Цвинтар душі людської

Ліфт без освітлення нагадує домовину: замкнутий простір без проблисків світла, обмежена кількість повітря, рух, що в будь-який момент може припинитись і залишити тебе самотнього доживати свої години десь між поверхами.
Наскільки страшно було печерним людям до винайдення вогню? Суцільна темрява, морок, пітьма...
Виходячи з під‘їзду, я помітив, що ніч вже остаточно дожерла залишки дню. Тепер вона була готова пожирати душі людей: сьогодні станеться вбивство, крадіжка й згвалтування, а в усьому винна ця ненаситна пані Ніч.

Човгаючи своїми як ніколи важкими ногами, я допер до найближчого магазину і, пірнувши у натовп людей, молив залишитись непоміченим продавчинею. Яскраві цінники з надписом “акція” відразу впали мені у вічі. Це те що треба!Акція — це добре, свята людина той, хто вигадав знижки та усілякі дисконтні картки з їхніми постійними акціями та бонусами. Я зараз на “мілині” (треба вміти визнавати свої прогріхи), тож можу дозволити собі небагато. Я беру “Мівіну” зі смаком сиру та бекону, “Живчик” без газу та печиво “33 корови”. Мдааа... Звичайно, не королівська вечеря, але ж і я не принц Уельський. Я підходжу до каси, продавчиня мені майже щиро всміхається, запитує про пакет та картку магазину, називає суму в 27 гривень і 5 копійок, я дістаю з кишені півсотні та простягую жінці. Забравши решту, я чимчикую надвір, сідаю на найближчу лавку, дістаю та відкриваю “Живчик”. Повз мене проходить чоловік, я заглядаю в його обличчя і щось там шукаю, що, і сам не знаю. Він рухається швидко, поспішає додому й, очевидно, не воліє залишатись довго на вулиці. В його погляді я помітив страх, але не звичайний, не можу це описати, щось схоже зі страхом невідомого й тваринною люттю. На мить очі чоловіка здалися мені абсолютно чорними і тоді я згадав усі серіали та фільми про одержимість демонами, надприродні сили, боротьбу Бога з Дияволом, які я бачив за все своє життя. Це наштовхнуло мене на роздуми. Що такого в людській душі? Навіщо вона потрібна таким могутнім істотам? Душа навіть найжалюгіднішої людини у Всесвіті все одно важлива як для Бога, так і для Диявола. Чому? В чому криється могутність?

Знатно змерзши (на вулиці вже добрий мінус, зима тихенько підкрадається до Києва), я підвівся і попрямував додому. А де мій дім? Я повертаюсь в оселю, яку винаймаю у милої бабусі всього за три тисячі гривень на місяць (при середній ціні приблизно чотири тисячі на місяць лише за кімнату! я за три винаймаю всю квартиру), де відчуваю себе королем у чужому королівстві. Пам’ятаю як познайомився з Ларисою Степанівною, власницею квартири, її історія життя мене зачепила за “живе”, як то кажуть. Ми розговорились, я їй сподобався і вона зробила мені величезну знижку на проживання, хоча й сама не жила в розкошах. Я з задоволенням платив би більше, але не маю з чого. Колись Лариса Степанівна була успішною жінкою, мала заможного чоловіка, двох чудових синів та  вдосталь нерухомості, але, як завжди воно буває, її спокусив зелений змій. Хм... Цікаво, можливо, Єву також спокусив саме зелений змій й тому їх витурили з Едему, як Ларису Степанівну з її райського життя? Господиня мого “чужого” королівства стала прикладатися до чарки, не помічаючи як чоловік вже заглядає на інших жінок через постійні скандали вдома, діти потребували уваги, яку Лариса Степанівна вже не могла (або ж не бажала) їм давати, а далі як по сценарію драматичних фільмів — розлучення з чоловіком, суперечки з дітьми, позбавлення батьківських прав на молодшого сина, друзі-алкоголіки, звільнення з роботи, кредити, борги, побої і алкоголь. Ось так її  витурили з власного Едему, чи-то пак вона сама його знищила. З нею залишився молодший син Максим, який терпів друзів-алкоголіків, бійки, сварки та все в такому дусі, він до останнього був з матір’ю, якій було на нього плювати, навіть позбавлення батьківських прав та хвороби сина не змусили Ларису Степанівну покінчити з алкоголем. Вона в прямому сенсі пропила все, що мала, навіть своїх синів. Вона має онуку від старшого сина, якій вже сім років, але Лариса Степанівна жодного разу не бачила її! Я був шокований. Мені шкода цю жінки й одночасно я засуджую її. Кожен коваль власної долі.

Повернувшись до “чужого” королівства, я заліз на трон, себто ліжко,увімкнув на фон телевізор і поринув у свою свідомість. Хтось назве це медитацією, хтось самокопанням або ж внутрішнім діалогом. Мене зацікавила тема, яку я сам зачепив і тепер хотів все обдумати. Ось Лариса Степанівна, точніше її душа, вона як, теж важлива? Здається, іноді дивишся новини і думу гадаєш “Як він міг таке скоїти? 100 ножових поранень!! Це ж як треба ненавидіти, скільки треба бити! 100! Ця цифра просто неймовірна! А де ж совість? Де той голос Божий всередині кожного з нас? Як тепер виглядає його душа? Чи потрібна така душа Богові і навіщо?” Очевидно, щось штовхає людину на такі вчинки, скоріш за все Диявол. Такі діяння псують душу людську або ж і навіть знищують її, але навіщо це? Навіщо такі душі? І чи існує людина без душі? Ну ось може людина народитись без душі чи вже після певних подій у житті людська душа просто помирає?І виходить, що тіло стає тоді цвинтарем душі, або ж людина перетворюється на зомбі. Навіщо людині Душа? На ці запитання Біблія, очевидно, не дасть відповіді.

Я повертаюсь до реальності, прямую на кухню, де запарюю собі “Мівіну” і мій живіт аж відгукується болючим спазмом, говорячи “Ярославе, досить! Скоро в тебе відкриється виразка з таким харчуванням. Досить мене мучати!” А що я йому відповім, “вибач, в країні складна ситуація, я тимчасово без роботи і, взагалі, дякуй,  що маємо хоч якусь їжу”?

Нещодавно я познайомився з чудовою дівчиною Іриною, вона дуже мені сподобалась, я запросив її в кіно і вона погодилась. Не знаю, чи можна назвати те відчуття “щастям”, коли вона була поруч і так щиро сміялась, що десь всередині мене її сміх розливався теплом, яке змогло б розтопити весь континент Антарктиди. Ми гарно провели час, не зважаючи на мою фінансову скруту, я зміг трохи підзаробити грошенят і ні в чому не відмовляти ні їй, ні собі в кінотеатрі: я купив великий сирний попкорн, три пляшки “Pepsi”, пачку мармеладних цукерок та шоколадний батончик (ми завжди прагнемо придбати в дорослому віці собі те, в  чому нам відмовляли в дитинстві). Вечір був чудовим. На прощання я замовив їй таксі, обійняв її і хотів був поцілувати (ну принаймні в щічку), але вона легенько відштовхнула мене, застрибнула в машину і кинула мені таке крижане “Бувай”, що я ще довго стояв примерзлими ногами на одному місці. Прийшовши додому, я помітив нове повідомлення у Фейсбуці, воно було від Ірини. Вона написала: “Ярославе, вибач мені! Ми, напевне, неправильно зрозуміли одне одного. В мене є хлопець і нових стосунків я не шукаю, я вважала, що ми можемо бути друзями, адже ти добра, відкрита людина, але, схоже, дала тобі хибні сподівання. Не знаю як краще вчинити. Якщо ти бачиш в мені об’єкт обожнювання, то нам краще припинити наше спілкування, але для дружби я завжди в твоєму розпорядженні” і дурнуватий смайл в кінці. Дідько! Це було найвеличніше розчарування в житті, я витратив 200 гривень їй на таксі і ще 250 в кінотеатрі! Краще б купив собі нормальної їжі. Я не був засмучений через її відмову, я взагалі нічого не відчував. Чи можна з цього зробити висновок, що моя душа помирає? Чи, можливо, вже померла, а я й не відчув?

Я знову поринув у внутрішній діалог. Цікаво дізнатись, якщо укласти угоду з Дияволом, то чи розповість він правду про людські душі? Я сидів, заплющивши очі на ліжку і довго обдумував цінність людської душі. Повернувся до реальності я вже тоді, коли електронний годинник на поличці показав без п’яти хвилин третю годину ночі. Як символічно! Я дістав свій старенький, але все ще доволі живучий смартфон і заліз до всесвітньої павутини. Маю признатись, що мене не покидало постійне відчуття того, що за мною невпинно хтось наглядає. Я відчував погляд, зосереджений на мені, такий, що сироти на моїй спині періодично пробігали в перемішку з холодним потом, який просяк вже всю мою сорочку. Це змусило мене підвестись, оглянути квартиру і завішати усі фіранки на вікнах, але мерзенне відчуття не зникло. Можливо, це Диявол прочитав мої думки й тепер стежить за мною аби я не дізнався чогось такого, про що людині, улюбленій іграшці Господній, знати не потрібно? Чи може насправді бути так, що Господь та Диявол не вороги, а діють спільно? І лише людство живе собі з думкою, що Homo Sapiens є вершиною харчового ланцюга, вигадало ворожбу між батьком з сином, які в той час просто сміються з дурних приматів-людей. Я часто стикався в різній літературі з такими протилежними виразами як “людина — раб Божий” та “людина — дитя Боже”. То ж хто ми? Навіщо Він створив нас: аби ми служили Йому (для самовдоволення власного его) чи для любові (аби ми любили Його і продовжували Його справу, справу Творця)?

Я відірвав погляд від смартфона, коли в мої двері постукали. На годиннику було 03:15 ночі. Кому і якого біса треба від мене? Я сидів непорушно і вагався, в фільмах жахів все так і відбувається : зараз я встану, підійду до дверей, погляну у вічко і там нікого не буде, а далі почується ще один стук у двері, але у вічку й досі нікого не буде видно, потім я почую кроки десь в кімнаті, обернусь і попрямую назад, там я нічого не знайду і тільки мені варто буде обернутись знову як якийсь витвір пекла вб’є мою тілесну оболонку й забере найцінніше — душу. Але ж я не давав своєї згоди. І, взагалі, навіщо питати згоди? Що заважає демону мене просто вбити й забрати такий ласий шматочок? Чому так важлива добра воля?

Стук у двері повторився, в мене похололо всередині.

Такий банальний, дурнуватий, але страшний сценарій. Так, Ярославе, заспокойся, кому ти потрібен? Максимум сусідові, можливо, щось трапилось і тепер він шукає якої-небудь допомоги. Але чому тоді так тихо? Чому він не звернеться до нього по імені й не скаже, що це сусід?

Ще один стук.

Я й досі сиджу на ліжку непорушно, намагаюсь аби від мене не походило жодного звуку, нехай, хто б там не був, вирішить, що нікого вдома немає і піде своєю дорогою.

Стук.

Стук.

Стук.

Він знає, що я тут... Та ні, це якась маячня. Досить себе залякувати.

Стук.

А він настирний.

А може це Лариса Степанівна? Можливо, щось сталося. Тоді чому вона знову ж таки не покличе мене не ім‘я, та й час пізній. А може це маніяк?
Стук
Ні, я буду просто тут сидіти і все. Колись йому набридне і він піде, я не буду відкривати. Я маю повне законне право тут знаходитись, я плачу за це житло, сусідам не заважаю, я звичайний громадянин, який просто хоче жити своїм життям.
Стук
Може викликати поліцію? І що я скажу? Алло, поліція, мені тридцять два роки, я один вдома, хтось стукає в двері квартири, мені страшно?
Стук
Ні, вони відразу засміють мене всім відділком.
Стук
Я просто...
Стук
... буду сидіти непорушно й тихо. Нікого вдома немає
Стук
Настирне падло! Я оглянувся кімнатою: вікна були завішані фіранками, телевізор був вимкнений — ніщо не могло видати моє місцезнаходження. Телефон! Я перевів його у беззвучний режим. Все, тут нікого немає! Квартира порожня, дідька лисого він здогадається, що я тут. Стукіт ніби припинився, скоріш за все, йому й справді набридло. Чому «йому»? Чому я вирішив, що то був хтось обов‘язково чоловічої статі, а не жіночої? Можливо, тому, що я судив не  про стать, а за родом і був той рід середній. Не «він», а «воно» стукало в двері. «Воно» ще й досі стояло там і чекало. Таааак... Я відчув це нутром. Це не людина. Воно чекає, що я дам слабину й видам себе звуком чи порухом.

Ніби тиша, але ще не можна рухатись, це може бути пастка. Така гнітюча тиша... В голові майнула думка “Ти сам його покликав! Він прийшов аби дати відповіді на твої запитання”, але вона була не моя. Відразу згадалася мелодія така страшненька, відома ще з дитинства: тілі-тілі-бом, тілі-тілі-бом... Позаду мене майнуло світло, серце моментально скочило в п’ятки — тілі-тілі-бом — але відразу після світла промайнув і звук: це була автівка, а світло, очевидно, було від її фар. Чомусь згадалась Лариса Степанівна, фантазія малювала в голові дивні картини: ось сидить Лариса Степанівна в своїй квартирі за гарним дубовим столом така гарна, успішна, а поряд чоловік і діти, аж ось щось повзе підлогою до її ніг. Змій! Схожий на вужа, але ні, він зелений. Я дивлюсь на це, немов звіддаля і навіть намагаюсь кричати. Ось зміюка вчепилась в ногу Лариси Степанівни, але не кусає, а обвивається навколо неї. Жінка просто на очах починає марніти, посмішка зникає не тільки з її обличчя, а з обличчя її дітей, сварка з чоловіком, старший син пішов, молодший закриває вуха руками. Змій сильніше стискає ногу Лариси Степанівни й піднімається вище: в наступну мить чоловіка вже немає поруч, повсюди бруд, запах алкоголю й цигарок, Максим сидить в кутку й кличе матір, яка просто спить, йому страшно. Боже, досить! Гад сильніше обвиває ногу Лариси Степанівни, він піднявся вже значно вище, майже дістався грудей. Жінка геть погано виглядає: вона осунулась, лице постійно синє від алкоголю та побоїв, волосся втратило колір, тепер це просто солома, зуби почали гнити, обличчя покрилось виразками схожими на лишай. Я намагаюсь кричати: “Що ж це таке, Ларисо Степанівно, скиньте цю падлюку! Ось же вона, ось! Подивіться, що вона натворила!” Я розумію, що цей гад пожирає душу колись гарної та успішної жінки, він паразит. Тепер я помічаю як змій значно виріс, погладшав, став важчим, а хватка його — сильнішою. Лише син, лише Максим ще вірить в неї. Боже, та він же ще зовсім дитина, йому хоч тринадцять є? Боже, за що? Чому ти допустив таке? Чому ти змусив його страждати? Він сидить геть один замкнений в кімнаті і грає в комп’ютер, тільки так він рятується.

- Ти витримаєш, хлопче, я знаю! В тебе буде сім’я, ти будеш щасливий! Ти не один! - з моїх вуст зривається крик і я заливаюсь слізьми. Хлопець обертається, ніби почув мій вигук, його очі повні сліз, але він не плаче на відміну від мене. Я вже зовсім не розумію, що відбувається — це марення чи я втрапив у минуле?

- Максиме, ти не знаєш мене й це не важливо, борись, хлопче, чуєш? Ти будеш щасливим! - я кричу йому, що є сили, але хлопець, здається, не чує мене. Раптом до його кімнати вривається мати і те, що я побачив вжахнуло мене як ніколи раніше — змій тепер сидів на грудях у Лариси Степанівни і розмірами був з хлопця. Гад бачив мене, він дивився мені просто у вічі і очі його, що раніше були жовтими, набули червоного відтінку.

Жінка кидається на сина зі звинуваченнями, лупцює його, але в його очах немає страху, він не боїться ні її, ні побоїв, ні навіть змія. В його очах немає болю, там співчуття. Він співчуває матері!

Я раптово розплющив очі, ніби виринувши з нестерпного кошмару, який нарешті закінчився. Оглянувши кімнату, я зрозумів, що й досі один у квартирі і це не могло не радувати, отже, те створіння так і не змогло проникнути до оселі. Але... що це було? Марення, видіння? Щось змінилося. В кімнаті? Та ні, наче все як і було. Напевно, так сон просто вплинув на мене і я, піднявшись з ліжка та потягнувшись, пішов на кухню та увімкнув світло. І тут я зрозумів, що змінилось. Я не боюсь! Я й досі відчуваю чужака за дверима і знаю, що він відчуває мене, але я не боюся. Хлопчик! Максим! Зараз він вже не хлопчик, а гарний юнак. Він виріс, нині йому двадцять один рік, має дружину і живуть вони окремо.

- Сподіваюсь, ти щасливий! - промовляю я в порожню кухню.

Я дістаю з свою “Мівіну”, заварюю чай і втуплююсь у вікно. Я вже встиг звільнити вікно від пут фіранок і тепер мав змогу споглядати як сонячне проміння несе за собою новий день. В мене виникло бажання зустрітись з Максимом, просто так, потеревенити, випити чаю або кави й гомоніти, гомоніти, гомоніти...

Ніч... Пані Ніч. Вона відходить у свої покої, допоки знову, ведена голодом та спрагою не повернеться на нашу грішну землю за новими людськими душами. Душі...

О, Господи, дай мені сил! Я дістав смартфон з кишені, зайшов в інтернет й відкрив стрічку новин. Я шукаю щось про пограбування, вбивство або згвалтування. Я так сподівався, що такій елегантній, але ненажерливій пані Ночі не вдалося бодай сьогодні поласувати людськими долями.

І знову з моєї пам’яті виринули уривки з мого кошмару, вони як в’єтнамські флешбеки почали муштрувати мою бідну голову. Я бачив змія, він був більше хлопчини. Його червоні очі. Так, вони були вже повністю червоні.

Я не можу зрозуміти хто й навіщо мені це показує. Це давноминулі події, так, жахливі, але вже минулі. Чому саме я? Чи пов’язано це якось з моїми запитаннями без відповіді?

Сонце вже остаточно вилізло з-за горизонту, воно повільно сунулось у напрямку свого почесного місця на небосхилі. Він посяде там і знову буде білий день і сміх дітей.

Сам не знаючи нащо, я взяв телефон і набрав Ларису Степанівну, я не знав, що скажу їй о такій ранній порі, навіщо телефоную і, взагалі, якого біса мені треба. Гудки, гудки, гудки... Ну звичайно, літня жіночка ще спить, а якийсь дурбецало вирішив перервати її відпочинок, сам не відаючи нащо. Гудки, гудки... аж раптом гудки перервались і почувалось важке дихання

- Алло, Ларисо Степанівно, вибачте, будь ласка, що так рано...

Стук

Що? Якого біса?

Стук...

-Ларисо Степанівно!

Стук

-Ви мене чуєте? Ларисо Степанівно, відгукніться!

Я відчував дихання. Вона слухає, але чомусь не відповідає. І тут у слухавці пролунав голос:

- А як тобі відповість цвинтар людської душі? Там же все мертве!

- Що?

Стук...

Андрій Гамалій