Серце повинно горіти

18 грудня 1912 р.
Тиша. Саме та ситуація, коли вона не тисне на мізки, і одразу так спокійно робиться. Добре. Поодинокі сніжинки падають на промерзлу землю, створюючи невеликі купи білого. Та й не тільки на землі. Вони осипаються по верхівкам та голим гілкам гліцинії та сакури. Дивно так, коли сніг з пелюстками ніжними перемішується, бо тепло повинно бути, а сніг іде. Небо плаче, природа скорбить. У невеликому домашньому ставку повністю замерзла вода, і маленькі китайські червоні рибки завмерли холодним сном, ніколи більше вони не прокинуться. Символічно. Надворі мінусова температура, але, здається, нікому в приміщенні це не заважає. І не важливо, що в маленькій темній кімнаті, освіченій лише декількома свічками, градус не вище.

На стінах висять дорогі картини минулих століть, на яких зображені самураї з катанами. Антикваріат. На тумбах розписаний посуд з часів династії Цзи та якийсь європейський годинник. Він вже давно не працює. Стрілка годинника заважала йому думати, вона його думки глухі перекрикувала.
Але це все неважливо. На футоні, прямо на дерев"яній підлозі лежить Вона. Він не гріє, навіть ілюзії тепла не створює, тому що в душі в Нього Антарктида.
Льодяна глиба, яка накинулась на нього, коли він не очікував. Він дивиться на її бліде обличчя, на губи обвітрені, сухі і білі, і твариною пораненою виє в душі, а на обличчі спокій. Тому що вірить. Він вірить в те, що все минеться, адже він також хворіє, і ось він тут, живий - здоровий. А під очима залягли темні плями, погляд скляний, точно не живий. Три дні тому він приїхав зі служби, прямо додому, до своїх рідних. До Неї. З якою з дитинства разом, яка сестрою є рідною, кров її в його жилах переливається. Але не так, як в простих людей, здорових. А мучених, тих, яким залишилось ось-ось і все. Жінка кістлява прийде за нею, пальцями своїми її за підборіддя візьме і поцілує, даруючи запах неповторний. Солодкий таких, приторний, від якого нудити починає. І в цій кімнаті є цей запах. Смерть прийшла. Тільки він цього не розуміє. Сидить і посміхається, по голові ласкаво гладить, волосся неслухняне біле, наче тей сніг за вікном, за вухо заправляє.

Йому сказали, що залишилось мало часу. День - другий, і все скінчиться. Від цього ліків немає, отрути немає, спасіння також. Від цього ніхто не втече. Ще тиждень тому посміхалась, а потім діагноз - гнилокрів"я. Він пам"ятає все те, що відбувалось в цих стінах. Як сестру його, його кров рідну, з якою він чрево однієї матері ділив, кровью нудило. Як температура точно сто градусів по Цельсію піднялась, як від лихоманки її підкидувало на постілі. А тепер вона лежить і навіть кліпати їй важко. Її грудна клітина більше не рухається. Але його, брата її рідного, це не бентежить. Він наче і не помічає цього, ніжним поглядом опалюючи її обличчя. І це здається йому таким..правильним? Він ще з дитинства це, напевно, зрозумів. Наче ви створені спеціально один для одного? І більше так ні з ким не буде, тільки так.
Він підняв руку і провів довгими пальцями по її невеличкому обличчі, ні на трішки не загострюючи увагу на трупну пляму на щоці. Все пройде, все виліковно. Потрібно вірити, бо без віри не виживеш. Серце повинно горіти від неї, палати, точно спалахи сонця на небі зрання.
-Ти народилась від місяця, а зірки - твої сестри...
І розуміє, її більше немає.
Він низько нахиляється і цілує губи її кров"яні, покусані.
А в голові лише одна фраза: "Навіть зізнатись не вистачило мужності".
І лише білі лілії одиноко лежать на снігом притрушеній свіжій землі.

Аліна Кирилович