Де\градація

Я пахнув спокоєм, гармонією, щастям. Що стало зі мною зараз? Я почуваюсь самотнім, в мені ще дихає життя, але чи можна назвати що я живу? Я не відчуваю сили. Ще 20 років тому в мене була надія. Надія на розвиток, на вдосконалення. Яким же я був щасливим! Діти грали в хованки, парубки з дівчатами насолоджувались мною, в старших людей була праця. Зараз я зливаюсь з брудом, від мене починає смердіти сміттям, вихлопними газами. Я задихаюсь!  З болем в серці згадую себе в минулому. Я був живим і повним життя. З моїми легенями грались діти. Я був їх дім в прямому сенсі цього слова. Але люди порізали на шматки мої легені. Вичавили з них життя.  Я став таким собі музеєм, куди люди приходять щоб отримати естетичну насолоду від споглядання ще живих моїх органів. Приходять відпочити від шаленого ритму, але чи вийде в них це зробити через років 15? Навряд чи. Я відчуваю себе використаним, люди забирають мою енергію. Не відчуваю людських рук на полях. Мною живуть в містах, але не дихають. В мені все менше чути тупіт копит, звуків гусей, півні перестали будити моїх мешканців.  Я плачу, і мої сльози стають болотом для них. Я кричу, та мій крик не чують навіть птахи.