоч і відчинені навстіж, здавалися геть непривітними, ба навіть відлякуючими. Доповнювало картину світло, що лилося через ті двері та ще трохи через заклеєні віконниці. Христя мимоволі згадала, що такі самі яскраві лампи світили в операційній, куди вона втрапила з хворими легенями роки зо два тому. Посеред тьмяної, містичної вулиці ця крамниця нагадувала такий собі вхід до чистилища, бракувало хіба що грішників, які корчилися б коло сходів трохи нижче, молячи про пощаду.

- Ой, а магазинчик ми вчасно знайшли! – зненацька вигукнула Аня, і Христину з Романом аж пересмикнуло. – В нас же якраз вода вдома закінчилася, Ромку, і сиру зовсім немає. Може, зайдемо швиденько, поки він ще працює?

- А й справді, що ж ти мені завтра на канапки кластимеш… - почухав потилицю довгань. – Ходімо. Христинко, коли там твій автобус під’їхати має?

- Хвилин через п’ятнадцять, не менше. Якщо поквапитесь, то ще встигнемо, - прошипіла через стиснуті зуби Зотова, якій анітрохи не хотілося заходити.

- Аню, ти її чула. Ну, ходімо, ходімо, дівчатонька… Христю, та заходь, холодрига ж на вулиці!

- Та ні, я, певно, тут на вас почекаю… - хотіла вже відмовитися Христина, однак раптовий і різкий порив холодного вітру з усієї сили штовхнув її  в спину, ніби наполягаючи на тому, аби вона такий зайшла в цю бісову крамницю.

- Та йду вже, йду, - пробурмотіла похмуро вона собі під носа, спускаючись відполірованими людськими ногами сходами додолу.

І варто було Сороці з Поліщуком розчинитись поміж стелажів, заставленими солодкою газованкою, алкоголем і шампунями, Зотова безсило зіперлася на блок камер схову, що височів якраз за нею. Поїдені де-не-де іржею сріблясті хромовані кабінки сумовито стовбичили під стіною таким собі житловим будинком, з віконцями-прорізами і ключами, що стирчали із замочків у них. Понуре видовище.

Христині хотілося якомога швидше дістатися додому, залізти під ковдру і заснути так міцно, щоб зранку встати і зрозуміти, що з сьогоднішнього дня вона нічого не пам’ятає. А тоді притрусити цигарковим попелом все це, щоб воно вже точно не вилізло на світ. Аби остаточно не заснути просто тут, на підлозі, знуджено почала рахувати ключі з великими, яскравими брелоками на них. Один, два, три… п’ять, вісім… десять… Всього ключів було двадцять чотири, хоча кабінок Христя нарахувала двадцять п’ять. Однак з замка однієї не звисало нічогісінько. Так, в крамниці, схоже, немає нікого окрім них трьох. Хто ж тоді забрав клю… а хіба, власне, не все одно?

А тоді з отієї злощасної кабінки почулося скигління. Тихеньке, невпевнене, але скигління. Чорнокоса упізнала б його із тисячі – такі звуки видавала дитина їх сусідів в містечку на Полтавщині, коли тільки-но прокидалася.

Христя аж очі розплющила, почувши його. Може, їй таки здалося, і десь серед рядів є немовля? А може, це наслідки того нового тютюну, який вона купила декілька днів тому? Трясця, ще цього їй бракувало!

Невидима дитина знову тихенько запхинькала, але уже достатньо чітко, аби Христина змогла зрозуміти, звідки саме лунають ті звуки. Точно десь позаду… але позаду лише блок із металевими комірками! Навіщо комусь залишати малечу в камері схову? Якому відвідувачу мізків забракло, аби додуматися до такої дурниці? Вона ніколи не любила дітей, однак не розуміла і не терпіла, коли з малими безвідповідально і жорстоко поводилися. Потрібно було якось витягти дитину на білий світ. Раптом вона боїться темряви чи тісних приміщень, і от-от захлинеться в сльозах від нерозуміння і страху, поки його мати чи батько спокійно тинятимуться крамницею, вибираючи собі горілку, аби завтра було чим похмелятися?

Ручки зовні не було, лишень невеличка кругла плеската шпарина для ключа. Підчепивши її довгими нігтями, можна було якось та відчинити дверцята комірки, та й то, лише за умови, що двері будуть лишень наглухо зачинені, але не замкнені. Христя мала короткі та круглі нігті, тому про такий варіант можна було забути. Смикання шпарини пучками пальців в цьому випадку було марним. Залишалося лише спробувати просунути щось тонке, на кшталт лінійки, між стінкою камери і дверцятами, щоб позбутися засуву між ними, або ж постаратися вирвати дверцята. Лінійки з  собою у Христі не було.

- Дзєвушка! – почувся ззаду обурений крик немолодої, сухої, наче дерев’яний цурпалок, продавчині. – Шо ви там робите? Вещ мені попортити хочете, га?

Христина лише вдихнула якомога більше повітря, і знову завзято смикнула сталеву пластину. Ледь чутний плач з глибин комірки на якусь мить затих, однак майже одразу ж грянув з новою силою.

- Дзєвушка!! Дзєвушка!!! – писклявий голосок касирки раптово грянув з-за плеча Зотової. – Ну я ж гаварю, что ету дверь без ключа виривать нєльзя! Я зараз ахранніка покличу!

- Та йдіть ви! – гаркнула Христина так, що густо нафарбовані брови жіночки підскочили догори. – Невже ви, трясця матері, не чуєте, що там, - вона промовисто тицьнула пальцем на дверцята. – Ридає дитина?

- Какая дітіна? – вуста, розмальовані не дуже якісною дешевенькою помадою, скрутилися у бездоганний бублик. – Не слишу нічого! Наркаманка якась… ходять тут всякі, вчувається їм всякає… їй-бо, зараз ахранніка покличу, єслі сама не вийдеш!

- Христе, що тут відбувається? – почувся голос Поліщука неподалік. Схоже, голуб’ята нарешті скупилися.

- Ромо! – він був останнім, до кого Христя звернулася б в тяжку хвилину, однак ситуація була критичною, і зараз дівчина цікавило лише те, як нарешті виявити, що там ховається за дверима, неважливо, як саме.  – В одній з тих шафок, отій, яка без ключа, плаче дитина, судячи з усього, зовсім малесенька, а ключа немає, і я не маю поняття, як дістати її… - до очей Зотової невідь-чому підступили сльози, однак вона змогла спинити їх. – А ця пані не хоче вірити мені!

- Ану зажди… - недбало жбурнувши пакунок з купленими харчами на прилавок, юнак швидким кроком посунув до шафи, різко оминувши розбурхану Христину і люту продавчиню. Якісь дві секунди, і Поліщук стояв перед злощасними шафками, ледь нахилився і притулився вухом до камери – зосереджений і зацікавлений, подібний на ще зовсім молодого, самовпевненого детектива, якого тільки-но взяли до агентства, і послали розплутувати найпершу справу.

Здається, мешканець комірки зрозумів, до чого йде справа, і вибухнув новою хвилею плачу – уже не слабким і тихим, а розпачливим і голосним. Сумнівів у тому, що камеру схову треба відчинити якомога швидше, не залишилося ні в кого із присутніх.

- Аню! – гукнув Роман. – Вона правду каже, там і справді дитина!

- О Господи! – лице Анни, що уже встигла приєднатися до свого хлопця, зблідло, і тепер за кольором нагадувало розбавлене молоко. А той тим часом розвернувся до збентеженої працівниці крамниці:

- Маєте запасного ключа від оцієї шафки? Або ідеї, як можна позбавитися засуву всередині? - від його слів віяло таким холодом, від якого покриваються гусячою шкірою руки, коли відчиняєш морозильну камеру.

- Н-нєт… - позадкувала нажахана жінка. – Н-нічєво н-нєт…

- Тоді я вириваю двері. Вартість потім відшкодую, не турбуйтесь. Агов, маленький, я вже йду! – хоч голос Романа і тремтів, але холод кудись зник, тепер від нього віяло якоюсь радістю і бадьорістю, хоч і вдаваною. Актор з Поліщука і справді був не дуже.

Під сильними руками молодика залізні дверцята не витримали – спершу нівроку так прогнулися, та варто було Роману шарпнути трохи сильніше, піддалися, жалісно рипнувши на всеньке приміщення, відчинилися і повисли, сумовиті та пожмакані.

В ледь запиленій, темній і вузькій камері стояла чимала жіноча шкіряна торба, біла, з коричневими застібками та ручками, з двома невеличкими кишеньками по обидва боки, одразу видно, що нова. І в цій торбині явно хтось лежав, і смикався так, що сумка аж ходором ходила, при цьому здушено хлипаючи так, що навіть до серця найчерствішої людини закралася б жалість.

Побачивши ту злощасну торбу, товариство ураз стало, як вкопане. Бліда Христина, хоч і тріумфувала, що їй таки повірили, не мала гадки, що має робити далі з цим бісовим малям. Роман, радий, що тренування таки дали результат, та й що показати себе перед Анею таким собі героєм вдалося, боявся підійти до торби хоча б на крок. Юнакові здавалося, що, узявши цю торбу з її крихким вмістом до рук, йому доведеться взяти відповідальність за нього хоча б на найближчу годину, якщо не на довше, а цього йому не надто хотілось. Продавчиня, що вже встигла проклясти своїх триклятущих клієнтів усіма відомими їй мовами, гарячково роздумувала, як завтра пояснюватиме цю оказію начальству, і яку суму їй вичислять із зарплатні за пошкодження камери.

Лиш Аня, міцно стиснувши вуста, повільно підійшла до камери сумки, і простягнувши руки, обіруч взяла її. Негайно розстібнула блискавку, тихо при цьому чортихаючись… і лагідно посміхнулася.

- А хто це в нас тут такий гарненький, гась? – переляк одразу ж зник з її кругленького, як яблучко, личка. – Бідолашне моє малятко, залишилося зовсім саме, в цьому холодному і страшному місці! Ну все, все, крихітко, зараз ми дістанемо тебе з цієї жахливої торби. Боженьку, в якій же ти тоненькій льолі! А в нас уже листопад почався, но-но-но…

І Аня витягла на світ божий винуватця рейваху – невеличке дитятко, трохи менше за оту тісну жіночу сумку, в яку хтось безжалісно запхав його. Зовсім кволе і дрібненьке, воно ледве ворушило пухкенькими пальчиками з крихітними нігтиками, смикало товстенькими ноженятами з останніх сил. Товстенькі червоні щічки і тоненькі сині губенята ледь тремтіли від холоду, а каро-зелені мокрі оченята нажахано дивилися просто на Анну. Чималенька лиса головешка з широким лобом лише починала покриватись ніжним білявим пушком. Судячи з порівняно невеликої ваги, пожовтілої шкіри і цілковитої безпорадності малюка, йому було десь більше тижня. На ньому була лише зелена дитяча одяганка, щось на кшталт повзунків, що повністю закривали все тільце хлопчика, окрім долоньок і голови. Побачивши перед собою живу людину, яка не побоялася взяти його на руки, малий плакати перестав, і лише кліпав очицями, готовий щомиті знову розридатись.

• Ну-ну, мій малесенький, не варто так плакати! – тепло мовила до дитини Аня, вперто намагаючись завоювати його довіру. – Тихенько, тихенько, зараз зігріємо тебе…

Дівчина зняла з себе куртку і обережно, підтримуючи голівку хлоп’яти, загорнула його в неї. Міцніше притиснула згорток з підозріло спокійною дитиною до себе і стала легесенько колисати його, аби остаточно відтягти ту мить, коли вона нову запанікує.

- А ви чого поставали, як вкопані? Швидку допомогу б викликали, подивіться, яке воно виснажене! – тихо прошипіла Христя в бік свого хлопця і касирки, яка жодного словечка не промовила за весь час. – Закладаюся, востаннє воно їло добрих декілька годин тому, а їх в такому віці постійно треба тримати ситими…

- Зараз, зараз наберу, кохана… - спохопився Роман, і, швидко діставши свою «Нокію», кинувся телефонувати. – Алло, це швидка? Тут дитина, приблизно тиждень, стан… не те щоб дуже тяжкий, але маля здається хворобливим. Жовте якесь. Хто я? Гм… знайшов його разом з дівчиною та її подругою. Де ми? Хвилинку… - юнак прикрив слухавку рукою і обернувся до касирки, що продовжувала стояти поруч, як вкопана. – Можете сказати адресу магазину?

- Олеся Гончара, вісімдесят чотири… - ледь чутно прошепотіла вона.

- Вулиця Олеся Гончара, вісімдесят чотири! – повторив у слухавку Поліщук. – Коли будете? О, хвилин шість-сім? Прекрасно, пані, дякую вам, до зустрічі! Так, тримаємось! А вам – спасибі! – звернувся уже до продавчині. – Можете повертатися на пост. І не хвилюйтеся, обіцяю, на днях обов’язково виплачу штраф за дверцята. Чесне поліщуцьке! – аж просяяв він на цих словах. А коли сварлива стара нарешті розвернулась, голосно видихнув і присів на брудну підлогу коло своєї коханої, що очей не спускала з малого, який уже повністю заспокоївся, і обійняв її однією рукою за плечі. Коло них навчіпочки присіла і Христина, трохи картаючи себе за свою бездіяльність. Так, у мовчанні, яку порушувало хіба що шморгання хлоп’яти, трійця і дочекалась на швидку.

А потім були здивовані працівники швидкої, довгі білі коридори, медсестри, що все жаліли «покинуте, нещасне дитяточко», поліцейські, що марно намагалися знайти відбитки чиїхось пальців на білій торбині, Аня, що мужньо просиділа два тижні з малим у лікарні, поки йому ставили крапельниці і намагались відігріти, і справа, яку закинули через те, що ніяк не могли встановити ані особу людини, яка тієї хмарної неділі непомітно для всіх залишила сумку з малюком у доволі-таки людній крамниці, ані пологовий будинок, де приблизно тиждень тому народився хлопчик. Ну, правильно, не всі додумаються підкупити сторожа, аби той дав переглянути записи з уже підстаркуватої і не надто справної камери, думала Христя, чекаючи на автобус за декілька днів опісля тієї пам’ятної ночі.

А тоді грянула революція, і України не стало видно за помаранчевими стягами. То були гіркі часи, сповнені хвилювання і болю, боротьби за справедливість та нескінченних протестів. І вже нікому не було діла до покинутої дитини, знайденої листопадової ночі у камері схову.

3

Старенький, захеканий пасажирами тролейбус тієї хвилини здавався Маркові Поліщуку єдиним теплим місцем у цілому всесвіті. На вулиці з усієї сили лив дощ, за яким, здавалося, і світу не було видно, а на те, щоб пересидіти в кав’ярні, не було ані копійки. Мокрий, як хлющ, юнак змучено впав на вогке, однак доволі м’яке крісло, прихилився лобом до запрілого скла, ледь приплющив очі.

Матір насварить його сьогодні, якщо він повернеться додому. Все-таки варто було послухати її і взяти ту парасолю. А якщо завтра зранку він говоритиме в носа через нежить, доведеться вислуховувати її ниття довжиною у вічність. Якщо Марко і ненавидів щось в цьому світі понад усе, то це було її бісове ниття.

Батько може сьогодні повернутися раніше. Цього йому вже точно не потрібно. Він цей сценарій уже напам’ять вивчив – щоразу, коли старий Поліщук повертається додому десь о шостій, відбувається чимала і пишна вистава. Щоразу він, широкоплечий, поважний чоловік, одразу сідає за стіл, навіть не знімаючи сорочки. Матір, що на його фоні завжди нагадувала Маркові невеличку, сіреньку, завжди голодну мишку коло розгодованого та пухнастого кота, негайно ставить перед ним тарілку з паруючим обідом, завжди таким духмяним та свіжим. Така ж тарілка ставиться і перед Марком. Сама ж вона присідає скраєчку… і починається допит.

Старий бажає знати все – які оцінки він отримував останнім часом, як ставляться до нього вчителі, як там його репутація серед однокласників, і чи не має він дівчини часом. А після детальної, сухої оповіді Марка Поліщук починає розводитися про те, як важливо в його віці уже дбати про своє майбутнє, виходити на правильних людей та будувати з ними вигідні відносини, демонструвати себе в суспільстві. А затим ця тирада плавно переростає в монолог про те, як ідуть справи в сімейній фірмі. Невимовна нудота, якої він уже й не сприймає, як слід, і яку готова вислуховувати лише мама – одержима цим чоловіком, а разом з тим і всім, що вилітає з його рота.

Чому вся родина переконана в тому, що він зобов’язаний продовжити бізнес батька та діда? В цьому немає жоднісінького сенсу. А судячи з того, що відбувається навколо вже майже рік, і поготів. Коронавірус став першим дзвоником. Далі буде тільки гірше. Принаймні, Марко на це сподівався. Такою була його стратегія, яка ще жодного разу не підводила його – чим більше сподівався він на гірший результат, тим кращим він у нього виходив. А якщо й не виходив, то Марко вже був до нього морально готовий. Ридати, як дівчисько, при отриманні поганої оцінки, йому ще не доводилося.

Дідько. Він знову відволікся. Отже, додому – зась. Дідусь з бабцею на цих вихідних клопочуться на дачі, тому до їх порожньої квартири теж краще не рипатися. Залишається єдиний варіант. Однак він, на думку хлопчини, найкращий, бо в тому домі йому завжди раді чи не найдужче, там не завжди можна знайти свіжу і теплу їжу, найчастіше там стоїть такий дим, хоч сокиру вішай, та й з опаленням трапляються клопоти, однак там його завжди готові підтримати і вислухати. Сьогодні він заночує у хрещеної.

 Він злазить вже через декілька зупинок, знімає з носа липку і вогку маску, випростовує руки з наплічником над головою і мчить через град водяних куль вздовж вулиці. Минає церкву, пару ресторанів, перехрестя і крамницю з сирами. Заледве не падає через те, що посковзається на мокрім листі, однак вчасно встигає втримати баланс і не полетіти під машину, що саме проїжджає перед самісіньким носом Марка. Гучно і грубо лається, однак продовжує свій шлях – тим більше, не так багато йому і зосталося. Тепер залишається пройти сходами вниз, ковзнути в прохід між двориками, і пробратися через подвір’я перед будинком. І ось юнак вже набирає закоцюблими від холоду пальцями номер квартири на домофоні.

- Так? – вже за якусь секунду звідти гримає голос, такий прокурений та низький, що здається, що він належить чоловікові. – Кого там принесло в такий потоп?

- То я, Христе! Марко, чуєш!? – дощ посилився, і Маркові доводиться голосно репетувати, аби на тому боці його почули.

- Богине милостива! Якого біса ти досі на вулиці в таку зливу, дурню? Зараз же заходь!

- Так, тіточко! – хлопець панічно шарпає на себе важкі металеві двері і прослизає у залитий теплим жовтим світлом під’їзд. Пролітає повз мікроскопічну кімнатку консьєржки, два дзеркала, і, проігнорувавши ліфт, підтюпцем біжить сходами нагору.

Двома прольотами вище на нього вже чекають. Худорлява пані з чорним, як вугілля, волоссям, заплетеним у легку косу, сперлася на двері своєї квартири і явно невдоволено споглядає, як її хрещеник, захеканий і виснажений, ще й промоклий, намагається подолати останні десять сходинок. 

- Швидше, швидше! – чорнява пропускає замученого хлопця до передпокою поперед себе. – Зараз же до ванної! Ти що, прогнозу погоди не бачив? Писали ж, що дощитиме протягом всіх вихідних, а почнеться все в п’ятницю о другій половині дня. Хоч би парасолю взяв, або дощовика…

- Ну вибач, Христе. Я нині й так на заняття запізнювався, а перші два уроки в мене – пара фізики. Давид Миколайович страх як не люблять, коли запізнюються. Ще б хвилина, і мене змусили б розповідати параграф перед цілим класом, уявляєш? – хлопчина швидко роздягається, тицяє в руки жінки вологу куртку, похапцем скидає кросівки і зачиняється у ванній, не дочекавшись на відповідь.

- Чхала я на твого Миколайовича і на його фізику. Мене значно більше хвилює твоє здоров’я, Марку. Дай-но вгадаю, сьогодні знову ліг о другій ранку, бо за домашкою засидівся?

Відповідь захлинулася у потужному струмені гарячої води. Жінка задоволено гмикнула на це і попрямувала на кухню, намагаючись згадати, що їстівного зосталося в холодильнику, бо ж нагодувати дитину варто було.

За шістнадцять років Христина Зотова не надто змінилася – сивина не встигла торкнутися її кіс, а зморшки не поорали гострих вилиць та широкого чола. Вона й досі була доволі худа і зграбна, ледь згорблена, звісно, але при тому сильна і витривала. Як би життя не крутило її, як би сильно не хотіло знищити і зламати, Христина лиш зухвало сміялася в його зубатий, пошрамований та обвітрений писок. Роки невдач та падінь дали про себе знати – після них Зотова вже нічого не боялася.

Із декількох яєць, грудки сиру та сосиски, які вдалося знайти, жінка готує обід собі та хрещенику. Спершу ріже сосиску і кидає ті кружальця на заздалегідь нагріту сковорідку, на якій встиг розтопитися шматочок масла, аби ті обсмажилися. Затим легко вибиває чотири яйця в неглибоку мисочку, і старанно молотить їх виделкою. Вливає трішечки молока, буквально на око вимірявши. Солить готову консистенцію, подумки хвалячи себе, що цього разу не забула про це. Трішки суміші спецій, привезеної з Азії подругою-мандрівницею. Майже готово...Залишилось лишень засмажити все це разом з ковбаскою і подати стомленій дитині. Христина старанно заливає уже рум’яні кільця яєчнею і накриває кришкою, аби омлет устиг трохи піднятися. Ох, звісно… Марко любить розплавлений сир. Варто посипати ним страву, аби він апетитно тягнувся.

Христя ставить дві тарілки з паруючим, запашним омлетом якраз тієї миті, коли Марко виходить із ванної. Він уже встиг кинути сорочку і шкільні штани до пральної машини, і перевдягнутися у сухий домашній одяг, який йому залишила хрещена. Він трохи розморений і сонний після гарячого душу, однак сонливість враз зникає, варто страві потрапити в поле його зору. Накидається на їжу, наче голодне цуценя на кістку – точно зранку нічого не їв.

- Ммм… - задоволено мружиться юнак. – Божественно, як завжди, тітонько!

- Не зви мене так, анциболоте! – Христина безуспішно старається вдати обурення. - Однак я рада, що тобі смакує. В мене ще солоні огірочки є, може, хочеш?

- Та ні, омлет і беж того добрий! – шамкає з повним ротом Марко.

- Ну, як хочеш, а я собі візьму парочку…

         Поки хлопець доїдає, Христина хрумтить огірком і тихо роздивляється похресника. Ох і виріс хлопчина! Худий, стрункий, наче молодий дубочок. Ніс рівненький, очі зелено-карі блищать з-під густих брів, кучеряве волосся спадає на чисте чоло. Щоки та підборіддя вже встигли вкритись парубочою щетиною, широченькі плечі розправилися, а пальці видовжились. Це вже не та пухкенька, хлоп’яча долонька, яка колись міцно стискала Христину руку, коли вона вела його до парку на вихідних, поки батьки Марка працювали.

Так дивно усвідомлювати, що це – та сама дитина, яку ви з друзями знайшли в камері схову міні-маркету шістнадцять років тому.

• Що, не наївся? – хлопчина соромливо киває, зиркаючи на порожню тарілку перед собою. – Забирай мою порцію. Не хвилюйся, хлопче, - Зотова підсуває свій омлет до Марка. - Мені вистачить огірків з чаєм. Все-таки мій організм вже рости перестав, а ти ще розвиваєшся. А я поки що чайник поставлю.

Рішення Ані та Роми всиновити «дитину з камери схову» неабияк здивувало, ба навіть насмішило Христину. Ці двоє дурників на той час жити разом почали відносно недавно, навіть не були заручені. А тут гоп – і вирішили взяти під опіку цілковито незнайому, чужу дитину. Неочікувано для абсолютно всіх, навіть для самих себе. Христю не надто цікавило, що скажуть люди на раптове «народження» дитини, її більше хвилювало, як ці двоє, у яких не було і краплі досвіду та зайвих фінансів, роститимуть хлопчика. Цей раптовий порив доброти Ані, якій стало жаль залишати тижневе маля в одному з холодних, вбогих дитбудинків Києва, смішив Зотову чи не до кольок в животі. Дурна, безвідповідальна доброта гарантовано мала вилізти їй десь боком через декілька років.

Хоча малий Христі подобався – майже не плакав, доволі радісно мугикав і агукав, зацікавлено розглядаючи їх трьох, коли вони забирали його з лікарні. Задоволено смоктав дитячі суміші з пляшечки, поки Аня тримала його на руках і співала народних пісень. А підрісши, радо тягнувся до кольорових книжечок та іграшок, які купували йому батьки і добра хрещена.

Загалом Марко ріс добрим хлопчиком, не бився і не скиглив через кожну дрібницю. Однолітків не цурався і з радістю бавився та спілкувався з ними, однак за потреби міг спокійно посидіти на самоті. У відмінники не вибивався, але й задніх не пас. Чудова дитина, нічого не скажеш. Однак часом, сидячи на дитячому майданчику і пильнуючи, щоб Марко не гепнувся з чергової гірки чи турніка, Христя думала, чому саме таку болісну та довгу смерть від холоду і голоду біологічна матір хлопчика обрала для нього. Існує чимало способів позбутись дитини на ранніх термінах, навіть якщо вже запізно, можна здихатися новонародженого одразу, без зайвих клопотів для усіх причетних. Але чому саме камера схову? Настільки сильно треба ненавидіти свою дитину, щоб покинути її напризволяще в такому паскудному місці? А може, підсвідомо ця жінка сподівалася, що хтось таки знайде хлопчика, і візьме на себе відповідальність за його життя, яка для неї самої виявилась надто нелегкою ношею?

Усі ці питання роїлися і блукали в голові Зотової, штовхалися і билися об череп зсередини, наче сп’янілі від нектару джмелі. Вони гули і літали, літали і гули, і молодиця шкодувала, що не може витрусити їх через вуха. Тоді вона понад усе хотіла знайти рідну матір Марка, розпитати її, чому все так склалось, чому вона прийняла таке рішення і чи не хоче дізнатися, що сталося з її сином. 

Звісно ж, вона не захотіла б.

Однак з роками Христя почала усвідомлювати, що і без рідної матері Марку непогано живеться. Вчиться в пристойній гімназії майже в центрі міста, оточений любов’ю численних родичів (як й не здогадувалися, що мають прийомного онучка-племінника), завжди ситий і має дах над головою. Невідомо, у яких умовах йому б довелося зростати, якби матір все-таки вирішила залишити його собі. Може, він би й не дожив до своїх років.

-Ну, як там твої справи загалом, дорогенький? – Христя налила в підставлену чашку з пакетиком зеленого чаю трохи окропу. – Нічого не болить, не тривожить? Чи не цькують тебе в школі?

- Та… нормально, - неохоче відповів їй хрещеник. – Думав, після перших тем оцінки погіршаться, тим не менш, поки що нижче шістки з хімії нічого не отримував. Болить в мене, мила Христе, головешка, бо до пізньої ночі доводиться сидіти над тим клятим зубрінням, та ще спина з поясницею, бо згинаюсь над конспектами, як лебедина шия. Цькувати? Мене, Марка Романовича Поліщука? Я радше сам тих пацюків зацькую!

- Оцього вже не треба! – наче Перун з небес блискавку, метнула несподівано лютий вигук в юнака жінка. – Іч, надумав мені тут! Я рада, що тебе не зачіпають, однак знай: самому ні до кого лізти не треба, ані до старших і сильніших, ні до молодших і слабших. Не смій знущатися над людиною, чуєш? Ніколи в житті не лізь до людей, Марку. Пам’ятай, створіння ці – мстиві і вразливі. Скривдиш так когось одного разу, а в нього в голові щось зсунеться не туди, і на місце вже не повернеться, бо за найсокровенніше ти зачепив. А потім схоче тобі помститись, і такої можливості не втратить в жодному разі. І поверне тобі те знущання сторицею, так, що ти навіки запам’ятаєш.

- Оце так тираду ти видала щойно! – пирхнув Марко, і відсьорбнув свого чаю, що вже почав холонути. – Я лишень стверджую, що ніхто і пальцем мене не торкнеться. Себе в образу я не дам ніколи і нікому.

- Молодець… - Христина і сама взялася за горнятко. – Чудово, що ніщо не затьмарює роки твоєї юності. А як там мама з татом?

 Зотова помітила, як нервово смикнувся Марко, коли вона спитала в нього про це. Он воно що, значить.

- Живі, здорові…

- І досі сваряться чи не кожен божий день?

 Поліщук-молодший наче у воду опустився після цих слів. Христина зачепила його за живе.

-Так. Ось позавчора батько повернувся серед ночі, судячи з маминих криків, від нього тхнуло жіночими парфумами, які явно не належали їй, і алкоголем. На днях жодних корпоративів на роботі в нього не було, хоч він і намагався виправдатися, що невеличке застілля таки відбулося, і йому весь вечір довелося сидіти біля колеги, що наче відро того аромату на себе вилила, от йому і передалося. Мама йому не повірила.

- Ну, може й справді він не… - хотіла вже вступитися за кума Христина, однак Марко перебив її.

- За тиждень до того вона помітила на комірі його сорочки слід від помади. Втретє.

- Виродок, - лагідно посміхнулася Христя і відпила ковток від уже холодної рідини. Марко нічого на це не сказав.

Деякий час обидвоє лиш трималися за свої чашки, нічого не кажучи і слухаючи, як за вікном бушує люта злива, що гармонійно перепліталася з гудінням корку на вулиці і шумом дерев навколо будинку. Квартира здавалася Марку та Христині такою собі фортецею, тепло норою, до якої не здатні були дотягтися зловісні пазурі стихії, що панувала зовні. Однозначно найпрекрасніше місце в світі.

- За тиждень мій день народження. – Зненацька озвався Марко.

- Ого, це ж тобі вже повних шістнадцять стукає? Непогано, непогано…

- Хотів би я зібрати декількох друзів та відсвяткувати з ними десь, та батько збунтувався… сказав, що таку важливу дату потрібно відзначати лише в сімейному колі, і ніяк інакше. І якби ж ми посиділи втрьох, було б не так і погано, однак і мама, і тато вирішили запросити купище родичів кожне зі свого боку… бабця Ліда зі своїми сестрами приїде з Чернігова, дідусь Вова з бабунею Жанною, не без них, звісно. Татова двоюрідна сестра притягне чоловіка з трьома їхніми малими дітьми, мамині брати заявляться з Черкас, і, ясна річ, не самі, а з дружинами, дядько Юрко, схоже, навіть їх первістка привезе, що тільки пів року тому народився, і це я ще не всіх перечислив…

- Що за несмак! – пирхнула Христина. – Тобі б мали без проблем дозволити святкувати твої уродини, як самому схочеться. А ця традиція запрошувати тисячу і одного родича на такі, вважай, інтимні свята… Я здивуюся, якщо ваша квартира не репне від усього того люду.

- Взагалі-то, я хотів запросити тебе, - доволі обережно мовив Марко.

- Мене? – щиро здивувалася Зотова, ледь не впустивши на підлогу горня. – І що ж мені робити там в тому галасливому кублі? Твої родичі мене на дух не переносять, Марку. Востаннє, коли я з’являлася на сімейному святі, твоя двоюрідна бабця Одарка почала на повному серйозі бризкати на мене святою водичкою.

- Тому і запрошую, - посміхнувся Поліщук. – Буду радий бачити хоча б одну здорову людину з усього того збіговиська.

- Ну, якщо ти так наполягаєш, то звісно ж, я приїду. Пропустити день народження мого єдиного похресника? Нізащо в світі. Біс з тими родичами, я обов’язково відвідаю вас!

Юнак з жінкою ще довго говорили на кухні, аж поки густа синява за вікном не змінилася непроглядною мокрою темрявою. Теревені заради теревенів, от яким був їх невибагливий діалог. Та, тим не менш, було щось у цій балачці таке, чого так бракувало зазвичай в повній мірі Маркові в розмовах з батьками. То була звичайнісінька невимушеність – без всякого офіціозу та пафосу. Вони не будували грандіозних планів на майбутнє, не заглиблювалися в нетрі минулого – обоє жили теперішнім, вони смакували ним, насолоджувалися без всякого остраху і огиди, і готові були розтягти цю мить трапези надовго.

Коли старий дратівливий годинник над плитою процокотів одинадцяту, Христина постелила хрещенику в гостьовій коло ванної, і наказала негайно вкладатися спати, якщо завтра той не хоче «весь день проходити сонним вареником», а сама засіла в своїй кімнатці-майстерні. Якими б приємними не були години спілкування з цим милим, дещо самовпевненим і наївним хлопцем, однак на Христину чекала ще купа замовлень, які варто було б виконати.

Років з десять тому, коли Христині вже цілковито обридла робота в черговому видавництві, в яке вона ледве влаштувалася, і в якому її кар’єрний ріст продовжував стовбичити на місці. Нудним, одноманітним виправленням помилок русизмів та банальних помилок, на кшталт «нажаль» чи «бажаючих» вона була вже сита по горло. А дивитися, як самовпевнених чоловіків, що тямили у видавничій справі менше, ніж вона – саме так, здебільшого чоловікам підвищували платню та надавали більше обов’язків! – підвищують, поки вона протирає спідниці в своїй задрипаній комірчині, дивитися було несила.

З нудьги Христина накупила акрилових фарб і стала розмальовувати свою джинсову куртку, яку в ті часи часто носила. Вона завжди здавалася дівчині дуже вже простою, не було в ній виклику, яскравості, контрасту, яких так бракувало Христі. Малювала, як уміла – один рукав розписала яскравими, полум’яними зірками, другий – голівками соняхів. Спини, про всяк випадок, вирішила не торкатися, аби остаточно не зіпсувати одежину. І стала так ходити до крамниці та на роботу.

Вона розуміла, що люди витріщатимуться на неї. Зотова була готова до осуду, агресії, скептики – словом, до всього можливого негативу. Але не до захоплення.

Коли Христина приходила на дитячий майданчик з Марком, дітлахи зачаровано розглядали рукави її куртки. Співробітниці на роботі заздрісно перешіптувалися, жіночки на касі схвально зиркали на неї, а бабці коло під’їзду завзято розпитували, де вона взяла таке диво, і нахвалювали її «золоті ручки», почувши відповідь. Коли молоденька сусідка попросила розписати і їй так плащ, звісно ж, не за звичайне «дякую», Христя власним вухам не повірила. З острахом молодиця взялася за справу, і вже за тиждень клієнтка отримала одежину назад, але вже з розписаним доволі специфічними морськими хвилями подолом. Отриманих за роботу грошей Зотовій вистачило на те, аби накрити собі цілком пристойну вечерю, та ще й запастися доволі дорогим на ті часи куривом, яке Христині давно хотілось спробувати.

Прохань розписати куртку, футболку, вазонок… та будь-що, що тільки можна розписати акрилом чи гуашшю, побільшало. Здебільшого це були співробітники чи друзі Христини, однак скоро жінка зрозуміла, що на одних знайомих далеко не виїде. Справа, де вона нарешті мала можливість робити, що душа забажає, опираючись не скільки на прохання клієнтів, скільки на власні вміння та фантазію, цілковито захопила її. Нарешті вона почувалася справді вільною та незалежною, вперше за багато років. Створила собі сторінки у Фейсбуці та Інстаграмі, де стала публікувати фотографії своїх робіт з цінами, розібралася з відправленнями поштою та різноманітними способами оплати. І стала собі малювати і жити без страху та огиди від себе. А з редакції з легким серцем звільнилася і послала до біса чи не всіх колег, варто було лишень їй переступити злощасний поріг.

Малюючи прозорого, делікатного хвоста золотій рибці, Христина думала, як же швидко змінилися часи, і як за ці шістнадцять років усе встигло повиснути догори дригом. Те, що здавалося таким лячним і несподіваним, переросло в спокійну і навіть приємну рутину, а почуття, що здавалися такими  справжніми і світлими, як не дивно, не змогли пережити випробування часом і обернулись болем. Та то пусте, похитала жінка головою, намагаючись повернутись до роботи. Минуле полягло попелом, теперішнє просочене фальшем, а це означає, що всі надії варто покласти на майбутнє. Зараз головне – не спаскудити замовлення клієнтки і вигадати, що б то такого подарувати Марку на день народження.

4

- Ох, ці прекрасні листопадові вечори, коли уже о п’ятій вечора через темряву неможливо побачити щось далі власного носа, а у густому та холодному тумані не видно ані неба, ані дороги перед собою! Трясця вашій матері! – стиха лаялася Маркова хрещена, цокаючи гострими шпильками чобітків по асфальту. Тиша, в якій вона крокувала до будинку своїх кумів, страх як дратувала її. Навколо не було чути ані гавкоту собак, ні гудків автомобілів, ані людських голосів, і це їй анітрохи не подобалося. Здавалося, зараз з того туману несподівано видибає якась химерна почвара, вхопить її своїми слизькими мацаками, і забере разом з її новим капелюхом та чобітками до себе в лігво десь в каналізації, чи де там такі створіння живуть. Христина почвар не боялася, але наскільки рано помирати їй не кортіло.

Вдалині з туману зненацька вигулькнув знайомий під’їзд, і жінка полегшено зітхнула. Прослизнула повз прискіпливу вахтерку, дочекалася на свій ліфт (її аж пересмикнуло від усвідомлення, що так високо доведеться їхати), а вже там похапцем натягнула широку посмішку на обличчя. Роман завжди дорікав Христі, мовляв, вона мало всміхається. Ну то тепер буде ситий.

- Йооой, Христиночко! – двері їй відчинила Аня, яку жінка навіть не одразу впізнала. Так, як і Зотова, Анна Поліщук за шістнадцять років майже не змінилася, однак від тієї Ані вже мало що залишилося.

Зелені очі, що раніше так весело блищали, стали якимись слізними та неживими. Скільки б Аня не сміялась і не жартувала, радісно вітаючи гостей, в них вже не було того азарту та радості, що за студентських часів. Пухкенькі, доглянуті рученята потріскалися і загрубіли від роботи, а кутики губ, як би пані Поліщук не старалася тримати їх високо піднятими, вперто цілились донизу. М’яке волосся немилосердно посіклося, а коло коренів заблищала сивина. Плечі опустилися разом зі спиною, а на чолі не можна було не помітити зморшок. Чоловік з сином висмоктали з життєрадісної, енергійної і позитивної дівчинки останні соки, і бачили це всі, як би жінка не старалась цього приховати.

- Давненько ти не гостювала в нас, люба моя! – судячи з тремтіння Аниного голосу, перед приходом Христини товариство вже встигло перехилити декілька келихів за здоров’я іменинника. – Ось, вішай пальто і роззувайся, а я тобі поки що салатику накладу. Тобі з руколою чи з куркою? А може, картопельки?

- Та на бога, не метушися так! – перебила її Зотова. – Краще йди до гостей та розважайся, а я вже сама про свою тарілку подбаю. Свято ж у нас велике, жодної хвилини не має бути змарновано!

- Твоя правда! Ну то піду, кумцю, бо гості там про щось явно цікаве говорять… гик! – і Аня, ледь хитаючись, попрямувала до вітальні, аби послухати про те, як її свекор свого часу розважався, будучи «молодесеньким, ото як наш Марчик».

Перед ванною Христя зіткнулася із розпашілим та ледь роздратованим Марком, якого з якогось дива вирядили у святкову сорочку та шкільні штани. Хлопчина, червоний та спітнілий від задухи, що панувала в квартирі, ледве впізнав хрещену.

- Мої вітання, малий! – Христині довелося встати навшпиньки, аби трохи скуйовдити зализане волосся юнака. Той неохоче посміхнувся на таку здитинілу поведінку жінки. – Зичу всіх гараздів, як то кажуть, хе-хе! – простягнула вона хлопцеві пакунок зі своїм нехитрим дарунком.

- Дякую, Христе, - у відповідь хлопець міцно обійняв Зотову. – Там уже чи не всі родичі зібралися… і не замовкають з тієї хвилини, як переступили поріг. Гудуть і гудуть, як люті бджоли у вулику, а мені від того гулу вже довбешка тріщить. Їх діти зайняли мою кімнату, вітальня з кухнею та рештою кімнат теж забиті. Останні п’ятнадцять хвилин я ховався у ванній, і, щойно ти прийшла, тато випхав мене звідти. Оце готуюся йти в саме дев’яте коло пекла! – драматично закотив очі Марко. – Цікаво, скільки ще разів мені сьогодні побажають якнайшвидше знайти собі дівчину?

- У такому разі, я піду з тобою! – легенько взяла хрещеника за лікоть жінка. – Між іншим… мені здається, чи у вітальні хтось підвищує голос?

- Не здається… - насупився Марко. – Чекай-но… там сваряться двоє! А судячи з голосів, це...

- Твої батьки. – Сухо закінчила Христина. – Ох і вдале ж місце з часом вони вибрали, нічого не скажеш. Як думаєш, їх заспокоять твої бабці з дідусем, чи нам варто втрутитися?

- Е ні, їм би тільки хліба та видовища, заспокоювати маму з татом точно ніхто не стане. Ходімо, Христе! – і Поліщук, охайно поставивши подаровані тіткою книги коло стіни, швидко рушив коридором до скляних дверей вітальні. Христина ж хутко гайнула за ним.

А посередині кімнати, за заставленим випивкою та їжею святковим столом, вже коїлася справдешня веремія. Аня, люта, як сам Люцифер, смачно лаяла, на чому світ стоїть, свого чоловіка. Не хвилювало її ані те, що за столом, окрім них, трапезувала вся рідня, ані те, що її свекруха завзято намагалася її заспокоїти, а матір з тітками шепотіли щось про ганьбу сім’ї. Для Анни трьох келихів вина було достатньо, аби почати співати непристойних пісень та лізти на трибуну, і Христя знала про це ще зі студентських часів. Однак зараз в голову Ані било значно більше, ніж три келишки.

 Роман Поліщук стояв навпроти своєї дружини, такий же лютий і напружений, як і вона. За ці роки він встиг посивіти, а заразом і погладшати – зараз би ніхто не впізнав того самого першого красеня всього курсу. Ніздрі люто роздувалися, ріденькі брови з’їхалися на переніссі, а вуста застигли напіввідкритими. Щойно, відлучившись дещо забрати з його кабінету, Анна побачила те, чого бачити не мала б за жодних обставин – непристойне листування зі співробітницею довжиною в декілька місяців. І, замість того, щоб вилаяти благовірного, коли всі вже розійдуться, керована люттю, втомою і алкоголем Аня вирішила довго не церемонитися.

-Бісів ти жеребець! – сичала пані Поліщук, як та кішка. – Що ж ти за чоловік такий, що замість голови думає голівкою, га?! І не думай мені тут виправдовуватися, всі вже тут зрозуміли, за яку хтиву, безчесну скотину я вийшла!

- Анечко, ну що ж ти так! – Жанна, її свекруха, при всьому своєму обуренні, прагнула якось виправдати свою дитину. – Та ти ж знаєш цих чоловіків, як їм легко задурити голову… Винна більше та хвойда, закладаюся, Анечко, вона перша йому писати полізла ту розпусну гидоту. Будь певна, мій син наліво більше не ходитиме!

- Не ходитиме він! Твій безхребетний лайнюк уже не перший рік ссе кров з моєї донечки, а ти ще смієш захищати його?! – Лідія, матір Ані, теж мовчати не стала. – Теж мені, матір знайшлася! Захист замість виховання, гарна мені стратегія!

- Та цить ви обоє! – прикрикнув люто Роман, який нарешті наважився щось сказати. – Краще б заспокоїли її, замість при гостях скандалити. Скажена дурепа…

- Ти кого назвав дурепою, чортів сину?! – заверещала люто Анна. І, перш ніж син, що встигнув кинутися до неї, з матір’ю спробували відтягти її подалі, вона вже стояла навпроти свого чоловіка, люто витріщаючись на нього і важко дихаючи.

- Мамо! – вигукнув Марко. – Мамо, прошу, не треба! Не сваріться хоча б тут!

За його спиною зашепотілися родичі, котресь із малих дітей запхинькало. Аня ж і вухом не повела.

- А коли ж ми тільки познайомилися, усе було так добре… - зненацька слізно завела вона. – Ходила за тобою, як прив’язана, світа білого за тобою не бачила. Думала, знайшла собі хорошого хлопця, за якого можна буде вийти заміж і народити йому дитинку-у-у… - в її очах забриніли сльози, які Анна хутенько витерла тремтячою рукою. – Ще й Марка ми тоді з тобою знайшли, я тоді ще ходила така рада, думала, як все чудово склалось! Ох, якби ж я лише знала, на кого ти перетворишся!

Серце Христі пропустило один удар, а в Романа очі на лоба полізли. Господи, благала у вищих сил Зотова тієї хвилини, тільки б ця навала сприйняла слова Ані, як п’яну муру. Зараз найбільш недоречний час для того, аби головна сімейна таємниця спливла догори черевом!

- Як це «знайшли»? – Марко обережно обійняв за плечі матір. – Ти, певно, хотіла сказати «народили», правда, мамо?

- Народили? – розширені очі Ані здивовано округлилися. – О ні, звісно ж, ні! Ніколи в житті я не народжувала і не збиралася. Ми тебе з оцим знайшли в камері схову, ну, знаєш… - жінка дуже недоречно гикнула і вхопилася за синову руку, аби встояти на ногах. – Ти був такий наляканий, м-малесенький…

- Яка ще камера схову, який ще оцей? – Марко помітно занервував. – Мамо, люба, ти мариш, тобі б не завадило прилягти. Бабуся відведе тебе до кімнати, гаразд?

- Твоя безголова матір не марить. – Голос Романа пролунав, як з криниці – глухий і низький. – Синку… - Чоловік глибоко видихнув і сплів пальці рук докупи. – Більше п’ятнадцяти років тому ми з моєю тодішньою дівчиною знайшли тебе у камері схову якоїсь задрипаної крамниці. Наші стосунки тріщали по швах вже тоді, і нам обом здалося, що всиновлення дитини зможе хоч якось врятувати їх, і зробить нас справжньою сім’єю. Не шкодуватиму про ці слова, але ти тоді дуже вдало нам трапився.

- Т-тату! – глипнув на батька здивовано молодший Поліщук. – Невже ти на пару з мамою перебрав зі спиртним? Бігме боже, не можна ж верзти такі дурниці на тве…

- Не смій говорити зі мною так! – гаркнув Роман на юнака. – Бачить Бог, я намагався бути хорошим батьком та чоловіком, приховував від усіх, що рощу невідь-чию дитину замість своєї власної. Але ніколи в мене душа ані до тебе, ані до твоєї матері не лежала, як мала б. Так, я зраджував – бо хотів собі справжню, нормальну, здорову сім’ю, а не з одержимою мною дружиною і зозуленям!

- Зозуленям… - повторив самими лиш губами Марко. – Мамусю… - у відчаї обернувся він до Ані, яка від крику чоловіка аж трохи протверезіла. – Мамусю, скажи мені, що він бреше! Мамо!!

- Марку… - вона зиркнула на сина, і той аж відсахнувся – так злякався порожніх, позбавлених будь-яких емоцій очей. Такою він своєї матері ще не бачив. – Батько не бреше. Ти і справді не був рідним нам. Хоча я завжди мала тебе за рідного сина… - доволі непевно додала вона. – З першої ж хвилини!

Юнак беззвучно затрясся, не здатен повірити, що йому тільки-но наговорили батьки. Панічно обвів поглядом родичів, що сиділи за столом, боячись і слово сказати. Невже жодне з цих людей не є йому кровною сім’єю? Тієї миті Марко нагадував зайченя, яке зненацька підстрелили мисливці, а тепер обступили і зацікавлено споглядають, як воно лежить і поволі помирає, не здатне підвестись. Таке ж покинуте і налякане.

- Ви знали про це? Ви взагалі вірите в цю нісенітницю?! – панічно вигукнув він.

- Мушу визнати, ми й самі чуємо про це від Ані з Ромою вперше, – озвався по хвилі дідо Володимир. – Та знаєш, онучку, мене оце завжди дивувало, що на своїх батьків ти не дуже й схожий. Не знаю, як у Анечки, а у нашій родині жодного кучерявого ніколи не було.

- Та він взагалі і близько ані на Аню, ні на Рому не змахує! – підхопила одна з двоюрідних бабць юнака. – Одразу видно – не рідня ти їм!

- Не рідня, не рідня… - зашепотілися за столом старі й молоді. – Зозуленя… зозуленя!

Оте злощасне «зозуленя» било, як дзвін, у Марковій голові. Якихось п’ять хвилин тому він був свято переконаний у тому, що всі присутні тут – його родина, хоч які далекі, але ж родичі, що точно не покинуть і не скривдять його. Однак тепер він тут чужий, нікчемний байстрюк, що і краплі спільної крові не має з ними! За якусь мить його покинули абсолютно всі. Тепер він, Марко Поліщук… та який він тепер, в біса, Поліщук? Тепер він один проти цілого світу!

- Боюся, мені варто піти. – Вицідив він із себе не своїм голосом. – Думаю, мені варто… побути на самоті.

Ніхто не спинив його – усі намагалися перетравити інформацію, так раптово і безжально кинуту їм просто в обличчя. Вдягнув абияк на наче ватні ноги черевики, накинув на себе куртку і неквапливо вийшов із квартири. Лише опинившись коло ліфта, він швидко звернув на чорні сходи і кулею помчав до низу, подалі від всього того кодла. Десь позаду заголосила матір, пролунав різкий і розмашистий ляпас, загомоніла юрба, однак Марко того вже не чув.

5

-Марку! Марку!! Марчику!! – голосила Христина, розпачливо бігаючи вулицею туди-сюди. – Прошу тебе, виходь, хлопчику мій!

         Щойно Рома вдарив Аню, і сімейство кинулося розбороняти їх, Христина подалі від гріха кинулася слідом за хрещеником, аби встежити, щоб нажахана такою новиною дитина ніяк не нашкодила собі. Вона вже встигла оббігти весь проспект, намагаючись знайти юнака, однак так і не натрапила на його слід. Однак жінка заприсяглася знайти Марка будь-якою ціною, і свою обіцянку порушувати не збиралася.

Коли на дитячому майданчику за п’ятсот метрів від будинку Христина побачила знайомий згорблений силует у червоній куртці, ледь не збожеволіла від щастя. Швидко вона кинулася до нього, однак жінку зупинив лютий оклик:

- Не смій наближатись до мене!

- Марку, серденько, - Христина була готова щомиті розридатись. – Прошу, дозволь мені пояснити…

- Ти ж була там тієї ночі, га? – Поліщук зірвався на ноги, але до хрещеної матері обертатись не поспішав. – Бачила все на власні очі, га? Тоді чому не розказала мені нічого, коли я підріс? Я думав, що ти точно мені брехати ніколи не будеш, а ти… - голос юнака зрадницьки затремтів.

- Ти жив, як принц, хлопче мій! Твої батьки з тебе очей не спускали, ти їв щонайсмачнішу їжу, тобі було тепло і сухо. Скажи мені, чи знущалися вони з тебе хоча б раз за всі ці роки, чи піднімали руку, чи цькували? – Христя говорила швидко і панічно, плуталася в своїх словах. – Що б змінилося, якби я розповіла тобі, як ти з’явився на цей світ?

- Я б хотів би знайти її. Людину, що залишила мене в тій… камері? Неважливо.

- Навіщо тобі це? – почувся осуд в голосі Христини.

- Хочу поглянути їй в очі. – Твердо заявив Марко. – Хочу спитати, що змусило її вчинити саме так? Що керувало моєю матір’ю чи батьком тієї ночі? Чому вони… - він зірвався. – Чому вони покинули мене?! ЧИМ Я ЇМ НЕ ВГОДИВ?

         Тепер, коли шоковий стан Марка пройшов, він поволі почав усвідомлювати все, що відбувалось з ним за останні півгодини. Хлопець затрусився, мов у пропасниці, його ноги підкосилися, і він знову гепнувся на лавку. Сенсу в тім щоб стримувати ридання, не було.

Христя сіла коло нього, лагідно обійнявши за плечі. Тіло під її рукою затремтіло ще дужче, начебто і бажало відштовхнути подалі, але водночас хотіло, аби вона залишилася з ним.

-Певно, ці люди мали якісь справді причини, що змусили їх вчинити так…

- Аж самому цікаво, які ж це, чорт забирай, причини! – процідив крізь зуби молодий Поліщук, ховаючи червоне лице в задубілих долонях.

- Думаєш, мені це відомо? – Христина вже хотіла закурити, аби зібратися з думками і видати якийсь монолог, що мав би надихнути її хрещеника, або хоча б заспокоїти, але згадала, що забула вдома цигарки. Трясця. – Марку, - благально глянула вона на заплакану і захололу дитину коло неї. – Їдьмо додому. Тобі б зараз не завадило відіспатися в затишку й теплі, а говорити про щось можна буде лише завтра. Зараз ти надто виснажений і схвильований, аби приймати хоча б якісь рішення.

- Дурна жінко, ти не розумієш, не тямиш нічогісінько! – Марко вже не ридав, а сердито і зневажливо глипав з-під каптура на хрещену матір. – Мови про сон зараз і бути не може. Мені потрібно знайти своїх справжніх батьків, і якнайшвидше! Якщо потрібно буде, я дістану їх з-під землі!

- Ого, куди це ти розігнався? Не хочу підривати твій ентузіазм, та чи не здається тобі, Марку, що вони можуть, знаєш… не дуже зрадіти твоїй появі?

- Не мели дурниць! Я маю зустрітися з ними, будь-якою ціною, і мені начхати, хотітимуть вони цього, чи ні!!

- Вони не хотіли тебе шістнадцять років тому, не впевнена я, що й зараз захочуть! – гаркнула Зотова, і аж сама злякалася своїх різких слів. Марко навіть не зреагував на це.

- Їдьмо, мій хороший, - мовила вона вже спокійніше. – Нам справді вже пора, на вулиці пізня година, ще й ти без шапки та шарфа. Так і до запалення недалеко, знаєш?

          На Марка було сумно дивитися – хвилясті, мокрі пасма обліпили розчервоніле лице, запухлі очі з огидою дивилися на світ, а широкі долоні дрібно трусились. Тієї миті він скидався на втоплене кошеня. Христі він не відповів, але за нею все-таки неохоче пішов.

Того вечора жодне з них жодного слова не промовило. Обоє доїхали до квартири Христини і полягали спати в гнітючій тиші. Святкова атмосфера розсіялась остаточно.

Наступного ранку Поліщука зі сну висмикнув запах тютюну, їдкий і терпкий. Розплющивши очі, він побачив перед собою Христину, вже одягнену і охайно зачесану, з новою цигаркою в руці, дим з якої віяв йому просто в обличчя.

• Збирайся, хлопче, - кинула вона спроквола. – Твоя матір чекає на нас.

5

- Як ти вмудрилася знайти цю жінку за одну-єдину ніч?  - Марко вже добрих пів години виїдав Христині мізки. Він його понурого настрою не залишилося і сліду. – В професійних детективів на це йдуть тижні, я вже не кажу про звичайних людей. Скажи мені, тіточко, я чогось про тебе не знаю?

- Так уже історично склалось, що ця пані – далеко не чужа мені людина. Всі ці роки ми не спілкувались, однак я приблизно знала, чим вона займається і де живе. Списатися з нею через «Фейсбук» і домовитися про зустріч було справою години. І так, я знаю, зараз ти почнеш репетувати на мене через те, що я була знайома з нею, одна нічого тобі про це не сказала. Востаннє ми з нею бачилися у дві тисячі третьому, а знайшла я у соцмережах її пів року тому, випадково. Навіть не впізнала спершу, бо вона вже встигла перефарбуватись і змінити прізвище.

Та Марко майже не слухав її. Дивлячись у дзеркальну поверхню вікна вагону метро, він намагався нашвидкуруч відтворити на голові зачіску, з якою вчора проходив весь вечір. Хоче справити враження на біологічну матір, подумала собі Христя, криво посміхнувшись. Сердешне дитя.

Вони зійшли на потрібній станції, пройшли міст над автострадою, і звернули від гамірного шосе в набагато тихіші дворики. Простуючи між посріблених інієм дерев та скромних сірих багатоповерхівок, кожне з них думало про своє, і кожного аж вивертало від хвилювання, хоча обоє й старалися не показувати цього.

У старому, ветхому ліфті однієї з таких бетонних коробочок Марко нарешті подав голос:

- Слухай, а що ми робитимемо після зустрічі з ними? Якось надто швидко все це відбувається, я навіть обдумати ситуацію не встиг, як слід.

- Ну, з такими речами краще не затягувати, друже мій, - відповіла йому Христина. – А з проблемами будемо розбиратися вже тоді, коли зіткнемося з ними, затямив? О, приїхали.

- Щось я хвилююсь… - глипнув на оббиті дешевенькою червоною шкірою двері юнак. – Напевно, вони мене й бачити не захочуть. Ех, ну й дурень я, Христе, розвертаємося!

- ХРИСТИНОЧКО!!! – хтось з того боку відчинив двері, та так, що ледь не прибив ними Марка. – Люба моя, нарешті! Скільки літ минуло, скільки зим! Ой, а це хто?

Перед очима Зотової та Поліщука постала невисока, худорлява жіночка з високим кучерявим хвостом на голові. Вбрана була в домашні штани і якусь однотонну кофтину, трохи більшого розміру, аніж варто було б. Весело сяяли її темно-карі очі, і цвіла усмішка між запалих щік – аж до тієї хвилини, коли вона побачила Марка.

- Негоже, люба моя, приходити з хлопцем, не попередивши про це.

- Як би тобі, Юльцю, сказати… - зітхнула Христина. – Це не мій хлопець.

- А хто ж тоді? – пристала пані, як сльота до плота.

- Запросиш до хати – познайомлю, - криво всміхнулась Христина. – А то стоїмо, говоримо через поріг, як не рідні…

- Цікаво, цікаво… - ковзнула холодним поглядом по обличчю Поліщука. – Ну що ж, милі мої, проходьте, якщо вже прийшли. Роздягайтесь і заходьте до вітальні, я зараз прийду.

Жінка з юнаком хутенько ввійшли до передпокою і поспіхом скинули взуття. Маркові вже хотілося запастися під землю від сорому. Юлія вже його зневажала, а це ж він ще й рота не відкрив.

Першим, на що звернули увагу обоє, зайшовши до вітальні, стала величезна кількість довідників і книг, якими були заставлені всі полиці, підставки та кутки. Більшість з  них була помережана дивними ієрогліфами, про значення яких ані Христина, ані Марко не здогадувалися. «А й справді, - мигцем згадала Зотова. – Юля ж на перекладачку з японської вчилась.»

Жодних дитячих чи чоловічих речей, жодних сувенірів з подорожей, жодних світлин. Тільки папір і чорнило, чорнило і папір.

До кімнати невдовзі увійшла й сама Юлія. Вона й досі посміхалася, однак щирість із цієї посмішки кудись зникла. Марко занервував ще сильніше.

- Отже, любі, що привело вас до мене?

- Привів мене, Юлю, ось цей хлопчина, а точніше, його походження.

- Гадки не маю, чим я можу тут допомогти, я його вперше в житті бачу…

- Б’юся об заклад, що ні. Юліє Гриценко, дозволь спитати, чи не доводилось тобі народжувати дитину в листопаді дві тисячі четвертого року?

Момент істини настав.

Марко ще не бачив, щоб так швидко в людини змінювався настрій. За якусь мить вродливе обличчя Юлі спотворила гримаса огиди, та такої, наче перед нею кинули зогнилий труп.

- Ти ж не хочеш сказати мені, - поволі мовила вона, наче виштовхуючи з себе кожне слово. – Що оцей хлоп…

- Саме так, - спокійно відповіла їй Христина. – Знайомся, дорогенька, твій син Марко. Марко Романович Поліщук.

- Он воно що, - просичала Юлія. – Що ж, дуже не рада тебе бачити… Марку.

З такою ненавистю його ім’я ще не вимовляв ніхто.

- Скажи мені на милість, Христиночко, - звернулась Юлія до Зотової. – Я спеціально підібрала найзадрипанішу крамницю, найнепримітнішу сумку, найгірший одяг і найкращий час, щоб позбавитися цієї потвори…

- Добирай слова, коли говориш із моїм похресником.

- Ох, звісно ж, звісно ж. Цього створіння. Скажи, як ти вмудрилася знайти його і витягти на божий світ?

- Суща випадковість. – Знизала Зотова плечима. – Сама здивувался, коли надибала його. А от особу тієї… кхем, людини, яка залишила там хлопчика, встановлювати було справді цікаво.

- Та ну? І як же ти здогадалась, що це саме я так згіршила, о спадкоємице великого Шерлока Холмса?

- Здається, я єдина додумалася підкупити сторожа, який чергував тієї ночі, аби він таки дав мені переглянути записи з камери спостерження. Камера була паскудна, вже на ладан дихала, але страшнючу спідницю твоєї матінки, в якій ти була того вечора, я роздивитись змогла. 

- Вау, - вдавано захоплено сплеснула руками Юля. – Браво, ох, браво! І чому ж ти, о захиснице справедливості, встановивши мою підлу особистість, не здала мене одразу ж жерцям правосуддя?

- Та сто років ти мені снилася, - пирхнула Христина. – Мене набагато більше цікавило, що робити з хлопчиком.

- З хлопчиком… скільки ніжності та турботи до чужої дитини! От чого я не очікувала від такого агресивного відлюдька, як ти, Христиночко, так це всиновлення якогось байстрюка, який тобі і близько родичем не доводиться.

- Всиновила його не я, однак я маю за честь зватися хрещеною матір’ю цієї дитини. І, на бога, добирай слова, коли говориш про нього. Дуже незвично чути такі мерзенні словечка з вуст такої інтелігентної жінки.

- Ах ти ж… - Гриценко хотіла викинути якусь мерзоту, коли це її перебили.

- Пані Юліє, - прошепотів Марко, який до того сидів камінчиком. – Дозвольте поставити вам одне-єдине питання. Лише одне, не менше і не більше.

- Якщо я дам відповідь на нього, ти вшиєшся з моїх очей?

- Так. – Промовив руба Марко.

- То став, не гаючи мого часу.

- Чому ви вчинили так, залишивши мене в тій клятій холодній камері схову, зовсім беззахисного і самого, розраховуючи на мою якнайшвидшу смерть?

- Чому, питаєш? – зненацька гигикнула Юлія. – А ти дотепний хлопчина… Може, сам додумаєшся, чи мені допомогти?

- Не маю жодної гадки, що змусило вас прийняти таке рішення.

- Хі-хі-хі! – огидно захихотіла Юлія. Від того образу милої, спокійної жіночки, яка зустріла їх на порозі, не зосталось і спогаду. – Мізками ти явно вдався не в мене. Отже, уяви собі. Ти – молода, успішна студентка, що із клятою золотою медаллю закінчила гімназію і вступила до університету, щоб вчитися на перекладача. Перед тобою купа перспектив, тебе люблять і викладачі, і однокурсники, в своїй родині ти – єдине, викохане і випещене дитя. Та от біда: як на свій вік, ти вдався ну дуже вродливою, тендітною дівчиною. Таку б тільки любити і захищати. Таку домашню, ніжну рослинку зламати, затоптати легко, аж занадто, я б сказала. І, звісно ж, у нашому жорстокому, несправедливому світі обов’язково знайдуться нелюди, для яких немає кращої розваги, аби такі рослинки нищити собі на радість.

Христя важко ковтнула слину. Вона уже знала, чим закінчиться ця історія.

- І от одного зимового, холодного вечора ти повертаєшся собі з додаткових занять. Закутана в тепле пальтечко, у новеньких шалику та шапці, поспішаєш додому, бо десь там хвилюється турботлива матуся. І тут відчуваєш, що щось іде не так, і ти на начебто порожній вулиці зовсім не сама. За тобою вже давно йде постать – темна, неприязна… Ти починаєш йти швидше, намагаючись намацати в кишеньці ключі, якими можна подряпати потенційного кривдника. Він помічає це, і вже не приховує своїх намірів. Ти починаєш бігти, уже ні на що не сподіваючись, лише на свої сили, та на свої ноги. А він переслідує тебе, як хижак свою жертву. Ти майже домчала до ліхтаря коло дороги, та лід під твоїми ногами – штука підла. Ти послизаєшся, і летиш в обійми брудного і слизького тротуару. Намагаєшся встати, та не виходить. І, звісно ж, хижак прагне скористатися даним йому шансом. Допомагає підвестись, бо робити своє брудне діло посеред дороги – не варіант. Шепоче тобі на вухо щось. «Будеш винна.» Голос приємний, але яка ж-бо різниця, якщо він належить такій потворі?

Тягне тебе за руку в якусь підворітню. Ти вириваєшся, дряпаєш його гладку пику нігтями, та  користі від того мало. Коли з тебе скидають пальто, ти ще сподіваєшся на щось. Коли зривають спідницю, ти не втрачаєш надії. Та коли чужа рука уже хазяйновито стягує білизну, а друга затуляє рота, ти розумієш, що надія вже давно мертва, і не була живою жодної хвилини.

Мороз обпікає твою голу шкіру, шерсть рукавиць ґвалтівника дряпає по обличчю, волосся розпатлалося,  а ти намагаєшся не думати про те, що це чудовисько робить з тобою. Ти зараз, як той метелик зі шпилькою. Тебе вже спіймали, і відпускати не збираються. Єдине, що залишається – сконати на тій голці.

А тоді все закінчується, так само раптово, як і почалось. І ось ти вже стоїш, зневажена, позбавлена честі, спираючись спиною на ту злощасну стіну, до якої тебе щойно притискали грубі чоловічі руки. Ти не маєш жодного поняття, що робити далі, як це пояснювати вдома. Ти випалена, знищена. Тобою скористалися і викинули. На ньому навіть гумки не було.

Вдома батьки розпитують, що сталося з тобою, ридають і намагаються заспокоїти. А ти не можеш сказати слова, від яких тебе намагалися вберегти з самого дитинства. Не можеш, і все.

Тобі залишається лиш сліпо сподіватися, що все якось обійшлося, і ти точно не завагітнієш. А тоді починається ранковий токсикоз, нудить так, що й жити не хочеться, пекельно хочеться тараньки з полуницею. І ти розумієш, що цей виродок, лиця якого ти навіть не бачила, перестарався. А страждати доведеться тобі.

Ти розраховуєш на розуміння і підтримку батьків, молишся, аби дали дозвіл на аборт. Ти хочеш дітей, хочеш чоловіка і міцну, люблячу сім’ю, але не зараз. Тільки не зараз, заради Бога! Прошу, мамо, тату, дайте мені позбутися цього непорозуміння. Я не хотіла цієї дитини, вона заважає мені, я не зможу тягти її на собі! Та, на диво, батьки дозволу не дають. Чомусь називають божевільною, кажуть, що не дадуть так нагрішити. Кажуть, що дитина – Божий дар, і що я не маю права позбавлятися її. Бог дав  - значить, так і повинно бути. Та який же це, в біса, Божий дар!? Це кара, найстрашніша, яку тільки можна уявити!

Як би ти не намагалася, ніхто не дає тобі такого жаданого дозволу. Навпаки, заявляють, що не дадуть тобі позбавитись дитини. Ми самі виховаємо, якщо треба буде. Ти, головне, народи нам, донечко, онука. І протягом наступних дев’яти місяців з тебе не спускають очей, всяко контролюють, аби ти, не дай Боже, не сіла в надто гарячу ванну, не пила алкоголю чи пігулок. Шукають твої старі дитячі одяганки та іграшки, тішаться, як малі діти. А ти навіть знати статі потвори, що росте в тобі, не хочеш. Зате ж народиш спадкоємця роду, байдуже, що від ґвалтівника. Хіба ж не радість, донечко?

Ти не відчуваєш ніякої радості. Зате відчуваєш постійну нудоту, відчуваєш, як живіт розтягує твою шкіру і стискає внутрішні органи. Коли дитина всередині вперше починає рухатись, ти панікуєш несамовито. Розумієш, що те створіння в тобі вже скоро вилізе на цей світ, і все життя буде твоїм нагадуванням про ту жахливу ніч і ті грубі руки у волохатих рукавицях.

Ти вже нікуди не ходиш, більшість часу сидиш вдома і читаєш всіляку всячину, вчишся, бо без цього ніяк. І одного дня серед всіх тих заміток та статей тобі на очі трапляється прецікава замітка. Щось про те, як японські матері позбавляються своїх дітей, яких, хоч і народили, та зовсім не хочуть. Про спеціальні пункти з камерами, де можна розпрощатися з небажаною тушкою, про залишених у супермаркетах та торгових центрах дітей, яких часом можуть знайти, а часом і ні.

Ти уже знаєш, як використаєш цю інформацію.

Дитина народжується через два місяці. Вгодований, тяжкий хлопчик. Очі в нього, на відміну від твоїх – зелені. Саме ці очі не так давно витріщалися на твою ганьбу та приниження у тому злощасному провулку. Ти не можеш довго дивитися в них, і якомога швидше повертаєш дітисько своїй матері, яка не може відвести радісного погляду від онука. Вона вже підбирає ймення йому, питає в тебе, що ти думаєш з цього приводу. А ти лежиш на тому бісовому ліжку, виснажена, наче тебе три години лупцювали палицею. Яка різниця, яке його зватимуть, ти все одно гидуватимеш вимовити це ім’я.

Христя нервово обернулася до Марка. Обернулась –  і не впізнала. Поки хлопчина слухав Юлію, він, здавалося, встиг постаріти. Зрадницьки смикалися кутики його вуст, тремтіла щелепа, а посеред чола залягла глибоченна зморшка. Він і вірив, і не вірив в те, що щойно почув. Повітря навколо нього бриніло від суму, повітря навколо Юлі – ненавистю і досадою. Зотова боялася відвести очі від них.

- Через три дні вас виписують. Хлопця записують під провінційним іменем, яке йому дали твої батьки, але ти надто зайнята, аби його запам’ятати. Тепер залишається лише чекати вдалої нагоди. І ти її отримуєш, але тільки через декілька днів. Пізно ввечері, коли старих скошує міцний сон, ти з окаянним згортком тікаєш з дому і їдеш наскільки далеко, наскільки можливо в твоєму виснаженому стані. Просто їдеш, постійно оглядаючись, наче злодюжка. На щастя, бісова дитина спить міцно, хоч за це ти їй справді вдячна. Виходиш казна-де, не так уже й далеко від центру міста, і бачиш її. Найбільш вбогу крамничку з продуктами далеко не першої якості, де дитину точно ніхто шукати не стане.

Коли ти виходиш з тієї діри, залишивши торбину в жалюгідній комірці і для пристойності потинявшись між рядами, ти не відчуваєш жодних докорів сумління. Лише полегшення від того, що все це нарешті скінчилось, і більше ніколи не повториться. А рівно через двадцять чотири години ти вже тиняєшся Києвом, прагнучи знайти собі місце для ночівлі. Бо люблячі батьки не стерпіли вибору донечки і позбулися її, як вона позбулась свого сина. Вигнали, викинули, як непотріб, як сміття. Тепер нічого не лишилося від тієї пещеної панночки, навіть оболонки.

Юлія замовкла, і в кімнаті запала тиша, така масна і густюща, що можна було маринувати її. Нікому говорити більше не хотілося.

-Ти спотворив моє тіло, - знову озвалася вона. – Зіпсував мої стосунки з батьками, моє майбутнє і всі мої надії. А до всього, тобі ще й пощастило вижити, та ще й до такого віку дожити. Чи є в цьому бодай крихта справедливості, Марку?

Поліщук нічого не відповів їй. Лишень поволі встав з крісла і легко вклонився Юлії.

-Немає й крихти, пані Гриценко, - відповів їй спроквола. – І мені справді шкода, що моє народження так знищило все ваше життя.

- Марку, не вибачайся! – Вигукнула Христина. – Не тобі відповідати за злочин, вчинений твоїм батьком, хлопчику мій. Хай краще вибачається твоя ма… - і спинилася на півслові. Бо хоч і прагнула вона захистити хрещеника, та й Юлю, попри всю її вроджену токсичність та в’їдливість, їй було шкода. Зотова не знала, кому вірити і співчувати.

- Та ні, Христино, - зітхнув хлопець. – Саме через мене все це і почалося. Думаю, доля Юлії склалася б значно краще, якби не я. Та й твоя теж, і мами з татом… Скільки ж я клопотів приніс в цей світ самим своїм народженням, боже! – і він захихотів, однак сміх то був сповнений відчаю. – Тільки-но народився, а вже встиг зруйнувати цілу сім’ю і чиюсь долю. Окаянна, мерзенна, небажана дитина, що з мене візьмеш?

- Зі своїми пустими, очевидними теревенями ти починаєш набридати мені, - Юлія відкинулася в своєму кріслі назад. – Чи ж ти не обіцяв, що зникнеш звідси, щойно я дам тобі відповідь на твоє запитання? Відповідь маєш, і дуже навіть повну, як на мене. Тепер зникніть. Ти і твоя хрещена матуся. Забирайтеся, і більше ніколи, ніколи не з’являйтеся в моєму житті! ГЕТЬ!!

- Юлю, як ти… - та перш ніж Христя встигла договорити, в неї полетіла якась товстюща книженція, від якої вона ледве встигла вхилитися, і що встигла зачепити її скроню.

Отямилися вони вже на вулиці, абияк одягнені і розхристані. Потужний вітер шарпав їх за поли курток і кінці шаликів, немилосердно стогнав і рвав волосся на головах. Крізь цей потужний порив стихії Христина ледве почула кволі і глухі Маркові слова:

- Пробач мені, мамо.

Епілог

Христина ненавидить лікарні. Довжелезні коридори, зачовгана підлога, примітивні малюнки на облуплених стінах, а тепер ще й люди в масках на кожнісінькому кроці. Усе це пропахло хворобами і смертю. Вона не вірить в те, що десь там, у котрійсь з кімнат лежить її дитина.

Вона прагне забути ті глибоченні порізи на його руках, ті скляні очі, що байдуже дивилися на те, як вона волає. Ту червону, як сонце на світанні, ванну і патьоки крові, що безшумно крапали на кахлі. Той страх, ту ненависть до себе, що гризла його після тієї п’яної сповіді Ані на святі, що передчасно закінчилося.

Сердешний, милий Марко. За декілька днів тебе знищили повністю, правда виявилась для тебе заважкою, а почуття вини – анітрохи не легшим. Твоя юність лише почалась, та такого початку вона б не побажала навіть ворогові. Бідолашна моя дитино, чому я не змогла вберегти тебе від цього? Чому дозволила, щоб ти ледь не загинув через жорстокість і нестриманість інших людей?

Чому не захистила тебе, як мала б, синку…

Київ, 2020