Торба молока
В селі знає кожен, що трилітрова банка ‒ це не банка, а бутель, той самий, що з появою скла прийшов на заміну глиняному глечику. Щоправда, глечики розбивалися не так швидко, як скляні бутилі, тому слугували набагато довше…
Зайшовши в автобус і похитнувшись разом із запуском його двигуна, я обрала собі місце. Добре, що у автобусі є така можливість, шкода що вона надається лише у автобусі… Як завжди моїм стало місце те, що біля вікна. А вікно… осяяне мереживом паморозі, чарувало око своїм візерунком. Зима. Сніжна, сувора.
Того ранку я стала першим пасажиром, радіючи такій честі, опустила захисну маску. Вдихнула. Повітря в автобусі особливе, просякнуте запахом пального, а взимку ще й насичене морозом, зате свіже. Автобус рушив, наступна зупинка хвилин через п’ять, не більше. Того ранку я гнівалась на себе, бо зібравшись поспіхом, забула навушники, а без них в автобусі і я не я. Ту поїздку я б з легкістю могла назвати найгіршою за всю зиму, якби не наступне. А от і друга зупинка. Людей стояло чимало, гляди ще й місць на всіх не вистачить, а до міста ще ж два села, чотири зупинки. А чому ж дивуватися, субота, вихідний, та ще й базарний день, тож і пасажирів достатньо.
Людину чистої тяжкої праці легко розпізнати серед, здавалося б, подібних їй, тож можу сказати, на зупинці стояло двоє торгашів, а вся решта пасажирів ‒ кожен тримає кудись власну дорогу… Ті, що їздять на базар з товаром, зазвичай, уступають місця іншим, а і в автобус заходять останніми ‒ щоб іншим не заважати своїми гігантськими торбами, серед яких обов’язково зайдеться торба чи дві із порожніми пластиковими пляшками, для молока. Останнім повільно заходив дідусь, чи то може чоловік, але в роках, вже ж занадто він виснажений працею. Глянеш на обличчя ‒ років сорок п’ять, зведеш погляд на його великі, жилаві, потріскані руки, у яких “в’їлася” багаторічна селянська праця ‒ можна й років сімдесят відміряти. Не так змінює людину вік, як сумлінна фізична праця, що супроводжує змалку та й до останку…
Водій, поспішаючи за графіком, прогримів на останнього пасажира, що ледве затягував важку велику торбу та ще одну з порожніми пластиковими 1-1,5 літровими пляшками:
‒ Бистрєє, шановний, бистрєє… ‒ й вже рушив з місця. Чоловік схилився на перше “службове” місце, але не встиг встановити свою сумку з повними трилітровими бутлями молока. По льодяній підлозі й різко зупинилася, коли водій, зібравши гроші за квитки, рушив з місця. “Бр-рязззь” ‒ з таким звуком зупинилася торба, точніше, її зупинив металевий поручень біля дверцят. З-під клітчастої сумки протягнулася біла тонка смужка, яка вже за мить перетворилася у білу широку калюжу. То було молоко, калюжа якого парувала, просто розливаючись по всьому салону автобуса, не зважаючи, що бутлі побилися біля першого місця. Власник тієї підтопленої сумки хутко кинувся до своїх бутлів. Я, сидячи навпроти, нарахувала у тій торбі шість бутлів, кожен по три літри. Отже, чоловік міг продати в місті на базарі вісімнадцять літрів молока.
“…що ж ви такий неакуратний!..”, “…фу, мужчина, як тепер людям виходить?.. ”, “…це ще, ці базарники неуклюжі…” ‒ доносилося із задніх сидінь в спину й без того збентеженого чоловіка. Бідолашний переглянув всі бутлі в сумці, повній молока. Повністю розбито ‒ два, решта понадщерблювалися, понадколювалися, але тримали форму і молоко в собі. Схвильований чоловік метушився навколо тієї торби, закотивши рукава, вимочував ганчіркою молоко й здавлював у невеличке чорне відро, що попросив у водія. Автобус потихеньку рухався, виїжджали саме на гору…
Якось я глянула просто в очі тому чоловікові. Рідко таке побачиш, і я зовсім не про очі… То були дві глибинні історії, читати які можна безкінечно. Над ними нависли дві сірі хмарини мудрості й важкої праці, яка зараз розливалася по всьому салону автобуса. Історія, що наповнює очі працьовитого чоловіка, читається важко та й далеко не кожен здатен її зрозуміти. Прокинувся вдосвіта о п’ятій ранку, почав свій день не з кави, а з випасу корови влітку, з оберемка сіна взимку. Далі потрібно прибрати у корови те, що на наступний рік стане найкращим добривом для грядки. Прибрав, вивіз за сарай. Взяв відерце, налив трохи води… пішов до корови… промив дійки… вилив воду… видоїв. Вийшов із сараю з повним відром молока. Заніс до хати… процідив у бутлі. Пішов до криниці з двома відрами, набравши їх, приніс корові… випила… Прокинувся о п’ятій, нині восьма, можна й самому поснідати.
Пообідді і ввечері так, як і вранці, так і в неділю, так і на свято, бо ж худоба щодня хоче їсти, щодня відчуває поклик природи, як і кожна жива істота на землі. Цим шляхом іде кожен літр молока, що потрапляє на прилавок, за яким стоїть сила і праця мужніх дбайливих рук, незалежно від того, чи вони ніжні жіночі, чи сильні чоловічі. Ті руки зараз вимочують і здавлюють вперемішку із брудом плоди своєї чистої праці. Спантеличені, збентежені очі невгамовно озираються, та вони не знають, що я щойно прочитала в них давно записану Кимось історію. З-під сумки все більше і більше розливалася біла калюжа, прибирати яку чоловік просто не встигав, зате обурення пасажирів і водія встигали долітати до розгубленого чоловіка.
“Убірайте бігом, вмісті з сумкою, скока можна!..” ‒ пробурмотів водій і зупинив автобус. Чоловік, притримуючи в собі біль мовчання, зробив, як наказав водій ‒ виніс сумку з розбитими, і, можливо, кількома цілими бутлями. Поставив серед степу, на узбіччі… Зайшов у автобус, знову спіймавши на собі погляди трьох десятків невдоволених пасажирів. Присів на своєму місці й схилив голову до вікна. Як раптом, пролунала мелодія дзвінка. Чоловік дістав з кишені чорно-білу «Нокію» й неквапливо відповів на дзвінок. Вислухав абонента по той бік лінії, потім тихо додав наступні слова:
‒ Заміси тісто на хліб, я сьогодні не зможу його купити, ‒ пауза, абонент на іншому боці слухавки, певно, щось запитав, після чого чоловік додав: ‒ доню, я приїду наступним рейсом і все тобі поясню… Все нормально… ‒ й розірвав зв’язок. А в моїй свідомості сяйнув спогад з далекого дитинства. Ще малою, бувало, візьму відерце та й піду до корови, доки мамка не бачить. Сиджу-сиджу під коровою, та все-таки хоч грамів триста та “витягну” молока в те велике, дванадцятилітрове відерце. Ото була нагорода й досягнення!!! Сама, без сторонньої допомоги аж триста грамів молока видоїла… Принесла, показала матері, а та як почала сварити, ніби я не до корови ходила, а до крокодила, який і справді може з’їсти. А ще згадала, як стояли з мамою на базарі, а потім, продавши все молоко, мама мені купувала цукерки… Раніше, продавши кілька літрів молока, й цукерок можна було купити, а тепер… Хіба що хліба та, може, на цукор трохи лишиться…
Нечемно якось було так уважно дивитися на незнайомого чоловіка, проте так хотілося йому подякувати за повернення до спомину дитинства… Однак моя зупинка була першою. Я вийшла з автобуса й подумала про ті ріки молока, які для когось можуть бути цукерками, а для когось ‒ хлібом…
Шевченко Аліна
Фото з мережі