Старості Яблоновському
Здоров будь, куме!
Як поживає люба кумася? Як ся мають діточки?
Пишу тобі з села Запандинці, що біля ріки Лохвиця. Маю зізнатись тобі, мій друже, що тривожать мене дивні передчуття: приїхав я до сього селища ще чтері дні назад, мене тут гарно поють й кормлють, та все ж, якийсь змій під мжичкою мене сосе. Часто навідують дивні думки та й,узагалі, скрадається чуття, що Бог, який був завжди поряд на моєму життєвому шляху, раптом відрікся від мене. Я кожен день молюся, прошу захисту і благословіння, прошу аби дорога моя була безпечною і я живим вернувся додому.
Ночую та днюю я у голови села — він мене за так частує і не прийма і гроша, що я йому даю, взамін просить лише проводити недільну службу, то я осьо готуююся до першої службити.
Як там моя Ганнуся? Не отримую відповіді на листи мої від неї. Чи все з нею гаразд альбо захворала та злягла?
Писатиму тобі я часто, надіюсь на скоріше повернення додому, Ганнусі передай, що я живий-здоровий і постійно думаю про неї.
Через три дні маю відбувати з Запандиців і прямувати далі в путь. Якщо Бог милостивий дозволить, то повернусь додому вже через півтора тижні.
27 травня 1888 году Петро Онищів
Старості Яблоновському
Сего дня я проводив службу Божу і можу сказати, що люди тут порядні, віруючі, слухали мене уважно, усердно молились і звертали погляд в небеса. Голова Онуфрій мене здивував: він навіть не зайшов у церкву, а як почала звучати молитва, то геть кудись зник. Мене і досі переслідує відчуття покинутості — люди порядні, але дикі. Хоча, що з них возьмешь як вони навіть далі хати з городом нічого не бачили; одна жіночка так здивувалась коли побачила мої книжки, що навіть почала кланятись мені і говорити, що я ніхто інший як посланник Божий, адже вмію читати й привіз з собою стільки знань в мальованих циглинках. Уяви собі, мій друже, ця необразована жінка ніколи не бачила книжки! Бачив би ти її очі, коли я розгорнув писання. Вона почала голосити, що негідна узріти слово Боже, на що я відповів, що це не є словом Божим. Тоді вона враз перемінилась у погляді і мало не кинулась на мене. Жінка кричала :”То чий же ти посланник — Божий чи Звіра? Чиє слово ти несеш у наше селище?”
Сказати, що я злякався, то нічого не сказати. Я відразу схопив свої речі, книгу і побіг у напрямку дому голови. Там якраз сидів Онуфрій, він тримався за главу, схилившись над столом. Тоді він попросив у мене допомоги...
29 травня 1888 году Петро Онищів
Старості Яблоновському
Здравствуй, куме, дай Бог вам здоров’я! Як там моя Ганнуся? Чи жива-здорова? Я давно вже не отримував від вас листів, хоча самому є вдосталь що розповісти. Минулий лист я завершив на тому, що Онуфрій вперше попросив у мене допомоги і я був порядком здивований, він мовив:”Панотче, не знаю як вам сказати, але лише ви зможете мене порятувати”. Звичайно, я вислухав його — це не була сповідь в усіх її традиціях, але чоловік говорив відверто, ніби звертався, скоруше, до Бога, аніж до мене, а я лише був провідником його слів у цьому світі. Онуфрій глаголив, що не може зараз все мені розповісти, але зізнався, що має доньку.
Любий мій друже, я не був здивований такому зізнанню — дружина Онуфрія Наталка за всі роки їхнього шлюбу так і не народила йому дітей, та Бог дав Онуфрію дочку, щоправда не від законної дружини. Не сприйми це як виправдання чи як те, що я підтримую такі діяння людські. Це гріх, безумовно, але дитя невинне! На все воля Божа.
29 травня 1888 году Петро Онищів
Свіджинській Ганні Мирославівні
Здравствуй, душа моя! Я безумно скучив за тобою, твій дотик та подих навідують мене уві сні, хоч там я можу бути поряд з тобою. Я по дорозі додому, навчання в семінарії скінчилося й тепер ми з тобою заживемо. Нехай сваряться твої батько й мати, але возьму тебе за дроужину, буду плекати тебе, голубко моя.
Сьогодні я заїхав до села Запандинці, що під Полтавою біля славетної річки Лохвиця. Люд сприйняв мене на славу, з головою села я домовився про те, що проведу їм недільну службу, а він взамін прийняв мене як любого гостя в своєму домі, частує й поїть мене. Дружина його, Наталка, жінка гарна, але виглядає значно старшою за Онуфрія, хоча я впевнений, що чоловік старіший — на що Онуфрій лише сміється й відмовляється, що батько з матір’ю постарались зробити.
Везу тобі гостинці, кохання моє. Чекай мене, любая, через тижні два, якщо Бог змилостовиться, вже буду вдома.
23 травня 1888 году твій Петро
Свіджинській Ганні Мирославівні
Маю зізнатись тобі, голубко моя, що перебуваючи у цьому селі, відчуваю себе не дуже приємно я. Ні, мені ситно й затишно тут, але я відчуваю якусь порожнечу всередині. Я довго думав і не міг зрозуміти, що ж зі мною не так, аж під час однієї з молитов я зрозумів — я не чую голоса Божого. Не те, щоб він завжди відповідав на мої молитви, але Бог є всередині кожного з нас і я знаю, що він все чує та бачить. Я по приїзді сюди відчуваю себе беззахисним, ніби він полишив мене.
Сьогодні помітив я дивину — у селищі немає, або я принаймні ще не бачив, дітей молодше п’ятнадцяти год. Вони усі всміхаються та видаються щасливими, але у Западинцях не чути сміху дитячого, звуку малечих забав, плачу немовляти і ще ранніх щебетань.
І я замислився “А що як Господь-Бог не пошле нам дітей?”. Га, Ганнусю? Я довго гнав від себе ці думки та все ж на мить задумався. Голубко моя, душа моя, я прагну возз’єднатись з тобою якнайшвидше. Чекай мене, любая,через два тижні, якщо Бог милостивий, вже буду вдома.
24 травня 1888 году твій Петро
Свіджинській Ганні Мирославівні
Здравія бажаю, кохання моє! По приїзду в Западинці я не отримую твоїх листів. Безмежно сумую за тобою, але Господь підготував для мене випробовування. Відвівши службу Божу, я повернувся до хати й зустрів там Онуфрія у повному розпачі, він попросив у мене допомоги. Чоловік зізнався мені, що насправді має дитя, але не від Наталки. Він плакав та просив допомогти. Я вислухав його і слова Онуфріїві, скоруше, були призначенні не для мене, а для Господа. Ах, якби ж він знав, що я й сам шукаю Бога! Ганнусю, він все ж полишив мене, я не відчуваю його міцної руки за своєю спиною, не відаю чого маю робити й куди далі тримати путь.
Я не розумію якої допомоги прагне від мене Онуфрій. Спочатку він плакав і просив забрати звідси дитяту, але враз перемінившись, сказав, що нині я маю ночувати у баби Орисі — його двоюрідної тітки — у сусідньому селі Харківці, що на протилежному березі ріки. Я почав був збирати речі, але чоловік сказав, що то лише на одну ніч і вже на наступний день я повернусь до його хати.
Дивний Онуфрій і народ в цих Западинцях дивний. Чоловік перевіз мене на своєму човнику на протилежний бік Лохвиці лише під покровом глупої ночі, я був розгублений. Як я мав знайти шлях до хати баби Орисі? Але Онуфрій, очевидно, поспішав і як тільки одна моя нога ступила на протилежний берег, чоловіковий човен відразу ж рушив назад. Я не втримався на слизькому березі й шубовснувсь у воду, я очікував на допомогу Онуфрія, але його вже й слід простив. Я ледве доперся у село, весь промоклий, холодний і голодний, наче звір. Я пройшов пів села, всі хати були темні й ледве видимі серед цієї темнющої ночі. Я мріяв лише про тепле ліжко й гарячу вечерю. Завернувши ліворуч вулицею, я помітив стареньку жіночку, що сиділа на призьбі однієї з хати зі свічкою в руці.
Баба Орися люб’язно мене прийняла: хоч надворі й була вже глибока ніч, вона підготувала для мене лазню, підігріла в печі вечерю й помолилась разом зі мною.
Дивне, звичайно, випробування підготував мені Господь, але путі Господніє нє ісповідіми.
29 травня 1888 году Петро Онищів
Старості Яблоновському
Здрав будь, друже мій милий! Не уявляєш ти собі яке випробування підготував для мене Господь, напевно, тому він і полишив мене на самотині, щоб я зміг гідно, без його допомоги пройти всі іспитанія. Онуфрій вчора розпорядив мене ночувати у сусідньому селі Харківці в його дворюрідної тітки — баби Орисі. Жінка вона приємна, мовчазлива, віруюча. Вона смачно мене нагодувала, навіть посеред ночі розтопила мені лазню, бо ж я, коли Онуфрій перевозив мене на човні через річку, шубовснувсь у воду і весь промок.
Маю зізнатись тобі, а перш за все собі, що перебування моє тут стає все далі дивнішим і дивовижнішим. Мені здається, що я чую голос — тихий, незнайомий, ласкавий голос. Ні, друже, це не голос Господа, він все ж полишив мене. Голос був жіночим.
Навідують мене домисли різні. Думав я чом Господь-Бог, отець нас насущий, покинув мене в цьому дивному селищі, чом не чую більше голоса його. І саме тоді я вперше почув незнайомий голос. Я саме сидів на призьбі хати у баби Орисі і тихо, впівголоса молився Господу, коли несподівано почув тихенький шепіт, ледь вловимий. Я ніяк не міг розібрати що саме говорить голос і до кого звертається. Я оглянувся, але так само самотньо сидів собі на вулиці. Я став прислухатись. Навостривши вуха, як той голодний вовк, я намагався розібрати слова.
Іване, брате мій названий, куме мій рідний! Вір мені й моєму слову, ще не втратив я остаточного глузду, клянуся тобі Господом нашим єдиним — я чув своє ім’я. Цей шепіт звертався до мене. “Петре! Петре!” Тоді я знову оглянувся, підвівся і вирушив на пошук того, хто кличе мене. Я шукав бабу Орисю, але та ще з-поза
ранку вирушила до лісу. Хати стояли самі-самотою, ніби окрім баби Орисі в Харківцях ніхто не жив.
Я відчував чиюсь присутність, але нікого поруч не було.
30 травня 1888 году Петро Онищів
Старості Яблоновькому
Іване, пишу тобі, бо вже відчув, що з поселенням цим щось не так. Як не повернусь додому через тиждень — вважай, що вмер я і не шукай мене.
Онуфрій вчора не приплив за мною, як і обіцяв, бабця Орися не видавала жодного занепокоєння — так само щедро частувала мене й тримала як рідного.
Сьогодні вночі я знову почув шепіт. Цього разу він став голоснішим. Я розплющив очі й слухав. Такий ніжний, таємничий голос.
Зізнаюся, вважав, що сам нечистий промовляє до мене й хоче спокусити,але баба Орися, здавалося, не чула цього невідомого шепоту. Вона не спала, я бачив її розплющені очі, тож хотів був до неї заговорити та вона не звертала на мене ніякої уваги, ніби по-справжньому спала.
Голос кликав мене, звертався ніжно й ласкаво, ніби матір кличе діточок до столу, як кохана кличе до ложі. Шепіт, шепіт, шепіт...
Він був мені не знайомим, але здавався таким рідним. Вважай мене вар’ятом, та все ж таки зодягнувся та рушив на зов. Я вийшов з хати та попрямував за шепотом, це дивно, але він ніби весь час був поряд зі мною і вів мене у потрібному напрямку. Я дійшов до лісу. Було темно, хоч око виколи, але я все одно продовжував заходити все далі в ліс.
Боже, Іване, я... Я не знаю, що то було! Я всю ніч блукав тим лісом аж поки від знемоги не звалився, я став молитись - голосно та щиро. Я знав, він чує, але відвернувся від мене, чомусь. Я і досі не чув відповіді, як раптом почув знайомий голос. Він співав. Тепер я чув його чітко, він був зовсім поруч. Я обернувся і уздрів дівчину — юну красуню в чорному вбранні з кошиком у руках. Волосся її було довгим та чорним, очі величезними з жовтим блиском. Мене від неї віддаляло десь дерев десять, але я виразно бачив її і... відчував.
Друже мій, коли писав я тобі про те, що Бог відвернувся від мене й покинув — я був небаченим йолопом, адже він подарував мені її. Точніше, подарував зустріч з нею. Вона стояла вся така зацікавлена мною і я,немов заворожений, не міг відвернути від неї погляд.
В той час для мене не існувало нікого іншого окрім неї.
Забув я і про Ганну.
Я побрів за Маїною.
Не знаю який нині день
Раб Божий Петро
Безжалісному люду, що не заслуговує ступати Божою землею
Ви всі стали причиною її страждань! Двадцять років вона жила як ув’язнена. І за що? За свою красу? Бо ви, помийні баби, і волосини її не варті.
Вона зве мене пропащим. Каже, що з нею я пропаду! Яка, яка дурниця це. Вона ...
Онуфрій — бридке створіння, голова села. Тьфу! Мерзота! Люди, хто знайде цей лист, знайте — те падло батько її і він вурдалак. Він кинув її на призволяще. Клявся у вічному коханні її матері, але в потрібний момент кинув її. Дана, мати Манії, була лісовою відьмою, до того ж народженою з силою, а не варварськими ритуалами набутою. Вона була прекрасна і Онуфрій, будучи теж лісовим створінням, народженим вурдалаком — закохався в неї, її силу, могутність, красу. Він жив з нею, плекав і наче любив, але часто заходжував у село поблизу. Там його й запримітила бридка хвойда Наталка, вона часто стежила за ним і якось натрапила на будинок, де Онуфрій і жив з Даною.
Яко люд не бажає вірити мені, то скажу, що вурдалаки насправді можуть жити у подобі людській, але лише справжні — народжені, а не обернені.
Дана тоді вже завагітніла, носила під серцем дитяту, а Наталка дізнавшись правду про походження Онуфрія пішла до старої відьми з сусіднього села. Там вона дізналась як можна нашкодити Дані.
Вона хотіла бути з Онуфрієм, бажала сім’ї та дітей, хоч той вже й мав справжню родину.
Наталя прокралася до хатини лісової відьми, обсипала повністю її полином та звіробоєм, начитала замовлянь, накреслила давні руни й сіла по-царськи чекати господиню. Дана з Онуфрієм повернулись до оселі швидко й помітивши Наталю хотіли були набити їй її пихату пику, але не могли ступити й кроку в домівку свою. Онуфрій оскаженів, але не міг пройти крізь поріг, бо під порогом та хтива жаба закопала осиковий кілок. Дана увійшла лише через поріг і потрапила у руни...
Ви спалили її! Ви, бісові виродки, спалили хатину, а з нею й її господиню Дану. Стара відьма Ориська з Харківців, відчуваючи свою провину, врятувала дитяту — Маїну.
Я часто бачив коло Маїни темний силует, що наче тінь усюди слідує за нею. Часто — це постійно. Одного разу мені здалося, що в цієї тіні є очі
Вона не може звідси піти і тепер я нарешті знаю чому. Бісові діти насаджали довкола хатини осик (Маїна все ж донька вурдалака)
Я зрубив їх. Вона поцілувала мене за це.
Дідько, що ж це робиться?!
Маїні — душі моїй, коханню моєму
Заради тебе я ладен вирубати всі осики. Я знаю, що кохання таке не буде щасливим і що ти не потребуєш моєї любові!
Про мене позабули всі Боги — подорожній, що збився з дороги. Тепер ми з тобою на краю світу. І знаєш, я щасливий з тобою! Несподіваний поворот у моїй долі - такий нікчемній. Твій шепіт мене кличе відтепер кожної вночі темною. Те, що твоя душа у вигляді темної сили, для мене не біда! Заради тебе готовий вирубати всі осики. Ймовірно, я до сих пір живу лише у вигляді винятку. Сам собі виніс вирок,до неї проявивши своє кохання.
Дочка вурдалака, моє життя без утіх! Але пристрасть сильніше за страх! Смерть або гріх.
Знаю я, що любов така закінчиться нічим добрим.
Ах, була б вона інша,я б став нормальною людиною!
Твій Петрусь
Люди, рятуйтесь! Вона віднайшла корону матері своєї, а з нею і силу захоронену глибоко в лісі
Що ж я натворив?
Вибач, Онуфрій...
Ozinka