Раніше такого ніколи не траплялось
Раніше такого ніколи не траплялось. Він дав мені, як сам це й назвав, “затріщину”. Голова в мене дійсно затріщала від неї, виправдовуючи свою назву. Ні, він не міг цього зробити. Він кохає мене. Потім від нього була фраза про те, що я заслуговує на це. Мене охопила істерика. Він ненавидів коли я плачу. Такого просто не може бути, можливо з кимось іншим, але аж ніяк не зі мною. Голова жахливо боліла. Одночасно пульсуючий і пронизуючий біль відлунювався у місці “затріщини”. Коли я вибігала на вулицю, то схопила зовсім не ту куртку. Ззовні починався дощ і я, в куртці без капюшону і ,звичайно ж, без шапки, тікала в бік автобусної зупинки. Стоячи на місці зупинки громадського транспорту, я відчула наскільки боляче моїм вухам від поривчастого та холодного вітру. Дощ посилювався й люди почали ховатись під укриття зупинки. Мені не було місця в цьому світі, нікому не потрібна, вимушена просто ковтати свої нестерпні образи. Та мені навіть не було місця під цим проклятим навісом і краплі щедро полились на мою неприкриту голову й легеньку куртку. Я нарешті дочекавшись свого автобуса, заскочила в нього, заледве стримуючи сльози. Я казала його матері, що він почав розпускати руки, шукаючи допомоги в неї, поради або хоча б навіть жалю, але вона лише сумно поглянула у відповідь. Як би ми з ним не сварились, та він ніколи не чіпав мене. Це був не він, це не мій чоловік, він не зміг би. “Затріщина” нагадувала про себе. Хочеться кудись сховатись, напевно, це інстинктивно. Я запізнююсь в університет : автобус затримався, ще й на мосту рух зупинила аварія. На телефон раптом прийшло повідомлення й витягнуло мене з урвища роздумів. Номер був мені невідомий і я просто видалила повідомлення, навіть не прочитавши його. Я не уявляю як саме я виглядала в той момент, але було очевидним, що біль відбився на моєму обличчі. Прийшло ще одне повідомлення, з того ж таки невідомого номера. Дощ за вікном автобуса вже не можна було назвати грибним. Ще повідомлення. Я знала, що він жорсткий, відверто кажучи, мені це подобалось, бо з ним я почувалась слабкою та чутливою, але я ніколи не уявляла, що він може бути ще й жорстоким. Ще одне повідомлення. Чорт забирай! Я відкрила текст SMS, що надіслав мені цей надокучливий невідомий номер. “Сім!” - короткий напис про щось повідомляв, але мені було байдуже. “Напевно помилились номером або чергова розсилка” — подумалось мені в той момент. До початку пари всього 10 хвилин, а я все ще в заторі. Яку причину свого запізнення я назву? Мені немає місця в цьому світі. Я ніколи не була ідеальною, та ніхто взагалі не ідеальний. Чому ці краплі, цей дощ просто не розчинить мене?
Ввечері він прийшов, ніби нічого й не відбулося. Це була його звична манера поведінки: зроби вигляд, що нічого не сталося й проблема розсмокчеться сама-собою. Вночі мені не спалось. Сон став набагато гіршим з тих пір, як я перебралася до нього, та цього разу я просто не могла зімкнути очей. Мене сковував жах, який я не могла пояснити. Гортаючи стрічку Instagram, я замислилась наскільки усі ці фотографії несправжні, всього-на-всього фальшивки, ілюзії щасливого життя. Якась машина засвітила фарами в наше вікно. Машинне світло роздерло нашу спальню і я побачила його. Хтось сидів на кріслі мого чоловіка і просто споглядав на мене. Я бачила як рухаються його плечі, коли він дихає. Автомобіль від’їхав й світло зникло. Я перестала бачити його, але знала, що він і досі там сидить. Тепер я зрозуміла природу свого жаху, ним був цей гість. І як давно він там сидить? Мене відволікло сповіщення в Instagram, хтось намагався надіслати мені повідомлення в Direct. Нік користувача був мені невідомий і я з цікавості вирішила поглянути на повідомлення. “18 березня о 20:20 це станеться. Будь готова!” - попередило мене повідомлення. Я зайшла на профіль цього загадкового користувача й не побачила там абсолютно нічого: жодної фотографії та інформації про себе; користувач мав назву “death18032020”. Заскрипіло крісло і я згадала про гостя. Від страху я повністю накрила себе ковдрою, ніби мале перелякане дитя, що на ніч наслухалось страшних історій. Знову повідомлення в Direct – “Я бачу тебе”. Я почала тремтіти. Мені просто ввижається, це просто зоровий обман. Я намагалась себе заспокоїти, але раптом я відчула як щось присіло на краєчку ліжка. Під вагою “гостя” ковдра трохи натягнулась і тут до мене прийшло усвідомлення, що це зовсім вже не гра світлотіні. Я, не чуючи себе від жаху, прожогом вискочила з-під ковдри й ввімкнула світло. Крісло було порожнім. Біль пронизав мою голову гострими шпажками, в очах з’явились темні кола й останнє, що я встигла помітити був стурбований вигляд мого чоловіка.
Прокинувшись вранці, помітила, що в квартирі я була одна. Я не знала котра була година, проте здогадалась, що мій благовірний вже вирушив на роботу. Відчинивши двері холодильника, то зрозуміла, що пішов він ще й голодним, тож додому ввечері повернеться скоріш за все мовчазним та роздратованим. Остаточно прийшовши до тями, я вирішила зателефонувати мамі. Вона довго не підіймала слухавку, але на третій спробі все ж таки відгукнулась. Голос у неї був не дуже дружелюбним (здавалося, ніби вона лише й чекає моменту перейти на крик), вона не була налаштована на розмову та і її якось мало цікавили мої справи. Я хотіла була спитати в неї, що вона може порадити від головного болю, але мама сказала, що вона дуже заклопотана й поклала слухавку. Це було нормою наших взаємовідносин й тому після цієї “приємної” телефонної розмови, я вирішила взятись за ще не завершену доповідь та презентацію. Я ввімкнула ноутбук, взяла яблуко (це мій звичний сніданок) і відкрила потрібні мені файли. Те, що я побачила нагнало на мене хвилю гніву й відчаю: вся моя праця, над якою я вже зо два тижні трудилась, була знищена і замість неї майорив напис “Шість днів, дорогенька!”. Що за ідіотські жарти? Та як він міг? Як він посмів? Та за що? Він же знає як довго й важко над працювала над цим документом. Напевно, чи не вперше за увесь час нашого знайомства я по-справжньому в той момент ненавиділа його. Повна рішучості, я взяла телефон і подзвонила йому:
- Я ж просив тебе не дзвонити мені коли я на роботі — тяжко видихнув він. - Щось сталось? Як ти себе почуваєш?
- Я все розумію та все можу пробачити, але за що? Слухай, за що ти це зробив?-майже плакала я.
- В сенсі? Ти про що?
- Ти видалив мою доповідь й залишив там дурний напис. Навіщо? Аби познущатись?
- Ти про що взагалі?
- Просто скажи навіщо.
- Я нічого не розумію. Я зараз не можу говорити, прийду додому - розберемось.
Він поклав слухавку. Що, взагалі, це все означає? Я згадала про нічного гостя й кинулась до крісла в сподіваннях знайти бодай-якісь його сліди. Не важко здогадатись, що я нічого не знайшла, але помітила записку на столі. Це було прохання мого чоловіка менше нервувати й залишитись сьогодні вдома. В мене запаморочилося в голові, ще й до того нудило. Я схопила телефон й набрала подругу: розмова була короткою, але наповненою сенсу. Я попросила її приїхати до мене, але вона саме збиралась їхати до батьків, тому я не наполягала, але вирішила їй все розповісти (усе, окрім “затріщини”, звичайно ж). Подруга втішила мене, що це лише мої переживання й це всього-на-всього моя бурхлива уява виразно домальовує те, чого не може бути в реальності. Виходить, що я сама себе лякаю. А ось ситуацію з повідомленнями та доповіддю, вона назвала просто збігом обставин, також порадила не хвилюватись і написати доповідь наново, доки ще є час.
Іноді мені здається, що в мене розвивається шизофренія. Я знайшла в інтернеті цікаву пораду:”Займіться аутотренінгом, розберіться зі своїми емоціями та виявіть, що вас лякає або турбує”. Що ж, гарна порада. Я намагалася зібрати думки до купи. Біль все ще ніяк не полишав мене, але тепер він набрав ще й туповатого характеру. Я потребувала когось, людини поряд. Я хотіла обговорити якісь новини, бажала аби хтось поцікавився моїй самопочуттям.
Наступного дня я вирішила відвідати свого сімейного лікаря, адже головний біль турбував мене все більше (скоріше, навіть не турбував, а дуже відволікав та заважав). На вулиці був сонячний день, що навіював певні позитивні настрої, але щось всередині мене гуділо і гул той був далеко не оптимістичний. Вийшовши з кабінету лікаря, я відкрила свою амбулаторну карту аби детальніше дізнатись, що саме зі мною відбувається. “Порушення сну, недостатній рівень ваги, загальне виснаження організму, порушення біоритму” — в рядку “Діагноз” не вистачало місця, тому лікар вже писав за полями. Він прописав мені комплекс вітамінів та снодійне. Купляти ліки я вирішила вже в аптеці біля свого дому, тому швиденько накинула своє багряне пальто й збігла сходами вниз. Назустріч мені підіймався якийсь чоловік високої статури й дивними рисами обличчя: вилиці були в нього, здавалось би, занадто загостреними, а губи ніби ледве-ледве стримували щось, що ніби прагнуло вирватись з його рота. На мить в моїй голові промайнула думка, що цей чоловік намагається приховати свого зміїного язика. Ми з ним зіштовхнулись і моя амбулаторна карта ще з купою папірців полетіла додолу. Я нахилилась і заціпеніла — на кожній сторінці, на кожному аркушеві була написана лише одна фраза “Я тебе бачу...”. Я гортала свою медичну карту, але нічого не змінювалось, напис не зник. Обернувшись, я помітила задоволену посмішку незнайомця, що й став причиною падіння моїх папірців. Ця усмішка до жаху налякала мене, адже я намагалась себе переконати, що ікла на його обличчі мені лише привиділись.
Прийшовши додому, я кинула одяг та сумку на ліжко, а сама почала розглядати себе у дзеркалі. Вигляд я мала звичайно не найкращий: синці під очима вже ніби поріднились з моїм поглядом, усмішка зникла з мого обличчя ще кілька днів тому, очі були червоними від безсоння, волосся було аби-як зібране у хвіст і вже декілька днів було масним. Але я очікувала побачити інше: я уважно оглядала свою шию, шукаючи хоч якісь сліди укусів. Він вкусив мене, отруїв. На своїх руках я помітила синє чорнило, але я не змогла пригадати, коли б я могла замаратись. Лікар велів мені гарно їсти, тому я вирішила стати до приготування смачної вечері, яка, до речі, була гарним приводом налагодити наші з чоловіком стосунки. Відчуття приреченості не покидало мене весь цей час, я ніби на краю прірви і ось-ось зірвусь, але вже встигла з цим змиритись.
Готова вечеря стояла на плиті і я вирішила прийняти ванну. Гадала, зможу розслабитись і відволіктись. Коли я зайшла до ванної кімнати, то ледь не знепритомніла, я була в квартирі геть сама, але на дзеркалі хтось намалював цифру 5. А чи справді я була вдома сама? Я знала. Я відчувала своїм нутром. Це був він, той, хто сидів вночі у кріслі. Він вже зовсім близько. Я відчуваю його подих у себе в потилиці. Чимдуж я чкурнула на кухню, схопила перший-ліпший ніж і забігла в спальню. Вже в кімнаті я закрилась на внутрішній замок, що без ключа з іншого боку не було можливим відчинити, і сховалась у шафі виставивши ніж прямо на дверцята шафи. Ось так я й просиділа до повернення чоловіка. Після цього все завертілось дуже швидко. Дні спливали.
Через два дні я вже ніби заспокоїлась і почала забувати про все це жахіття. Вранці відбулася сварка з чоловіком і він знову подарував мені “затріщину”. Моя голова була ніби казанок каші, що ось-ось переллється через край (хто б нарешті сказав: ”Горщику, не вари!”).
Я більше не виправдовувала його, не годувала себе марними сподіваннями.
Вночі я знову погано спала, незважаючи навіть на дві пігулки снодійного. Після “затріщини” він вибачився та навіть подарував квіти (хоча робив це вкрай рідко і, навіть, не на кожне свято), тож зараз спав немовлячим сном. В цьому я йому дуже заздрила. Аби мене не вважали божевільною, я ігнорувала різні листи від невідомих адресатів і нікому не розповідала про гостя. Тож я бродила квартирою, ніби проклята примара. Я випила склянку води та підійшла до вікна. Світло ліхтаря незвично спадало на тротуар (чи, може, мені так здавалось). Була третя година ночі, людей на вулиці не було, тому можна була детально розглянути найменші деталі нічного пейзажу. З-за рогу з’явився дивний чоловік. Він був одягнений в чорне довге пальто, що також прикривало і половину обличчя; на голові мав чудернацьку, схожу на байкерську, бандану; і на мій подив стояв абсолютно босоніж на холодному асфальті. Він пройшов повз під’їзд та підійшов до ліхтаря, з мить повагавшись,він став, обпершись на штучне світило. Він виглядав надзвичайно неприродним та незвичним. Сироти проступили на моїй спині. Я сховалась за шторкою так аби мене не було видно, але я все бачила гарно, тим паче світла я не вмикала, тому з вулиці мене помітити було просто нереально. Голова в мене знову запульсувала, в очах замерехтіло, раптово з носа потекла малесенька цівка крові. Сконцентрувавши погляд, я тільки зараз зрозуміла, що незнайомець дивиться прямо на мене. Але...але...як, чорт забирай? Мене знову опанував страх. Я намагалась заспокоїтись. Він не міг знати, що я тут стою, не міг бачити мене. Моя нічна сорочка була вже вся заляпана кров’ю, в голові паморочилось. Він просто дивиться у випадкове вікно, ось і все. Це вже було схоже на параною. Погляд був вперезаний просто в мене. Раптом позаду себе я почула таємничий та дуже тихий голос: “Я бачу тебе...”. Я швидко обернулась, але позаду мене нікого не було. Я відсахнулась від вікна, швидко кинувши погляд на ліхтар, незнайомця вже не було. Серце скажено калаталось, я не могла себе опанувати. Звичайно ж, про сон можна було забути. Поглянувши останній раз у вікно, я помітила, що усі ліхтарі вздовж вулиці згасли, окрім одного, того, що стояв якраз напроти мого вікна; того, під яким ще секунду назад стояв він.
Ранок видався важким. Я майже не спала, бродила наче привиддя квартирою і лише на світанку прилягла в ліжко, але не заснула. Від головного болю була ладна на стіни дертись аби лиш це допомогло. Пігулки вже не допомагали. Зранку своєю скривавленою нічною сорочкою я дуже налякала коханого. Я й справді походила на якийсь неупокоєний дух, а не на молоду, повну сил дівчину. Чоловік, виходячи з дому, поцілував мені ніжно в лоб, як цілують небіжчиків, одягнув свою куртку і зачинив за собою двері. Я не могла навіть думати, голова боліла сильніше, ніж за звичай.
Я читала книгу в спальні, коли раптом мигнуло світло. Щось всередині мене защемилось і скуйовджилось. “Я тебе бачу! Я знаю тебе! Я бачу тебе наскрізь!” - це вже не було десь деінде, воно звучало в мене в голові. Тільки зараз я зрозуміла, розчула голос, який це постійно промовляв. Це був мій голос. Я відчула чиюсь присутність в домі, щось споглядало, вирячивши свої беньки на мене, чекало. Паркет стогнав під ходою чужака. За долю секунди я сховалась у шафу, сподіваючись, що воно мене не знайде. Але я знала, що знайде. Воно завжди знало де я, відчувало, як дикий звір, що насичується моїм жахом. Я почула як кроки почали віддалятись, нарешті змогла видихнути. “Ти нікому не потрібна! Ти зайва в цьому світі! Він не кохає тебе. Мати байдужа до тебе. Ти зайва! Ти завжди була зайвою! Без тебе усім було б краще і легше жити! Досить знущатись з людей яких ти любиш!” - чудовисько розмовляло вже в моїй голові. Але ні, я знала, що це лише обман, воно на кухні. В голові пульсував біль, у вухах гуділо, а перед очима крутились білі плями. Дідько! Який взагалі сенс всього цього? Воно зараз порішить мене і насправді нікому не буде до цього діла. Але ж... Він кохає мене, він сумуватиме, він помститься... Я підійшла до дзеркала: з носа знову хлинула кров, в голові сильно паморочилось, живіт скували судоми і неймовірно нудило, але я стримувалась. Я знаю — воно чекає мене на кухні. Це моє улюблене дзеркало. Його мені він подарував. В очах вже двоїлося, але я відвела як змогла руку для удару і розбила дзеркало. Кров хлинула з пораненої руки, але мені вдалося видерти уламок, який я міцно стиснула в руці й попрямувала до кухні. Мене кинуло в жар, я вже фізично не могла пересуватись. В пам’яті випливали фрагменти, що зараз вже зовсім були недоречними: його зрада зі своєю колегою на роботі та його обіцянки, що такого більше не повториться і це було помилкою, а потім побиття; мати, що позбулася мене й навіть вже не вітала на будь-які свята; його матір, яка не дуже то й любила мене, особливо любила докорити за якусь невдачу, аргументуючи все моїм “кривими” руками. Я намагалася позбутися цього, але нові епізоди мого життя все з’являлися і з’являлися, неначе тріггери. Дібравшись до кухні, я побачила його. Я знала його. Знала вже багато років. Він зовсім не був незнайомцем, я просто не хотіла визнавати, що знайома з ним. Черговий спазм я була вже не в силах стримати і мене вивернуло просто посеред кухні. Біль... Він вбиває мене. І все, що я зараз хотіла б — це побачитись з моїм чоловіком, я хотіла попрощатись і сказати йому, як я його люблю. В очах почало темнішати. Постать на стільці сиділа нерухомо, лише спостерігала. “Я бачу тебе...” - почулось мені. Та я знаю, дідько ти проклятий! Уламок дзеркала все ще був затиснутим у мене в руці. Я вже майже нічого не бачила, відчувала лише нестерпний біль. Я вже лежала посеред кухні з куском дзеркала в руці. Мій мозок вибухав, ніби хтось залив окропу в мою голову, я майже не могла дихати і бачити. Я чула лише віддалені кроки, хоча розуміла, що ця тварюка стоїть прямо переді мною. Налякана, вже сліпа і майже глуха, я щосили намагались вдарити когось примарного, хто начебто стояв біля мого знесиленого тільця. Мене ще раз знудило. Руками я намацала стілець і всілася на нього — відчула праворуч від себе теплий подих. Воно вичікує. Насолоджується моїм страхом. “Я бачу тебе...” Досить, сукин ти син!
- Люба моя, навіщо тобі це? - воно заговорило до мене вже не в моїй голові, а в реальному житті. - Це приносить тобі біль та страждання. Досить чіплятись, ходімо!
- Нізащо, гнидо!
Я підвелась і з останніх сил розсікла повітря перед собою уламком від дзеркала. Я... Я більше нічого не чула. Я змогла? Тепер я буду з чоловіком. Все скінчилось. Я буду щаслива! Я більше не чула цей мерзенний голос. Власний голос. У себе в голові.
Пізніше мене знайде чоловік, викличе поліцію та швидку, але вони мені вже не допоможуть. Він по-справжньому горювати від втрати. Янголи в білих халатах вже в лікарні повідомлять мого коханого, що причиною моєї смерті став аневризм судин головного мозку. Він навіть заплаче, проситиме вибачення і проситиме повернутись. Я все ж таки була йому потрібна...
Скурська Анастасія