Якщо це буде завтра?

21 липня 2018 року...

Саме ця дата  раз за разом прокручувалася в голові жінки. Липневе сонце вже з самого ранку атакувало своїм теплом, і на її чолі, ще не вкритому зморшками, виступали крапельки поту.  Здається, зранку у неї був чудовий настрій – вона вдяглася у свій улюблений сірий комбінезон, елегантно вклала біляві кучері і вийшла здому. Повільно простувала вулицями, коли раптом побачила сліпу жебрачку,  яка просила милостиню.

Катерина ніколи цим особливо не переймалася, проте  в своїй кишені її вологі пальці намацували декілька монет, тож вона вирішила  їх їй віддати. Жінка кинула дрібні гроші  у старий пошарпаний капелюх і збиралася  йти далі, як враз її руку вхопили. На неї дивилися холодні і страшні, застелені білою пеленою очі, жебрачка міцно тримала її зап’ястя.

– 21 липня 2018 року – дата твоєї смерті, дата твоєї смерті, вона так близько, що я вже відчуваю її холодний подих на твоїй шиї, – промовила вона моторошним голосом.

Якщо є слова, які можуть шокувати  настільки сильно, то це були саме вони.

– Перепрошую, що? Якщо ви думаєте, що цією маячнею отримаєте від мене  чималу суму грошей, то глибоко помиляєтесь. Відпустіть мою руку, божевільна! – зірвалася на крик Катя, вирвала руку і попрямувала геть.

Але всілякі намагання відсторонитися від цього, забути ті слова, переконати себе в повному безглузді того, що вона почула, були марними,  механізм паніки і хаосу був запущений. Найстрашніше було те, що завтра і є 21 липня. При думці про таке швидке завершення свого життя дихати  ставало важко, до горла вже підкочувався тугий клубок страху.  Вона продовжувала йти до свого офісу, її оточував  натовп інших людей, який шумів, сміявся, всі кудись поспішали, раділи, вони жили. А її власне життя після тих слів зупинилося, але чи означає це його наглий обрив і перехід у небуття? Катя  цього не знала.

Попри маску під назвою "в мене все ок", яку вона на себе нап'ялила, їй хотілося кричати на все горло, але її внутрішнього роздираючого  крику ніхто не чув. Жінка вже не могла витримувати цього натиску, тож звернула з дороги і побігла геть, подалі від чужих очей. Вона зайшла в закуток якогось будинку і притулилася спиною до його холодної цегляної стіни. Катерина  дихала глибоко раз за разом, намагаючись заспокоїтись. Нарешті  її шалена паніка стихла. Та раптом не важливими стали всі ті звіти, проблеми на роботі, безкінечне змагання за високу зарплатню. "Я проживу цей день лише  для себе, і не важливо чи буде  він останнім,  чи ні," – подумалось їй. Тож жінка подзвонила на роботу. Вона повідомила, що бере сьогодні вихідний, вислухала довгі нотації керівника і пішла додому. Катя 'зайшла до своєї кімнати, передяглась і лягла в ліжко, вкрилася ковдрою з головою, щоб сховатися від зовнішнього світу, від тих слів, які її так гнітили. Вона хотіла спокою, але замість цього на неї, неначе хвилі, накочувалися думки. "Невже це буде завтра, і чому? Мені ж зовсім недавно виповнилося тридцять – і це все, оце і є кінець мого шляху?" Раз за разом в її голові прокручувалося це питання. Але після нього виникало ще страшніше: "А чи буде за мною хтось тужити?" Вона була самотньою, жила самотою,  її батьки вже давно мешкали в іншому місті, власної сім’ї не мала, лише декілька друзів, з якими зустрічалася так рідко, що з її пам’яті вщент встигали стиратися образи їхніх облич. «Можливо, я на цьому світі нікому й не потрібна?» Ця думка раптово виникла в її голові і завдала  нестерпного, ниючого, немов зубного, болю. Страх перед ймовірною датою власної смерті й не думав ослаблювати хватку, тримаючи жінку в своїх холодних іржавих лещатах.

Вкрившись ковдрою з головою, їй не вдалося відгородитися від власного розпачу чи то просто заснути. Тож жінка встала з думкою, чим би зайнятись. Катя саме збиралася прийняти душ, коли це сталося. Тіло раптово сильно струснуло, її знудило, вона намагалася прибрати волосся зі свого спітнілого обличчя та її руки шалено трусилися. А потім сталося інше – її голову охопив пекельний біль, колючий, пульсуючий, стискаючий. Ноги Катерини  підкосилися, і вона впала на підлогу, зігнулася в позу ембріона і закрила голову руками, ніби намагалась захистити голову від ударів болю, та він нещадно, з усієї сили, по ній бив. Жінка втратила лік часу своїх мук, коли вони нарешті почали стихати. Вона підвелася  і  попленталася  до вітальні. Якщо раніше жінка все ще сумнівалася в словах сліпої, то тепер вона починала вірити.

Коли біль остаточно минув, жінка вирішила, що не має проводити свої останні дні самотньою. Вона довго розмовляла зі своїми друзями і в результаті, домовилася зустрітися з друзями, їй завжди не вистачало на це часу. Тож коли настав час іти на зустріч вона вдягла свою найкращу червону сукню і вийшла здому.

Настав ранок. Сонце вже проникало крізь штори і освітлювало  кімнату. Жінка в ліжку прокинулася і солодко потягнулася. Та легка усмішка зникла з її уст – вона ввімкнула мобільний,  щоб дізнатися, котра година, і побачила на екрані ту саму дату. «Невже я маю померти сьогодні?» –  подумала жінка, вона все ще зберігала в собі крихітку надії. Після вчорашнього вечора за ігристим вином та щирою розмовою з друзями вона почувалася значно краще. Катерина не хотіла  гаяти жодної секунди цього останнього дня, але її лякала бездушна невідомість –  вона не знала, в який момент її серце зупиниться.

Жінка пішла до свого офісу, щоб трохи попрацювати і взяти деякі доручення додому на той випадок, якщо існування продовжиться ще трохи, а, може, й не трохи. Та серце її, що билося частіше при одній лише згадці, знало, що вона просто хоче ще раз побачитися, попрощатися з тим, хто вже давно і таємно перестав бути для неї просто колегою. Катя сиділа за своїм комп’ютером, коли він привітався і поставив на стіл каву, яку для неї захопив. З-під чорнявого чуба на неї пильно дивилася карі очі, які немов пропалювали її. Сергій сів за свій стіл, що був поруч з її,  вони раз за разом перемовлялися, так минуло кілька годин. А потім у неї знову стався напад – її голову атакував біль. Катерина з’їхала з крісла на підлогу і охопила голову обома руками.

– Що сталося, Кетті,  тобі зле? – стурбовано запитав Сергій і допоміг їй піднятися.

–  Моя голова палає, – єдине, що вона промовила, перебуваючи в агонії.

– Ходімо на вулицю, негайно! – сказав він і вивів її з офісу.

Вони сіли на лавку, але Катерині ніяк не кращало, її трусило, немов у лихоманці, біль не залишав її мозку жодного шансу, з її горла, здається, вирвався крик. Тоді Сергій взяв її обличчя в свої долоні і змусив подивитися на нього.

–  Цей біль не вічний, він скоро мене, ти сильна, ти його витримаєш, все буде добре, – промовив він і обійняв її.

Це мав би бути такий романтичний момент, її голова лежала на його плечі, але вона ніяк не могла зараз дозволяти сентименти, в неї точилася внутрішня боротьба з болем, із хворобою, зі смертю.

Згодом біль минув, Катя відсторонилась, сіла і втупилась поглядом в облуплений фасад будинку, у якому знаходився її офіс.

–  Минулося? – запитав він.

–  Так, – відповіла вона.

– А що це було, може ти серйозно хвора? Тобі треба негайно до лікаря!

–  Ні, ні, я в нормі, все минуло,  це була звичайна мігрень, я пройду курс масажу і все мине.

–  Точно? Мені здалися твої страждання занадто сильними навіть для мігрені.

–  Точно, запевняю тебе.

Катерина  не хотіла розповідати йому ні про слова тієї сліпої, ні про те, що це була зовсім не мігрень. Вона думала, що розказавши про це, вона стане просто слабкою жінкою. А вона не могла дозволити цьому статися, бо якщо раз  стане слабкою при чоловікові, як же  зможе тоді  залишатися сильною, коли він піде, як і всі інші, і вона залишиться сама?

–  Тоді давай я тебе додому проведу? Зараз якраз обідня вечеря.

–  Добре, – відповіла вона  і взяла чоловіка під руку.

–  Катю? – звернувся він до неї, коли вони вже підійшли до її дому.

– Що?

–  Якщо ти дійсно вже добре почуваєшся і якщо не матимеш таких нападів надалі, чи не погодишся ти зі мною сьогодні  повечеряти?

–  О, так, все добре, я залюбки прийду!

–  Чудово, тоді я заїду по тебе о 19:00?

– Так, домовились. До зустрічі! – відповіла вона.

–  До зустрічі.

Жінка зайшла до квартири. Безліч думок пронеслося в її голові –  щастя змішалося з гіркотою. Чому саме тоді ,коли їй найбільше хотілося б жити, вона може померти?

Вже стемніло, на вулицях запалали яскраві вогники, коли Катя вийшла з квартири, її вже чекав Сергій з букетом червоних троянд.

«З якого це дива він дарує мені квіти? Він завжди вважав мене лише за друга», – подумалось їй.

Та вона особливо не зосередила на цьому свою увагу. Тож, перекинувшись вітальними словами і компліментами стосовно зовнішнього вигляду, вони поїхали вечеряти. Це був ресторан з вишуканою атмосферою, живою музикою. Вони говорили про все на світі і попивали вино. У певний момент Сергій  напружився, ніби намагався сказати щось, але не міг наважитися.

–  Кетті, я маю тобі в дечому зізнатися. Ще з першого дня,  як ти влаштувалася на роботу і з'явилася  в нашому офісі, я по вуха в тебе закохався, хоч як намагався це приховувати. Але зараз я вже не можу мовчати і хочу запитати. Ти станеш моєю дружиною?

Ці його слова шокували її значно більше, ніж датаріяти?» – пронеслось у неї в голові. Але її щастя було лише секундним. Страшна інформація,  яку вона дізналася, пекельні болі руйнували все.

–  Сергію, ти маєш знати, що я також давно тебе кохаю. Але я не можу дати тобі зараз відповіді, я…я…я…, мені необхідно подумати, пробач!

Катерина вибігла на вулицю. Моросив  теплий літній дощ, який залишав на її обличчі краплі невиплаканих  сліз. «Чорт, чому, чому я  не маю права на щастя, на життя?» – гнівно запитувала вона у вищих сил. Жінка бігла  темними вулицями в пошуку домашнього захисту.

Вона прийшла в квартиру, роззулася, гнівно жбурнула свої босоніжки, пішла до ванної кімнати і довго-довго вмивалася, неначе хотіла змити з водою весь свій біль.

«Невже саме тоді, коли я змогла б позбутися  самотності, прийде моя смерть», – продовжувала роздумувати жінка. «А  може, якщо  ляжу зараз спати, то прийму свою неминучість легше, смерть прийде непомітно, я прокинуся вже в іншому світі, або ж мені пощастить знову опинитись  у власному ліжку?» – спало їй на думку.

Катя так і вчинила, випила настою валеріани, лягла, міцно заплющила очі. «Зрештою все станеться так, як і має бути», – останнє, про що подумала жінка, перш ніж поринути в царство Морфея.

 Вікторія Тютюн