Солов’їха

НІКУРОВА АНАСТАСІЯ (3 місце конкурсу "Березневі містерії")

Стецьківський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів (Сумська область)

Керівник: Кірієнко Тетяна Леонідівна

Вона завжди прокидається вдосвіта. Тільки починає розвиднятися, а пташиний хор уже виводить на різні голоси свої серенади. Так гарно й дружно вони співають лише на світанку. Відразу душа повниться якимось невимовним світлом і радістю. У такі хвилини згадується все хороше, що тільки траплялося в її житті.

         Солов'їха одягається й виходить на подвір'я, босоніж ступає по росянистому  моріжку. Вона прямує до річки, що ховається в ранковому тумані. Заходить у воду, а з-під ніг врізнобіч стрибають зелені жабки – сполохалися. Вода тепла-тепла. Жінка вмивається і якусь мить стоїть непорушно – одна-однісінька у всьому світі… Гіркота та смуток охоплюють душу. Дарма. Вона вдома, на своїй землі. Ось тихо хлюпоче річка, поспішаючи на зустріч із Дніпром. За річкою – болото, а далі, скільки зглянеш, - ліс та ліс. На пагорбку над річкою стоїть її хата, де народилася й виросла. А за хатою – знову ліс. Устиг вирости там, де зовсім недавно була сільська вулиця, вирувало життя.

         Тепер тут теж життя, але інше – без людей. Життя незайманої природи. А вона, Солов'їха, мов свідок. Дивися, мовляв, бабо, а потім іншим розкажи, як уміє земля відроджуватися, загоювати рани без людського втручання.

         Зі сходу поміж гілля верболозу пробиваються несміливі промені сонця. Уже час повертатися до господи. На городі все виблискує в росі. Цьогоріч дуже гарна городина, бо в травні йшли рясні дощі. Картопля починає цвісти, кукурудза стоїть стіною, неначе варта. А гарбузи й кабачки розкинули велике листя, закривши землю. Добрий буде врожай. Цього року розкопала меншу ділянку, бо вже сила не та – спливає за водою разом із роками. Колись, бувало, і в лісництві працювала, і вдома велике господарство тримала, і до лісу по гриби та ягоди встигала збігати.

         У лісі вона відпочивала душею, набиралася життєвої снаги. У будь-яку пору манив, вабив неповторною красою.

         На подвір'ї на неї вже чекає чорногуз. Побачивши господиню, він закинув голову назад, задер догори дзьоба й радісно заклекотав. Підібрала його восени на болоті зі зламаним крилом. Не зміг полетіти у вирій. Він лише сумно кричав, коли зграя кружляла над подвір'ям, прощаючись із родичами.

         Соловї'ха тоді заплакала. Уперше за багато років. Так сумно стало, і вона відчула себе пораненою птахою, яку покинула рідна зграя.

         Буслик перезимував із бабою в хаті. Усе жива душа, є до кого слово мовити. А навесні, коли повернулися з вирію птахи, не покинув свою рятівницю. Зніметься в повітря і, якось дивно розмахуючи скаліченим крилом, летить на болото до своїх. А ввечері повертається додому, наче відчуваючи свій обов'язок перед людиною.

         У хліві обізвалася коза-годувальниця Білка. А біля кози тулиться невелике дике козеня. Напровесні знайшла біля причілка, мабуть, вовки полювали на косуль, і воно бідненьке залишилося без матері. Добре, що кізка доїлася, так і випоїла безпорадне звірятко.

         Нагодувавши свою худібку, увійшла до хати. На стіні навпроти вікон – фотографії. Дивляться родичі допитливо, неначе хочуть усе знати про її життя – буття. Часто розмовляє з ними, переповідаючи всі події дня. У центрі – портрет її Івана, оповитий вишиваним рушником з червоними трояндами та лілеями. Вишивала ще в дівоцтві, готуючись до весілля.

         Солов'їхою Уляна стала відтоді, як одружилася з Іваном. Його прозивали люди Солов’єм, бо дуже гарно співав. За той талант, мабуть, і полюбила. Шкода, що рано пішов із життя чоловік. Гарною людиною був, мав руки роботящі, лагідну вдачу, а ще ліс дуже любив. Працював лісником, столярував. Будь-яке діло робив із піснею її Соловей.

         Як трапилося лихо, пожежа в Чорнобилі, не зміг пережити Іван. Серце не витримало, бо дуже переживав за понівечину землю. До Чорнобиля рукою подати. Піднявшись на пагорб, можна побачити, як вдалині маячать будівлі електростанції. Жителів села згодом переселили в безпечне місце, подалі від зони. А слово яке неприємне, неначе засуджені вони за якісь невідомі гріхи. Чим вони завинили перед Богом, що він так їх покарав? Мабуть, неправедно жили, багато грішили. А найбільший гріх – не змогли вберегти рідну землю, занапастили її «мирним атомом».

         Привезли їх на нове місце вночі. Розселили по будинках. Усе нове, пахне фарбою, навіть меблі розставлені чиїмось дбайливими руками. Іван уже спочивав на кладовищі, тому в будинок поселили її саму.

         Спала чи не спала, а вранці вийшла на подвір'я і руками сплеснула. Це було так, наче рибу викинули на сушу. Двома рівними рядами обабіч дороги стояли нові будиночки, зовсім однакові, а кругом – усе поля. Навіть поглядом зачепитися ні за що. Навколо рівно, як на долоні, ніде й деревця не видно. Хіба тут можна жити?

Так-сяк добула до вечора, переночувала, а на ранок занесла ключі від будинку сусідам та й майнула додому.

         Самоселами їх тепер називають. У сусідньому селі живуть двоє: Петро Гуменюк та Одарка Іваненчиха. Іноді взимку Петро на лижах приходить відвідати, дізнатися, чи жива. А що їй станеться? Скільки відміряно – стільки й проживе. У теплу пору веселіше: то туристи заблукають, погомонять із бабою; то мисливці заїдуть випадково, то лісник зайде довідатися, чи все гаразд. А ще часто волонтери приїздять. Слово кумедне вигадали. Волонтери, мабуть, від слова «волочити». Такі торби з харчами бабі приволочать, що годі й підняти. Дякує добрим людям Солов'їха, Богу молиться за їхнє здоров' я.

         А ще призвичаїлася співати. Довгими зимовими вечорами, коли стає зовсім самотньо, заводить баба «Цвіте терен…», а потім «Ой чий то кінь стоїть…», «Розпрягайте, хлопці, коней…» та інших веселих. Ллється пісня хатою, виганяючи з кутків журбу.

         Навесні та влітку веселіше. Ліс лікує її зболену душу, надихає на життя. Поклавши окраєць хліба та пляшку води в кошик, вийшла з хати. Причинила двері й поставила палицю навскіс – немає нікого вдома. Нещодавно пройшов рясний дощ, мабуть, гриби вже наросли…