Псалмодія Богдани Матіяш

Рецензія на поетичну збірку «Пісня Пісень»

Назва поетичної збірки Богдани Матіяш відсилає нас до старозавітної "Пісні над піснями" царя Соломона. І, дійсно, ці поезії можна назвати любовними гімнами, оформленими, за задумом пани Богдани, у верлібри. Однак ці гімни не є точним перелицюванням біблійних, авторка оспівує своє власне, часом неідеальне, кохання і веде за собою читача від земного раю, віднайденего біля коханої людини ("мені часом здається що можна безборонно взявшись за руки не втративши тіла бачити рай", 1 вірш збірки), через сади і пустелі (Розділи "Пісні саду" і "Пісні пустелі"), аж до межі, де закінчується земне буття ("Коли переступлю ту останню межу більш не скучатиму просто", останній вірш збірки).

У текстах відсутні знаки пунктуації, і якщо на початку це ірритує, то згодом починаєш розуміти, що коми і крапки були би тут штучними. Адже природа поетичного мистецтва переважно ритмічна, а вірші це музика чистого слова. І саме така відсутність перепон між словами дозволяє звучати збірці Богдани Матіяш подібно до літанії. Рядки плинуть повільно і лагідно, дозволяючи, зупинитися і зробити ковток повітря саме там, де це потрібно власне тобі.

Структурно збірка складається з 4 частин, кожна з яких присвячена важливим для авторки речам. Хоча і вся збірка цілком має одну тематику, але кожен окремий розділ наділений власною ритміткою, тематичними і образними рефренами.

Пісні любові

Цей розділ збірки це одне суцільне зізнання у любові. Подібно до музичних варіацій, де головна тема оспівується на різні лади, вірші цієї частини збірки варіюють оспівування теплого, не болючого кохання, ніжності та вдячності. Навіть символи кочують із одного тексту в інший. Так, раз за разом авторка повертається до образу саду, де дерева і рослини пахучі і сповнені соком, до лагідних оленів, терпкого запаху ірисів і сірої години перед світанком, коли так щемно на серці і хочется молитися і дякувати Бога за те, що є, було і буде. Авторка дуже пантеїстична у своїх віршах, вона обожествляє природу, наліляє її власною душею. Лірична героїня розуміє, що може віднайти спокій і любов лише в святилищі природи.

Пісні саду

Цей розділ присвячений пошуку едемського саду, де немає страждання і болю. Однак тема пошуку перекликається із темою вдячності богу. Таким чином, лірична героїня, як і будь-яка людина шукає кращого, але вже розуміє безцінність того, що було їй подаровано. Ніби медитуючи у прохолодному літньому саду на світанку вона перераховує усе, що є благословенного в її житті : голос, щоб співати, очі, щоб бачити, зірки, що спостерігати, дощ, щоб напоїти спрагле горло. У кожному вірші звучить прийняття і прощення. Вона не прагне шукати щастя зовні і вишукувати книжкових істин, адже шлях до цього джерела не лежить через чужі доктрини. «Пізнай самого себе» - так написано у храмі Аполлона в Дельтах, для того, щоб побачити світ таким, якій він є, і віднайти спокійне щастя не потрібно притримуватися певних догм, достатньо просто зазирнути у себе самого достатньо глибоко.

Пісні для Богородиці

Цей найменший розділ збірки особливо нагадує псалмодію. 7 віршів присвячені Богородиці як символу жіночності, материнства та жертовності. Лірична героїня просить прихистку і захисту у найсвятішої і найсвітлішої.

«колись зніму зірку з одягу Богородиці а взамін

своє життя мале і просте складу їй до ніг..»

Пісні пустелі

Останній розділ збірки ніби підсумовує всі провідні мотиви, які авторка розвиває у попередніх частинах. Скоріше цей розділ можна було би схарактеризувати як сумний, більше місця приділено світлій печалі. Богдана Матіяш роздумує про шлях кожної людини через пустелі життя, які однак наповнені оазами – любов’ю, коханням, дружбою, сміхом. Попри всі радості і печалі ми всі приходимо до межі, яку не в наших силах не переступати. Проте поетка не дивиться на цей очевидний фінал життя песимістично, можливо журливо, з надією на Інше, що очікує попереду :

«вже аж там вже аж колись коли переступлю ту останню межу

а вона побачу виявиться насправді найпершою говоритиму так

вільно так просто і легко що здасться співатиму вже аж там»

Збірка викликає асоціації з прозорою крихкістю, невагомою красою, дуже ламкою і дещо інтровертною. Але все ж таки ця краса залишається чужою, хоч при цьому і не менш вабливою. Можливо тому і такою вабливою, що зовсім чужою. Збірка скоріше схожа на інтимну сповідь, яку ти випадково підслухав. І хоча чужі таємниці інтригують, стає дещо ніяково від того, що ти почув щось потаємне, не призначене для тебе.