Встигнути

Вона знову опинилася серед киплячого, вибухаючого гамором, сміхом, криком, брудного міста. Дівчина вже бігла. Її волосся, руде, як вогонь, розметалось, падало на обличчя застеляючи очі.
Люди теж кудись поспішали, думали про щось своє та не помічали нічого далі себе.

Дівчина могла лише здогадуватися... як прекрасно зараз у неї вдома, де сонце дарує своє тепло і можна йти босоніж по зеленій травичці, яка пестить ступні, або лежати в затінку дерева, ні про що не турбуватися, літати собі у хмарах.
Але замість цього вона з розпачем летіла вулицею і серце в грудній клітці оглушливо гепало. Бо ж вона, щоб її, облажалася. Знову прибула не туди. Ну здавалося б, що такого складного, просто вийти там де потрібно, та руда все не могла сконцентруватися від хвилювання, плуталась в адресах, губилась в кварталах. І ось – помилилася. Близько кілометр відділяв її від місця призначення.

Задихаючись від власного страху і ненависті до себе, вона тепер чимдуж бігла. Встигнути. Все на світі втратило свій сенс. Лише це має значення. Вона повинна встигнути. Добігти. Домчати. Попри усе, повинна опинитися там вчасно. І страх змієм заповзав в її душу: «Раптом не зможу»?

Не оминаючи калюж, які летіли на її кремове пальто, дівчина щосили мчала.

Ось-ось і та вулиця. Нумо, ще трошки. Ось і він, не поспішаючи йде вулицею. Вона побачила його чорну, ніби крило ворона, шевелюру, а згодом і коричневий жакет. Лиш би наздогнати. Вхопити за руку. Зупинити.

Тим часом, автівки на дорозі ніби тигри, з риком мчали хто куди. Безлюдний перехід. Зелене світло. Чоловік збирається перейти дорогу. Але зупиняється, ніби невидима стіна закрила йому шлях. Сам не розуміючи чому, звертає з дороги.
Чорний мерседес вилітає на трасу.

З невимовним полегшенням руда дівчина віддихалася, вгамовучи своє серце – таки змогла. Вона тихо-тихо пішла слідом за цим чоловіком, чого він, звісно, не міг бачити.

Біле перо сколихнулось у повітрі й впало на чорний асфальт...

Вікторія Тютюн