Непрозорий етюд

В навушниках — лірична музика. У вікні — світло ліхтаря. У чашці — недопитий ледь теплий чай з кислувато-терпким запахом цитрусів і пелюстками якихось квітів. Стрілки годинника давно перевалили за північ. Ти стоїш босими ногами на паркетній підлозі і дивишся на дорогу. Перед очима спішать машини, туди-сюди, туди-сюди, прорізаючи неоновим світлом густе повітря з крапельками туману.

Ти дихаєш на шибку і на запотілому склі виводиш сердечка. Без сенсу й мети. Просто так. Одиноко жевріє вікно у будинку навпроти. Комусь не спиться. Цікаво, про що він думає? Сумує? Чи милується темрявою осінньої ночі? А може просто забув вимкнути світло? Це питання так і залишиться риторичним. А ніч закарбується у пам'яті мелодіями улюблених пісень і ностальгією про літо. Не люблю осінь. Але саме похмурими вечорами, коли за вікном мряка, а вітер пронизує до кісток, по-справжньому починаєш цінувати дві банальні речі: гарячий чай і тепло людського спілкування.

Місто спить, ніби згорнутий клубочком дракон. Пройде ще трохи часу, і на фоні ледь світлого неба стане видно, як  щетиниться гребінь багатоповерхівок, а з ніздрів-заводів повалить їдкий дим. Самотнє світло у вікні погасло — ще одна іскорка на блискучій лусці. Скоро-скоро зійде сонце, і луска засяє, заграє всіма можливими барвами автомобілів, потягів, людей. Але все це вранці. Вранці…

***

Ранкова мряка повільно, але невідворотно змила весь шарм вчорашньої ночі. Обважнілі листочки спочатку стійко тримались на крихких черешках, але, не витримуючи тягарю загальної меланхолії, зривалися і падали просто на асфальт. Вони вже давно втратили зелений колір, у якому можна було б зловити відгомонки літа, і навіть теплі осінні барви стали брудними і якимись безглуздими. Над сірими вулицями витає важкий запах давленого листу. Його не можуть перебити навіть токсичні вихлопи машин. Бо цей запах, насправді, сконцентрований у нас всередині. В пам’яті. Достатньо лише побачити напівоблетіле дерево, щоб відчути той гіркий смак осінньої апатії десь в районі піднебіння.

Безликі перехожі тінями бродять вулицями. Вони пхаються в громадський транспорт, штовхаються на завузьких тротуарах і, хто подумки, хто крізь зуби, а хто й вголос, проклинають всіх і все. Їхня агресія струмує в усі боки, роблячи й без того сіре місто ще більш похмурим.

Серце фонтанів перестало битися уже з першою скоринкою інею на землі, давно вже не струмує в небо прозора кров-вода. Вони сплять, дбайливо закутані в целофан, щоб потім по весні знову запульсувати в такт з першими несміливими кроками дитини, дрібним перестуком дівочих підборів чи важким шарканням стертих підошов старого. Що ж ви хотіли: дракон — холоднокровна істота. Практика показала, що іноді живе серце не обов’язкове для існування. Але конче потрібне для чогось геть іншого. І тоді найкращі ліки — тепло провесіні.

Після важкого робочого дня єдине бажання — прогулятися парком. Вдихнути повними легенями максимальну дозу цієї суцільної апатії, замішаної на густому тумані. Прощупати кожен нерв, заповнений меланхолією. І заспокоїтись, відчути себе маленькою частинкою сезонної гри природи, яка називається «хованки з оптимізмом». На мить закрити очі і уявити, що ти зараз не серед оази в кам’яних джунглях, а вдома. Там, де серед широкого плеса Ворскли, зелені лісів і  піску Дніпрових круч залишилось твоє дитинство. Де кожної осені на городах палять гарбузиння і бур’яни, а запах прілого листя перебитий димом. Цей дим — їдкий, він впивається в тебе краще, ніж будь-який парфум. І думки навіює якісь солодко-щемливі, в пам’яті калейдоскопом крутяться картинки: червоні іскри від багаття на фоні смугастого вечірнього неба і незвично пустих, якихось урочисто-прибраних грядок, смак печеної прямо у вогні картоплі, її обмазане сажею жовтаве тільце у геть чорних руках, бої на «шпагах» з сухих стебел земляної груші з найвірнішим противником — подругою… Підсвідомо намагаюсь відшукати нотки диму в важкому дусі міста, що огорнув мене оренбурзькою пуховою хустиною. Не знаходжу. І думки в голову лізуть зовсім не ті, не домашні. Залишилось втішити себе кількасекундною ілюзією присутності. А потім — скоритись. І замислитися про «тутешнє».

Про вічне.

Про літературу.

Про любов.

Про роль любові в літературі і літератури в любові.

В сотий раз дійти до висновку, що ці речі стоять на різних полюсах вісімки безкінечності, міцно сплітаючись між собою. І сплітаючи серця невидимим павутинками вимислу, який ні за що не відрізнити від правди.

Подумати про роль любові в твоєму житті. Ні, не так. Не любові. Кохання. Мабуть, в тисячний раз дійти до висновку, що факту відсутності не допоможуть довгі роздуми.

Ні. Не ті думки. Треба диму. Треба диму, аби він навіяв іншу тему. Але його немає. «Ти не вдома!» — нагадую собі. І знову в голову знову лізе самоаналіз. І якось схематично зображений він.

…Я ніколи не піду показувати йому, як віддзеркалюється зоряне небо у воді. Ніколи не покладу свою долоню на його, ніби ненароком, чи навіть не криючись. Не буду заглядати в очі, в надії відшукати там нову галактику чи хоча б банальне розуміння. Не збираюсь проводити порожні багатогодинні балачки про все й про нічого. Не хочу кутатись в занадто велику курточку, ховаючись від вранішньої прохолоди чи вечірніх комарів. Не хочу бути винною те тепло, яким він зігріє мої долоні, прогулюючись нічними вулицями під шелест в'ялого листя під ногами і стукіт холодних дощових крапель. Я боюсь. Мене лякає те, що людина просто не зрозуміє, скільки сенсу, поборених страхів і переламаних принципів було вкладено в ці вчинки. І цей сенс не можна ось так запросто виразити чи пояснити словами. Його треба просто відчути в ліриці поглядів.

Але, не спробувавши,  не можна побачити здатність людини розуміти, відчувати і цінувати. Тільки от витрачати останні краплі довіри я не хочу. Точніше... боюсь розбитого серця. У мене низький больовий поріг. А найстрашніше в самому факті болю — його очікування.

…Тому залишається тільки література.

Вітер заплутався в чорному павутинні голих гілок і злісно шипить, намагаючись звільнитися. Сутеніє. Пора повертатися в тісний простір стін. Вулицями шмигають автомобілі. Дракон знову плавно згортається клубочком, щоб бачити сни, зібрані з мозаїки людських спогадів, і мріяти про те, як теплий промінь весни знову поверне йому здатність відчувати.

 Діана Підбуртна