Надія

КОШАРНА СВІТЛАНА (2 місце конкурсу "Березневі містерії")

Комунальний заклад «Малинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» (с. Малинівска, Запорізька область)

Керівник: Буряк Яна Миколаївна

Розділ І

Ранок. Повітря пахне прохолодою та осіннім смутком. Поодинокі дерева, які ще не встигли зняти з себе золотаві вуалі, покачувались від вітру. Павутинне мереживо ще тріпоче та де-не-де розривається, розгублюючи крапельки нічної роси.

Осіння краса була там, за вікном. А тут сіре сьогодення, просте і нікчемне. І сьогоднішній, і вчорашній та, навіть, завтрашній день нічим не різниться. Знову все по плану: ванна, сніданок, заняття…Обід…Потім –улюблене вікно і книжка про міжгалактичні подорожі, прибульців і відважних героїв. Ніна Іванівна, бібліотекар, завжди рада, коли до неї приходять дітки почитати. Вона пригощає ласощами, солодким чаєм. У бібліотеці затишно та тихо. Тиша…Саме її не вистачає маленькому Сергійку. Хлопчик був такий як всі тут: лагідний, щирий, з грайливими допитливими та, сумними очима. Вони сумні чи не в кожного…

- Добрий день, Ніно Іванівно, дозвольте зайти почитати!

- Сергійку, Олежку, вітаю. Сідайте, любі, беріть  ковдрочки, щоб не змерзли. Читайте!

Хлопці були друзями. Завжди трималися вкупці. Спочатку всі думали, що вони - брати: невеличкого зросту,  обидва з чорнявим  волоссям, яке на сонці здається каштановим, пухленькими щічками та синіми, як океан, очима.

Бібліотекарка любила малят, бо ні дітей, ні онуків не мала. Всі вихованці були для жінки рідними. До кожного вона знаходила підхід, всіх обіймала і цілувала. А якщо когось забирали в родину, це для неї було просто щастям, бо дитина матиме маму і тата. А це була мрія кожного вихованця дитячого будинку. Кожен має надію, що саме сьогодні відкриються двері і прозвучать самі завітні слова: збирайся, приїхала мама. А поки що – тільки сірі будні холодного і сирого сиротинця.

Про несправедливість та жорстокість сиріт  не треба було і розповідати маленькому Сергійку. Він  це знав як ніхто. Вже йшов третій рік, як хлопчик потрапив сюди ,бо мама і тато загинули від ворожого снаряду, який потрапив у автівку у недалекому 2014. Хлопчик чудом вижив, хоч і на все життя залишився із шрамом від уламків, які так довго витягували лікарі з дитячого тіла.

Малий заліз на підвіконня, вкрився ковдрочкою і полинув у світ фантазії та мудрості, світ, де добро завжди на крок вперед зла, де справедливість  перемагає.

• Хлопчики, я спекла пиріг. Пригощайтеся! А я вийду до директорки, кликала. - сказала Ніна Іванівна.

Діти люблять смаколики. Вона пече з радістю для вихованців. Жінка  розуміє, що не в кожної дитини буде щаслива  доля, і хай її вчинок хоч і не героїчний, проте спогади дітей залишаться теплими. Хлопчики зручно примостились за столом та почали ласувати, проте те, що трапилося далі, надовго увійшло у пам'ять дітей.

                                                 Розділ ІІ

Осіннє сонце на стіні старої школи захмарилося. Колись вона була опорною, колись…до війни. Дівчина саме заступала на чергування. В українській армії жінок-військових досить небагато, проте вона була особливою. Вона  - гордість своєї дивізії. Побратими розповідають, скількох власноруч на тендітних плечах виносила з поля бою, перев'язувала рани чи асестувала лікареві під час операцій. Хоч зовнішній вигляд говорив протилежне: малесенького зросту, худорлява, з довгою чорною косою та, як поле навесні, зеленими очима. Ім'я говорило само за себе – Надія, хоч на війні його мало хто знав, бо позивний її – Ласка. Вже три роки, як дівчина поповнила лави українських героїв, три роки, як захищає на сході спокій українських родин.

Ласка повісила автомат на плечі і вдивлялася кудись туди, в далечінь. Вона чекала на когось. На когось дуже важливого. Вітерець обдував волосся дівчини. Сонечко вже зовсім сіло, тільки виглядав вершечок з хмари. Надя згадала,  як мама розповідала їй казки, що сонечко вмивається і лягає спати, як і люди. Посміхнулася. Дівчину окутали спогади про щасливе дитинство, чисте, блакитне  небо, без безпілотників та гвинтокрилів. Спогади порушив хруст  з сусіднього чагарника. Миттю Ласка зняла автомат з плеча та зайняла бойову позицію.

• Стій, хто іде! Стріляю на ураження!

Та через кілька секунд військова опустила автомат. Її очі наповнились добротою і ласкою.

• Граф, знову підкрадаєшся зненацька. Дивись, бо ще хтось з наших тебе встрелить. Ти - мій маленький…

Військова почала гладити пса. Вона любила його. Це був вірний друг і помічник, розумний та найкращий собака у світі, породи Німецька вівчарка. У Графа  коричнево-чорне забарвлення. Міцна статура тварини поєднується з сильними м'язами і худорбою. Очі мигдалеподібної форми, темне забарвлення і трохи коса посадка. Дивиться він на всіх пильним, уважним поглядом. Стрункі довгі ноги, сам він великий і сильний, проте  характер має добрий і спокійний.

Але під шаром міцних м’язів, за масивною щелепою і гострими зубами ховається серце  вірного пса.

Ласка витягла з кишені завернутий пакуночок. Розгорнула і дала собаці. Граф замахав хвостом та з радістю з'їв полуденок дівчини. Вона часто годувала чотирилапого, а він  віддячував своєю дружбою і відданістю, на яку люди, нажаль, нездатні. Він був не по - собачому розумний.

Раптом собака забігав на місті та, взявши зубами за штанину, потягнув Ласку до бліндажу.

• Ти що, куди ти мене тягнеш? Я на посту, кудлатий!

Та через хвилину дівчина зрозуміла, що до чого. Зі східної сторони, де засів ворог, полетіли гради. Страшно полетіли. Бомби вибухали чи не на кожному метрові української землі. Через спалахи, можна було вгледіти навіть ховрашка, який шукав захисту від небезпеки.

За мить все стихло. Та же раптово, як і почалося. Дівчина вийшла з бліндажа і не повірила власним очам: там, де вона стояла, з'явилася величезна яма, а в ній – бомба, яка ще не встигла розірватися.

Ласка присіла до собаки, обійняла його за шию і мовила:

• Граф, ти врятував моє життя. Дякую, друже. Ти - справжній рятівник!

Почулись кроки. Дівчина обернулася.

• Капітан, Ласко, все добре? Врятував собака тебе? А я говорив, що він дуже розумний і відданий. Ось закінчиться війна, і забирай його з собою. Він любить тебе!

Це був майор, Олег Круглов. Високий, дужий чоловік. Людина поважна та розумна. Хоч і молодий, та нагород мав немало.

• Так, товаришу майор, я знаю, дякую!
• Дивись, що ми зробили для нашого наймолодшого бійця!

Чоловік витягнув з кишені медальйон з красивим написом "ГраФ". Сказав:

• Дозволиш, друже?

Собака слухняно підійшов до командира та присів. Капітан одягнув медальйон.

• Ось тепер ти – справжній солдат. Носи з честю.

Граф лизнув руку військового, ніби дякуючи за подарунок.

                                                  Розділ ІІІ

Відкрились двері бібліотеки. Хлопчики почули знайомі голоси. Це були старшокласники, Юрко та Сашко, які ображали менших діток. Їхній візит не сулив нічого доброго для друзів.

• Ага, хто це у нас тут? Читаєте? Ну – ну!

Юнаки почали буцати та кидати книжки у діток. Гострим кінцем попало Сергієві у висок. Хлопчик заплакав.

• О, нюня у нас росте. Дай пиріг! Ти наївся уже! Я з'їм!

Розбишака забрав смаколики у хлопчиків, буцнув ковдрочку, плюнув на підлогу та вийшов геть з бібліотеки.

• Не плач, Сергійку, ось ми виростемо і будемо в змозі себе захистити. Ми їм покажемо!- з відчаєм сказав Олежко.

Ранок суботи. Уроків сьогодні немає. Як завжди малі діти будуть переглядати мультфільми, та у Сергія інші плани. Поснідавши манною кашею з грудочками, яку хлопчик просто ненавидів, взяв хлібця та заховану вчорашню котлетку, одягнув сину куртку, шапочку, тихесенько прокрався повз вихователів і вийшов на двір.

Обличчя малюка скривилося від вранішнього сонечка. Сергійко прокрався повз вікон і пішов до старого занедбаного корпусу. Тут пахнуло цвіллю. 

• Гей, шерстяний, ти де ? Цю – цю! Іди-но до мене?

Почувся тріскіт сухих гілок і до хлопчика вийшов він – найкращий друг на світі. Хоч він і був чотирилапий, та малий любив його понад усе. Собака замахав хвостом та підійшов. Хлопченя присіло і з-за пазухи витягнуло згорток.

• На, поїж. Ти, напевно, голодний. А що це у тебе?...

На шиї собаки Сергій побачив солдатський жетон з викарбуваними буквами " ГраФ".

• Ого, так тебе так звати? Ти – Граф? Ти – військовий пес? Нічого собі….

Собака , мов погоджуючись, лизнув за руку хлопця.

• Ти знову тут? Сергійко, ми вже в кожен куток заглянули, а тебе нема. Знову ти з цим волоцюгою ! Ану марш звідси! Пішов геть! Ось викличу відповідну службу і присплять тебе, кудлате чудовисько. Іди в корпус, юначе!

Це була  Ольга Йосипівна, сувора, проте справедлива директорка закладу. Всі їй підчинялись та, навіть, трішечки побоювались, бо як гляне з-під окулярів, то аж серце холоне.

Хлопчик побіг назад до сиротинця дивитися мультики з іншими дітками, важливу місію – нагодувати чотирилапого друга, як він вважав, на сьогодні виконано.

                                                 Розділ IV

Діти прокинулись від страшенних вибухів. Гуло так, що, здавалося, вся земля здригалася. Від спалахів кімнати заполоняло світло. Почалась паніка. Чергові вихователі та вчителі почали евакуацію вихованців.

• Любі, швидше, бігом в укриття!- кричала Ольга Йосипівна.- Рахуємось, один, два…
• А, еее….Немає Сергія….- сказав розбишака Юра. Юнак хотів бо і сам повернутися назад, та його зупинили…- Ми вночі його зачинили в туалеті. Ми…Врятуйте його!
• Господи, хлопці, що ви накоїли. Колеги, викликайте військових, ми самі не впораємося!- розпорядилася директорка.

Військова база.

-Увага, рівняйсь, струнко! Сьогодні вночі сепаратистами був обсріляний дитячий будинок "Ластівка". Кількість жертв досі невідома. Ваша задача -  відбити наступ та евакуювати дітей. Також слід перевірити дитячий корпус та виявити небезпечні вибухові механізми, знешкодити. Виконувати!-  віддав наказ майор. - Товариш капітан, Ласко, ти поведеш свій підрозділ в дитячий будинок. Всі останні підуть зі мною. Товариші, нам необхідно захистити малюків. Виконувати, кроком руш!

Дорога була мокрою. Ввечері пройшов дощ. Військова вантажівка дрейфувала на дорозі. Та в мить гахнуло з такою силою, що від вибухової хвилі КрАЗ перевернуло на бік. На щастя, ніхто не загинув, та …снаряд потрапив в дитячий будинок. Почалася пожежа.

• Наші дії, товаришу капітан!- запитали солдати.

На мить Ласка запанікувала, та, опанувавши себе, твердо мовила:

• Наші дії змінюються. Спочатку ми ліквідовуємо пожежу в другому корпусі. Потім…

ЇЇ перебила директорка, яка  щойно прибігла. З відчаєм прокричала:

• Шановні, військові, слава Богу, там, на другому поверсі дитина….Він зачинений у вбиральні…

Вислухавши, військова віддала наказ:

• Рятувальників ми дочекатися не встигнемо. То ж діємо самі. Всім зрозуміло, як діяти? Виконуємо!

Ласка одягнула протигаз і зайшла в корпус. Підсвічувала шлях ліхтариком, бо коридори були сильно задимлені.

Хлопчик вже не кричав. Військова повзком минала метр за метром. Ось сходи нагору. Ледь піднялася.

• Сергій? Ти чуєш мене? Сер-гі-юю! Мені потрібне чудо. Просто чудо, щоб його знайти і врятувати. Нічого ж не видно…Сергій!

Скрізь сон Сергійко почув жалібне скуління. Чийсь холодний та мокрий ніс штовхав його в шоку. Хлопчик опритомнів.

• Граф, друже, що сталося! Як я тут …
• Сергій!!
• Я тут! Тут!

Ласка не могла знайти малого. Раптом до її коліна підійшов собака та потягнув за собою. Вона і на мить не вагаючись, піддалася, бо знала, що чотирилапий  покаже вірний шлях.

 Пес привів її прямо до хлопчика. Військова взяла малого на руки, одягла на нього протигаз  та мовила:

• Все добре. Тепер все буде добре, малий!

Дівчина вийшла у задимлений коридор. Видимість була дуже поганою. Та…вже палали двері. Вийти було неможливо. Пес підійшов до вікна та загавкав. Внизу стояв причіп з дитячими матрацами.

• Стрибаємо!

Ласка почула скрип. На них падала величезна балка. Вона притиснула дитину міцніше і вистрибнула з вікна. Приземлення не було м'яким. Вже підбігли побратими Ласки, та…

• Де собака? Граф де, кажу?

Пса не було. Із завалів показався майор з собакою на руках.

• Ласко, бачить Бог, я намагався його врятувати…- сказав майор.- Його придавила палаюча балка, та травми досить складні. Дивись, скільки шерсті вигоріло. Опіки…

Офіцер обережно поклав вірного друга на підлогу. Наступ вже відбили.

• Він не може померти. Він же мій друг. Врятуй його, ти ж мене врятувала! – прошепотів Сергійко, який тишком підійшов .

Ласка глянула на хлопчика, і її серце cтислось. Дівчина зрозуміла, що не вона одна так любила цього собаку. І малому буде дуже боляче, адже це – друг.

• Спробуємо?- звернулася вона до Дока ( військового лікаря).
• Шансів майже нема. Ти розумієш…
• Дядьку, будь ласка, врятуйте його!- лунко прокричав хлопчик.

Доку не вперше оперувати в таких умовах, та тварин він ще не рятував. Та він не міг покинути чотирилапого, бо собаці багато хто з військових завдячує життям.

Світало. Операція ще тривала. Через деякий час вийшов майор та сказав:

• Надія! У нас є надія. Він житиме!
• Ти врятувала і його, і мене. Як тебе звати?- звернувся до військової малий Сергійко.
• Надія. Мене звати Надія.

Дівчина взяла малюка на руки та прижала до себе. Малий сказав:

• Ти – мій янгол охоронець. Мій і Графа.
• А можна я буду не лише янголом. Якщо ти не проти, я стану твоєю мамою.
• А я…батьком!- сказав майор. -Адже я давно кохаю твою нову маму!...

Складно передати дитячі почуття, які тоді палахкотіли в серці малого. Сьогодні він майже не помер. Вже прощався з життям. Та …доля вирішила інакше. Замість смерті- життя, повне радості і любові.

                                                      Розділ V

У міському парку містяни відмічали День міста. Літо. Червоний м'ячик закотився за дерево.

• Синку, неси скоріш, бо наш Граф зайнятий – спить. І доїдай вже свою солодку вату, бо розтане!
• Добре, мамо!
• Надю, тримай пляшечку! – сказав Олег.

Жінка взяла пляшечку та посміхнулася, покачуючи візочок з близнятами. Сергій теж посміхався. Вже рік пройшов, як в нього з'явилася родина: мама Надія, тато Олег, сестрички та, такий улюблений та вірний член родини – пес, який був найкращим у світі другом та, дійсно, рятівником, у якого  була лише надія, а з'явилася родина, та …не лише у нього…