Біль, що не минає

Літня жінка сиділа в кріслі й пила теплий чай з лимоном. Вона захоплено  спостерігала за танцюючими язиками полум’я в каміні. Тишу стривожив  швидкий тупіт ніжок, і незабаром поруч стояла дівчинка  років дев’яти. Її світле  волосся було розпатлане, а в блакитних очах горіла цікавість.

        - Бабусю, а правда, що ти жила в часи війни?

        - Так, люба.

        - Будь ласка, розкажи мені що-небудь. Ти бачила солдатів? Тобі було страшно?

        Жінка добре знала свою онуку і те, що вона не відчепиться, поки не отримає, що хоче. Залишалося тільки розповісти їй одну зі своїх історій. Хоч і не дуже хотілося згадувати ті часи, адже навіть через стільки років страх продовжував жити  десь у підсвідомості жінки. Бабуся поставила чашку чаю на стіл, глибоко зітхнула і, примруживши очі, почала розповідь.

        - Це сталося, коли мені було дванадцять років. Німці окупували нашу країну, але деякі школи продовжували працювати…

                                                       ***

        Пролунав дзвоник, і ми всі швидко сіли за свої парти. До класу зайшла наша вчителька математики Людмила Йосипівна й почала розповідати нову тему.

       Я подивилася у вікно й побачила двох маленьких пташенят, що сиділи на дереві.  Чомусь вони здалися набагато цікавішими за навчання. Від

похмурої погоди й монотонного голосу вчительки захотілося спати. Очі вже

почали закриватися, як раптом пролунав гучний стукіт. Я підстрибнула на

місці й різко розвернулася до дверей. На порозі нашого класу був поранений

солдат. Його обличчя здавалося дуже блідим, а дихання -  важким.

        Людмила Йосипівна наказала нам сидіти на місцях, а сама підбігла до чоловіка й почала тихо з ним говорити. Незабаром вона повела його на горище, де він міг сховатися й відпочити. Нам треба було залишатися в класі й чекати на її повернення. Все було спокійно, ми розслабилися й почали займатися своїми справами. Через якийсь час почули незрозумілу мову, крики, а після - гучні постріли. В наш клас увірвалися солдати. Це вже були німці. Один з них почав  щось кричати. Нескладно було здогадатися, кого вони шукають, але ми мовчали. Тоді стався постріл вгору, після чого почалося справжнє пекло. Кілька зляканих однокласників кудись побігли, а вже через секунду лежали застрелені. Діти почали панікувати. Мій розум ніби затуманився, і я не пам’ятала нічого, крім криків, пострілів і крові. Дуже  багато крові…

        Трохи оговтавшись, я зрозуміла, що жива й сиджу під партою.

Постріли припинилися, і фашисти почали ходити по класу, напевно,

перевіряли, чи є серед лежачих живі. Мені вдалося непомітно визирнути й

знайти поглядом кількох вцілілих.  Це були мій друг Коля й староста Маша.

Наталка, наймолодша дівчинка в нашому класі, лежала поранена. Решта дітей були мертвими. Коли німці пішли, ми підбігли один до одного й, обійнявшись, тихо заплакали.

        Не знаю, скільки часу пройшло, поки двері класу знову відчинилися. Ми

швидко сховалися під парти й очікували нових пострілів, але замість

них почули тихий голос вчителя історії Андрія Володимировича. У нашому

класі його не надто любили, іноді навіть боялися, адже він був дуже вимогливим і майже не посміхався. Але зараз я шалено зраділа його появі. Коли ми вилізли з-під парт, вчитель опустився на коліна й міцно нас обійняв, після чого підійшов до Наталки. Вона була поранена несерйозно, і Андрій

Володимирович зміг привести її до тями, правда, йти «крихітка» (так її

називали всі в класі) не могла, і довелося нести її на руках.

        Ми повільно йшли  шкільним коридором, прислухаючись до найменшого шуму. Учитель зазирав до кожного класу, сподіваючись знайти ще тих, хто вижив. Іноді нам це вдавалося, і далі вони приєднувалися до нашої маленької групи.

        Ми вже були недалеко від виходу, як раптом почули важкі кроки й грубі голоси.  Це були ті самі німці, що шукали пораненого бійця і вбили так багато невинних людей. В ту мить я відчувала дикий страх і ненависть. Мої руки почали тремтіти, а на очах з’явилися сльози. Наталя зі страху сильніше притулилася до Андрія Володимировича. Коли голоси були вже зовсім поруч, вчитель швидко штовхнув нас до найближчого класу й  пошепки наказав сховатися серед мертвих.  Було нестерпно лежати поряд з холодними тілами учнів, які кілька годин тому бігали коридорами й сміялися. Весь одяг просякнув чужою кров’ю, а від її запаху почало нудити.

       Серце билося так сильно, що в грудях ставало боляче, а до горла клубок колючий підступив. Коли німці ввійшли до класу, я навіть перестала дихати й міцно заплющила очі. Здавалося, проминула ціла вічність, поки вони все оглянули й пішли, а ми почали повільно вставати.

        У коридорі було тихо.  Коли всі вийшли, почувся гавкіт і на нас

побігли дві великі вівчарки. Я не знаю, чому не бачила і не чула їх раніше,

напевно, псів використали для пошуків нашого солдата. Андрій

Володимирович голосно закричав:

        - Біжить! Швидко! Не зупиняйтеся!

        Він хутко передав «крихітку» на руки Славка, найстаршого хлопця, і ми побігли. Здається, ніколи в житті я не бігала так швидко.

        Нарешті опинилися далеко від школи й більше не чули тих жахливих криків і пострілів.  Тепер уже всі плакали від радості, адже ми змогли втекти, змогли вижити, але незабаром радість знову змінилася смутком. З усієї школи вижили тільки ми, семеро.

       Вже тоді я усвідомила, наскільки сильний наш народ, адже кожен ладен був віддати своє  життя ворогові, але не зрадив солдата, імені якого ми навіть не знали.  Андрій Володимирович, якого не дуже любили, загинув, рятуючи нас.  Хіба ці люди не заслуговують на  звання героїв?

***

        Бабуся закінчила розповідь і подивилася на онуку. Дівчинка сиділа поруч і тихо плакала, стискаючи край своєї сукні.

        - Ох, мила, не треба плакати.

        Жінка притиснула дитину до себе й почала повільно гладити її по волоссю.

        - А що було потім?

        - Ми повернулися додому. Нашої школи більше не було…

          По бабусиних щоках покотилися сльози.

Олійник Олександра

Фото з мережі