Горбата кицька
Сіється правда сувора -
коли ти зриваєш гнів...
Він цілував тебе вчора,
я тебе завжди любив.
(“Укрмова” Дмитро Лазуткін)
Я знову роблю глибокий вдих, пропускаю повітря через ніздрі та підпалюю цигарку. Моє життя це бутафорія, декорація, підробка; воно сухе та позбавлене барв. Нічого не зміниться, якщо мене просто не стане одного дня. Деякі близькі згадають про мене тихим словом та і все на цьому. Гіркий дим неприємно огортає мою ротову порожнину, та я, звиклий до цього смаку, замість випустити — ковтаю його. Не маю бажання повертатись до оселі, де нині мешкаю — там все гнітюче, все таке чуже. Недопалок кидаю у смітник, але пункту призначення він не досягає, вдарившись об краєчок сміттєвого баку, він падає просто на землю. Плювати! Я розвернувся й швидким кроком рушив геть.
Я звичайна людина! Маю свої бажання, права, обов’язки. Колись мав мету, що називав сенсом життя, але зараз статус “звичайний” понижує мене в спільноті людей, де кожен по-своєму особливий. Я ж звичайний.
- Молодий чоловіче, зачекайте, будь ласка! - ніжний жіночий голос, що вочевидь звертався до мене, вирвав мене з простору вільних та паскудних думок. - Я все розумію, але нахабніти не треба. Недопалок, будь ласка, підберіть та викиньте куди слід.
Вона промовляла рішуче, її очі сяяли праведним гнівом, здавалося, що сам Господь-Бог промовляв її вустами. Я замилувався її красою: довге чорне волосся з багряним відтінком розвивалось при легенькому подиху вітру, вона стояла у бордовому пальто — така висока, струнка, погляд мала суворий. Наступного я не очікував: вона підняла мій “бичок” так ніжно двома пальчиками, що мені на секунду аж закортіло стати тим недопалком, підійшла до мене та простягнула руку з моїм “гріхом”.
- Я цілився в смітник, просто недопалок вдарився та відлетів — я почав виправдовуватись як наляканий шмаркач.
О, то це так все відбувається? То це і є воно, таке прославлене та оспіване майже усіма митцями кохання з першого погляду? Окей, будьмо відвертими — мені вже тридцять сім років за які я ні разу не мав стосунків, то ж подальшого плану дій я ніяк не міг вигадати. Вона бурила мене своїм поглядом доки я не взяв недопалок з її руки, яка виявилась такою ніжною та теплою, що я трохи затримав свою руку в її руці.
- Ви знаєте, а я, до речі, письменник...
- Це не виправдовує того, що ви свиня — обірвала вона мене.
- Мене звати Ярослав
- То це у вас такий спосіб знайомства, засмічення довкілля?
Вона така гарна! Очі її наповнені життя та сил, шкіра буяє молодістю, волосся гладеньке та блискуче мовби найдорожчий шовк.
- Знаєте, не маю такої звички, просто так вийшло. Випадково!
Вона поглянула на мене оцінюючим поглядом знизу догори, якась тінь презирства майнула в її погляді, але я не йнявся і вже ж намагався втягнути її в розмову:
- Я щиро шкодую за свій вчинок і готовий вибачитись перед вами за філіжанкою кави. Мене, до речі, звати Ярослав...
- Я почула — обірвала вона мене грубо, але водночас з певним викликом у голосі.
- То як ваше ім’я? - не вгамовувався я
Вона зневажливо пхикнула, розвернулась і почала віддалятись від мене.
Ідіот, звичайно, і-ді-от! Вона мала років двадцять на вигляд, прекрасна, молода дівчина нізащо не зверне уваги на вже немолодого з першим залисинами чоловіка. Навіщо їй ти, якщо вона може підкорити будь-кого? І коли вона почне обирати, то ти опинишся далеко не на початку цього “списку”.
Я б не назвав себе рішучою людиною чи таким, що готовий різко змінювати себе та своє життя, я консерватор, але вона змогла пробудити в мені щось, що давно і тихо спало ще з часів моєї юності. Ось так, вона навіть і не підозрювала, що вже кардинально змінила моє життя. Усі ці роки, всі ці праці та безсонні ночі — все це було для неї.
Коли я отямився від роздумів, її вже й слід простив. Не очікуючи від самого себе, я взявся розпитувати перехожих чи не бачили вони дівчину неземної краси з шовковистим волоссям у бордовому пальто. Дехто посміювався з мене, хтось співчутливо кивав головою, але ніхто не зміг наблизити мене до неї. Ось був цей вогник надії і тепер він поступово згасав. Зрозумівши усю марноту цієї біганини, я вгамувався і попрямував додому. Дорогою я думав, як я виглядав зі сторони, й не дивно, що перехожі мене сахались, я, напевне, мав вигляд пришелепкуватого.
Вже вдома я знову відчув гнітючий натиск тієї атмосфери, яка панувала в моїй домівці. САМОТНІСТЬ! Я запалив цигарку: паперова скрутка задимілась, маленька іскорка пробігала вздовж сигарети, а я вдихав, вдихав, вдихав...
Мене осяяла думка, така маленька істина, що завжди була поруч зі мною, але я як сліпець не міг розгледіти цього. Вона була моїм призначенням, я все життя кохав її, ця зустріч не була випадковою. Так, так! Я вже бачив її раніше: уві сні, у минулих життях — там ми завжди ж були разом, але в цьому житті нас щось роз’єднало і ось доля нас знову зводить. Але як мені її знайти? Як звати її, тепер у цьому житті?
Я впевнений, що знаю її ім’я, бо ж вона є частиною мене, протягом вже багатьох століть: у минулому житті вона чекала мене з війни, тоді вона була русою і жили ми на Закарпатті, але я так і не повернувся (я потрапив до концтабору, де доктор Зло ставив на мені досліди); у позаминулому житті я також втратив її, мешкали ми на Луганщині і мене як кулака заслали до Сибіру, а її змучив голод (ми були дуже молодими і навіть не пізнали тоді життя). Так, ми завжди були разом і завжди втрачали одне одного. Але не сьогодні, не в цьому житті! Мене заповнили яскраві картинки з минулого. Що це: фантазії чи спогади?
Я знаю, я відчуваю! Ця домівка порожня без неї. Оселя чекає на неї аби вона заповнила весь простір своїм теплом, своїм єством. Я знаю як її звати! Колись вона була Маруся, а ще раніше Стефанія, до цього Олеся, а зараз... . Я пам’ятаю. Вона...
Я знаю як її знайти! Я напишу оповідання, мій знайомий з газети надрукує його і вона обов’язково прочитає і все зрозуміє; вона згадає наші минулі життя, згадає наше кохання, вона обов’язково повернеться до мене.
Я, натхнений коханням, цілу ніч просидів над ноутбуком і зміг написати чудове оповідання. Я навіть кинув палити, вона не любить цього, я пам’ятаю. Бачиш, люба, я все пам’ятаю! Ми мріяли про дітей, але тоді не склалося — все “потім”, да “потім”, а ти так хотіла...
Останні штрихи і оповідання готове, я надсилаю його своєму другові з газети і він обіцяє посприяти. Насправді, я вже давно не писав, особливо прозу. Кохана, ти повернула мене до життя! Цей дім чекає на тебе. Ми нарешті будемо разом! Я обіцяю тобі купу діточок про яких ти завжди мріяла.
Моє життя було бутафорією, декорацією, було не повноцінним і я зрозумів чому. На годиннику одинадцята ранку, я страшенно запізнювався. Я накинув на себе сорочку (вже років десять непрасовану), вкинув до рота позавчорашній пельмень і вибіг на вулицю.
Мій ланос оливкового кольору стояв прямо під під’їздом (вчора вдалося припаркуватись раніше надокучливого сусіда з цітроеном; більшого задоволення мені доставив його вираз обличчя: такий багряно-сірий з зеленими плямами гніву). Салон мого авто трохи пропах бензином (дідько, знову доведеться їхати на СТО), але це ні на секунду не засмутило мене.
Прибувши до пункту призначення, я припаркував свою автівку і мав ще трохи вільного часу аби зайти до найближчої кав’ярні. Я вже смачно поснідав, коли отримав повідомлення від товариша з газети, в ньому він повідомляв, що моє оповідання ухвалили і завтрішня газета вийде друком разом з моїм творінням. Я був надзвичайно потішений. Завтра! Завтра вона прочитає і все зрозуміє, я чекатиму на неї там, в парку, де в цьому житті нас знову звела доля.
Я саме збирався йти, як мою увагу привернув звук — це був рев могутнього двигуна, через секунду я помітив автівку з таким витривалим “серцем”. Це був Мустанг Форд вороного кольору, справжній жеребчик. Я мріяв про таке авто, але бідному українському письменнику така розкіш не по кишені. Мій засіб пересування був нажитий непосильною працею і я неймовірно пишався цим, але погляд на вороному “коні” я затримав на довго, мене цікавив власник (завжди любив розглядати людей, вгадувати їхні долі). Ось Мустанг припаркувався і з водійського дверцяти вийшов високий чорнявий молодик, він був міцної статури, але не був дебелим як стереотипний качок-орангутанг, очевидним було, що чоловік був при грошах: дорогий годинник з позолоченим ремінцем, останній Айфон у руці та ключі від мною такого омріяного Форд Мустангу. Молодик зайшов у кав’ярню, де я вже завершував трапезу, підійшов до офіціантки, щось уточнив і повернувся до авто.
Я відчував як бридка, липуча заздрість проймала мене і відвів погляд від машини. Я втішував себе майбутньою зустріччю з коханою, згадував її вуста, волосся, прекрасні очі. Маруся, Стефанія, Олеся, а нині...
- Настя! Вихаді, я спрасіл, здєсь єсть тірамісу — власник Мустанга безтактно перервав хід моїх думок, але водночас так вдало доповнив їх.
Настя! Я відчував, що зараз її звати Настя. Настя, Настуся, світло очей моїх.
Молодик відчинив пасажирські дверцята своєї автівки, подав руку свої супутниці і ніжно-ніжно притис її до себе, коли та вийшла з машини.
Від побаченого мене пройняло струмом. Настусю! Кохана моя, що ж це робиться? Не вірю очам своїм! Не хочу, ні! Як же так?
Так, це справді була вона! Сьогодні було тепліше і вона була в чорній шкіряній куртці, на ногах мала гарні та зручні кросівки, що ніби спеціально під її ніжку були зшиті. Я тільки зараз помітив каблучку на її пальці.
Він взяв її під руку і вони зайшли в кав’ярню, сіли за столиком неподалік від мене і молодик щось замовляв. Я не міг відвести погляду від неї. Як же так, кохана? Ти не дочекалася мене! Ми ж не одне життя з тобою разом.
Сіра хмара розпачу та самотності знову нависла наді мною і я ніби розбухлий хліб розплився на кріслі за столом. Я спостерігав за ними: вона посміхалась і їла тістечко, а він (такий ненависний він) наминав за дві щоки уху з червоної риби. Бандюган! Злодій! Що ти в ньому знайшла, моя голубко?
Я знову втратив той вогник надії, але ще досі був повен рішучості. Я піднявся з-за столу і підійшов до неї:
- Як ти могла? Я кохав тебе все життя і не одне! Ти чекала мене з війни, але... але я не міг повернутись, мене замучили кляті німці. Кохано, голубко, як? Навіщо він тобі? - потік слів вирвався з мене і я заплакав. - Я не можу без тебе, домівка порожня, моє життя без тебе не має сенсу.
Тільки тут по-трохи усі почали приходити до тями і першим був її чоловік:
- Слушай, мужик, ти што-то пєрєпутал, ето моя жєна. Я, канєшна, сачувствую тєбе, но ти пугаєш мою женщіну
- Тьфу! - сплюнув я. - Москальський диявол, замовчи! Ти відібрав моє призначення, вона Богом дана мені.
- Мужик, атайді по-харошему
- Сєрьожа, припини! - її голос озвався, на жаль, не до мене, але для мене джерельною водою в пустелі, він розливався моїми вухами і доходив до серця. - Що ви хотіли, чоловіче?
Від несподіванки я пошатнувся, вона не впізнала мене. Кохана...
- Я... Я Ярослав!
- Мужик, ти реально хочєш познакомітса с маєй жєной прі мнє? - Сєрьожа починав закипати, я це помітив, хоча й досі він сприймав мене за клоуна чи безумця.
- Ми кохаємо одне одного, ти просто не можеш згадати. Колись ти була Марусею і чекала мене з війни, ми ще тоді жили на Закарпатті, пам’ятаєш?
Її погляд добив мене, вона дивилась на мене співчутливо і здивовано, очевидно, вона сприймала мене так само як і її Сєрьожа. Але я не вгамовувався, я намагався достукатись до неї:
- Ти зрадила мене, кохана! Стільки життів разом...
- Настьон, пойдьом отсюдова, а то етот мужик явно нариваєтса
Вона мовчала, дивилась. І в очах я бачив лише співчуття.
- Настусю...
Я намагався достукатись до неї і тут вона порушила мовчанку:
- Ярославе, ви тішите себе марними сподіваннями, ви, скоріш за все, обізнались або розігруєте мене. Я з Сергієм разом зі школи і раніше вас ніколи не бачила.
- А... а недопалок? Вчора у парку!
- Ах, так це ви? А, пам’ятаю, письменник, що за суміcництвом свиня. Мені шкода вас, ви, напевно, якийсь душевнохворий, але якщо ви будете мене переслідувати, то матимете проблеми.
- Але, Настусю...
Вона підвелася, взяла ключі від авто, подякувала офіціантці і пішла до машини.
- Слушай, мужик, ето моя женщіна! Я добівался ейо много лєт і безумно люблю. Не пугай ейо. Ухаді! - Сергій поклав мені свою тяжку лапу на плече, розрахувався з офіціанткою і пішов.
Рев мотору і Настя, вона ж Маруся, вона ж Стефанія, вона ж Олеся поїхала ген-ген за небокрай, а точніше за сусідній провулок. А я стояв і плакав, гірко-гірко плакав як хлопча. Ти дала мені надію, але потім вирвала серце. Правий був Лазуткін:
Щастя літає низько
і всім вистачає небес.
Пристрасть – хвостата кицька,
ніжність – голодний пес.
Я знайду тебе, кохана...
Автор: Mag_no_Lia