Білі троянди
Білі троянди
Сьогодні 68-й день народження Тетяни Інгурівни. Жінки з рідкісним по-батькові та просто люблячої бабусі для своїх дітей і онуків.
Вона має ранковий ритуал, про який знає лиш її тінь та скрипучі вхідні двері.
Кожного року, в один й той самий зимовий день, вона забирає з килимка, що по той бій квартири, букет білих троянд. Як завжди, він огрядно загорнутий у прозорий целофан з рожевою стрічечкою знизу.
Тетяна Інгурівна щаслива йде ставити їх у прозору, із зеленим відтінком, скляну вазу. Губи розтікаються у по-дівочому задоволеній усмішці - таємний незнайомець вкотре довів свою прихильність прекрасній дамі.
Літня жінка ще раз обходить влаштовану на гостьовому столі експозицію, та, вдосталь намилувавшись красою квітів, рушає порпатись у хатніх справах, адже гості з години на годину мають заполонити простір маленької хрущьовки.
Немає таємниці незбагненної за цю. Не те, щоб Тетяна Інгурівна вдавалась до слідчих чи наймала детектива, але самостійно відшукати організатора щорічного сюрпризу їй не вдавалось вже понад тридцять років.
Чоловік помер від туберкульозу саме в той час, як Тетяна Інгурівна народила другу дитину. Важко прийшлося: допомагали родичі, друзі, знайомі. Передавали соління, ношений дитячий одяг, з якого попередні власники вже повиростали. Держава платила копійки, тож доводилось тягнути металевий клунок занехаяного здоров’я й голодування з собою на роботу. Про квіти дарма що було думати.
Недарма кажуть, що немає найціннішого скарбу за дітей. Тетяна Інгурівна знаходила відраду у побутових клопотах: забрати дітей з садочка, відвести на секційні заняття з плавання, купити морозиво на останні кишенькові гроші. «Не пристало приділяти втомі більшої уваги, аніж дітям» - , думалось жінці.
Про особисте життя годі було й говорити. Хтось зробив комплімента у продовольчому – на щоках червона фарба, а в очах осуд; колега запропонував сходити на гуляння робочого колективу – у дітей незготований перекус у школу, та й хто забере меншого з секції?
Одні шлагбауми й червоне світло спіткало охочих привернути до себе увагу Тетяни Інгурівни. Однак, дивним чином, у свій 37-й день народження, ранкова зимова тиша збудилась агресивним дзвінком у двері.
З переляку Тетяна Інгурівна навіть пательню схопила, побоюючись мародерів чи вандалів (хто там псує радянське майно?).
Але на неї чекали беззахисні білі троянди, загорнуті у прозорий целофан, який укупі тримала міцно намотана на стеблі рожева стрічка.
«Чи то мене так Федір з молокоживлюючого привітав?», - думалось Тетяні Інгурівні.
Проте ні Федір, ні Мишко, ні Василь не були організаторами такого романтичного сюрпризу. Ба, навіть більше, усі вони так глибоко образились на Тетяну Інгурівну, що навмисно не вітали її з днем народження.
Так, у житті жінки з’явилась таємниця, до якої не було підказок чи функції «допомога друга».
Спогади з минулого розвіялись усе таким самим неприємним, гучним дзвінком у двері – уся велика родина мала об’єднатись в єдине ціле за маленьким дерев’яним столом, застеленим різноманітними салатами, гарячими стравами, м’ясом й соліннями.
Тетяна Інгурівна більше за все любила цю частину святкування. Її старенька квартира наповнювалась дитячим сміхом, ніби перетворюючись на телепорт у минуле. А люди говорять, що їх ще не винайшли. Ще й як!
На декілька годин нашої оповіді Тетяна Інгурівна перетворилась на «Ба». Вона догоджала своїм онукам як тільки могла, а вони, як горобчики, забігали за смаковою здобиччю й тікали до іншої кімнати. Дорослі діти підходили з повагою, промовляючи слова побажання.
Проте свято має єдиний недолік: воно несиметричне у своїй природі. Його довго чекаєш, та воно швидко проходить; до нього старанно готуєшся; та це швидко зникає; воно дарує радість, а по закінченню – сум прощання.
Тетяна Інгурівна довго не могла відпустити онуків з теплих обіймів, та занадто жвава поведінка втомила запальні дитячі серця. Діти подякували матері за гостинний прийом та пообіцяли найближчим часом завітати знов.
У маленькій грущьовці знов зосталась тільки Тетяна Інгурівна й білі троянди.
Від кого вони?
Напевно, що цій літній пані ніколи не стане відомим ім’я письменника, котрий, тридцять років назад, побачив прекрасну пані неподалік спортивного комплексу й змалював її образ в однойменному романі. Вона відмовила йому так само, як й іншим чоловікам, однак її образ назавжди залишився з ним на папері. У знак подяки він щороку надсилає білі троянди. Можливо, колись поруч букету лежатиме його римірник, але це навряд чи – другої відмови серце не витримає…
Биструшкіна Анастасія