Сірий

Містер Пек Ліар, як і завжди, ввечері повертався додому. Черговий трудовий день дійшов до свого завершення. Ніч неохоче опутувала місто. Погляд простого робітника місцевого банку блукав по будівлях. Тяжко
зітхнувши, містер Пек притис старомодний портфель до грудей і спробував перестрибнути калюжу.

Не те, щоб він був вже старий, ні. Чоловіку нещодавно перевалило за тридцять. Можливо, то була втома або байдужість. Але свої штани він все ж таки занапастив. І ось вже по безлюдному провулку крокував той самий містер Пек Ліар у звичайному діловому костюмі, тільки-но тепер на ньому розповзлися потворні плями бруду. Незважаючи на прикрість, сутулуватий, хоча й високий містер Пек продовжив свій шлях.
Думки кружляли в голові чоловіка, як настирлива комашня. Він був би і радий їх позбутися, але водночас це здавалось йому справжнім злочином проти природи, проти самого людства. Хто він такий, щоб заважати
еволюції? Адже всім відомо, що коли людина мислить – вона розвивається.
Містер Пек Ліар був звичайним. Якщо б ви захотіли надати слову «звичайність» тіла й наділити його розумом, це невідмінно би вийшов містер Пек! Попри власну звичайність бачила й усвідомлювала світ ця людина по-
особливому, навіть не ординарно. Така ось дивна випадковість. Звичайний містер Ліар жив у часи суворої Визначеності, коли все було настільки зрозумілим, що мало лише два кольори: білий і чорний. Зовсім не
потрібно було ламати голову, що за людина крокує поруч з тобою? Порядний це йде громадянин по вулиці? Чи, можливо, він має якісь злочинні наміри? Кожного можна було оцінити за одягом: загальновідомо, що в чорному ходять тільки справжні злодії.
До того ж СВБ – служба внутрішньої безпеки – пильно слідкує за дотриманням цього правила. Її гігантські архіви зберігають довжелезні списки неблагонадійних громадян. Зазвичай достатньо лише один раз опинитись у відділку СВБ, щоб твоє прізвище опинилося серед невдах, які, вбравшись у чорне, вже ніколи не зможуть отримати підвищення на роботі й залишаться самотніми, адже старі друзі будуть їх оминати, нібито ніколи й не
були знайомі… Отака прикрість. І носити чорний людина змушена до самої своєї смерті, бо, якщо громадянин обрав шлях злодія, то він уже ніколи з нього не зійде, адже це б суперечило постулатам партії «Визначеність».
Люди нової епохи вперто ігнорують інші кольори. Навіть природа змушена з цим миритися. У міських парках тепер цвітуть лише білі та чорні квіти, сорти яких були виведений десь півстоліття тому як подарунок
трудового об’єднання садівників для правлячої партії. А в дитячих садочках зростаючі «квіти нації» малюють лише двома олівцями, зі всією старанністю креслячи однотипні домівки та пухнастих котів.
Містер Пек Ліар не мав нічого проти влади або суворого режиму. Була лише одна річ, яка хвилювала його протягом усього життя. Ота незвичайна здатність бачити й усвідомлювати світ не так, як інші. Така вада наче й не дуже сильно заважала мирному існуванню звичайного банківського працівника, але суттєво його ускладнювала. Справа була в тому, що на превеликий жаль, містер Пек Ліар бачив лише один колір – сірий. Так, навіть славнозвісний сорт квітів, яким милувалися в парку, він бачив лише в одному забарвленні. Це захворювання виявляли в молодшому віці, активно лікували, шанси на одужання були гарантовані, але чомусь у випадку містера Ліара все було інакше. Хвороба ніяк не хотіла лишати нещасного, тож він вирішив брехати. Лікарі повірили й виписали пацієнта. З того часу містеру Ліару довелося пристосовуватися до життя зі своїм особливим зором. Жодна інша душа не знала про його секрет. З початку було важко, але чоловік зміг призвичаїтися. Навіть отримав місце у одному з найбільших філіалів місцевого банку. Життя начебто налагоджувалася, та все ж таки ця таємниця потрохи виснажувала його.
На ніс похмурого чоловіка впала перша крапля дощу. Він здивовано підняв голову, вдивляючись у мовчазні зірки, на що небо відповіло стрімкою зливою. Схаменувшись, містер Пек Ліар, піднявши догори портфель у спробі врятувати рідке волосся від настирливих крапель, майже бігом відправився додому. Вже вкладаючись у постіль, містер Ліар перебрав список справ на завтра, подумки запевнив себе, що він нічим не відрізняється від учорашнього, та блаженно поринув у світ сновидінь.
Ранок, як і шлях до роботи, пройшов спокійно і злагоджено. Проте був-таки цього дня випадок, що вплинув на настрій звичайного робітника банку. Трохи не позіхаючи, містер Пек Ліар прямував асфальтівкою на
роботу, зрідка боязко поглядаючи вгору в очікуванні чергового дощу. Раптом його увагу привернула жінка з дівчиною років десяти. Чоловік не міг розрізняти колір одягу, тож ставився до людей з деякою підозрілістю. Коли знайомився, то, перш за все, звертав увагу на настрій співрозмовника, за яким безпомилково визначав і колір його одягу. На цей раз інших перехожих він на вулиці не бачив, тож вирішив про всяк випадок триматися осторонь.
Тим часом дівчинка з неабияким запалом щось розповідала матері (містер Пек Ліар вирішив, що це все-таки мати). Обличчя жінки виражало стурбованість і недовіру. Чоловік вирішив трохи пригальмувати й прислухатися до розмови. Який же він був здивований, коли зрозумів у чому саме справа.
А справа була в тому, що дівчинка з властивою молодшому поколінню гарячковістю намагалася донести до свідомості консервативної старшої матері, що сірий колір взагалі-то прегарний, і вона вважає себе особливою, а не хворою. Чим далі, тим більше брови матері повзли догори, а заява про те, що її донька зовсім не хоче лікуватися, привела її у справжній шок. Містер Пек Ліар навіть вже був готовий ловити нещасну жінку, яка похитнулася, але все ж таки їй вдалося втриматися та не зомліти. Вона нервово оглянула невеличку та тісну вуличку, погляд її зупинився на чоловікові. Судорожно зітхнувши та швидко схопивши за руку говірке дитя, жінка поквапилась звернути в провулок.
Містер Пек Ліар не знав, чому ця коротка розмова так вразила його. Можливо, спантеличила рішучість цієї дівчинки, яка вперто не хотіла змінюватися лише для того, щоб пристосуватися до системи, або ж співчуття, 
що немовби хвилею накрило чоловіка, бо він добре знав: дівчинку все-таки вилікують. Знітившись від роздумів, він поспішив до банку з мріями про швидке завершення робочого дня.
Величезна будівля знаходилася у самому центрі міста. Її химерний фасад вражав і змушував ніяковіти. Містер Пек Лікар, силоміць відкривши тяжкі двері, прикрашені двома драконами, ввійшов у просторий хол і
поглядом відшукав дошку оголошень. Сьогодні на ній висіла лише одна об’ява, яка повідомляла про чергові збори всіх небайдужих громадян задля вирішення питання щодо покращення життя мешканців міста. Настрій
містера Ліара, здавалося, не міг погіршитися більше, але це оголошення враз перекреслило його надії про швидке завершення трудового дня. Тепер ввечері о сьомій годині необхідно бути присутнім у Великій залі в Палаці культури. Хоча це не було обов’язково, він знав, що активна участь у громадському житті може підвищити зарплатню працівника або й навіть допомогти посісти вищу посаду, тож містер Пек Ліар попри жахливий
настрій і втому ухвалив рішення неодмінно відвідати ці збори.
О пів на сьому чоловік покинув робоче місце і, прихопивши парасольку, прокрокував до Палацу культури. Дощ підганяв і змушував мало не бігти. Чоловік відчував наростаючу тривогу, причину якої він як не силився, а зрозуміти не міг, немовби все його єство перебувало в німому очікуванні чогось. А чого – він теж не розумів. До місця призначення він добіг за п'ятнадцять хвилин. Схвильований чоловік вбіг до зали. Світло від грандіозної люстри, що тиснула з височини своєю пишністю, на мить осліпило його. Звикнувши, містер Ліар обвів поглядом широке приміщення та поквапливо зайняв місце у черзі для того, щоб під пильним, ніби заморожувальним, поглядом поважної реєстраторки написати своє прізвище та поставити підпис, який би засвідчив факт участі в цьому заході.

Терпляче очікуючи своєї черги, містер Ліар уважно придивився до громадянки, яка стояла попереду. Він упізнав жінку, з якою йому довелося зіткнутися зранку. Та ж сукня з високим коміром та прямою спідницею та
тоненькій фігурі. Зверху – на вигляд давня, але дуже тепла шаль. Чоловік не хотів її турбувати, але жінка сама озирнулася. Зазирнувши в здивовані очі, він зробив висновок, що теж впізнаний. Здригнувшись, жінка відвернулась. Містер Пек Ліар знову переповнився вранішнім співчуттям: напевно, тяжко дивитися, як твою дитину намагаються змінити для того, щоб вона відповідала вимогам суворого світу. Звичайний банківський працівник, звичайно лояльний до існуючого порядку, в цю мить зненавидів таку болючу несправедливість. Чим він гірший, якщо бачить лише один колір? Хіба  погано бути інакшим, особливим?
З такими невеселими думками містер Пек Ліар підійшов до місця реєстрації. Хутко написавши прізвище та дещо кривувато підписавшись, не зважаючи на осудливий погляд робітниці, він впевнено пройшов до Великої
зали. Крім розмірів, вона могла похизуватися м’якими стільцями й величною сценою, яка, мов примхлива красуня у діамантах, сяяла та блищала світлом прожекторів, неодмінно привертаючи увагу спостерігачів. Переглядаючи програму сьогоднішнього засідання (буклети надавали при вході), Містер Пек Ліар звернув увагу на останній пункт – представлення оновленого герба міста. Він і старий пригадати не міг, адже це на його пам’яті вже десяте за останні два роки оновлення символу міста. Трудовому об’єднанню художників регулярно виділяли кошти на «суспільно корисну працю», ось вони й намагалися виправдовувати витрати наданих їм ресурсів. Зацікавило чоловіка в цьому регулярному явищі лише те, що представити герб мав якийсь працелюбний та завзятий робітник місцевого банку. Саме так було написано в програмі. Це було щось на зразок нагороди за тривалу сумлінну працю. Озирнувшись довкола, містер Пек Ліар не зміг вихопити з натовпу жодного знайомого обличчя. «Так, ніхто з товаришів по службі не прийшов.

Певно, обраним на почесний вихід на сцену буде працівник інших філій», – подумав чоловік і зосередився на сцені. Засідання, як і завжди, було досить нудним, адже питання розглядалися дріб’язкові: чи потрібні нові клумби біля будинку адміністрації міста, чи не зависокий паркан біля СВБ, чи потрібні нові наволочки для ув’язнених тощо. 
Нарешті дійшли до останнього питання. Одночасне зітхання публіки сповістило про бажання всіх присутніх якнайскоріше завершити сьогоднішній захід. На сцену внесли великий стенд, що був завішаний чорною тканиною. Один з чиновників урочисто сповістив про оновлення герба міста та запросив на сцену «гідного громадянина, що кожен день своєю старанною працею робить наше життя кращим»… містера Пек Ліара.
Містер Пек Ліар був вражений. Йому здалося, що він на декілька секунд перестав дихати. Підвівшись на тремтячих ногах, чоловік невпевнено й повільно пішов до сцени, наче ще давав можливість чиновнику передумати, але той, як на зло, почав ще більше посміхатися. Опинившись під поглядом стількох людей, скромний робітник банку став мертвенно-блідим. Дійшовши до стенду та отримавши керівний сигнал від представника партії, містер Пек Ліар зірвав тканину. Символ міста, напевно, відрізнявся від своєї минулої версії, та ніхто в цій великій залі не зміг біг сказати, чим саме. Гербом виявлявся поділений на чотири частини квадрат, у кожній з яких був предмет, що ілюстрував те, чим пишалося місто. Далі фотограф мав зняти цей історичний момент. Містер Пек Ліар вже встиг заспокоїтися, як почув найжахливіше: «Будьте ласкаві, станьте з чорного боку, щоб вас було добре видно на фото». Всю витримку простого робітника банку немов вітром здуло, бідний чоловік витріщив очі та почав казати якусь нісенітність. Фотограф і чиновник здивовано дивились на нього в абсолютній тиші. Почесна нагорода звичайного містера Пека Ліара стала незвичайною. Усі почуття та емоції, старанно переховувані протягом життя у закутках людської душі, вирішили відчайдушним виром вирватися на волю. Коли людина стомлена та зломлена, залишається тільки одне: кричати, несамовито кричати, щоб нарешті бути почутим. Власне, містер Пек Ліар так і зробив – голосно та рішуче промовив:
«Шановні громадяни, я повинен зізнатися. Усе своє життя я бачу лише один колір – сірий. Ніяке лікування мені не допомогло, але я вже не бажаю змінюватися, бо вважаю, що цей колір є прегарним». Таке зізнання публіка зустріла гробовим мовчанням. Містеру Пеку Ліару здалося, що промайнула вічність, аж коли один чоловік із задніх рядів підвівся і промовив: «Я теж бачу тільки сірий… І я не стидаюся цього!». А потім почалася справжня лавина зізнань, яку перервав голосний крик чиновника: «Шановні, тож невже ми всі з вами бачимо тільки-но один колір – сірий?!». Велика зала знову поринула в щільну тишу.
Саме це звичайне заплановане зібрання поставило крапку в існуванні цілої епохи Визначеності. А звичайному робітнику банку вдалося перевернути світогляд цілої нації. Світ скасував поділ на чорне і біле, бо
виявилося, що ніхто з громадян не здатен їх розрізнити, цей феномен пізніше отримав назву «колективне дурисвітство». Поки людство звикало до «панування сірого», на одній з пересічних вуличок маленьке хлоп’я років шести вперто намагалося переконати матір в тому, що небо голубе, а трава зелена, на що та лише тяжко зітхала та суворо мовчала. Схоже, чула вона це вже не перший раз. Можливо, це лише вигадки маленького дитяти. Або ж народження чогось нового, революційного. А втім, це вже інша історія…

Іщенко Юлія

Фото з мережі