Чортівник
У селі Чортівник, на призьбі у старої ворожки Килини сиділи засмучені молодята Степан та Одарка Федорчуки. Вони не знали що їм робити далі з тією новиною, котру вони щойно дізнались від відьмачки. Страшно було навіть подумати, а ще страшніше – уявити: сім днів… «Лишилось сім днів» - ці три слова примушували битись у шаленому, майже божевільному темпі три нещасні серця: Степанове, Одарчине та те, маленьке, стукіт якого було ледь-ледь чутно у животі майбутньої матусі…А може воно було й не одне... Та чи судилося знати молодим, кого вони вродять на цей світ? А чи вродять взагалі?..
Село, якому літ та літ, не дарма носило таку бісівську назву «Чортівник». Ще старі люди казали, що чорт частенько за ходжає до них, та добряче чудить. То якийсь рік, ще як толокою од Дніпра на гору люди переселялись , всі свині на фермі подохли, а за день до того, фермер самого нечистого бачив. Тринадцять років тому в трьох дворах качки потонули, а в переддень до хазяйнів той же ж волохатий у вікна заглядав. А от тільки три роки минуло, як у баби в хаті три онуки згоріли, і теж таки того лукавого стара вгледіла, на призьбі сидів, хвоста розчісував. І всі ті лиха на одне село траплялись. Та траплялись тільки тоді, як люди дідька бачили.
Ось і Одарка з Степаном зростали в тому триклятому селі, і чували за ті лиха змалку. А обоє сиротами були, обох сусідка Килинчина вигляділа. Багато спільного мали парубок з дівчиною. Котрий не знав, то сказав би, що вони брат і сестра. Тільки й того що Степан без батька вродився, а матір втопилась, як хлопцеві було три місяці. Одарчиних батьків сосною вбило. Батько намагався матір витягнути, та сосна дебела, обох прибила, разом і поховали. Одарці ще й року не було… Ось так, вкупі і виросли молодята. Завтра вже й їхнє весілля, а от день, другий та й дитятко на світ прийде…
Степан чорнявий, високий, статний, з зеленими, мов весняні пагінці очима, роботящий парубок, і в хазяйстві і на фермі, й оковитої не п’є, і мухи не образить. Та й Одарка красуня: щічки рум’яненькі, волосся колоскове, очі -небеса блакитні, вуста – проліски тендітні, і все при ній. Без діла не сидить, шиє і вишиває, і всілякі «handmade» виробляє, тим то і заробляє, а готує як…Та і на подвір’ї і в господі, і в хаті – скрізь у неї порядок, скрізь усе пороблено, скрізь чистенько. Словом, добре молоді живуть. І все б нічого, якби не та новина: «лишилось сім днів». Ну як судилося стільки, то вже нічого не вдієш. А завтра весілля. І з тією думкою пішли молодята додому. Наче і зажуреність минала потроху. Ось вже й садок їх. Ферма. Подвір’я. Ось вже й хата.
А коло хати дівчат зібралось, мало не пів села і всі до молодої гомонять, всі щось радять. Хто де що на тих форумах весільних в інтернеті вичитав, а хто що й сам бачив на весіллях інших подружок. Все розказують. Ось вже діло й до дівич-вечора дійшло, вже й короваїв напекли, і візницю весільну вбрали, і пісень поспівали. Час на яхту їхати і там прощатись із вільним дівочим життям, незаміжньої. Та й Степан з друзями по завершенню підготовки до завтрашньої події, рушили в нічний клуб. Весело провели вечір, та трохи й ніч, молодята у своїх компаніях, натанцювались досхочу. А на ранок почали збирались до рацсу. З кімнати нареченої вже вийшли візажист та перукар, а дружка саме зав’язувала плаття нареченій. Степан вже теж був зібраний. Опісля рацсу молодята з гостями поїхали святкувати у ресторан «Колиба», де й продовжили святкування. Відгуляли весілля Степан та Одарка на славу.
Удень чоловік та дружина, отямившись від веселощів, знову згадали слова баби Килини. Але від сьогодні лишилося їм обом жити тільки п’ять днів. Посумували трохи та й подумали: будь як буде, а краще провести ці останні дні з радістю. А за два дні по тому, на третій, Одарка народила близняток, хлопчика та дівчинку. Наступного дня її з маленькими виписали з пологового будинку, Степан забрав їх додому. І щастю сімейства Федорчуків не було меж. Немовлята не вередували, і батьків маленькими ручками обіймали, і посміхалися. І такі вони хорошенькі були, немов два сонечка. Вже подружжя і думати забуло про пророцтво баби Килини.
Увечері, коли малеча вже поснула, Одарка сиділа коло вікна, накинувши на плечі плед, хоч була вже й весна, травень місяць, та вечори були ще прохолодними, і читала книжечку. Аж раптом почулися їй дивні звуки в сараї, а за хвилину у вікні Одарка побачила, подібну до кабанячої, морду яка єхидно так усміхалась, і за кілька секунд, немовби розчинилась у повітрі. Вона закричала: «Хто то було? Що то було? Невже лукавий?» - подумала дівчина. «Та ні, маячня якась. То, напевно, здалося. І привидиться ж таке…» - заспокоювала себе Одарка. У хату зайшов Степан. «Люба,ти кричала? Що трапилось?» - запитав він. «Та…та то пусте. То мені здалося», - мовила дівчина: «здалося, що біс у вікні показався». «Та ну його! Таке ото ввижається… Лягай вже спати, то ти напевно втомилась», - сказав хлопець, а собі подумав: «а може і не здалося! Бо і я його в сараї бачив!». Одарка поцілувала діточок, поцілувала чоловіка і заснула.
У вікні знову показався нечистий. Він демонстративно розчісував хвоста та дивився на Степана не відводячи погляд. Лукавий посміхався, а завершивши свою справу поманив хлопця пальцем до себе і той пішов. Чорт вів Федорчука до лазні. Степан ніяк не міг зрозуміти, що куций від нього хоче. Біс щось бурмотів собі під носа, тоді почав танцювати, а потім і вити. Степану швидко набрид той чортячий концерт і він пішов до хати. Лукавий ще двічі показувався хлопцеві у вікно, то кривлячи гримаси, то танцюючи, то махаючи хвостом, але він не звертав на те уваги. За кілька хвилин чорт щез, а Степан ліг спати у ліжко до своєї жінки.
Настав теплий, сонячний ранок. Вже треті півні заспівали, проміння сліпило хату, зазираючи у вікна, а подружжя так і не прокинулось. Баба Килина перша зайшла в хату, доторкнулась до холодних тіл Степана та Одарки і в ту ж мить зрозуміла, що вони заснули на віки вічні. Ворожка забрала немовлят з колиски. Два сонечка дивились на неї блакитними очками та посміхалися. Вони ще не знали що зватимуться сиротами. Килина не довго думаючи назвала малят Степаном та Одаркою і забрала на виховання до себе. А подружжя Федорчуків того ж таки дня поховали.
Ви запитаєте від чого померли молоді? То все чортові ігри. А Степан та Одарка – просто випадкові жертви села Чортівник. А звідки про то знала Килина? Бо була вона ворожка? Та ні, не ворожка, Килина то і є сам біс. А нащо Федорчуків на смерть залякав? Бо і собі хотів маленьких діточок, нащадків, та тільки бісові не можна сім’ї мати, Люцифер забороняє. А чортові-Килині так хотілося просто любити.
Dobro_Vi