Якби...

Це назавжди залишиться в моїй пам’яті. Скільки б часу не пройшло, я не буду в змозі забутися свою найгіршу помилку в житті.

Саме про це я думаю, сидівши на прохолодній землі, відчувавши як вітер обдував моє обличчя. Я спостерігав як цей же вітер грав з ще зеленою травою, в той час як в моїй голові водночас йшла війна між безкрайньою, льодяною тишею та ураганом думок, котрі, варто мені оступитися, знесуть все на своєму шляху.

Ми були знайомі ще з дитинства. Жили в одному домі, ходили до одного садочка, а потім й до школи. Наші батьки дружили і ми часто залишалися ночувати один у одного. Ти з дитинства любив супергеройські фільми, а мені подобалися «Місія не здійсненна» та Джеймс Бонд, тому вибір фільму для перегляду часто закінчувався справжньою війною. Війною, котра закінчувалася відразу як тільки хтось з наших батьків дасть нам солодощів. Ти завжди йшов миритися першим, тому коли я доїдав всю порцію, ти віддавав мені свою, і я просто не міг злитися на тебе.

Ми росли, почалася школа і нам навіть це подобалося. З’явилося більше знайомих, нових друзів. Але це нічого не змінило. Здавалося, дитяча дружба завжди прогинається під вагою пройдених років та дорослішання, але ця історія була не про нас.

Ми з тобою пройшли перші двійки, перше кохання в п’ятому класі, перші побачення з дівчатами, а потім й перші сигарети і випивку, за які нам влітало від наших батьків.

Все було добре. Ми завжди розуміли один одного, довіряли та цінувало. Нам було комфортно один з один, і ми могли весь день просидіти в одній кімнаті, не проронивши ні слова, займаючись кожен своїм, але при цьому не відчувавши й крихти незручності.

Я думав, що так буде завжди. Я сподівався на це і за своїми рожевими окулярами не бачив нічого. І, на жаль, розумію лише зараз, що вже тоді потрібно було бити на сполох.

- І як це працює? – Якось тяжко зітхнув ти, з похмурим виглядом, дивившись на свій табель.

- Та чого ти, Ваню? – Усміхнувся я. – Оцінки, то така дурня.

- Сказав відмінник, - в твоєму голосі майже була чутна злоба. – В мене три шестірки. Мені кінець від батьків.

- Братан, в тебе шестірки з хімії, фізики та алгебри. Вони повинні зрозуміти, адже то не предмети, то пекло.

- А як же…

Тоді я відмахнувся від тебе. Мені здавалося то безглуздістю, як напевно й будь-якому звичайному чотирнадцятирічному хлопцю. Так, я навчався добре, але то завжди давалося так просто. Як то кажуть «спочатку ти працюєш на авторитет, а потім він на тебе». От і мої гарні оцінки трималися на авторитеті з початкової школи, «чесному слові» та сайту з готовими домашніми завданнями.

Звідки ж я міг знати, що в тебе зовсім інша ситуація?

Звідки я міг знати, що твої батьки завжди порівнюють тебе зі мною?

Звідки мені здогадатися, що ти не виходив на прогулянку через домашній арешт, а не через хворобу?

Чи те, що саме через батьків ти закинув музичну школу, адже «навчання важливіше безглуздих хоббі»?

Ти весь час мовчав, а я не міг здогадатися, адже єдине за чим я слідкував це вихід нових комп’ютерних ігор та нові фотографії в інстаграмі Насті із 8-А. Ти виріс швидше і мені дійсно жаль.

*

- Косач! Ти чого байдики б’єш?

Бічним поглядом, я помітив як Ваня поряд зі мною здригнувся.

- В одинадцятому класі ти маєш думати про майбутні екзамени, а не мрійливо дивитися в вікно. – Знову незадоволено проговорила вчителька.

- Вибачте. – Голос його лунав тихо та глухо.

- Справді, - прошепотів я. – Ти чого останні дні наче в воду опущений?

- Та нічого, - він крутив в пальцях ручку так, немов це було найцікавішим предметом, який він бачив. – Батьки знову вчора скандал вчинили. Схоже тепер точно розлучення.

- Ой, - я ліниво ліг на парту. – Забий, батьки у всіх сваряться, а ти ниєш наче та дівка. І скажи що я не правий, - я закотив очі, побачивши його похмурий погляд.

- Та йди ти, - він відвернувся від мене, почавши переписувати щось з дошки.

Тоді я ще не знав ваги своїм словам. Стан і настрій Івана змінювався, але я не придавав тому великого значення. На дворі був початок зими, погода мерзотна і кого хочеш заведе в хандру. Ще екзамени на носі. Це все мені здавалось серйозними аргументами для пояснення для «безглуздого суму» друга.

Яким же я був дурнем. І навіть не дивлячись на це, ти все одно намагався довіряти мені. Говорив про свої переживання, що до сім’ї та вибору навчального закладу. Говорив, що тобі «страшнувато думати про майбутнє» з посмішкою і лише зараз я розумію, що ти просто боявся осуду. Я ж теж жартував у відповідь, але не коментував ніяк те, що ти розповідав. Слухав, але не чув.

- Мені здається, ще трохи і в мене дах поїде, - зітхнув ти якось, коли ми йшли зі школи

- «Депресія в нуль років», так? – фиркнув я, усміхнувшись. Я очікував, що почую у відповідь щось схоже, наповнене сарказму і іронії, але ти мовчав. Твій погляд змусив мене прикусити язик. Ти не проронив і слова та просто розвернувшись пішов в сторону свого дому.

- Ну, Вань, - з губ зірвалася хмаринка пару від теплого подиху. – Це ж жарт.

Але ти навіть не обернувся. Просто йшов вперед, заховавши руки в карманах чорної куртки й понуривши погляд в асфальті під ногами. В мене з грудей зірвався тяжкий подих. Ноги самі зробила декілька перших кроків, після яких я зірвався на біг, щоб наздогнати твій силует.

- Ей, - я взяв вхопив тебе за лікоть, зупиняючи. – Вибач. Правда, вибач. Просто мої тупі жарти…

- Дійсно тупі, - кивнув ти, і я з полегшенням побачив, що ти посміхнувся.

- Ти ж знаєш, що можеш покластися на мене, а я допоможу чим зможу. Ти ж мені розповіси, якщо тебе щось тривожитиме?

- Звичайно, чувак. Проїхали.

Хто ж знав, що в той день ми обоє збрехали.

*

Після цього все було достатньо спокійно, і я дійсно вірив, що твій стан змінився на краще. Ми часто веселися разом. Пам’ятаю як пішли на ковзани. Ти весь час віднікувався. Говорив, що не хотів, але лише потім я виявив, що ти просто не вмів на них кататися. Весь час падав, не міг устояти на ногах, але тебе те не засмучувало. Ти сміявся разом зі мною та жартував у відповідь.

Все було добре. Принаймні я в це вірив.

Все перевернулося в один вечір. В мене було побачення з Машею. Вона була моєю першою дівчиною, і я цінував ті стосунки настільки наскільки міг для свого підліткового віку.

Вона чекала мене на подвір’ї. Я повний натхнення підійшов до неї і вже взяв за руки, як почув твій голос за спиною. Ти сидів на лавці біля парадного входу, не відводячи від мене погляду.

- Ваню? – Я підійшов до нього. – Ти чого тут?

- Та думав, поседіти з тобою, але, - його погляд пав на Машу, - бачу ти зайнятий.

- Так, - мені було не зручно відмовляти, але я з таким нетерпінням чекав тієї зустрічі. – Пробач. В тебе ж все окей?

- В мене… - він на секунду відвів погляд, - в мене все класно. Не парся.

- От і добре. – Я похлопав його по плечу. – Йди до дому, розслабся, а я напишу завтра.

І я пішов.

Пішов не помічаючи цієї натягнутої посмішки та загубленого погляду. Єдине про що я думав – безглузде побачення. Не знаю, про що ти хотів тоді поговорити, але це точно було важливіше ніж це.

В ту ніч ти скоїв те, про що, як виявилося, довго думав та планував. Те, що було вже неможливо як небуть виправити. Те, чого я собі ніколи не пробачу.

З тобою в мить, коли була потрібна підтримка був не я, а довбана пачка якихось заспокійливих. Не знаю, де ти їх придбав, але й досі проклинаю день, коли ти їх купив і того, хто їх продав.

Зараз, сидячи перед кам’яною плитою з твоїм ім’я, розумію як же просто було цього всього запобігти.

Якби твої батьки піклувалися про тебе, а не по твоє навчання і майбутнє. Якби не нав’язували важливість бути кращим. Якби не забороняли займатися тим, що ти дійсно хотів.

Якби вчителі розуміли, що за відсутністю активності на уроці стоїть не лише «лінь» та «безвідповідальність».

Якби я вмів слухати. Розуміти. Сприймати те, що з тобою відбувалося.

Якби, якби, якби… в таких випадках завжди залишається безкінечне «якби» та море жалкування і нічого більше.

І як же шкода, що зазвичай вже просто занадто пізно.