Гілочка бузку
Мені завжди подобалось приїжджати в село до бабусі. Це перша асоціація з дитинством. Запах трави та лісу, шум клену, який різ біля нашого двору, гавкіт нашого пса Сірка, бабусині млинці, парне молоко, смак тільки-но зірваної полуниці – від всього цього в грудях стає тепло. Навіть зараз, коли мені двадцять п’ять, я відчуваю себе маленьким хлопчиком, варто мені лише поглянути на старе подвір’я.
Але навіть не дивлячись на це все, найбільш теплі та трепетні спогади в мене викликає озеро, яке знаходиться в парі кілометрів від нашої хати. Зараз, коли я під’їжджаю до нього, на своєму старенькому велосипеді, моє серце стискається все сильніше. Мало хто знав про це місце. Колись тут була зелена галявина, вздовж озера усіяна бузком. Зараз немає цвіту, але, здається, я досі пам’ятаю той неймовірний запах, котрий стояв тут наприкінці квітня.
Ми завжди зустрічались тут і могли сидіти на березі довгими годинами…Я пам’ятаю нашу першу зустріч. Ми з хлопцями грали в футбол, недалеко від дому. Я намагався забити, коли м’яч вилетів на дорогу прямо під колеса її велосипеда. Як зараз бачу ті розгублені блакитні очі та сплутане темне волосся. Вона впала через мене, а я запропонував провести її до дому. Дівчина погодилась. Як же я тоді хвилювався! Я ще не знав як поводити себе з дівчатами, але з нею було так спокійно. Вона весь час про щось говорила та сміялась, а я був немов зачарований. То була, напевно, перша дівчина, котра на мене так вплинула. Після того випадку з м’ячом, ми були нерозлучні все те літо. Нам було по 17, і ми були шалено закохані. Здавалась, перше кохання швидко минає, але не в нашому випадку. Після закінчення школи ми разом переїхали до Києва та навіть думала з’їхатися, але життя вирішило інакше…
На цьому місці біля озера, ми проводили більшу частину нашого часу. Я посміхнувся, згадуючи, як захоплено вона читала книжки, поклавши голову на мої коліна, як вітер грав з її волоссям, як її вуста прикрашала чарівна посмішка, коли наші очі зустрічались. Пам’ятаю як зірвав з дерева гілку бузку, сказавши, що збережу її на пам’ять про це місце.
Я потягнувся за своїм рюкзаком, в якому лежала старенька книга Джейн Остін, котру вона так любила. Не думав, що цей том зберігся в книжній шафі моєї бабусі, але мені пощастило. Розгортаю книгу на тому моменті, де Єлізабет читає лист містера Дарсі. Саме на цих сторінках зберігалась та сама гілочка бузку…на її улюбленому моменті «Гордості та упередження».
Згадую той день, коли вона пішла від мене. Коли зучно закрила двері моєї квартири у мене перед носом, сказавши, що втомилася. Втомилася від постійних сварок, від мого егоїзму та моєї зайнятості. Пам’ятаю, як стояв й просто дивися, як вона йде й розумів, що вже нічого не змінити. Мої вчинки розпалили твій цинізм, після чого ми разом, власноручно зруйнували все, що так трепетно відбудовували роками.
Сумно розміти, те що мені довелося втратити та важко усвідомлювати, що зараз ти заміжня жінка, скоріш за все, вже маєш дітей і навіть не пам’ятаєш про моє існування.
Боляче приймати те, що ми стали чужими людьми один одному.
Що місце, яке ми так любили заросло травою.
Що наше озеро, майже, висохло.
Що, ті самі кущі цвіту вирубано.
І те, що від наших почуттів залишилась лише гілочка бузку та безнадійно-
нікчемне «якби».