Непорушна мелодія серця
ЯЩЕНКО АНАСТАСІЯ (3 місце конкурсу "Березневі містерії")
Комунальна установа «Пологівський колегіум № 1» (м. Пологи, Запорізька область)
Керівник: Корнєйко Наталія Іванівна
Листя помалу опадало. Крони дерев гулко шелестіли, а птахи з подивом пурхали в повітрі. Оверко обережно перебирав простирадло, поки голова знову не запаморочилася. День добігав кінця. Деякі діти поспішали додому, а хтось зовсім вередував і залишався в школі. Але не хлопчик, чиє життя проходило у білій палаті лікарні. Його дні полічені, йому залишилося зовсім недовго. Однак, навіть у моменти радості, Оверко долає страх. За одинадцять років його груди щеміло лише тоді, коли плакали батьки. І лише пернаті у вікні приносили йому радість. Маленькі горобці звикли до хлопчика й були постійними гостями в кімнаті, де так нудотно пахло ліками.
Крилаті голуби, на перший погляд, здавалися вільними. Їх крила переливалися з небокраєм, залишаючи попутний вітер позаду себе. Оверко прикрив важкі повіки – і довгі вії каштанового кольору ледве здригнулися. Перед очима постав новий світ: кажани, холодний вітер і багато-багато каменів. Оверко сіпнувся від раптового шуму. Його губи проковтнули всілякі слова, а страх створив туман. Тіло парубка заховалося за одним із каменів, тим самим налякавши іншого незнайомця.
Оверко був сміливим і розумним, але з часом сум'яття створювало ілюзію страху. Підвівшись, хлопчик гордовито розправив плечі, оглянув камінь, за яким сховався. І побачив чоловіка.
– Хто ти? – з губ зірвалося питання.
Незнайомець підняв круглі чорні очі. Оверко подивився на нього з подивом, а трохи пізніше власне озирнувся. Писклявий голос пронизав вуха хлопця, але тут же став чистим і наполегливим.
–Мене звуть ... Страх, – заїкаючись, прошепотів незнайомець.
–Оверко, – відрізав хлопець.
Їхній діалог був подібний до ваг. Страх постійно озирався і закривав голову, лише іноді спідлоба виглядали знайомі Оверку риси обличчя. Вони потоваришували досить-таки швидко. Коли питання: «Чому ти тут один?» було сказано, Страх посмутнів.
–Я ... Шукаю своїх друзів ... Тобто твоїх. У тебе їх не було, але ти їх знаєш…
–Де вони?
–Заблукали, – Страх винувато опустив голову.
–Тоді давай знайдемо їх, – Оверко посміхнувся і простягнув руку.
Через кілька хвилин вони долали бар'єри і кордони світів. Страх знав дорогу, і часом вона була настільки жахливою, що Оверко відмовлявся проходити нею.
Вони крокували пильно і не залишали жодного сліду на піску. Небо було іскристим і грізним, суворим і таким страшним. Червоні хмари плавно пливли, а сонця немов не існувало.
Коли час відбив північ, вони були біля входу у величезний сад; троянди темно-червоного кольору вели їх лабіринтом. Незабаром вони знайшли Любов. Це була низенька стара, яка пахла медом і млинцями. Оверко оглянув її з подивом. «Вона схожа на лісову мавку», – пронеслось у голові.
–Любове! – вигукнув Страх.
Вони злилися в довгих обіймах. Оверко сумно подивився на приятелів, а Любов голосно вимовила:
–Оверко! Кохання непідвладне, непідкупне й вільне! Воно знаходить свободу лише тоді, коли коріння відчаю згниє!
Каштанове волосся парубка здіймалося на вітрі ще деякий час. Трохи подумавши, він узяв нових знайомих під руку і зник за пишним садом з червоних троянд.
Час марнотратно йшов. Нові друзі розповідали Оверкові про незвідані почуття та емоції, які хлопчик не встиг відчути за одинадцять років життя. Юнак із захопленням вслухався в слова нових знайомих. Смуток на його обличчі випарувався, ніби зійшов з орбіти.
–Віра! – прошепотіла Любов, дивлячись на хмари.
Страх залишився на землі, коли ж Любов розправила величезні крила попелястого відтінку. Стара підхопила Оверка і одним помахом злетіла далеко-далеко в небо. Подих вітру змушував хлопчика закривати очі, але спокуса перед красою була сильнішою. Коли Оверко розплющів очі, він застиг: рожеві, білі і навіть подекуди зелені хмари кружляли навколо нього з такою швидкістю, що встежити за ними було важко. Вдалині, окреслюючи лінію Землі і Космосу, були міражі. Великі і забуті вежі, над якими тинялися жайворонки і галки. Над цим гаєм рідкого туману була одна хмаринка, яка світилася яскравим вогнем.
Віра. Підлетівши трохи ближче, вони побачили сплячих Віру і Надію. Навколо знаходилося безліч книг, листів, олівців та іншого. Обидві завжди були поруч і навіть зараз, коли всі загубилися, вони змогли знайти одна одну та злетіти. Вони були немов сестри – близькі як ніхто інший.
Надія була одягнена в білу довгу сукню, а її волосся ставало коротшим з кожним подихом. Оверко дивився на цих двох і розумів: з кожним своїм подихом його Віра і Надія стають коротшими.
Раптово дівчата прокинулися. Тримаючись за руки, Віра відкрила праве крило, а Надія – ліве. У кожної з них було відсутнє одне крильце, але це не зупиняло їх.
–Це Оверко, – сказала Любов.
–Ми знаємо. Нас у твоєму житті немає, але... Надія і Віра йдуть навіть до найгіршого кінця. Коли очевидне стає дійсністю, про нас забувають, – прошепотіла тихо Віра.
–Кожен день проходить однаково, але ми ті, хто додає фарби, –продовжила Надія.
–Ти хочеш знайти Щастя? – співучим голосом запитала Любов.
–Так! – прокричав Оверко.
Спускаючись на Землю, Страх привітав дівчат міцними обіймами. Поки всі жваво розмовляли, Оверко оглянув світ навколо себе: зелені дерева, гілки, вкриті мохом, родюча земля. Хлопчик не встиг отямитися, як навколо нього збиралися яскраві квіти маків. Повітря було чистим, а навколо тихо і спокійно. Завдяки Любові, Надії та Вірі юнак побачив світ таким, яким він є. Без перебільшення Страху.
Коли всі присутні вишикувалися перед хлопчиком, він відчув свій погляд позаду них. Там були величезні двері з міцної сталі. Оверко трохи напружився, але усвідомлення прийшло до нього.
–За цими дверима Щастя, адже так?
Всі почуття схвально кивали головами. Оверко оглянув свої руки і, важко вдихнувши, покрокував. Стражники пропускали його, немов він був довгоочікуваним гостем. Впевненість поступово м'ялася страхом ...
Але тільки-но перед ним з'явилося Щастя, у його очах замерехтіли вогні. Він поглянув на маленьку новонароджену дитину – і його руки затремтіли. Але варто було йому наблизитися... Відчай зупинив його.
Величезна, майже на два поверхи, людина із задоволенням дивився на парубка. Її очі металися від Щастя до Оверка і знову до дитини. Маленьке непомітне дитя стало кричати і плакати. Оверко насилу стримав потік сліз.
Двері були відчинені, але плач дитини не дозволяв йому втекти. Він насилу ухилявся від ударів товстуна, а коли намагався щоразу підбігти до дитини – його шлях перегороджували. А коли ж Відчай схопив захеканого хлопчиська, Оверко віддався всім почуттям, яких зазнав. Він згадав Любов, Надію і Віру. І зрозумів, що навіть Страх буває хоробрим.
І наступної миті Відчай ставав все менше і менше... Коли Оверко усвідомив просту істину: маленьке і тендітне Щастя набагато цінніше, ніж вічний і противний монстр. І коли те, що пригнічувало його в житті весь цей час, ставало менше нього, Оверко відчув легкість. У його душі більше не було тієї зім'ялості або невпевненості.
Він взяв дитину, а службовці вишикувалися в одну лінію. Поки солдати бенкетували, носячись з пиріжками, Оверко відкрив двері і побачив своїх нових друзів. Коли всі емоції зібралися, Надія вимовила:
–Я вірю в тебе.
– Не бійся, – продовжила Віра.
Страх підійшов трохи ближче, змушуючи юнака нахилитися.
–Ти точно будеш щасливим.
Всі подивилися на малятко в руках Оверка. Любов обійняла, але нічого не сказала. Хлопці ласкаво посміхнулись, простягаючи руки до міцних і довгих обіймів. Щастя засміялося, а Страх хилив на сон, як і завжди, Надію і Віру…
Коли Оверко заплющив очі, то відкрив він їх уже в іншому місці.
Була глибока ніч, а руці щось заважало. Він неприємно пом'явся, але глянув на джерело дискомфорту. Його мама лежала поруч з ним, перекинувши голову на ліжко, міцно тримаючи руку сина.
Зненацька щось змусило хлопчика підвести очі. У вікні блимало рівно п'ять зірочок. Оверко посміхнувся і прошепотів слова подяки. Адже друзі, які навчили його тому, що він не розумів у житті, – завжди будуть поруч.
Через декілька хвилин Оверко, який пізнав щастя, зробив останній подих. Його очі були прикуті до вікна, у якому все ще мерехтіло п 'ять вічних вогників.