Дивна історія доктора Редбері або куди приводить помста і що з того виходить

1

Вулиці о цій порі, зазвичай були наповнені людським гамором, стуком коліс диліжансів по брукованих дорогах та іншими звуками, що якнайкраще передають настрій вечора перед вихідним днем. Квіткарки наперебій пропонували свій товар закоханим кавалерам, які неспішно вели під руку своїх пасій, булочники спішили продати залишки ранкової здоби, кебмени паркували свої кеби на узбіччях в очікуванні пасажирів. Людський потік неспішно плив однією великою силою, розгалужуючись хіба що біля дверей пабів чи входу в міський парк.

І лише одна людина не вписувалась в загальну ідилію. Чоловік з розкуйовдженою сивою бородою і майже безумним поглядом швидко рухався підтюпцем, повсякчас зриваючись на біг. Поли його старомодного жовтавого жилета розхристались, сюртук, так потрібний прохолодним травневим вечором, мабуть, або десь загубився на вулиці, або так і залишився висіти на вішалці в бюро патентів, звідки летів цей старий. Він вже безліч разів відтоптав зустрічним людям ноги, перекинув відро з квітами, ліктем вдарив у ніс якогось огрядного приземкуватого літнього, але, безсумнівно, поважного джентльмена (до тихої радості молоденької дружини, яка йшла з ним поряд), на ходу відфутболив мопсика, котрий намагався вчепитися за його штанину, за що отримав сумочкою по шиї від сварливої хазяйки цього мопсика… Та чоловік не звертав уваги. Не дивлячись на загальне невдоволення і всі незручності, які він, хай мимоволі, але доставив чесним громадянам, що вийшли прогулятися під останніми променями сонця, старий швидко рухався проти людської течії.

«Впіймати, схопити за руку, виволокти на вулицю і ославити на весь Лондон! — гнівно казав він сам до себе. — Ні, на весь світ! А потім гукнути констебля, і хай забирає його в буцегарню! Так-так, саме туди!». Раптом він різко зупинився. Примружив короткозорі очі, вдивляючись в табличку з номером будинку та назвою вулиці. Потім витягнув з нагрудної кишеньки пенсне і звірився з пом’ятим шматочком паперу, який весь час тримав в кулаці.

— Ніби тут… — промурмотів сам до себе. Потім старий підняв голову, окинув поглядом розкішний фасад будівлі і вигукнув: — Цей хлопчисько зовсім знахабнів! Квартира в елітному районі, знята коштом моїх безсонних ночей та нервів, витрачених на сварки з науковим комітетом і невдоволеними сусідами?! Зараз ти в мене отримаєш!

І він рішуче забарабанив кулаками в двері, не зважаючи на дверний молоточок і надпис «Стукати тричі. Будь ласка, не здіймайте галасу, тут працює вчений». 

Стукати довелося недовго. З дверей виглянуло здивоване личко молодої дівчини, одягненої в просту блакитну сукню, білий чепчик та фартушок.

— Де той пройдисвіт? — одразу накинувся на неї старий.

Служниця зніяковіла, побачивши розкуйовджену і явно неврівноважену персону на порозі.

— Вибачте, містере… Якщо Ви до містера Бартона, то він зараз зайнятий. Не приймає. Я можу віднести йому візитку, якщо Ви…

— До біса візитки! — в запалі вигукнув старий, розмахуючи руками і притупуючи ногами. — Негайно впустіть мене!

Він рвонув двері і, відтіснивши перелякану служницю, ввірвався в будинок.

Вітальня, до якої вели перші двері, що впали в очі нашому герою, вражала своєю розкішною обстановкою.

— Де той шахрай?! — гнівно блискаючи очима, звернувся старий до служниці, що бігла з ним і все примовляла: «Містере, прошу вас! Будь ласка, не бешкетуйте, містере!»

Дівчина перелякано замовкла.

— ДЕ?! — гримнув чоловік.

— В своєму кабінеті, — ледь чутно вмовила вона, та, побачивши скажений погляд старого, поспішно уточнила: — Нагору по сходах, треті двері зліва.

Перескакуючи через дві сходинки, старий помчав у вказаному напрямі. Дівчина, спостерігаючи за його кульбітами, подумки зазначила, що пора викликати поліцію, і цей чоловік, хоч на вигляд і розміняв шостий десяток, може бути дуже навіть небезпечним.

Старий тим часом дістався до потрібних дверей, ногою відкрив їх і вигукнув:

— Ага, попався, ниций дурисвіте!

Чоловік, до якого були звернені ці слова, повернувся на шум. Це був молодик, майже хлопець, гладко поголений, з акуратно прилизаним чорним волоссям. Його  зовнішність можна було б назвати доволі приємною, якби не хитрий вираз очей, і медова посмішка, що з’явилась, коли він побачив старого.

— Докторе Редбері, яка несподіванка! — покинувши  зав’язувати краватку на півдорозі, чоловік відвернувся від дзеркала і зробив крок назустріч. — Не скажу, що приємна, але несподіванка. Як ви знайшли мене?

— Я йшов на запах підлості й зради! — пафосно вигукнув старий і, підтюпцем наблизившись до Бартона, задер голову, аби бачити його очі. — Де вона?

— Хто, докторе Редбері? — дивлячись з висоти своїх шести футів на майже на півтори голови нижчого старого, з робленим здивуванням запитав молодий чоловік. — Я вас не розумію.

— Не прикидайся дурником! — доктор аж почервонів від злості. — Де ти її подів?

Не дожидаючись відповіді, старий кинувся  до непримітних дверей на протилежному кінці кімнати, шарпнув їх. Вони виявились не замкненими. З виглядом тріумфатора Редбері кинувся в суміжну кімнату.

— Докторе Редбері, це вже дебош! — вигукнув спантеличений Бартон і поспішив за ним.

— Це вже посягання на чуже майно! — вирвалося в нього, коли він ввійшов до кімнати.

На підлозі валялося біле простирадло. Старий, ніби не чув нічого. Він возився біля машини чудернацького вигляду, утиканої кнопками, лампами розжарювання й важелями, бурмочучи під ніс:

— От варвари! Корпус погнули! А цей важіль давно пора замінити... І гума вже розсихається… І ручку відламали! Варвари, не люди! Стегозаври! Мозок, не більший, ніж горошина!

З блискавичною швидкістю він підскочив до розетки і ввімкнув машину в мережу. Та почала утробно гудіти, лампочки ― мигтіти, маленький пропелер нагорі — крутитися.

 — Докторе Редбері, це вже не смішно! — Бартон підскочив до старого, який продовжував щось крутити і натискати, і почав відтягувати його від машини. — Я на Вас в суд подам!

— Це я на тебе в суд подам, злодюго! — старий, попри свою тендітну статуру, був доволі сильним і протистояв вдвічі молодшому за себе противнику з неабиякою рішучістю. — Ти вкрав мою ідею, моє дітище! Віроломний хлопчисько! За ті два тижні, поки я був на з’їзді Ради Академії Наук…

— Я не вкрав, а лише врятував гроші за цю ідею, які пішли б у фонд таким самим божевільним шкарбанам, як ви! — чоловік теж здаватися не збирався. Він обхопив старого поперек грудей і намагався відтягнути його від машини, та той впирався ногами в підлогу і чіплявся руками за все, за що можна було вчепитись.

— Рада Академії Наук не «шкарбани», а генії, до висот яких тобі, егоїстична почваро, навіть не піднятися! А ти підло користуєшся моїми набутками!

— Я не підло користуюсь, а лише взяв свою частку. За ті десять років, що був у Вас на побігеньках!

— Ти продав право використання патенту бізнесмену, держиморді!

— Зате машина не припадає пилом десь в підвалах вашої дурнуватої академії, в надії на грант! Та швидше вже манну небесну дочекаєшся, ніж той грант!

Їхню перепалку зупинив напористий стукіт в двері і голосне:

— Відчиніть! Поліція Лондона!

Чоловіки на хвильку завмерли.

Почулися швидкі кроки, скрип петель на дверях і тоненький писк служниці:

— О, панове, як добре, що ви прийшли! Там старий чоловік, сер!.. Він зчинив галас, накинувся на господаря…

Очі старого злорадно заблищали:

— Зараз поліція розбереться, хто з нас правий! — вигукнув він, як мавпочка хапаючись руками за машину.

— Взагалі то, поліцію викликала Джулі через те, що ви вдерлися до мого будинку! Відпустіть машину, і у нас буде шанс розійтися полюбовно!

Почувся важкий стукіт підбитих залізом підборів по дерев’яних сходах.

— Ти ще погрожувати мені будеш?!— вигукнув Редбері, щосили чіпляючись за те, до чого міг дотягнутися, тобто за найближчий важіль. — Е ні!

— Відпустіть, кому кажу!

— Я розлучусь з моєю крихіткою хіба що після смерті!

Раптом лампочки в машині замигали, пропелер закрутився з шаленою швидкістю, щось хруснуло, кімната наповнилась сизим їдким димом.

— Ви що, зламали важіль?! — почувся з клубів диму обурений і майже ображений голос Бартона.

— Дурню, ти що, не замінив стабілізатор?! — зірвався на фальцет доктор Редбері. — Та зараз же хтозна-що буде ! Зараз…

Пелена стала ще густішою, з машини посипалися іскри.

Коли хмари диму розвіялись, поліцейські і служниця побачили тільки голі стіни, по яких бігали синюваті розряди та потоптане біле простирадло. Більше нікого і нічого в кімнаті не було.

— Що… кхе-кхе… що, чорт забирай, тут відбувається? — затуливши носа хустинкою, пробасив огрядний вусатий інспектор. — І де ваш божевільний старий?!

Джулі просто затулила рота долонею, аби не закричати на весь голос.

2

Голубе небо з білими острівцями пухнастих хмаринок чомусь ніскілечки не здивувало Бартона. Він знову заплющив очі, потер рукою лоб, який, здавалось, зараз лусне, і пробурмотів:

— Ну от, професоре, ви не тільки розгромили мені дах, а ще й смог розігнали. Довго Вам доведеться збирати ті жалюгідні копійки, які отримуєте від своєї Академії, щоб оплатити мої збитки.

Збоку почулось невиразне белькотіння і здавлений стогін.

— Та добре, добре, я готовий брати частинами, не нервуйте. У Вас серце хворе. Не залишу ж я такого геніального вченого без крихти їжі.

Дивні звуки припинилися. Бартон, кривлячись і тримаючись за голову, піднявся. Карина, що постала у нього перед очима мало скидалася на його кімнату. Скоріше це було схоже на якийсь скелястий острівець. Зелена трава вкривала незліченні горби і долини, вдалині виднілася смужка білого піску, яку раз у раз лизало море, а на фоні яскравого неба темнів гірський хребет. Вчений протер очі. Зелена трава не зникала. Гори  — також.

— Я дуже вдарився головою, і тепер мене переслідують галюцинації, — сам до себе проговорив Бартон.  Так, галюцинації.

Молодий вчений озирнувся. Доктор Редбері сидів на землі з виглядом розгубленої дитини. Його незмінне пенсне з’їхало, сиве волосся на голові і борода розпухнастились і обрамлювало лице як пух кульбабки.

Однією рукою старий тримався за серце, іншою безуспішно намагався поправити пенсне. Руки тремтіли, і пенсне вперто не ставали на належне місце.

— Навіть тут мене дістав, — невдоволено пробурмотів Бартон.

З моря повіяв прохолодний вітерець.

— Щось все тут занадто правдоподібне, — Бартон зіщулився, обійняв себе руками. — Вітер холодний. Трава… — трава негайно була помацана, — …трава жорстка. І спина болить зовсім натурально! Боже, невже це…

 Вчений в паніці роззирнувся і несамовито заволав:

— Господи, за що-о-о-о?

Неподалік стояла злощасна машина. Її стан бажав кращого.

—«І воздасться кожному за діяння його…» — професору Редбері нарешті вдалося одягнути пенсне. — За те, що вкрав чужу ідею і видав її за свою! І стабілізатори не замінив! Радій ще, що нас не рознесло на молекули.

— Докторе Редбері, зараз не до ваших образ! Ви бачили, як її сплющило?! — Бартон підбіг до машини і почав хаотично тикати в усі кнопки і смикати за всі важелі. — Давай, дорогенька, працю-у-у-уй!

Редбері звів очі до небес і подумки послав їм парочку проклять в адресу нерадивих учнів. Потім підійшов і щосили дав ляпаса Бартону, який в нестямі упав на коліна біля машини і вигукував: «Працюй, працюй!»

— Заспокойтеся, юначе, ваші істерики зараз дуже недоречні.

 Бартон замовк, здивовано витріщивши очі на вченого. Той же обтрусив жилет від пилюги і, як ні в чому не бувало, продовжив: — Як я вже казав кілька разів, зіпсовані стабілізатори всьому виною. Радій, нестаранний учню, адже наслідки могли б бути набагато гіршими. А так, я думаю, ми знаходимося на території Шотландії чи, можливо, Ірландії. Принаймні, пейзаж подібний. Для більш детального визначення місця розташування потрібно виконати деякі розрахунки. От коли я був минулого року в Шоландії…

— П-професоре мені завжди подобалися Ваші лекції, але… — Бартон раптом пополотнів і почав вказувати пальцем кудись поза спиною Редбері.

Старий обернувся і побачив дивних людей в одязі зі шкур тварин, які бігли до них і махали довгими палицями. Коли вони підбігли ближче, доктор розгледів, що то зовсім не палиці, а списи і в нього вихопилося:

— Ні, такого в Шотландії минулого року не було… Та й вже років з шістсот не повинно б бути!

3

Небо на заході почало наливатися свинцем. Важкі чорні хмари поволі сунули над землею. Трава, каміння, вода — все втратило яскраві барви, ніби хотіло злитися з кольором похмурого неба в догоду йому.

— Здається, незабаром ми зможемо спостерігати за останньою в нашому житті бурею, професоре Редбері, — Бартон приречено обхопив руками грати з молодих стовбурців дерев, зв’язаних грубою мотузкою.

Редбері нічого на це не відповів. Він зосереджено виводив якісь формули на земляній підлозі печери, в яку дивні люди посадили своїх бранців. Після того, як їх схопили, зв’язали і приволокли сюди, він не проронив ні слова.

— А вони там вогнище лагодять навколо нашої машини, — молодий вчений чи не вперше за своє життя змирився з долею і навіть не намагався впадати в істерику. — Дурні. Скоро почнеться дощ, а ті товстенні дровиняки не встигнуть навіть зайнятися. Професоре, як ви думаєте, нас також спалять разом з нею, чи може вигадають щось більш цікаве?

— Щиро сподіваюсь, що саме так і буде. Для нас це єдиний варіант, — пробубонів Редбері крізь міцно стиснуті зуби, не відволікаючись від розрахунків.

— Ну от, і вас вже настигло затьмарення розуму, — Бартон у відчаї стиснув долонями грати так, що аж побіліли нігті. — Єдиний варіант — бути спаленим дикунами-невігласами разом зі своїм винаходом… Хоча, мабуть, для такого видатного вченого не може бути більш почесної смерті. Уподібнитись Джордано Бруно, так би мовити… Але ж я її не заслужив! Я всього лише був Вашим асистентом! Я вимагаю менш болючого виду страти, якщо вже на те пішло!

Редбері мовчав, не піднімаючи очей від своєї писанини.

Бартон притиснувся лобом до твердого дерева і раптом тихо сказав:

— Не знаю, чи чуєте Ви мене зараз, чи розумієте, чи можете адекватно сприймати, але... вибачте. За все. Ви завжди казали, що наука і прагнення принести людству користь мають бути на першому місці. Що гроші – то всього-навсього бруд, в якому порпається людство, ніби купка жуків-гнойовиків, і міряється, чия куля більша… І тільки світло знань врятує всіх і кожного. Вибачте. Я — один з тих нікчемних жуків, і не гідний називатися Вашим послідовником. Ви даремно витягнули мене з тієї діри, в якій я ріс і зробили своїм учнем. Якби я міг повернути час назад, то ніколи б не вчинив, як невдячна свиня і поклав би життя на вівтар науки, клянусь! Десять років Ви опікувалися мною, годували мене, навчали всьому, чого самі знали…

Полум’яну тираду Бартона перервали двоє здоровил, що відчинили  грати. Між ними стояв невеличкий згорблений чоловічок, з голови до п’ят вкутаний у облізлу шкуру якоїсь тварини. На лобі, наче вінець, стирчала половинка черепа кози, а в руках незнайомець тримав вузлувату палицю, обчіпляну мушлями, кісточками й металевими брязкальцями.

Дивний суб’єкт показав своїм посохом на бранців і їх виволочили з печери, попередньо знову зв’язавши. 

4

На видовище прийшло подивитися все плем’я. Поривчастий вітер куйовдив брудне волосся людей, чоловіків можна було відрізнити від жінок лише за густою бородою. Діти радісно стрибали і тицяли пальцями в небачену досі штуковину, на яку посадили двох зв’язаних людей.

Буря наближалася і навіть не думала цього приховувати. Вітер ледь не здував з ніг, великі холодні краплини почали падати дедалі частіше. Небо розкроїв перший спалах блискавки, за яким грянув оглушливий громовий розкат. Шаман, притримуючи обома руками свій головний убір, щось прокричав писклявим голосом.

Громада вмить відсахнулась назад футів на п’ять. А потім ще футів на десять. І ще на п’ятнадцять.

Раптом одна з блискавок влучила прямо в дивну машину. Спалах синього світла — і на горбку не залишилося нічого, крім чорної плями вигорілої трави і розкиданих навкруги тліючих гілок.

5

Хмари — ось що побачив Бартон, відкривши очі. Молодий вчений одразу зрозумів, що то небо, і скоро янголи прилетять нести його до райських воріт. Він спробував поворухнутися, і одразу про це пошкодував — спина озвалась жахливим болем. Бартон раптом усвідомив, що в раю спина б так точно не боліла, а для пекла пейзаж занадто нетиповий, тому єдиний варіант — він живий. Після удару блискавки ― і живий.

— Це диво! — вигукнув вчений, вмить підскочивши з підлоги. Навіть про біль забув.

Старий професор сидів, притулившись до машини і, як зазвичай, намагався поправити пенсне.

— Докторе Редбері, Ви або чарівник, або сам диявол! — вигукнув Бартон, всідаючись  поруч.

Науковець нарешті справився з пенсне і, стараючись не виказувати свого задоволення, пробубонів:

— Ну що ти! Я всього-навсього напівбожевільний старий, один з самовбивчих планів якого раптом виявився рятівним. 

Бартон окинув оком розтрощену і напівобвуглену машину часу.

— Що ж, — сказав він цілком серйозно подаючи руку професору, — я і далі готовий миритися з посадою асистента напівбожевільного старого, який генерує геніальні самовбивчі плани. І завтра ж розірвати контракт з тим бізнесменом, повернути аванс… і, хай йому грець, влаштуватися на роботу в нічну зміну, аби відшкодувати знесений дах! Якщо приймете, звісно.

Професор Редбері поглянув на свого учня і потиснув простягнуту долоню, загадково усміхаючись.

Діана Підбуртна