Відблиски мирного міста

Одне місто може  мати у собі тисячу сонць, може забрати частинки тисячі серць. Маленьке курортне містечко з миролюбною назвою в ста кілометрах від Полтави прокидалося від сну разом зі своїми  мешканцями. В цьому місті  ніколи не заводять будильників. Сонячні людини спокійно сплять у своїх ліжечках, дивляться свої диво сни, аж поки їй не розбудить в'їдливий звук військової серени.  Ні, туди, на щастя,  не дійшла війна, таке нагадування залишилося  ще з  часів  минулої. Як і літак  в кінці міста, який злітає, але водночас стоїть на місці, не може звільнитися з полону  монументу.

Але  це не робить це місто менш прекрасним. Це саме те,  сонячне місто з миролюбною назвою, яке бачив в власних дитячих спогадах сам Гоголь. Загорнуте в соковиту зелень дерев воно дихає спокоєм і ніжністю. Обплутане немов веною, яка веде прямо до серця, річкою Хорол та іншими маленькими водними артеріями. І навіть  безліч  надійних мостів не можуть вберегти  від цілковитої закоханості  в це місто сонця. Позолочене пляжами, тож в погоні за ними не треба додати тисячі кілометрів, а лиш пройти декілька хвилин від власного дому. Натомість оточене людьми, заради яких варто їхати з іншого куточка країни. Це Миргород.

Люди прокинулися, їхня оселя наповнилася запахом кави і теплою розмовою за сніданком. Згодом рибалки, які несли в руках вудочки та сіті, а на спині велику торбу, йшли до хорольської набережної за черговим уловом. Працівники поспішали на роботу. Господині ходили по крамницях. А туристи та місцеві діти ніжились на пляжі. Туристам було куди піти задля розваги, хоч місто і було маленьким. Тут були смарагдові  парки, різноманітні курорти з фонтанами, фото зонами, скульптурами, виставками тварин, пляжами. А недалеко за містом – ліс, де можна відпочивати з палатками.

У сонячному місті жили такі ж сонячні люди, їх легко було відрізнити від туристів. Мали переважно русяве або світло-русе волосся,  світлі, блискучі очі, здебільшого зеленого або блакитного кольору, засмаглу шкіру, бо завжди мали можливість полежати  на пляжі влітку. У цьому мирному місті живуть добрі, привітні, дещо повільні, через спокійний плин життя люди. До них так і хочеться тягнутися, як до сонця.

Була вже дванадцята, коли  жінка років двадцяти семи  на своєму маленькому жовтому авто опинилася в полтавських краях. Вона була  худа і бліда, здавалося на її обличчі не було ані краплинки крові, ніби  про засмагу вона взагалі не чула. Мала чорні прямі коси які спадали  їй з пліч. Одразу видно – не тутешня. Рита була уродженкою  великого  міста – Києва. Але при цьому вона не здавалася й звичайною туристкою, яка приїхала на відпочинок, і лише тому, що це дуже бюджетний варіант. В її карих очах, під якими залягли сині тіні, зайнявся вогник, щойно проїжджаючи вона почала помічати полтавські краєвиди. Все частіше її вуста посміхалися, вона не могла керувати собою: так і повертала погляд на поля і ліси, замість того, щоб пильнувати дорогу. За вікном саме проминало золото соняшникового поля , яке починалося при самій дорозі і зникало десь у синявій далечині, здавалося, воно не мало ні кінця, ні краю. Жінка не витримала  пронизуючих імпульсів хвилювання у своєму тілі –  від такої краси,  і  зупинила машину при дорозі біля поля. Вона навіть не думала берегти свій модний столичний одяг – елегантний костюм з шовку свого модного столичного одягу – елегантного костюму з шовку: зайшла в духмяне море соняхів по груди. Рита приклала руку до серця і зробила кілька глибоких вдихів, упивалася ароматом цього краю. Коли жінка намилувалас, то рушила далі.

 Біля самого Миргорода було  привітне маленьке селище, створене для тих, хто любить відпочинок на природі. Розташовувалося воно серед соснового лісу, лише з вузенькими стежечками, пляжами, річкою, лугами квітів,  підвісним мостиком, через який перейти одразу не наважишся. Там були також і шумні вечірки та курорти, але це не те, бо ж найкраще, що може бути –  це відпочинок у лісі з рідними. Там і збиралася зупинитися Рита. Вона завбачливо прихопила з собою намет, спальник, трохи продуктів й інше приладдя. Тож зараз її маленьке авто маневрувало стежкою в пошуках ідеальної галявинки серед лісу. І таке місце знайшлось. У грудях Рити щось тьохнуло, щось таке солодко близьке згадалося їй, ніби вона вже тут раніше була. І вона була. Жінка знайшла де зупинити автомобіль, а потім швидко вибігла на галявину і впала на соковиту зелень. Її серце  кричало: « Я повернулося!» – і Рита кричала також на весь голос: «Я  знову тут!». Ці згуки виринали і поступово линули вгору, до яскраво-блакитного неба, а небосхил темно-зеленою рамкою оточували сосни. Дерева колихалися туди-сюди, а Рита, немов загіпнотизована цим рухом, поринала в спогади. Вона згадала, як вперше сюди приїхала – бліду дівчинку років тринадцяти зустрічали чоловік і жінка, в їхніх очах були тепло і доброта.

Після того, як Маргарита досхочу належалась на траві, стала розбивати намет. Довго з ним вовтузилась, але він таки став придатний до ночівлі. Потім переодяглася в купальник, а зверху вдягла шорти і футболку, впорядкувала речі. Вирішила назбирати хмизу для вогнища. І нарешті жінка, рушила до річки, яка знаходилася в кількох метрах від галявини, де вона розташувалася. Піщані схили були крутими, вона згадала, як дівчинкою нераз падала і скочувалася аж до води, заливалася сміхом. Тепер же жінка граційно спустилася і зайшла у синьо-зелену гладь води. Вона згадала, як мало тут не потонула, але в той час не покинула заходити у воду, адже її весь час тримали надійні руки. Згадала, як малою ловила  тут рибу разом з дядечком. Як сиділа тут біля води коли сумувала, схована від очей, аж поки її хтось не знаходив. Тут і в місті для Маргарити все було рідним,  байдуже, що вона приїжджала сюди  в дитинстві лише кілька разів улітку. Рита досхочу накупалася і сіла на березі. Милувалася річкою, яка виблискувала на сонці, соснами на протилежному березі. Наступну частину дня засмагала, забрідала далеко в лісові хащі, збирала гриби, лісові ягоди, назбирала букетик з цілющих рослин. День повільно переходив у вечір. Жінка вирішила сходити до магазину за продуктами, щоб приготувати собі смачну вечерю. Він знаходився  у другій, більш цивілізованій частині селища. Щоб дістатися туди, потрібно було перейти міст, той самий міст, яким вона так боялася йти  в дитинстві. Цього разу вона легко і граційно перейшла його, хоча він став ще більш загрозливим і хитким. Там, на іншому боці, грала музика, а місцеві хлопчаки грали у пляжний волейбол . У невеличкому магазинчику Рита купила вина, м’яса та овочів. Перед тим, як повернутись до своєї тихої галявинки у лісі, вона вирішила прогулятися, брела незвіданими куточками цього маленького Едему. А потім, на пляжі біля мосту її роззуті  ноги поринали у річковий пісок, а вона сама споглядала захід сонця під ніжну мелодію пісні «Журавлі», яка лунала десь з колонок. Верталася до свого намету вже потемки, але не світила ліхтариком, вона не була у цьому місці так давно, але досі, навіть наосліп пам’ятала стежку, яка вела до галявини. Їй подобалося йти в напівтемряві  і чути хрускіт шишок під ногами. Нарешті, Рита прийшла до місця зупинки і пересвідчилась у цьому засвітивши ліхтар. Жінка швидко розвела вогнище, сконструювала таку собі плитку для сковорідки – з чотирьох цеглин і металевої решітки, які хтось завбачливо залишив наступним господарям цього місця. Обсмажила м’ясо з овочами і повечеряла за пляшкою червоного вина. Потім лише сиділа і дивилася, слухала, як палає і потріскує вогонь. Рита згадала, як колись біля вогнища збиралася дружна компанія, серед якої була і вона. І жінці не вірилось що вона знову тут, шкода лише, що тих людей, до яких з радістю приїздила влітку і сумувала, коли поверталася до-дому, немає поруч. Але цей край діяв на неї так, як і тоді, вона була щаслива, спокійна, натхненна. Вона немов скинула металевий тягар плечей і тусок з серця, нарешті вона нікуди не поспішала, не нервувала, не працювала двадцять чотири на сім, а просто відпочила наодинці з полтавською природою. Рита навіть подумала, а чи не оселитися їй у Миргороді, а кожного літа зупинятися табором у цьому селищі – це означало б щастя. Тож така легка і мрійлива пірнула у свій брезентовий намет і заснула.

Рита побула  у селищі  ще один чудовий і гармонійний день. А потім рушила до самого Миргороду. Сонячне курортне місто прийняло її в свої обійми. Жінка зупинилася у  готелі, в курортному районі. Сюди заселялися  туристи, які приїжджали помилуватися полтавським краєм і попити мінеральної води. Отож Маргарита залишила речі, переодяглася в сарафан, вдягла босоніжки, взяла наплічник і вийшла з готелю. Жінка набрала пляшку води з джерела поблизу, зробила ковток і скривилася – вона була солоною. І разом з тим згадала, як ледь не пирснула, коли їх подали чай, бо ж туди радше додали солі, а не цукру. Жінка трохи  прогулялася парком з смарагдовими деревами, охайними кущиками, рідкісними  квітами та скульптурами. Потім пішла на набережну з якої споглядала на хвилюючий, поблискуючий Хорол. Але Рита не була звичайним туристом, тож не збиралася гуляти лише в курортній місцинці. Її цікавили тихі закутки міста, з вузенькими вуличками магазинчиками, привітними мешканцями. Тож вона вирішила зайти в кожен закуток цього прекрасного міста. Забрела також і в колишній «військовий» район, де все ще намагався здійнятися в гору бронзовий літак, де була і зараз є, військова частина. Було у Миргороді і особливе місце, від якого залишилися не лише спогади і вона серцем прагнула піти туди, які і колись в дитинстві, але не могла собі цього дозволити. Тому вона побувала майже всюди, але одну вуличку оминала. Так час і збіг до вечора. Рита згадала ще одне місце куди варто сходити, ще один курорт,  де ввечері вмикали співочий фонтан. Це була вже традиція, кожного разу коли приїжджаєш у місто – обов’язково треба піти до фонтану. Тож жінка зайшла до готелю, щоб перевдягнутися у вечірню синю сукню і підбори. Пройшла ставок з качками, безкінечні зони для фотографування і нарешті була на місці. Цей фонтан, як і завжди, починався з пісні «Миргород курорт» і закінчувався ж нею. Жінка згадала, як була тут, але чомусь завжди відволікалася від шоу-програми, повертала голову, щоб побачити серед натовпу обличчя дядечка, і він ловив її погляд і усміхався. Після фонтану Рита зайшла в ресторан повечеряти. Але апетиту не було, на неї хвилями накочувалися спогади. Вона не витримала, розрахувалася і пішла. Йшла туди, куди раніше собі забороняла, до будинку, де була, як удома. Крокувала тою самою вуличкою і серце у неї шалено калатало. І нарешті підійшла до охайної біленької хатини, у вікнах привітно  горіло світло. Це був такий рідний для неї куточок. Біля дому росли буйні квіти. А в напівтемряві вона розгледіла, як на шворці для білизни охайно висить  військова форма. 

Місто, як мед, тягуче і солодке ніжно огортало її. Маргарита вагалася: «Заходити в дім, чи ні?». І місто з такою миролюбною назвою прошепотіло їй: «Заходь!».

Вікторія Тютюн