Назарів Дар

Назар Тополя, схожий на мініатюрний маятник з дідусевого антикварного мотлоху, плентався додому по своїй звичній траєкторії. На ньому був червоний шарф, вигляд якого натякав на батьківський несмак, трохи подерта від асфальту куртка та майже зсунута з голови шапка, що відкривала холодному листопадові молоді кучері, які ще більше закручувались від холоду.

У своєму маленькому імпровізованому календарі, який складався з кривих перпендикулярних ліній, що містили незграбні цифри у своїх вільних віконечках, Тополя, не гальмуючи, поставив традиційну позначку.

«Щоб ви усі здохли!», – з палкою образою пролунав хрипкий, ще ламаний голос юнака.

Він нікого не любив через те, що ніхто не любив його. Справедливими у світі підліток вважав тільки закони природи, у яких гармонію творили життя та смерть. Однак людство не спроможне на таку добірну селекцію (слово «відбір», приставлений до людської раси, Назар вважав образливим для самого ж слова), тому доводиться жити у постійному ритмі миротворення, яке справджують вчителі та батьки.

«Вовки, – думалось Тополі, – куди людяніші за прямоходячих. У своїй зграї вони дотримуються чіткої системи: попереду старі та хворі, за ними сильні, потім усі інші, а закриває лінію вожак. Так просто, а Нечипоренко й досі не допетрив, що пенсіонерам потрібно поступатись місцем. До того ж йому усього дві зупинки проїхати. А Віліна? Постійно здає старосту, хоча та останній листок з оповідання Генрі зірве, щоб усі інші контрольну із зарубіжної написали. Та все одно байдуже. Вони у будь-якому разі усе засміють, гієни».

Так йшов він, занурений у свої думки. Вітер колихав начеркані листки календаря, який юнак забув сховати у портфель, вкритий дірками. Шелест дешевого паперу не на довгий час виводив Назара з штучного оціпеніння, яке надходило до нього щоразу, як рука ставила кляту позначку, але, як коло не має кінця, а лише може мати точки, так і Назар Тополя крутився то навколо несправедливості життя, то обридливих для вуха звуків шелесту.

У житті так буває, що наше коло фортуни, яке у Назара Тополі мало дві точки, може мати і три, і вісім, і двадцять. Можливо це залежить від того, чи міністр ви, чи лікар, чи просто постійний гульвіса, який згодом ставить у житті лікаря ще одну точку, проте вони з’являються неочікувано і не завжди математично системно.

Так було і цього разу: пройшовши вже з половини шляху, який розділяв школу і будинок, Назар почув тонкий, перерваний плач. Він настільки відрізнявся від того дівочого скиглення, яке він чув у школі, але так був схожий на його власний, що, пересиливши свій страх, хлопець зійшов з дистанції та попрямував у сторону пункту прийому вторсировини.

Дитячі ноги невпевнено обійшли нелегально вмонтований кіоск та почали штурхати картонні потрощені пластини, які були забраковані головою пункту прийому. Чимдуж він жбурляв у різні боки картон, тим більш гучніли звуки скачування. Назару защемило серце. Йому було страшно побачити серед бруду себе - покинутого та забутого.

Коли остання перешкода була подолана, на нього поглянули великі карі очі. Вони були заплакані та обліплені стружкою, яка міцно вкорінилася у маленькому кудлатому тільці. Маленьке створіння, побачивши рятівника, миттєво притиснуло свої брудні покусані вуха до голови, хоча хвіст доброзичливо розгойдував повітря. Щось рідне відчув Тополя, глянувши на сірого кудлатого пса, який уже тягнувся до дитячих штанцят, аби прийняти у своє життя ще один запах.

Ця картина не мало жодної естетичної цінності: купа бруду, хлопчина з обідраною та перекрученою одежиною та пес, у якого шерсть перетворилась на одну величезну сіру паклю. Однак, попри це, у колі життів обох щасливчиків з’явилась нова точка, яка мала б перекреслити усі перпендикулярні лінії календаря.

***

– Який пес? Ти здурів? Подивись на себе, ти за собою не можеш простежити, а тут ще за якоюсь псиною потрібно буде доглядати! Тьфу на тебе, іди краще уроки вчи! – так звучав діалог Назара з мамою, у якому відповіддю на експресивний монолог, зазвичай, було тихе схлипування, за яким слідувало гучне грюкання дверима. 

Якщо б не повна олії пательня, на якій смажились котлети, через стіну можна було б почути плач, тонкий та перерваний. Вії злипалися, а волосся, через нервові імпульси, було ще більш сплутане.

«Я буду як вовк!», – крізь сльози вимовив Тополя та вибіг у коридор. Натягнув на себе старі гумові черевики, потріпану куртку та, різко згадавши про котлети, остання партія яких ще шкварчала на плиті, кинувся на кухню складати їх собі у кишені.

– Що ти робиш, опудало? Чи ти зовсім здурів від холоду? – презирливо спитала мати, чинячи спроби зупинити юнака.

– Я буду як вовк! – крикнув той у відповідь, шалено зиркаючи ще не висохлими від сліз очима. – Як вовк…

***

Пройшло понад місяць. Вулицю вкрив товстий мокрий сніг. Назар Тополя йшов своєю трохи підкорегованою траєкторією: їдальня, кіоск, будинок. Для тепер єдиного у житті друга він змайстрував будинок з картонних блоків та декількох цілих коробів, які випросив у робітників пункту прийому. Усередині імпровізованого житла він поклав червоний шарф, який добряче обігрівав холодну підлогу та маленьку залізну миску, що її батько вкрав, коли ще працював на заводі.

Кожного дня підліток приносив їжу, яка пропонувалась у школі: це могла бути каша з буряком, або картопля з відбивною, але, в будь-якому разі, Дар (так його назвав Назар) не заперечував та залюбки ласував людськими стравами.

Кишенькових грошей ледь вистачало на те, аби купити собі принаймні шоколадку, тому юнак ретельно заощаджував майже три тижні, аби купити Дарові новий нашийник.

– Тепер ти знаєш, що не один, – говорив з ним Назар.

Хлопець навчив свого кудлатого друга команді «Сидіти», а от від команди «Поряд» вони вдвох відмовились: у цьому просто не було потреби. Опісля годування Назар брав Дара на прогулянку, і вони обходили околиці району. Ходили поміж сірих будинків, іноді зазираючи у вікна та жадаючи сидіти у теплі, любові та злагоді.

Якось юнак, подорожуючи лабіринтами вулиць, дійшов до свого будинку. Цього разу навмисно оминути не вдалось. З другого поверху був чутний запах смаженого м’яса, а у вітальні лунали новини разом з коментарями батька.

– Ех, Дарику, це мій дім, – з прикрістю сказав своєму другові Назар, ніжно потріпуючи собачі вуха.

Бувало, мати нагримає на нього, що той вкотре вештається вулицями до пізньої ночі, а йому байдуже: у нього є Дар, а у Дара – він.

Так і жили вони, дві долі з новою точкою у колі життя, аж поки Назарові не судилось накреслити нову, четверту.

***

Шкільний вечір. Обов’язковий позакласний захід, який вигадала прогресивна класна керівничка. Усі мали вбратися у костюми улюблених героїв чи кумирів та представити їх класові. Назар довго думав, хто ж його ідеал, аж поки в голові не з’явилась ідея представити публіці справжнього, живого улюбленця.

Напередодні шкільного заходу хлопець старанно вичесав Дара маминою розчіскою, вкрав у тата метелик, який вже давно не налазив на шию, та змайстрував повідок із шнурків свого взуття. Вийшов такий собі пухнатий Дон Жуан.

Запросили на свято усіх охочих: батьків, вчителів, друзів. Мама обіцялась прийти, бо вже довго не показувалась у школі.

– Сьогодні відповідальний день, Даре, –повчальним тоном говорив собаці, – бо я познайомлю вас з мамою, і, якщо ти будеш належним чином себе поводити, вона згодиться тебе узяти до нас!

З таким настроєм обидва рушили у бік школи. Зима у цей вечір не була примхлива та не обпікала своїм гострим холодом. Хлопці не поспішали, насолоджуючись безлюдною вулицею, яка оживлювалась ледь помітним світлом ліхтарів, однак не довго.

З-за напів зруйнованого паркану з’явилось декілька фігур, які впевнено крокували у Назарів бік. Хлопець відчув, як Дар насторожився, а повідок із шнурків почав вібрувати. Це хвилювання передалось і його власнику, який, інтуїтивно розуміючи, що фігури спрямовані саме до нього, почав задкувати. Але було пізно.

– Що ти, опудало, думав, що як завів собі оцю шавку, то маєш право нічого не боятися? – сказав перший, дуже знайомий голос.
Інший просто сміявся.

– Хлопці, та ви що, мені на свято треба… – почав було Назар, але його перервав різкий удар у ребро. Кінцівки одразу ослабли, у вухах дзвінко відбивався собачий гавкіт, змішаний з тваринним сміхом. Очі вже не бачили нападників, не відчували, як гарячі сльози стікають на білу, випрасувану мамою сорочку. Усе померкло, тільки дотик гарячого язика до носа був останнім, що відчув Назар.

***

Очі розплющились не одразу, а от голос пробився крізь хрип:

– Де Дар? Що ви з ним зробили?

– Спокійно, якщо ти про того кудлатого пса, то він вдома, – з усією можливою лагідністю у голосі відповіла мама.

– Як вдома? Де? У кого?

– Коли я збиралась до тебе у школу, то трохи забарилась з їжею для батька. Коли чую: такій шалений гавкіт, що я новини перестала чути, не те, що себе. Спочатку не надала переваги, думала, ну то дворові, та й годі. А коли вийшла, то цей волохань тримав у зубах твій червоний шарф… –вона почала плакати. – Ти маєш справжнього друга, який врятував тобі життя.

З цими словами мати вибігла з палати, притримуючи свою хустину так, аби не було видно сліз. Назар Тополя, усвідомивши усе, що сталось, солодко забувся у, вперше в житті, солодкому сні, де він, Дар і щастя.

Анастасія Биструшкіна