Прозріння духу
Рецензія на новелу Д.Катречко «Кому присвятимо любов?»
Коли людина має завчені плани на майбутнє і знає, як утілити їх у життя, не так просто вивести її за межі монотонного існування. Для цього завжди потрібен імпульс: подія, репліка, художній твір. Те, що справляє такий рідкісний сьогодні ефект очищення душі. Саме такими переживаннями відгукнулася в мені новела «Кому присвятимо любов?» молодої авторки Дарини Катречко.
Новела вражає з перших рядків – пекучим видивом неба, яке персонаж бачить крізь стиснуті повіки, і навалою переживань – сміх і огида, страх, суцільне сум’яття… Разом із персонажем читач намагається збагнути – що ж відбувається?
Ми поступово розуміємо, чия сповідь розкривається перед нами. Це загиблий юнак, безтілесний дух, що переживає останній свій біль – від злиття з усесвітньою любов’ю. Тут немає міркувань про справедливість чи несправедливість того, що відбулося. Є лише певність у тому, що Любов обов’язково дарує людині полегкість і прозріння. Лишень платити за них теж обов’язково – часом, духом, життям, або всім одразу.
Душа, що бачить власне тіло у труні…Цей сюжет – мандрівний, і в контексті літератури української одразу пригадується оповідання І.Франка «Похорон». У творі Каменяр апелює до тогочасних проблем суспільства, і до цілком реальних земних почуттів, не завжди толерантних переживань.
Тим часом авторка новели «Кому присвятимо любов?», хоч і вдається до мандрівного сюжету, трансформує його і робить якісно новим. Дух юнака лякається лише на мить, коли бачить своє тіло мертвим. Потому він відчуває байдужість, як символ зречення земних турбот. Нарешті, дух з’єднується з космічною і позаземною любов’ю, яку лише тепер він може осягнути. Тож традиційний для мандрівного сюжету жах від втрати тіла замінено у новелі вищими, змістовнішими переживаннями. Тут також немає уточнень, які б деталізували обставини й причини смерті персонажа. Ми маємо лише здогади, обумовлені подіями в нашій країні. А все ж, новела – про позачасове й позапросторове; про те, що буде зрозумілим представникам будь-якої нації, в будь-які часи.
Твір доречно насичений юнацьким максималізмом. Бо ж перед нами – сповідь юного духу, який не встиг прожити людську долю до кінця; не пройшов кризи старшого віку й не зазнав збайдужіння. Переживання, прозріння й відвертість у ньому пульсують і переливаються через край. Що, безперечно, зачіпає читача.
Почергово короткі й довгі речення створюють динамізм, якого й очікує читач від жанру новели. Та справжній захват викликає гострота авторської фрази. Художні засоби настільки влучні, що електричними розрядами пронизують свідомість. До прикладу, ось як дух юнака рятується від власної безпорадності: «Єдина здатність, яка ще не вмерла в мені – думати. Думаю я про все… так багато, як за все життя не передумав. Як той, що тоне, хапається за стебло квітки, так я – за краєчок думки». Вбачаємо тут моторошний і пронизливий образ ледь відчутного зв’язку душі з життям, якому вона колись належала.
Частково гостроти образів авторка новели досягає з допомогою гіперболи, протиставлень, оксюморона. Перебільшені простори й переживання, глибокі контрасти створюють довкола персонажа атмосферу вічного буття й невідворотності. Так, труна і похоронна процесія «тягнуться … в нескінченність», а любов – лагідна і отруйна водночас, «вона неможлива на землі, бо завелика для людського тіла».
Чуттєва оповідь від першої особи дозволяє нам глибоко співпереживати персонажеві. Разом із ним ми йдемо від незнання до знання, разом із ним поволі усвідомлюємо місце любові й покликання в житті (й смерті) людини. Відкритий фінал спонукає замислитися – яку присвяту своїй любові обере кожен із нас? І чи готові ми взагалі прийняти своє покликання, невтомністю або відвагою виправдати своє існування?..
Змалювання подій очима персонажа, глибина його емоцій, промовистий образний ряд збагачують новелу ліризмом, наближають її до поезії у прозі. Лаконізм і водночас глибина фраз спонукають нас читати вдумливо і уважно, адже хочеться вловити кожен натяк, запам’ятати кожен образ. І в цій мальовничості, в умінні стисло і ясно тлумачити високе вбачаємо майстерність авторки.
Новелу Д.Катречко «Кому присвятимо любов?» варто читати всім, хто готовий пропустити крізь себе глибокіпереживання і нагадати собі, що необхідне і неминуче – не завжди приємне. А втім, справедливість існує. І найглибше усі ми пізнаємо її там.
Марина Кухтик