Квітки

 Я не переймаюся тим, як продовжити своє життя. Навряд чи є серед людей хоч один чоловік, який не мріяв би про безсмертя. З одного боку, думка про безсмертя радує, адже це цікаво. З іншого ж боку, безсмертя – це зовсім не так просто і однозначно.

Звичайно, відразу багато хто захотів би продовжити своє життя навічно вперед. Зрештою, у людини є інстинкт самозбереження, який однозначно наказує людині жити по максимуму – стільки, скільки вийде. Але може бути, що смерть – це позбавлення від земних труднощів і страждання. Може, після смерті душа людини нарешті отримує таку гармонію, яку під час життя досягти просто неможливо. Думаю, там мене чекає краще життя.

Я нічого не зробила, не сказала, не думала. Я йшла наосліп дорогою, якою завжди ходжу. Зав’яжи мені очі, я б не помітила, вони в мене все одно завжди опущені у підлогу. Я чекаю. Сьогодні, завтра, через п’ять років. Тоді я вже не буду чекати, я знаю, що я хочу, але не зараз, треба було раніше думати. Хоча ні, так треба, я побачила його. До сьогодні я не знала про існування такого. Взагалі про існування себе такої. Ну а з нею я, бо безпечніше, вона мене не привертає, у мене якось мало бажання залишити її. Після не спілкуватимуся з нею, хай звонить, вже давно не відповідаю на дзвінки. Якщо мені не цікаво? Я змінилась. Ми спимо раз у місяць, в кращому випадку. Вона лише гарна лялька з довгим густим волоссям (мені дуже подобається розчісувати їй волосся). Коли їй чого-небудь кажеш, вона реагує - і всього.

Сідаю у трамвай до Дарниці, це мій спокій, бо день добігає кінця. Дивлюсь у себе, не пам’ятаю своє минуле, але знаю майбутнє. Багато думаю, що якби... Чому цього не відбувається, це ж реально? У Всесвіту є двійник, де час тече у зворотній бік. Я б могла повернутися до людей, яких втратила. Здавалося, ще вчора ми жартували, сміялися, плакали разом, будували спільні плани на життя, інколи сперечалися чи навіть конфліктували. Залишились лише порожнеча, вина, образа, шок, страх, сором, гнів.

До мене заговорила жінка. Що відбувається? Таке можливо? Ми не знайомі. Я буду мовчати. Ні, мені потрібно перепитати, я відчуваю, що маю її почути.

Вона якась божевільна. Я помру сьомого? Сказала б вже якого місяця. Цього? Мій песимізм мені не на руку. Скільки разів я намагалася шукати позитив у дрібницях, але зараз паніка. Я давно вже повинна була померти, але ж не до 8-го березня, хто тоді подарує мені червоні гвоздики. Хоча б троянди, ненавиджу їх. Якщо я його не встигну розшукати? Я ж не знаю адреси, а він так рідко виходить на вулицю, зустріти його десь не вийде.

Де я бачила його востаннє? Перед очима. Як зрадницьки кохати на відстані! Не можу сказати, як він виглядає. Лише знаю - не як люди такий.

Я не пам’ятаю, бо, здається, я його зараз бачу скрізь. Краще напишу йому в Інстаграм. Для цього тільки потрібна рішучість, якої в мене немає. Рішучість – це крила, які легко переносять через гори, а я з плазунів. Якщо він не впізнає мене? Там ми зовсім не ті, що в житті. Вірю, наша справжність краща.

На базарі продають мімози на вагу. Подарую собі сама. Ні... навіщо бути сильною і незалежною? Я ж маленька, худенька, вітер здує і полечу у далекі краї.

Важко мати сили і тримати їх у собі, бо можу бути лиш з тим, ким захоплююсь. Людина живе заради ідеалів. Я завжди хочу мати найкраще. Коли усе повернулося таким чином, що я стала символом самотності, трагедії людського життя, відчуження, нереалізованих можливостей?

Я йду у його черевиках, мене сьогодні вже не має. Під ногами теплі хвилі індійського океану, смакую пряне повітря та насолоджуюся найгарнішим заходом сонця. На пляжі нікого із людей, тільки дикі корови. Цей далекий острів, значно краще будь-якого з земних островів. Він покритий терасами смарагдових рисових полів і лісами з гвоздикових і коричних дерев, посипаних ароматними квітами. Посередині острова райське світове дерево, біля вершини якого живуть птахи.

Я вдома.