«Вам потрібна допомога?..»

БАЙДАЧНИЙ СТЕПАН (3 місце конкурсу "Березневі містерії")

Транспортний фаховий коледж (м. Вінниця)

Керівник: Король Інна Миколаївна

«Вам потрібна допомога? Вас турбує минуле або його турбуєте ви? Важко розібратись в собі? Безпідставні викидні спогадів? Вам здається, що один вихід – це залізничні колії? Маячня. Вихід є і це Ми. Телефонуйте за номером: +38098………..».

Це оголошення висіло на табличці з товстим, грубим шаром пропозицій про винайм квартир, гаражів, погребів; також там були і послуги програміста (а як же без цього!), який допоможе встановити Віндовс ХР. Зареготала, як прочитала про купівлю волосся та гусячого пір’я, про пошук няньки для старої баби та пошук серійного вбивці, котрий втік з тюрми 3 роки тому. Зірвала шматки нових оголошень з телефонами, колекціоную їх, а у вечори самотності люблю дзвонити і розмовляти з тими людьми. Дивні персони трапляються, але досить цікаві. Виявилось, що програмісту сімдесят років, а волосся купують, бо в когось фетиш на волосяні шпалери, а серійного вбивцю знайшли недалеко від міського сміттєзвалища. Одним словом: житіє.

Чи могла б я назвати себе самотньою? Ні. У мене є номери невідомих людей з оголошень, тому почухати язиками завжди є з ким, інколи бачусь з університетською подругою Тамарою. Вона успадкувала ракушку на базарі від мами (а та успадкувала від своєї мами), і цілими днями, окрім понеділка (вихідний) продає там жіночу білизну, а для особливих клієнтів мереживні імпортні трусики, з США. Планує передавати цю ракушку своїй доньці, аби та після школи вже мала свій бізнес, стояла впевнено на ногах, мала стабільну працю. Турбується про свою дівчинку. Ми з нею різні. Вона завагітніла у 16 від турка, який виявився сутенером. Не злякалась самостійного виховання малої дитини, а після одного єдиного сексу, вона його не бачила. Я б так не змогла, одразу зробила б аборт, не попередивши ні батька дитини, ні своїх батьків. А ось ця жінка – танк, бетонна стіна, скеля. Ми з нею різні. Тамара називає мене втікачкою, бо я завжди йду від людей після того, як вони до мене звикають і приймають у своє життя. Якось так виходить. Шкідлива звичка.

Такі згубні звички мають величезні хронічні наслідки. Реакція мого тіла, мого мозку досить незрозуміла. Після кожного відходу, після кожного «відпускаю» відбувається криза, момент випаду з реальності, емоційні повені й торнадо. Це як всіма уявний кінець світу, але чомусь кінця немає, бо я завжди після цього прокидаюсь і бачу біля себе Тому.

• Соля, тобі потрібна терапія, − Тома все не заспокоїться, не прийме мої щомісячні кризи, які закінчуються у наркодиспансері, − це ненормально.
• Перестань…ну, досить мені щоразу одне й те саме…дай відійду, відпочину, − намагаюсь тримати себе від роздратування з подертим горлом від двадцятигодинного блювання, хоча якби не моя подруга, давно б звідси війнула.

Тома схилила свої молоді,  гарні, витончені плечі. Я бачила її такою лише тоді, коли вона була у безвиході, коли не могла щось вирішити або просто була безсила, аби на щось вплинути. Я не витримала, не можу дивитись на неї таку, бо бачу, що зі мною мучиться, не втече, як я, а навпаки − кожного разу тут залишається, зі мною…

• Добре, я піду, −не відвожу погляд від паршиво-шпитальної стіни, яка до нудоти була перфекціоністично білою, − але якщо це буде збіговисько інфантильних психів, то вибачай, я продовжу цю терапію сама.
• Ти й проведеш її сама… − ледь чутно сказала Тамара, більше у бік вікна, ніж мій.
• Повтори, бо не розчула, задивилась у стіну, − сказала, ніби виправдовуючись.
• Кажу, що ця терапія піде тобі на користь, − трохи нервово, усміхаючись, відповіла Тома.

Далі ми просто мовчали. Що мені їй сказати? Вона за останні 5 років нічого нового не побачила, навіть не здивувалась, коли я погодилась, бо певне подумала, що я жартую. Але я не жартувала. Ніколи не була на подібних сеансах, лише спіритичних. Вона залишила для мене обід, мої улюблені голубці з величезною кількістю томату, та номер цієї секти для душевнохворих.

Я зателефонувала туди ввечері, захотіла скинути слухавку на 20- му гудку, але на 21-му вже хтось заговорив:

• Добрий вечір, центр допомоги залежним, я вас слухаю, − сказав на тому боці лінії доволі приємний чоловічий голос.
• Доброго вечора… хотіла б до вас на сеанс, але я не залежна, − відповідала досить мляво, ніби клянусь батькам, що не палила цигарки, а це на мене взагалі не схоже.
• Всі так спочатку говорять, повірте, − сказав так, ніби я підліток із синдромом максималізму.
• Та я реально вам кажу, подруга мене сюди направила, сказала допоможе, я не наркоманка, просто так іноді виходить щомісяця сюди…в диспансер − трохи вже невротично відповідаю йому.
• Вірю вам, вірю. Приходьте у суботу о восьмій вечора, вулиця Пушкіна, будинок 49, під’їзд 3, квартира 7, ми на вас чекатимемо, − і знову цей приємний голос, який був на початку розмови.
• Ем…гаразд, подивлюсь по планам, чи виходить, − планів звичайно в мене не було, нащо я вимахувалась, не зрозуміло.
• До зустрічі, − почулося машинально на тому боці, а далі гудки в такт моєму серцебиттю. Я навіть не встигла відповісти їм.

Ця розмова мені взагалі видалась дивною. Хоча чому тут дивуватися? Я спілкувалась з психічнохворими самотніми бабулями, які просто хотіли поговорити зі своєю внучкою, а мені не було складно вдавати її.  А тут…якась контора, та ще й дивна контора, певно від якоїсь лікарні, безкоштовна. Сто відсотків, там або якісь підлітки, що коляться, бо хочуть показати, які вони вже «взрослиє», жадають відчути кайф від життя та трястись від конвульсій виділяючи з рота піну, а не слова, або бездомні, яким пофіг шо слухати, хоч сповіді монашок, аби не на вулиці сидіти і щоб батарея під боком. Я ще довго прогортала цю розмову. Що значить допомога залежним, якщо я не залежна ні від чого? Я не колюся кожного дня, це просто щомісячний міні-стрес на процес мого відходу від чергового, який сказав, що «кохає». Тоді тіло потребує очищення. Ось я його і вже маю.

***

• Ти записалась на терапію? – ніби байдужо запитала Тамара, коли я відходила від тижневої муки у своїй райській кімнаті після стерильного диспансеру, де навіть санітари виглядали гірше від наркоманів.
• Ох…точно, це ж сьогодні субота… − затулила очі руками, згадавши, що саме сьогодні треба йти туди… − котра година зараз? – запитую в неї.
• Сьома, − відповідає трохи спантеличена моєю реакцією подруга.

Прийшлось змушувати себе поспішити, бо живу я в дірці міста, а вулицю, яку він назвав, чула вперше, вагалась, чи вона взагалі існує. Тома, коли почула її, вирішила пошукати в інтернеті, а нам лише знаходить музей Пушкіна, але не те, що нам потрібно. Ми викликали таксі.  Подруга не поїхала зі мною, бо треба було з малою робити домашнє, але попросила, щоб після цього дійства я зателефонувала. Водій таксі сказав, що вулиця перейменована на Братів Коріатовичів, тому і Гуглмеп відмовлявся допомагати. Таксист був на вигляд подібний до акули, обличчя та й форма черепа, до того ж лисий з горбистим носом, а голос такий зміїний, шепелявив, намагався розказати якийсь хітовий анекдот і про свої вихідні в клубі, де він випив текілу і його рознесло, але я тримала себе в руках, аби не почати кривляти його.

Коли ми доїхали,  в мене прослизнула думка, що цей таксист спеціально привіз мене сюди, аби зґвалтувати. Ліс, поле і один єдиний десятиповерховий будинок. Хіба не мрія для серійного стартапу? Але я заспокоїлась, коли ми під’їхали до третього під’їзду, водій побажав мені удачі. Тоді я не зрозуміла для чого, але відповіла усмішкою, на яку лише вистачило моїх сил.

Я одна на цьому районі о восьмій годині, біля будинку, який смердить руїною та діалогами якоїсь іноземної родини, євреїв, певно, гудить телевізорами та ляльковими сміхами з розважальних програм для розумовідсталих, де-не-де можна почути й дитячий плач і прокурений плач дорослої людини. Мурашник живих та мертвих істот, який чомусь все ще існує на цьому сміттєзвалищі. До речі, таксист сказав, що будинок й справді стоїть на болоті та сміттєзвалищі. Символічно.

Знайшла цю квартиру № 7, дверні ручки були відірвані, а дзвінок замальований. Легенько відчинила їх, а вони зарипіли сиреною, я аж скривилась від такого звуку й трохи присіла. Мені назустріч одразу вийшов середнього віку чоловік, охайно вбраний з білосніжною шкірою, черничими очима і чорним волоссям. Хотіла б назвати його циганом, але шкіра його шкіра псувала мої здогадки.

• Доброго вечора, Соломіє, ми на вас чекали, проходьте − знову цей приємний голос, але чомусь він не відповідав його зовнішності, ніби на фон вставлений, а той лише рот відкриває.
• Доброго, сподіваюсь не запізнилась, − розгублено відповіла, адже я не говорила свого йменя, а звідкись його знає…
• Ні, ви вчасно, прошу за мною, − різко розвернувся та попрямував коридором до дверей, які були трохи далі.

Чесно кажучи, я рідко коли боюсь, але… цей коридор пробудив у мені паніку, яка свою чергою зачепила спазми живота, ноги не хотіли йти, та ідея тікати не приваблювала, бо ж обіцяла Томі. Коридор чомусь звужувався, може то шпалери такі, світло занадто тьмяне ще й з неоновими вивісками, чувак цей, ніби вічність веде до тієї квартири, а здавалось, що близько. Думок пролетіло крізь мій мозок достатньо, аби вигадати непоганий сценарій для трилера.

• Ось ми на місці, роззувайтесь, знімайте верхній одяг та проходьте до зали, − знову оцим приємним, але уже лячним голосом відзвітував білосніжний циган.

Я все зробила, як він й сказав,  але не побачила у шафі та взагалі в гардеробній жодної куртки, пальто, взуття. Ну і ще одна причина для пробудження нав’язливих думок. Зайшла у залу і побачила близько тринадцяти стільців, які були розставлені по колу. Я таке бачила в американських фільмах, там сидять пацієнти та починають нити про життя. На одному з них спиною до мене сидів цей чоловік, який мене зустрів і все, пусто, нікого. Кому розповідати, кого слухати, з ким лікуватися? Певно чекав, коли і я сяду.

• Я так розумію, що лише я одна прийшла до вас? – обережно, аби не показати свою паніку запитала його.
• Коли почнемо, то гадаю, інші підтягнуться, − лагідно пояснив чолов’яга, з легкою усмішкою, перехрестивши ноги під себе.

Спокійно, поправляючи свій комір та дивлячись на мене, запитує відверто без «Ви»:

• Ти зателефонувала, тому що тебе щось турбує, так?
• Це заради подруги, тому я тут не за власним бажанням, − відповідаю теж спокійно, дивлячись у його гіпнотичні очі, без жодного попереднього напруження, яке непомітно зникло. Потім додаю: − Але щомісяця відбувається певний сплеск, який призводить до повної пустки.
• Соломіє, цей сплеск спричинений залежністю? – запитує батьківським тоном, теплим, ніби не хоче злякати, хоче пригорнути та приспати.
• Дивлячись, що ви називаєте залежністю. Наркотики не викликають в мені сплеск, вони його відганяють, тому проводжу свою терапію, − починаю нігтями дерти долоні.
• Залежність може бути різна. Наприклад, залежність минулим, повне зречення теперішнього і цілковита віддача моментам, людям, які були колись у твоєму житті. Або необхідність привласнювати людей собі, а потім залишати їх на диявольській швидкості, аби вони розбились на смерть. Залежність гратися чужими долями, бо не знаєш, що робити зі своєю.

Дивлячись йому в очі, відчуваю як зала починає наповнюватися людьми, сміхом, хорошим настроєм, жартами, шумом людських голосів, а також димом від цигарок. Лиця чомусь їхні розмиті, але чітко бачу у чому вони одягнені, що роблять, як складають руки чи схрещують ноги.

• Я не можу звикнути не думати про неї, − говорить уже знайомий мені голос, але, дідько, не бачу обличчя, − просив, аби не тікала від мене, аби залишилась, аби не боялась, аби просто довірилась, а вона забрала речі та просто пішла. Стільки років пройшло, а я все ще живу її запахом на подушці, на якій сушилось її вологе волосся після душу, все ще їм тією виделкою, якої їла вона мої сніданки, все ще ходжу щонеділі на вокзал, де її колись зустрів, з надією побачити знову, − а далі чую чоловічий плач.

Різко встаю зі стільця:

• Влад? Не може бути… − беру його за руку, шукаю натяк на його татуювання, на наше з ним.
• А моя просто на весіллі втекла, не пояснивши нічого, просто взяла келих вина, кинула букет, побігла до таксі та поїхала, − говорив уже хтось інший, але з не менш знайомим голосом, − просто на церемонії, коли була її черга говорити «так», я навіть не встиг її наздогнати, а потім знайти, ніби просто розвіялась разом з вітром, − видихає важко.

Повертаюсь на поклик іншого голосу:

• Рома? – хочу взяти в долоні його обличчя, розмазане, заретушоване.
• Мія, так її звали…моя Мія. Ми якось пішли з нею в парк розваг, покататись на каруселях, поїсти солодкої вати, попкорну, відчути смак дитинства, або його легкий присмак. Вона ж як мала дитина була, я і дивувався її дитячості у її віці, але і милувався цим, цією щирістю, відвертістю. У цьому парку свою Мію я втратив назавжди, загубилася серед людей, не повернулася, але до себе й не повернувся я, нікого більше не підпускаю в своє життя, − ніби продовжуючи цю мінорну ноту, відізвався ще один, ще більш мені теплий, знайомий голос…
• Це Стас, мій..єдиний, − підбігаю до нього, сідаю біля колін, обіймаю.
• Моя залежність, моя єдина залежність – це дивакувате дівча, яке зривало номери телефонів з кожного оголошення. З кожного. Кишені були забиті ними після кожної нашої прогулянки. Я їй якось сказав, що мені з нею добре і я її кохаю, вона дуже зраділа моїм словам, почала пищати, стрибати, висіла на моїй шиї і зацілувала до синців, а на ранок зникла, і вже кілька років зник також я, − чую сльози, стриманість в емоціях, але неможливість їх зупинити.

Підбігаю на зов іншої, важливої для мене людини.

• Павлуша…будь ласка, не треба, я не хотіла, − плачу і водночас чую відрізки інших людей, отих моїх сплесків. Важко дихати.
• Я сказав, що не відпущу, а вона відпустила, − Дмитро…
• Припиніть, чуєте, припиніть! – кричу, але ніби той крик нечутний.
• Я відкрився, як нікому, а зранку зникла, − Матвій…
• Досить! – затуляю очі руками, ноги під себе.
• А мені пообіцяла сина, сказала, що вагітна і зникла… − Андрій…
• Досить!Досить! Досить! – нігтями стискаю свої долоні настільки, що з них тече кров.

Хочу вийти з цієї зали, встаю, але раптом  світло, мов прожектор, падає на цього психолога чи мага, який привів мене сюди:

• Розкажи тепер, ти, в чому твоя залежність, Соломіє, − його посмішка, як у отого кота з казки «Аліса в країні чудес», − не хочеш зізнатися? – складає свої руки ключиком і сідає в позу «уважно слухаю».

Раптом я бачу біля себе лише чорні тіні, безликі манекени, які лише рухаються, щось розповідають, наче є якийсь паралельний світ і там це справжні люди, на справжньому сеансі. Навпроти лише бачу ЙОГО, який намагається пролізти в мій мозок і ложками зжерти мої сплески, як кавуна. Люди, яких я чула, оніміли, вони на беззвучному і вся увага, мов на головній героїні цієї божевільні. Я хочу подивитись навколо, але і цього не вдається, БО ВСЕ РОЗМИТЕ, НЕЧІТКЕ, як тло автопортрету. Щось не дає мені просто встати і піти, це вже не обіцянка Томі, це ніби сама необхідність пропустити все крізь себе. Хай  і помру ось тут, зараз, але залежність відпускати і не відпускати водночас, немов бомба сповільненої дії, саморобна бомба:

• Моя залежність – це бути залежністю для когось, в’їстися у чиюсь плоть і відкласти там личинки, розмножуватися кожною клітинкою, кожною бактерією, кожним вітаміном. Бути фразами в книжці, римами у віршах, діями у їхній роботі. Хочу по-зміїному стискати їхні серця і давити доти, поки на мить не застигнуть, а потім відпускати. Дозволити думати, що їхня, а потім зняти тонку вуаль і крикнути: «нічия». Застелити собою їхнє життя, бути траурною хустиною, бути пліснявою їхнього розуму, пам’яті, тіла, − на одному подиху, з неймовірною легкістю, без жалю, без сорому, ніби сповіддю, ніби медом розлила усе перед тінями, перед цим чолов’ягою, перед собою… − я йду, але вони приходять, ці люди повертаються і кричать у моїх снах, аби я прийшла і вбила їх, бо вони не можуть так, не хочуть так… − розкаюючись.
• Ти б хотіла позбутися цієї залежності? − запитує ледь чутно він.
• Я б хотіла позбутися… себе, − ніби не я, а за мене хтось промов цю фразу, мов уста самі розтулились, а легені самі набрали повітря, аби це сказати. Невже я втомилась сама від себе, зріклася себе?

Все зупинилось. Немов світ припинив свій рух, а час зник з лиця землі, лише темрява, а потім спалах. Я сиджу. Як і сиділа до цього на своєму стільці, але посеред сміттєзвалища, де поряд ліс та поле і я, лише мертва.