Заборона на любов

ЗАБОРОНА НА ЛЮБОВ

Планета Земля. 3020 рік нашої ери.

Коли світ змінився, настав мир, лад, технологічний прогрес пішов вгору, а роботи стали основною робочою силою, постала інша загроза. Люди. Їх любов, почуття, емоції. Вони не вміють коритися, виконувати команди як машини, служити. А їх оте кохання зробило їх надзвичайно небезпечними і як ніколи сильними. А вони, раби, мають бути слабкими. І цю загрозу вирішили усунути.
Одного дня, як і завжди пішов дощ. Власне, він останнім часом дуже рідко йшов з неба, тож двічі на тиждень влаштовували такий собі штучний "полив". Але цього разу дощ був отруйного зеленого кольору. Краплі падали на перехожих і просочувались в шкіру. Через декілька днів почали знаходити тіла. Все більше й більше. Всі хто тоді просто потрапив під дощ стали носіями вірусу, знаряддям для вбивства. Люди не знали, що їх життя поділиться на до та після, вони як зазвичай обіймали своїх рідних, тиснули руки своїм знайомим… Всі кого вони торкалися, помирали. А носіїв вірусу ловили на вулицях і закривали в ізоляторах. Жодних ліків. Жодної надії на порятунок. Поцілунки, обійми, дотики, все це стало забороненим плодом.
Силою замкнені в своїх квартирах з можливістю вийти на вулицю лише раз на тиждень, позбавлені всього, люди змінилися. В них прокинулось їх давнє єство, щось від дикого, тваринного. Кожен в цей тримав ножа за пазухою.
Ще гірше було те, що металеві очі тепер стежили за людьми постійно, кожну хвилину, а залізні руки ладні були схопити кожного непокірного. Багато хто зрозумів, чому кілька років тому всіх громадян штампували. У кожного на зап'ястку був чіп, за яким можна було відстежити геолокацію та кожен рух, навіть неправильний. Струму за порушення правил не хочете? Ще, чомусь, після чіпування люди почали діяти всупереч своїм бажанням, ніби хтось ними керував. Так і було. Думали задля безпеки, а виявилося для послуху. Люди це лише маріонетки, а це сталеві міста – ціла мережа червоних ниточок, які тримає і за які смикає одна владна рука. Але що як люди розірвуть ці ниточки? Коли за ними починають стежити, вони ще зціплюють до скреготу зуби і коряться, а от коли у людей забирають любов…

***

Це було одне зі сталевих міст з залізними руками. У ньому володарювало те, від чого можна було забути як дихати і холонула кров і в шаленстві рвати все на шмаття – Страх. Найчастіший гість. Страх що ти брудний, небезпечний, не маючий право на існування. Страх носія.
Мері більше не могла дивитися на ту бісову голограму, яка монотонним голосом повідомляла про все нові жертви таємничої хвороби. Її колишнє життя обгорілими уламками лежало на долівці, повністю знищене. Тільки й роби те, що втупляйся в ті новини в яких все повторюють: «ні з ким не контактуйте і не покидайте свого помешкання».
Але хіба можна було, коли її серце роз’їдала розлука з коханим!? Так мало тривало їх щастя, лише нещодавно вони знайшли одне одного, а вже мали розлучитися на довгі місяці. Мері могла бачити лише копію, голограму, але це не могло замінити їй його, живого, в міліметрі від неї. Не чути його серцебиття, прихиливши в обіймах голову до грудей, не відчувати тепло рук. В неї ніби забрали частинку її . Не могла жити, їсти, спати, дихати коли їх було розділено. Серце дівчини боліло нестерпним, ниючим, зубним болем.

Але згодом, закохані знайшли вихід. Недалеко від міста була сліпа зона лісу, де чіпи припиняли працювати і ніхто не міг їх відстежити. Там вони і зустрічалися. Це місце раніше називали Чорнобилем. Після вибуху реактора багато років цей район був мертвим. Але з новими технологіями радіаційний фон вдалося зменшити в рази. Деякі ділянки стали придатними для життя, так постало і їх місто. Та певні райони так і залишилися дикими. І лише відлюдники тікали туди від вічного переслідування металевих очей.

Ранкове сонце пробудило Мері від сну, вона потягнулася і встала. Дівчина вперше за тиждень усміхнулася, сьогодні вона знову побачить Його. Середа – єдиний день коли можна було вийти на вулицю. А отже буде менше підозр і складніше буде простежити її, коли стільки людей розгулює містом. Вдяглася, як зазвичай, щоб нічого не привертало уваги – сіра форма, яку носили всі мешканці цього міста, руде волосся зав'язане в гулю - яскравий колір, це як лакмусовий папірець, сіра кепка насунута на ясно зелені очі.
Перш ніж вийти, мала пройти тест на наявність вірусу. Помістила руку у отвір, замружилась, зціпила зуби. Голка увігналася у її вену, з горла вирвався крик. Почекала кілька секунд. Розплющила очі. Видихнула. На екрані зелене світло – вона чиста. Але найважче було попереду – пройти непоміченою. Дівчина вийшла надвір, кілька секунд просто хапала ротом повітря намагаючись надихатись, потім рушила. Йшла з середньою швидкістю, рухи врівноважені, ні з ким не розмовляла, не наближалася до людей, не робила різких рухів, в той час як серце шалено гепало десь у п'ятах. Вона забувала як дихати, змушувала себе робити повільний вдих-видих.
« Будь ласка, хоч би дійти, хоч би вийшло побачити його» – думала Мері.

Бо ж металеві очі ніколи не стуляли своїх повік, утнеш щось не те – залишиться лиш крик.

Здавалося, що люди довкола втратили себе. З кожним роком їх індивідуальність стирали все більше, але коли людство охопив вбивчий вірус, вона майже зникла. Уникнути кари загребущих залізних рук можна було лише не виділяючись, не привертаючи увагу, не протестуючи. Сірі роботи, сірі люди, сіре місто.
Без своїх близьких вони позбулися чи не всіх емоцій. Залишилися лише дві: страх і ненависть. І коли ненависть вже не могла стояти комом в горлі, людям ставало байдуже на страх, текли тоді вогненні ріки, лунали постріли, і місто оберталося в хаос, поки залізні руки не забирали абсолютно кожного з вулиць.

Мері продовжувала йти. Кожен крок наближав її до Алекса, і вона не знала, яка емоція переважає в її душі, страх чи бурхлива радість. Сонце гріло її своїм теплом. Дівчина періодично підіймала голову вгору до ясно-блакитного неба. Люди тепер рідко дивилися на нього. Раніше ж вони постійно зверталися до небес з благаннями та молитвами, але це було за часів вірувань в Творця. Зараз Бога для людей не існувало. Але Мері чомусь любила дивитися на нього, вона таки вірила в існування вищих сил, це мабуть від тих захопливих бабусиних оповідок на ніч, які та сама чула ще від своєї бабці.
Через сорок хвилин вона нарешті увійшла до дикого лісу. Поглянула на своє зап'ястя і посміхнулася – бісів датчик вирубився. Ще через кілька хвилини вона прийшла на їх місце. Її серце завмерло в болісно-солодкому очікуванні. Але минуло вже десять хвилин, а Алекса досі не було. Її нерви були натягнуті як струни, які ось-ось обірвуться. Ходила туди-сюди не знаходячи собі місця.
«Невже він заразився? А може його помітили й схопили? Ні, ні, ні, будь ласка, з'явись, любий, тільки з'явись!» – думала вона.

Нарешті почулися кроки, і вона побачила високого, чорнявого юнака. Радість охопила її, першим бажанням було кинутися до нього, але довелося себе зупинити.
– Алексе!! Чого так довго? Все добре? Ти ж не інфікувався?!

– Пробач люба, довелося трохи заплутати слід. Ні, я чистий.

– То чого ж ми тоді чекаємо? – з осяйливою усмішкою відповіла вона і кинулася до нього.

Він підняв і закружляв її в обіймах. Вони поринули в таку жадану, солодку ніжність, Мері цілувала кожен міліметр його обличчя. Юнак, занурившись у лоскітне, густе волосся дівчини тримав її в своїх обіймах так ніби це був найдорожчий скарб. Власне так і було. Все що їм було потрібно це бути разом. Вони задихалися від любові, дихали один одним і не могли ніяк надихатися. Потім ще довго говорили обійнявшись, раділи як діти, ніжно торкалися одне одного, і це було абсолютно природньо.

– Ну все, час прощатися, – прошепотів він їй на вухо і розійняв їх обійми.

Час - річ жорстока, він пролітає так швидко коли ти поруч з тим кого кохаєш. Пара не могла бути в сліпій зоні більше ніж дві години, їх би точно почали шукати і викрили.

– Ні, я не хочу, не можу, давай побудемо тут ще трохи!

– І я не хочу, але ти ж розумієш, залишатися тут довше небезпечно.

– Ще одну хвильку – попрохала вона і припала до його грудей, зросивши сорочку сльозами.

– Ш-ш-ш, заспокойся. Ми витримаємо це, ми будемо разом, я тобі обіцяю. – промовив Алекс, гладячи її по голові.

– Я кохаю тебе, більше за життя – сказала Мері нарешті відсторонившись.

– І я тебе кохаю – відповів парубок і поцілував її.

Мері обійняла його, замруживши до болю очі і відпустила. Вийшовши з лісу пара досі йшла разом, але вже на відстані двох метрів, одягнувши маску байдужості і лише іноді мигцем поглядаючи один на одного. Зберігайте–дистанцію–зберігайте–дистанцію – повторювали залізні роти.
Дівчина на хвильку заплющувала очі і подумки уявляла ніби вони все ж поряд, тримаються за руки. Але потім їх шляхи розійшлися.

Мері без перешкод дісталася дому. А далі знову ізоляція від всього світу, біль і розлука. І так до середи. А там як завжди той самий одяг, голка у вені, і зелене світло показника.

Сьогодні в місті було неспокійно. Так іноді бувало, коли людям уривався терпець. Дівчина намагалася триматись осторонь, поки це було можливо. Вона здригнулася всім тілом, коли почула постріли.
Серед вулиці чоловік середнього віку почав свою криваву розправу, націливши пістолет на якусь жінку. Вона була носієм. Люди проходили повз. Їх це не турбувало, а деякі взагалі вважали що так їй і треба, цій наволочі. І Мері могла пройти непомітно, але чомусь не стала. Вона не могла залишатися байдужою, не втрутитись, дати людині померти. Її бунтарська кров просто не дозволяла цього зробити. Дівчина загородила жінку собою.

– Суко, ти що надумала, ану геть з дороги!

– Я не зрушу більше ні на крок. Ви розумієте, що хочете вбити невинну людину?

– Невинну?! Не сміши мене! Вона заразна! Через неї ми всі помремо! Геть!

– Але ж вона невинна в тому, що стала носієм! І не становить загрози, якщо ви ПРОСТО ТРИМАТИМЕТЕСЬ ПОДАЛІ! Ця жінка така ж людина як і ви, вона не хоче вам зла. І не заслуговує смерті. Її ніхто не заслуговує. Киньте пістолет!

– Не кину! Не заважай бо й сама отримаєш!

– Ви дійсно хочете стати вбивцею? А чи розумієте ви що не зможете з цим жити, спати ночами? Ви ж не злочинець! Якщо не хочете опустити зброю для неї, опустіть для себе.

– Ні! Хто ти така, щоб вказувати мені як жити?! – волав чоловік.

– Будь ласка. Опустіть. Бісів. Пістолет! – прошипіла Мері – скоро тут буде охорона і нас всіх буде покарано. Хочете цього?

І ці слова нарешті подіяли, бо вони пробудили емоцію на противагу ненависті – страх за своє життя. Вилаявшись, чоловік заховав зброю і пішов.

Мері ж з чистим серцем рушила далі на місце зустрічі з Алексом. Коли вже вийшла з міста, тоді з'явилося моторошне почуття, ніби за нею хтось іде. Щось в середині її похололо. Згодом вона зрозуміла що воно вірне. Почувся скрегіт металу. Тоді дівчина зірвалася на біг. Серце гупало в п'ятах, важко було дихати. Ось-ось і сліпа зона. Але добігти до неї їй не судилося, одна залізна рука обхопила її за стан, інша вчепилася за волосся.
– Ні! Ні! Не треба! Відпустіть! – волала вона ніби до живої людини, намагаючись вирватися. Яка дурненька.
Вона пручалася до останнього, розбивала руки в кров об метал, кликала Алекса, все марно...

***

Мері прокинулася у себе вдома з страшним болем в руках, голові та й по всьому тілу лише на ранок понеділка. Розбита і змучена в середині вона на певний час впала у стан коматозу. Тепер за нею стежили і зустрічі з Алексом були під загрозою. Але вона все ж вирішила ризикнути.

Коли вона, як зазвичай, збиралася на побачення, раптом в одну мить для неї все померкло. Дівчина зблідла і сповзла на підлогу прихилившись до стіни. Покажчик результату був червоним. Вона тепер носій. Інфікована. Небезпечна. Вигнанець. Все світло надії, яке було в ній – згасло. Залишилися лиш біль і розпач. Дивно, але у неї не було сліз. Жодних. Мабуть вони вже просто вичерпалися. Натомість настало повне оніміння, шок. Вона лежала на підлозі відчуваючи лише їдку порожнечу.

Згодом Мері піднялася, привела себе трохи до ладу, і вийшла з дому. Йшла повільно, нічого не помічаючи. Розуміла, що її можуть схопити кожної секунди, але вже боялась, їй було байдуже що зроблять з нею. Вона лише повторювала про себе «Я не зможу його навіть торкнутися, не зможу навіть торкнутися». Дівчина вийшла зі стану оніміння лише коли побачила Алекса серед лісу.

– Здрастуй! Як же я скучив! – промовив він усміхнувшись і рушив до неї.
Вона зробила два кроки назад.

– Що таке? Ти ніби не рада мене бачити?

– Не наближайся до мене, будь ласка – з притиском відповіла Мері і відвела від нього очі.

– Щ-що? Ч-чому? Я ж не носій!

– Ти ні. А от я... Я зробила сьогодні тест. Він позитивний. – сказала вона і зробила ще один крок назад.

– Ні! Ти не можеш бути носієм! Ти не потрапляла під той бісів токсичний дощ і не контактувала з носієм. Це помилка!

– Алексе, тест гарантує стовідсотковий результат. Це правда. Ти повинен знати, що я завжди буду любити тебе, завжди. Але разом ми бути не можемо. Я не хочу тобі нашкодити. Не шукай мене і прощавай – втомлено відповіла Мері проковтнувши ком в горлі і пішла геть.

Кожен крок вартував їй титанічних зусиль і роздирав серце. Але Алекс так просто не міг її полишити, він побіг. Коли хлопець спробував вхопити її за руку вона різко зупинилася.

– Не чіпай мене! Невже ти не розумієш?! – зірвалася на крик дівчина, гарячі сльози нарешті бризнули з її очей – я НЕ-БЕЗ-ПЕ-ЧНА! Я можу тебе вбити! Ти це розумієш?! І я ніколи себе за це не пробачу, краще вже самій померти! Ти все моє життя і я зроблю ВСЕ аби ти був у безпеці, навіть якщо нам доведеться попрощатися назавжди!

– Мері, я все розумію. Але й мені не потрібне життя без тебе. Я прошу тебе лише заспокоїтись і трохи почекати. Візьми будь ласка в моєму наплічнику ще один тест на вірус.

– Навіщо?

– Хочу дещо перевірити. Просто зроби це. – попрохав Алекс

Результат її шокував. Зелений. Вона не інфікована.

– Щ-що? Як це може бути?

Алекс посміхнувся і нарешті обійняв її.

– Все просто. Результат того тесту не справжній. Система дізналася про наші зустрічі. Тому підробила його. І лише тут, в сліпій зоні де нас не можуть дістати, він показав правильний висновок. Ти не думала, що людей інфікували спеціально, щоб розлучити їх з близькими?

– Це якийсь сон, я не можу повірити! Невже нас весь час просто смикали за червоні ниточки? Що, ж нам робити? Я не хочу повертатися в той світ де нас розлучать і підкорять! Ми ж не ляльки-маріонетки! У нас є серце! З нами не можуть так чинити! – говорила Мері в розпачі дивлячись в його карі очі, ніби лише вони не давали їй збожеволіти.

– Вихід є. Ми можемо втекти, сьогодні ж. Житимемо спершу в лісі а потім, можливо, у нас вийде перетнути кордон. Я знайшов одного відлюдника, він може допомогти. Ти готова тікати зі мною?

– Я ладна на все, лиш би ми були разом і на свободі – відповіла дівчина, обхопивши його обличчя своїми долонями.

– Чудово. Але спочатку потрібно вирізати чіп, щоб нас не могли відстежити. Дай свою руку, буде боляче.

Мері відчула гострий біль в зап'ястку, але розуміла, що він же й дарував їй свободу. Значно більшим випробуванням було вирізати їй чіп у Алекса. Потім вони перев’язали один одному порізи.
– Ти молодчинка, я захоплююся тим, яка ти в мене сильна – сказав хлопець і поцілував її у чоло. А тепер нам потрібно повернутися додому і взяти всі необхідні речі та їжу. Чіп вирізано то ж пройти не поміченою буде значно легше. Чекатиму на тебе через півтори години.

– До зустрічі – відповіла Мері і вийшла з лісу.

***

Захід сонця. Хлопець і дівчина стоять тримаючись за руки. Позаду них жорстоке і сталеве місто маріонеток, яке намагалося забрати у них найдорожче. Там дійсно панує вірус, але йому не зрівнятися з вірусом тиранії. Але залізні руки більше не схоплять їх за горло. Попереду у них вільні простори дикого лісу. І що б їх не чекало там, найголовніше те, що вони разом, що не стали на коліна, не дали відібрати їх найбільшу силу – кохання.

Тютюн Вікторія