На розсуд світлих душ
Не все, що чорне, то зло, та й не все, що світле – добро, але ж світ звик до таких тенденцій, судячи лише суб'єктивно. А винятки є, навіть у найсуворішому правилі…
Він, ще молодий, але самотній, покинутий, вигнаний, ішов степом і думав: «Хіба мене сюди привезли лише тому, що я чорний? Чи тому, що я зайвий?..» Так, він кіт, звичайний чорний кіт, якого здавна вважають символом невдач. Певно, що історія кожного чорного кота – унікальна, бо з ним народ пов'язує найбільш цікаві, часом моторошні легенди, притчі та прикмети. Чому? Бо вони чорні.
Хтось казав, що відьми в давнину на чорних котів перетворювалися, а ще хтось переконаний, що як тільки чорний кіт дорогу перейде – чекай невдачі. Можливо, чорні коти не розуміють, що саме цим вони лякають людей, які самі часто одне одному дорогу переходять… Чорні ворони мають таку ж вдачу, як і чорні коти. Люди теж жахаються ворон, бо здавна призвичаїлись до того, що ворона ‒ то страшніше страшного. Чомусь люди не зважають на горобця чи ластівку, коли ті пролетять над головою, а от коли це зробить ворона, то це вже край... Та хіба стільки чорних котів та ворон у світі, стільки й нещасть для людей? Навряд чи, адже тварини також, як і люди, мають ходити там, де їм подобається, зупинятися, де їм зручно,перекликатися, бо ж всі істоти земні ‒ то частинки природного універсуму.
…Чорний кіт тепер став степовим, йому стара господиня навіть імені не дала перед тим, як попросила зятя вивезти його у степ, подалі від оселі. Чим же їй те кошеня так надозолило? А тим, що тихо і спокійно перейшло дорогу, коли вона зібралася на пошту, де їй потім відмовили в одній послузі. А чому ж відмовили? Хіба ж коти можуть впливати на людську толерантність чи вихованість? Пані вирішила, що то все через чорного кота, бо ж звідки вона могла зрозуміти в чому річ, коли нагримала на працівника поштового відділення, а той відмовився виконувати її прохання. Але ж перед тим дорогу перебіг той самий чорний кіт…
Він вже й не пам'ятав, скільки часу сплинуло відтоді, як його сюди привезли, пам'ятав лише, як спершу було лячно самому, адже степ є степ, тут що крок, то й небезпека: зголоднілі лисиці, зграї безпритульних собак, та й вовк не раз траплявся… Особливо страшно було в перші дні, коли він сам-самісінький сидів поблизу дороги, в очікуванні того, що за ним повернуться господарі. Цього не сталося, минали дні спекотні, години дощові, тижні сніжні – за ним так ніхто і не приїхав. Він не розумів людського єства, тож до останнього чекав. Сидів просто серед дороги голодний, змарнілий. Нарешті побачив авто, подумав, що повернулися його господарі. Підвівся, замуркотів… А водій жорстоким і байдужим видався, мчав просто на чорного кота, не зменшуючи швидкості.
Тоді все й почалося, коли чорний кіт потрапив під колеса автівки невідомої людини, прийнявши її за свого господаря. Звичайно, цього можна було й очікувати, бо що ж інше може спіткати свійську тварину, від якої позбулися, вивезли далеко у чужі, невідомі місця дикої природи. У тварини є кілька шляхів, один з яких – голод, та й це ніщо в порівнянні з дикими звірами. Вони ж спричиняють небезпеку на кожному кроці для покинутої домашньої тварини…
З-під коліс авта чорний кіт врятувався, залишився ледь живим, майже мертвим… Тієї літньої днини палило безжальне сонце, нестерпну задуху розвівав помірно тихий вітер, довкола шуміли трави й рясним цвітом буяли запашні квітки, однак для чорного кота те все не мало значення. Він любив слухати вітер, муркотіти, мружачись до сонця, качатися у високих густих травах… Таким, сповненим котячого щастя, був другий бік його життя, а перший – сповнений небезпеки, спричиненої дикою природою. Тепер же все це значення не має. Ні ті трави, що колись рятували його котячу душу від туги за рідним двором і господинею, ні ті дикі звірі, яких йому колись вдавалося уникати. Одразу після наїзду всього його скував пронизливий біль, потім він не відчував нічого: ані лап, ані хвоста, ані болю в тілі… Пухнаста шерсть, по якій би людина могла водити ніжною рукою, стала брудною від піску та крапель крові, яка засохла. Кущ при дорозі, до якого чорний кіт здужав підповзти, щоб сховатися від пекучого сонця, став йому найзручнішим місцем, щоправда, не таким, яким би міг бути господарський дім з теплим затишним підвіконням, м'яким ліжком, ласкою людини… То б могло бути його справжнє котяче щастя, та серед степу його замінили трави, сонце й кущі. День за днем, ніч за ніччю чорний кіт лежав під тим кущем без їжі, без сил, без шансу на життя. Він міг лише думати і мріяти так, як це дано чорним:
– Я чорний кіт, у світі я не один, може тисячний або мільйонний. Мене не стане, хіба від того щось зміниться? Для людей мене вже не стало, коли вони мене сюди привезли. Мене вже забули, а я їх пам'ятаю, вони в мене були одні-єдині господарі на все моє котяче життя, а я в них теж один… Мене легко замінити, викинути, позбутися, бо ж я чорний кіт, таких, як я, багато. Тепер я сам, моє життя, мабуть, добігло кінця. Наді мною рій мух, хоч комусь я потрібний. Он ще миша побігла, скоса глянувши на мене, лежачого, тепер вона вже не боїться, я її не стану ловити. Ох, шкода мені їх – тих польових мишей, що колись мені траплялися. Я б з радістю від них відмовився, лише була б у мене інша їжа, яку мені давала господиня, чи якою зараз харчуються британчики та сіамчики, гм-м… вони ж не чорні, їх менше, вони для людей важать більше, ніж ми, чорненькі. Жив я тут, польовий чорний кіт, завдяки тим мишам, ящіркам, тому сонцю й цим кущам. Я полюбив все це лише зараз, усвідомивши, що кращого, ніж є сьогодні, може вже й не буде.
Котячі роздуми перервала одна чорна ворона – сама, без гурту, поки що. Чорний кіт не раз її у цьому степу бачив і постійно саму. Чорні чорних розуміють, та він не наважувався запитати, чому вона сама, лише проводив зеленими очима її феєричні польоти на тлі блакитного неба. Тепер вона за декілька сантиметрів від нього. Клюватиме? Ще ж рано, живий ще ж наче. Чому вона так дивиться? Хоче щось сказати? Чорний кіт, не зводячи погляду зелених очей, дивився на ворону. У її чарівливо-чорному вигляді крилося щось загадкове, відчайдушно сумне, щось, що спотворювало її зовнішній вигляд, але прикрашало світлу душу. Спокійним, невимушеним, ба навіть щирим здавався її погляд. У ньому закарбована вся її історія, все життя звичайної чорної ворони.
І з нею також трапилася подія за участі людської подоби. Ворони – птахи розумні, тямлять багато речей і просто заздалегідь відчувають небезпеку. І в цьому жодного натяку на незбагненне, оскільки так влаштовано природою – у ворон добре розвинений інстинкт самозбереження і відчуття загрози. Нещодавно чорна ворона пролітала селом, зупинилася на стовпі, щоб поправити пір'я на крилі, яке через сильний вітер стирчало і заважало. Вона щось сама до себе каркнула, як тут раптом розгавкалися собаки. Якесь мале цуценя, яке ще до пуття не тямить на кого треба гавкати, а на кого – ні, вибігло з двору і саме під тим стовпом почало несамовито верещати, збурюючи інших собак. Ворона з великим задоволенням злетіла б звідти, але її увагу привернуло чиєсь людське дитинча, яке «вимірювало» калюжу. Забавка, може, й непогана, але ж тому маляті не більше трьох років. А якщо спіткнеться? Чи землі наїсться, запивши тією брудною водою?.. Воно ж ще геть нічого не розуміє. А вчора тільки дощі припинилися, що лили з тиждень без просвітку. Ох і лихо буде…
Декілька хвилин чорна ворона спостерігала за малим, як раптом воно плюснуло долілиць просто в ту глибоку калюжу!!! Чорна ворона злякалася, хутко змахнула крилами й полетіла до вікон домівки, з двору якої вичовгало те маля. Дзьобом постукала в шибку вікна, а господиня… Як побачила чорну ворону, та як зойкнула… «Овва! Це ж чорна ворона у вікно стукає! Це вже чекай!..» – подумала жінка років тридцяти п'яти. Вибігла з оселі та до ворони: «Ану киш! Нечиста! До сусідів лети, а не до мене!» – ось від таких людей і чекай добра. Нарешті пані глянула на дитину, яка борсалася у калюжі, захлинаючись брудною водою. «Ах ти!!! Це все ти навіщувала, погань така!» – знову звернулася до чорної ворони, яка піднялася високо в небо. Еге ж, ворона. Котра в останню мить викликала люблячу матусю до дитяти, з якого та мамця очей не зводила! Скільки чорна ворона не намагалася знайти з людьми спільну мову, та все марно, бо ж не нею той закон вигадано, не вона його й змінить.
Так чорний кіт з чорною вороною і порозумілися. Відтоді ворона стала часто провідувати чорного кота, який ще довго лежав під кущем. Відганяла від нього мух та інших ворон, підбадьорювала своєю присутністю й сама тішилася тим, що вона таки корисна, її не гонять, не проклинають і не лають, а приймають…
Минув час, чорному котові ставало дедалі краще. Загоювалися рани, зросталися кістки, життєві сили поступово наповнювали тіло чорного кота. Вміння швидко бігати й стрибати за здобиччю лишилося десь там, а тепер лише нестерпний біль у задніх лапах. Чорний кіт став кульгавим, доки лежав, його хребет зігнувся й утворився невиправний горбик. Задня частина при ходінні постійно поверталася праворуч, певно, так зрослися кістки. На носі – глибокий шрам, який навряд-чи покриється шерстю… За те «добро» він завдячував людям, а Богу – за те, що лишився живим, бо, мабуть, він ще потрібен, як не людям, то цьому степу.
Чорний кіт звик до ворони, як і вона до нього, звик до того, як вона його кликала, коли знаходила серед степу щось незрозуміле або їстівне. Тоді ворона теж закаркала, розігнавши інших птахів довкола. На її поклик пришкандибав лише чорний кіт, одразу зрозумівши, що вона знайшла. То були кошенята, які просили про допомогу, біля них – брудний мішок, напевно той, у якому їх сюди привезли. Четверо малюків: руде, двоє триколірних і біленьке з рудим хвостиком. Такі гарні, яскраві, жодного чорного, але теж покинуті, непотрібні. Добре, що вже дивляться й так-сяк ходять, а це значить – не пропадуть, до того ж, з чорним охоронцем-котом. Побачивши кульгавого кота, всі четверо одразу кинулися до нього, бо прийняли його за матінку. Чорний кіт вперше за стільки часу замуркотів на радощах, бо він тепер не сам. Діток чужих не буває, тому кіт зобов'язався дбати про знайдених кошенят. Попри те, що він не кішка, ловити мишей і ящірок вміє, того ж навчив і кошенят. Чорний кіт завжди застерігав не підходити близько до дороги та не відходити далеко від дерев, щоб в разі небезпеки було куди тікати. А чорна ворона тішилася з того, що тепер чорному котові не самотньо, та й вона увесь час перебувала поруч, радіючи котячому щастю й дякуючи собі за уважність.
Зазвичай серед степу зустрічаються зграї безпритульних собак, лисиць чи навіть вовків, однак люди, самі того не відаючи, створили нову зграю – котів, а природа спорідненості чорних додала до тієї зграї ще й чорну ворону. З ними серед степу життя завирувало новими барвами, дружбою та вірою в те, що колись людина збагне, на що прирікає самотню тварину, викидаючи з дому. Степ милостивий, та не до всіх…
Шевченко Аліна
Фото з мережі