Цей тропічний ліс був таким, як і тисячі існуючих лісів. Тут жило багато різних тварин, росли дерева, квіти, пурхали різнокольорові комахи — словом, все, як має бути. Ні, це не було ідилічним місцем, адже, як відомо, скрізь виживає сильніший, але мешканці не знали, що таке ота безглузда, надмірна жорстокість.

І от, одного дня невідомо звідки з’явилася зграя Диких Бабуїнів. І життя в лісі перетворилось на пекло. Кожного ранку вони каламутили воду в річці, лазили по деревах у пошуках пташиних гнізд, ламали гілки для розваги і своїм ревом полохали всі джунглі.

Бабуїни були дуже жорстокими і впертими. Інакше вони не могли. Вожак був найбільшим, мав найдовші ікла, міг кричати найголосніше і носив на голові ірокез, розфарбований яскравою фарою. Ті, хто не хотів робити, як він, були приречені на вигнання. І помирали. Адже жити могли тільки в стаді. Буквально за декілька днів зграя мавп на чолі з вожаком порушила усталений порядок. Навіть Ягуар, одвічний господар цього лісу і той, хто міг би з ними справитись, прихиляв вуха і тікав, тільки десь замаячить яскравий ірокез Вожака. Їх було багато. І саме це було силою Бабуїнів. А ще мали вони одну відмінність від усього живого: ні у Вожака, ні у інших самців, ні у самок, ні у жодного з дитинчат не було серця. Вони ніколи не посміхались і нічого не відчували.

Найулюбленішою розвагою бабуїнів було гойдатися на ліанах. Це були дивовижної краси рослини: суцвіття запашних різнокольорових квітів довгими китицями спадали аж до самої землі, гублячи початок десь аж у небесах, а міцні стебла гірляндами з’єднували два кінці маленької галявини. Зграя приходила туди кожного дня, і в своїх іграх нищила красу ліан, залишаючи після себе зламані рослини і купи зів’ялих квітів на землі. Але, повертаючись щоранку, дикі бабуїни не переставали дивуватися — галявина кожного разу сяяла первозданною красою.

Один звір все ж виділявся. Це був зовні непримітний Бабуїн: його шерсть була тьмяною, ікла зовсім невеликими, голосно кричати він не вмів, ірокез на голові мав коротенький, і взагалі був худорлявим і непоказним. Але звір мав секрет. Він одночасно соромився його і пишався ним. Він беріг цей секрет, як зіницю ока, хоча від факту самого його існування підкошувалися коліна і пересихало в горлі від страху. У цього Бабуїна було Серце.

Він ніколи не розумів, навіщо зграя нищить і руйнує все навколо себе. А головне — чому йому це не подобається. Цей звір завжди відчував легенький стукіт у себе під ребрами, і чомусь саме там боліло, коли він бачив, як Вожак розорює пташині гнізда чи пригоршнями зриває пахучі квіти, кидає їх на землю і топче ногами. Одного разу, коли вся зграя спала, збившись у купку, щоб було тепліше, Бабуїн прокинувся. Йому наснився поганий сон, і щось всередині калатало, як піймана пташка, вириваючись з грудей. Щоб заспокоїтись, Бабуїн міцніше притиснувся до інших мавп. Йому просто хотілось почути тихе і розмірене биття, яке бувало у нього під ребрами в хвилини спокою. Але на нього чекала тільки холодна, порожня тиша.

З того часу Бабуїн вирішив бути, як всі. Він заховав своє серце в дуплі старого дерева і вирішив більше ніколи до нього не повертатися. Та от пройшов день, а потім ще один. Все було ніби, як зазвичай, але чогось бракувало. Світ навколо ніби втратив кольори. І тоді звір крадькома, серед ночі, щоб ніхто не бачив, пробрався до своєї схованки. Коли серце знову затріпотіло на своєму місці, життя для Бабуїна знову стало в радість.

Щоночі цей бабуїн ходить до дерева, щоб знову з’єднатися зі своїм серцем. І щоночі він творить дивні речі: у пригоршнях носить воду з річки і поливає понівечені його стадом ліани. Квіти ростуть і оживають просто на очах. І на обличчі бабуїна з’являється не звіриний оскал, а ніжна усмішка. А потім, як тільки небо торкають помаранчеві промені несміливого вранішнього сонця, Бабуїн стрімголов мчить до старого дерева, щоб розлучитися зі своїм серцем на день. Та усмішка не покидає його губ. Хай сьогодні стадо знову прийде нівечити галявину, але на короткий момент вона все ж стала такою, як була. А дурні мавпи хай думають, що це диво…

Діана Підбуртна

Лайма часто дивилася на небо. Вона любила спостерігати за повітряними кулями. Здавалося, що це великі горді птахи несуть когось на своїх крилах, показуючи пасажирам казкові краєвиди. Лайма хотіла хоча б раз у житті відчути це незбагненне почуття польоту, хоча б раз побути на борту незалежного птаха, який летить у невідомому напрямку - все далі й далі від цих звичних місць. Можливо, їй не вистачало нових вражень, а, може, свободи чи... кохання. Скільки б не зустрічала Лайма в житті претендентів на місце в її юному серці, а всі вони виявлялися «не тими». Ніяк не складалася доля в молодої дівчини, якій тільки б і час любити, розважатися, насолоджуватися моментами! Чомусь не могла вона зустріти свого обраного - людину, з якою б пов’язала своє життя. Напевно, саме тому й приваблювали її небесні літаючі велетні. Лайма була вільною дівчиною, але так хотілося поділитися своєю свободою ще з кимось... з тим, хто б приголубив її крила й дозволив злетіти вище гір, підтримавши й зрозумівши. Самій було дуже страшно зробити цей крок, та й взагалі – зовсім нецікаво. Тримати когось за руку, роправивши крила, – ось її мрія, ось її покликання! Де ж сховався її сизий, коханий голуб?

Осінь була сповнена надзвичайної краси. У місті, де жила дівчина, наближалася його річниця. Дата була ювілейною, тому вирішили зробити феєричний запуск повітряних куль після святкових гулянь. Деякі закохані пари влаштовували весілля, а сім’ї з дітками ходили в парк культури, на ярмарок, де продавали різноманітні товари: статуетки, вироби з дерева, прикраси ручної роботи, вишиті сукні, сорочки, безліч інших приємних дрібничок. На вітринах магазинів розвішали гірлянди, на клумбах розпустилися осінні квіти, а в повітрі літав аромат тепла та любові. Місто оживало просто на очах, немовби метелик вилітав зі свого кокона. Лайма не дуже полюбляла весь цей гамір. Вона була прихильницею тихих, непорушних кав’ярень, спокійних вечорів у родинному колі, а ще... незбагненних польотів птахів і повітряних куль. Часом, вона сиділа на підвіконні, мрійливо вдивляючись у стрімкі піднімання величезних титанів до небесних сховищ. Дивно було мати будинок біля клубу повітряних куль «Аеролайф». Чомусь така її доля – спостерігати за польотами й ні разу не піднятися в небо. Боялася. Як та світла, ніжна голубка, чекала свою другу половинку. Справжнє, істинне, вірне кохання схоже на кохання птахів, а саме – голубів. Вона б звила своє гніздечко, виростивши діточок, приносячи в цей світ красу та любов, але… не зустріла ще другу половинку. Не настав той омріяний час…

Доля – хитра лисичка. Ніколи не знаєш, чого від неї очікувати: чи милих хутряних обіймів, чи підлого шипіння як самозахисту. Лайма не вірила в долю. Вона вважала, що людина сама обирає свій шлях, і що буде завтра – лише в наших руках. Але як же помилялася дівчина! Десь там, у високому й безмежному небі, її вірний супутник – янгол – вже поцілив у серце сміливого й відчайдушного красеня. Скоро, дуже скоро об’єднаються два серця, які зараз навіть не здогадуються, що чекає на них через деякий час…

Починалося свято. На річницю дня міста зібралася численна кількість людей. Народ сміявся, радів, галасував і розважався. Всі з нетерпінням очікували фантастичного старту повітряних куль, який мав відбутися ввечері, при яскравих вогнях і тихих ліхтарях, при мелодіях, які пробуджують у серці можливість літати…

Лайма неспішно зібралася, одягнула улюблену сукню й розпустила волосся. Ай, дійсно, що його вдома сидіти! «Піду, – думає, – та й пройдуся». Все навколо пахтіло осінніми запахами, атмосфера була насичена необмеженими почуттями й безкінечною радістю. Лайма підійшла до контейнера з солодкою ватою. Дівчина захотіла згадати смак дитинства, поринути в безцінні спогади. Заплатила кошти, обернулася… і побачила його очі. Він теж хотів купити солодкої вати, тільки білої – не буде ж юнак куштувати рожеві смачненькі хмаринки. Хлопець заговорив першим. Він сказав: «Ви теж любите відчувати казку на смак?» Дивно, але Лайма, дійсно, опинилася в раю. В той момент їй хотілося літати. Чомусь, вона так і сказала, ніжно всміхнувшись і зовсім не думаючи: «Казка – це політ. Птахи відчувають її все життя…» Зі словами «а ви вірите у вірність голубів?» новий знайомий взяв дівчину за руку й повів до скупчення людей і повітряних куль. Сьогодні збудеться її мрія – сьогодні вона полетить, відчує себе птахою… Лайма буде не одна, їй уже не страшно. Немов ті голуби, злетять закохані з першого погляду в небесну вись, і, можливо, побачать там янгола, який поєднав дві долі.

Любов не виникає нізвідки. Вона вже давно запрограмована долею, головне – не відректися від своїх щирих почуттів. І тільки тоді кожен зможе вільно злетіти на повітряній кулі до своїх неможливих, на перший погляд, мрій. Те, що колись нам здавалося незбагненним, сьогодні – сенс нашого життя. Лікуйте душу відчуттями. І вірте в красу, як повірила Лайма. Вона знайшла свій політ, розкрила широкі білі крила й тепер нікому не дасть їх спалити чи зламати. Повітря повільно розійшлося по всіх органах і судинах, а на міцний кошик присіли два голуби. Навпевно, вони також щойно зустрілися, зазирнули один одному у вічі й пообіцяли собі й небесам назавжди бути разом і залишитися вільними, як пориви вітру в обіймах повітряних куль.

Діана Хижняк 

Сьогодні шостий переїзд за місяць. Австрія. Понад усе обожнюю гастролювати саме у цю країну. Люди у ній емоційність одягають у сірий діловий костюм, і тільки на моїх концертах (так мені кажуть концепт-менеджери), вони повністю роздягаються.

Пообідні нас заселили у «Хілтон», і це мені подобалось. Сервіс не докучає різноманітними проханнями зафрендитись, журналісти не мають змоги потрапити у готель, а на столі, як завжди, стоїть три пляшки дорогого енергетику.

- Томас, за дві години буде check, а поки налаштовують техніку, - проговорив, навіть протараторив один з організаторів.

Назар Тополя, схожий на мініатюрний маятник з дідусевого антикварного мотлоху, плентався додому по своїй звичній траєкторії. На ньому був червоний шарф, вигляд якого натякав на батьківський несмак, трохи подерта від асфальту куртка та майже зсунута з голови шапка, що відкривала холодному листопадові молоді кучері, які ще більше закручувались від холоду.

У своєму маленькому імпровізованому календарі, який складався з кривих перпендикулярних ліній, що містили незграбні цифри у своїх вільних віконечках, Тополя, не гальмуючи, поставив традиційну позначку.

«Щоб ви усі здохли!», – з палкою образою пролунав хрипкий, ще ламаний голос юнака.

Повітря стало мокрим. Від великого дуба і до лісового болота усе було покрите дощем пару годин тому. Він відчував це, бачив краще ніж інші: вологі дерева хоч і стерли присутність на собі здобичі або ворогів, проте стали виразнішими; земля не зберегла жодного сліду, ні копит, ні лап, але був свій плюс - його слідів більше теж немає. Волохата сіра морда несміливо показалася з лігва і перш ніж зробити впевнені кроки у напрямку пошуку їжі як слід познайомилася з новим розпорядком у лісі. Усе було як завжди, як і три дощі тому. Цього разу, часу на потягання не було - поблизу роздався сильний мускусний запах. Олень.

18 грудня 1912 р.
Тиша. Саме та ситуація, коли вона не тисне на мізки, і одразу так спокійно робиться. Добре. Поодинокі сніжинки падають на промерзлу землю, створюючи невеликі купи білого. Та й не тільки на землі. Вони осипаються по верхівкам та голим гілкам гліцинії та сакури. Дивно так, коли сніг з пелюстками ніжними перемішується, бо тепло повинно бути, а сніг іде. Небо плаче, природа скорбить. У невеликому домашньому ставку повністю замерзла вода, і маленькі китайські червоні рибки завмерли холодним сном, ніколи більше вони не прокинуться. Символічно. Надворі мінусова температура, але, здається, нікому в приміщенні це не заважає. І не важливо, що в маленькій темній кімнаті, освіченій лише декількома свічками, градус не вище.