Люлька Тараса
«Шедевр нової української драматургії» – так звучатиме заголовок статті про будь-який наступний твір Олега Миколайчука-Низовця, а ми з вами тим часом будемо змушені тяжко трудитися над черговим чтивом, уже від Дани Левич, під назвою «Люлька Тараса». Певно, мої читачі уже встигли нагострити леза, на таку примхливу критикиню, проте не поспішайте закидати рецензію зі словами: «Знову їй нічого не подобається». У мене немає наміру принизити авторку безпідставно або лише тому, що в мене, порядком, відмінний смак. Моє завдання, як критикині, дати якомога більш об’єктивну оцінку п’єси і сьогодні потрібно буде зробити це якомога досконаліше.
Перше, що впадає в очі, наче навіжена кішка, це віковий контент, що нам пропонує авторка. Точніше, його різка не співвідносність з реальністю: «Біля вогнища сидять хлопці і дівчата – сучасна молодь. Хтось обіймається, хтось відходить і розмовляє по мобільному телефону, дівчата кокетують з хлопцями, але всі намагаються слухати, що розповідає вихователь Сергій Петрович». Якби у шостій картині Оксанка не сказала, що навчається у восьмому класі, читач би певно вирішив, що під таким описом авторка розуміє, як мінімум студентів першого курсу. Але ж ні, сучасна молодь, на думку авторки, це підлітки
13-14 років, які тільки те й роблять, що посеред польових умов думають, куди б його вилити той пубертатний період, як не у флірт. Впродовж п’єси глядач не зустрічає вагомих натяків на вік. Усе, в принципі, одноманітно і сухо. Розбавляє цей калейдоскоп клішованих фраз мотив української пісні. Як патріотка та противниця ейджизму, я не маю нічого проти цих нюансів. Усі пісні підібрано вдало, вони цілком і повністю слугують продовженням реплік персонажів, і що не дуже позитивно для авторського потенціалу пані Дани – в рази цікавіші за порожні діалоги.
Але, що не так з правдоподібністю у цій повісті? Для твору, який позиціонує себе як «п’єса-фантазія», не достатньо просто писати українською мовою зі шкільних підручників. Звісно, як читачка, я не вимагаю від авторки надмірної заангажованості тексту сленгом. Але мінімум локальних слів, що ними послуговується молодь, личило б додати. Це сприймалося б в рази прийнятніше для такого періоду в житті підлітків, ніж плоскі, як земля в уявленні людей ХVII, фрази на кшталт : «А чи знаєте ви, що онук Михайла Дорошенка, Петро, теж був гетьманом? І боровся за незалежність України, за волю від Московії! Його популярність була дуже велика. Та цар російський не хотів, щоб Україна була самостійною державою, і наказав доправити Петра Дорошенка в Москву. Спочатку тримав його під вартою, але потім… одружив і заслав на постійне проживання в село Ярополець. І залишився Петро Дорошенко в Московії назавжди. І коріння пустив.» . Діти восьмого класу не говорять вишколеними ідіомами філологів-академіків. Складається враження, що хлопчик говорить голосом диктора з наукової програми. Під час постановки на сцені, це може викликати проблему із емоційністю актора. Дуже складно надати
науково-термінологічному тексту якоїсь чуттєвості та власної індивідуальності. Якщо вже і писати щось такого типу, то хіба для шкільних ранків або розігрувати інтерактивні уроки. І це зараз не кпини у сторону авторки. Як приклад фольклорного уроку або позакласного прочитання історичних подій – усе вийшло на тверду четвірку. Але ж у нас претензія на серйозний твір і відповідну авдиторію.
Поведінка… Складається враження, що психотипи вікової категорії розкриті поверхово. Образ Сашка – це звичайна дитина, котра цікавиться історією, та заглиблюється в давнину у прямому сенсі цього слова. Його поведінкова модель прийнятна для образу та віку. Чого не скажеш про інших однолітків хлопця. Їхні фрази, дії, вираження емоцій (це звісно велика рідкість, та трапляється), в принципі, є універсальними для всіх поколінь і взагалі людей. Коли хтось веде себе як зануда – усі кепкують, коли стає страшно – кричать. Пересічні громадяни країни стереотипів. Загалом, це скоріше карикатурне уявлення молоді, яке не викликає ніяких емоцій, окрім бажання прогортати вниз. Навіть Сергій Петрович, якого в переліку дійових осіб вказали, як «студента» – себе поводить більш відповідно до імені по-батькові, ніж статусу. Як жива людина та педагог в перспективі, я знаю, як відбувається спілкування між студентом та учнем. Ці два покоління, як ніхто близькі, і між ними на сцені мала б зародитися легка фривольність. Проте, це лише моя суб’єктивна думка, яка може і не співпадати із авторською. Між рядків читач не знайде нічого, окрім звичайних стосунків «учень-учитель», «вихователь – та той, хто паралельно кокетує і намагається вловити зміст лекції з прикладної історії». Чому так? Складається враження, що авторка демонструє нам не інсценізацію буденності з нотками фантазії, а скоріше накладає своє ідеальне уявлення ситуації. У цьому проявляється весь розвиток подій, про який ми поговоримо пізніше.
Мова, або якою б вона мала бути у творі, про історичний контекст. Як критикиня, мені уже знайомі випадки не співвіднесення мовних реалій з часом, у якому творить автор. Ми звикли думати, що те, як говорять зараз не сильно відрізняється від спілкування наших попередників. Але тим не менш, наукові дослідження вказують нам, що кожні 25 років відбувається часткове оновлення лексичного запасу, а за чотири століття (враховуючи, те що частина подій розвивається у 1640-х) лінгвістичні зміни мали бути настільки значними, що ні Сашко, ні Оксанка не зрозуміли б козаків, наприклад, навіть на морфемному рівні. Натомість наші персонажі говорять одноманітно і більше того, в ідентичному стилі. Козаки просто говорять на інші теми і мають відмінні болі, натомість діти, в принципі, адекватно розуміють їх, бо щойно, через чотири століття, будуть обговорювати теж саме. Для жанру фантазії – це припустимо. Та ж сама «Сторожова застава» не викликала такого нонсенсу в плані мовного питання, через те що жанр такі метаморфози дозволяв. Я б не стала вимагати відокремленої частки «ся» чи явних ознак занепаду зредукованих. Це, по-перше, ускладнило б сприйняття для читача, а ми все ж пам’ятаємо, що не всі майбутні реципієнти цієї п’єси лінгвісти. А по-друге, акторам все одно не вдасться засвоїти так багато лексики та правил, які змінилися за чотириста років. Ну і плюс розмір твору не дозволяє автору розгулятися на незрозумілих моментах, та їх розковуванням. Але у цьому випадку, хочеться принаймні більше колориту або ж автентичності. Ти береш у руки п’єсу, в якій відбулися ключові події у формуванні нашої нації, а репліки провідних осіб – нічим не виділяються на фоні інших. Стислі розмови та діалоги не дають нам повної картини дійсності, а це негативно відображається на комплексному сприйнятті.
Якщо ми почнемо говорити про сюжет, то вже в котре треба згадати жанр твору – п’єса-фантазія. Коли ти постійно в голос повторюєш цю фразу і при цьому робиш детальне прочитання твору, то все більшою-меншою мірою в’яжеться між собою. Інакше дуже складно сказати щось об’єктивне про п’єсу та розгортання подій. Як Саша отримав здатність подорожувати часом? Де він узяв стільки інформації, якщо довкола нього, як мінімум, мало проточитися кілька баталій та змінитися пару правителів? Як пояснити алогічну поведінку персонажів? Про все це по-порядку. Безвідповідальний учитель відпускає двох учнів, котрі завдяки пробілам у хронотопі, встигли отримати реліктові речі задарма, і відправитися у подорож через аналог «крикливої хати», з епопеї про Гаррі Потера, у минуле. Дуже поширений прийом – падає завіса, дійові особи роблять щось у закуліссі і виходять із надскладного завдання уже з результатами. «Це ж Переяслав. Тут багато музеїв. От і попросимо там щось з одягу того часу. Домовились?» – власне адекватних пояснень процесу отримання раритетних речей авторка не надає. Здавалося б, дрібниця, ну взяли ті діти десь одяг і все, чому робити саме на цьому такий яскравий акцент? Тому що авторка вже надто часто корелює жанровою специфікою. Навіть та сама драма-феєрія Лесі Українки мала причинно-наслідкову подієвість. Тобто Лукаш не на голому місці перетворився у вовкулаку, це з ним зробив один з персонажів, у якості прокльону. Тим часом Сашко та Оксанка в якості сюжетного повороту, задарма отримали одяг. Чи кінець на цьому? Ні, авторка не припиняє супроводжувати своїх персонажів епохами. Створити вдалий образ гетьмана дуже складно, адже про цю людину ми знаємо мало. Але нам точно відомо, як він поведе себе, коли двоє підлітків, у незрозуміло як роздобутому одязі, (нагадую, серед них є дівчинка, яким в табір не можна), почнуть говорити щось про майбутнє та зрадників. Гетьман віддасть їм свою люльку і заразиться клішованими фразами. «Бачиш, які обставини, друже. Інколи треба поступатися. (До Сашка) Добру справу зробив ти, хлопче! Допоміг нам, козакам. За це тобі велике спасибі» – якби всі правителі так говорили, у нас би була не демократія, а суцільна тиранія позитивізму. Нічого особистого, але заявляю з упевненістю, гетьман, у якого на очах сотні його солдат гинуть, а найближчі друзі зраджують – так не діє і подібно не говорить. Щодо до всіх інших персонажів, у мене питань немає – масовка та й годі. В принципі, на сцені за них зійдуть картонні макети. Обійдеться дешевше, а головне, що як в оригіналі. Наче з тексту вийняли.
Якщо іти по сюжету далі , хочеться сісти й заплакати. Десь у Голлівуді самотньо плаче режисер, котрому не вистачає сценаріїв для ще одної індійської мелодрами. Інших причин, чому посеред виховної практики та кровопролитної різанини всі так весело співають – я відмовляюся бачити. Нагадую, пісні хороші та умісні. Але нащо їх так багато, та саме таких. У авторки дуже позитивний настрій, як на історичну епоху. По сюжету ми маємо численні зради, інтриги та навіть секундний кульмінаційний момент. А всі пісні позитивні, козаки не соромляться і вступають у танок. І це чудово, тоді чом би замість пригод Сашка і Оксани серед світу політичних зрад, не зобразити подорож у звичайне село тієї епохи. Нащо вводити історичний контекст, коли ти ним навіть не послуговуєшся. Ми не бачили серйозних баталій, нам не показували чогось вагомо подієвого. Тобто, що ми виносимо з цієї п’єси: Трясило молодець, переодягненим у циганів довіряти не варто, як і самим циганам. Щось із цього пішло в підручники? Ні, більше того, закиди у сторону ромів схожі на расизм.
Фінал твору, в принципі, банальний, але милий і патріотичний. Підсумуймо, як урок етнографії, п’єса зайде на ура і поставити її буде легко, але серйозної сцени вона не переживе.
Тамара Федик