Дороті Херст трилогія «Хроніки вовків»
«Вовча трилогія», як люблять її називати читачі, була почата Дороті Херст в 2011 році.
Кожна книга трилогії жанром епічного фентезі, або ще як кажуть «вовчого» фентезі, має свою промовисту назву. Перша книга – «Закон вовків» - постає перед читачем як суцільна збірка таємниць та загадок. Безліч питань виникають у ході прочитання книги, що в свою чергу змушує неначе приклеїтися до книги й слідкувати за сюжетом. Друга книга з назвою «Таємниці вовків» є протилежністю першої – збірником відповідей. Розкриваючи всі замки, всі двері, авторка майже відпускає читача, дарує йому свободу, але чогось не вистачає. І тут з’являється третя завершальна частина «вовчої» історії – «Дух вовків». Як не дивно саме ця книга несе найбільше смислового навантаження, тому що саме тут головний персонаж виконує своє призначення, а останній розділ розкриває всю картину, сенс трилогії.
Неоднозначне враження щодо творіння Дороті в мене зумовлено змінами в стилі наративу. Всі три книги досить різняться між собою, хоча й проглядають явні риси, що доводять авторство саме Дороті. Проте, для порівняння, якщо перша книга була наповнена більш складними поворотами сюжету, то друга була написана дещо простіше й не зовсім зрозуміло, а третя й зовсім дуже довгий час не видавалася, що наштовхувало на думки, наче авторка вирішила залишити написання. Щоправда у кінці третьої книги ми знаходимо для цих подій пояснення – у написанні книг Дороті допомагала й підтримувала матір, а після її смерті авторка довго не могла відійти й прийти в себе. З цим їй допомогли деякі люди й Херст таки знайшла в собі сили поставити крапку у вовчій історії. Попри все трилогія викликала в моїй душі хвилювання, я полюбила її персонажів.
Насправді сюжет книг стрімко розвивається й головна мета, ідея героїв досить масштабна, що відповідає жанру епічного фентезі. Подій у творі багато, а я б навіть сказала БАГАТО, іноді доводилося на декілька хвилин відривати очі від сторінок, щоб систематизувати всю інформацію, яка щойно потрапила в мозок. Авторка дуже відповідально поставилася до написання циклу, вовчі повадки, ієрархія, їх середовище – все це було настілки майстерно змальовано, що через деякий час можна відчути себе вовком. Що цікаво, дуже схоже на те, що саме цього й прагнула авторка.
Адже її конфліктом і проблематикою в цих книгах була єдність Людини і Вовка. З давніх часів, за вовчими законами, ні Вовкам, ні Людям не можна бути разом, ніяких союзів. Якщо глянути ширше, то можна побачити головний задум Дороті – єдність і гармонія Людини з Природою. З цієї причини цикл має драматичні ознаки. Думаю, що на місці головного персонажа – молодої вовчиці Каали можна побачити й саму авторку. Вони бажали змінити ці закони, довести, що Людина може дружити з Природою. Каала цього прагнула заради виживання і заради виправдання своєї любові до Людей. Дороті ж напевно це робила більше для того, щоб виправдати Людину, показати, що Вона здатна до змін, от тільки однієї вовчиці та маленької дівчинки для цього мало.
Та крім бунтарки-головної героїні у творі присутні й інші персонажі. Вони змальовані не так яскраво, хоча роль кожного з них в сюжеті та житті власне головної персонажки настільки явна, що стає зрозуміло – без них все було б інакше. Персонажі книг живуть наче в певному симбіозі, формуючи характер один одного своєю поведінкою та діями.
Зрештою про кожного з них можна багато чого сказати, як і про сенс циклу – проблема невчерпана досі й не відомо чи станеться це колись. Конфлікт між Людиною та Природою вічний, тому й такі твори як «Хроніки вовків», такі автори як Дороті Херст і такі персонажі як Каала, будуть вічними.
«Вовча трилогія», як люблять її називати читачі, була почата Дороті Херст в 2011 році.
Кожна книга трилогії жанром епічного фентезі, або ще як кажуть «вовчого» фентезі, має свою промовисту назву. Перша книга – «Закон вовків» - постає перед читачем як суцільна збірка таємниць та загадок. Безліч питань виникають у ході прочитання книги, що в свою чергу змушує неначе приклеїтися до книги й слідкувати за сюжетом. Друга книга з назвою «Таємниці вовків» є протилежністю першої – збірником відповідей. Розкриваючи всі замки, всі двері, авторка майже відпускає читача, дарує йому свободу, але чогось не вистачає. І тут з’являється третя завершальна частина «вовчої» історії – «Дух вовків». Як не дивно саме ця книга несе найбільше смислового навантаження, тому що саме тут головний персонаж виконує своє призначення, а останній розділ розкриває всю картину, сенс трилогії.
Неоднозначне враження щодо творіння Дороті в мене зумовлено змінами в стилі наративу. Всі три книги досить різняться між собою, хоча й проглядають явні риси, що доводять авторство саме Дороті. Проте, для порівняння, якщо перша книга була наповнена більш складними поворотами сюжету, то друга була написана дещо простіше й не зовсім зрозуміло, а третя й зовсім дуже довгий час не видавалася, що наштовхувало на думки, наче авторка вирішила залишити написання. Щоправда у кінці третьої книги ми знаходимо для цих подій пояснення – у написанні книг Дороті допомагала й підтримувала матір, а після її смерті авторка довго не могла відійти й прийти в себе. З цим їй допомогли деякі люди й Херст таки знайшла в собі сили поставити крапку у вовчій історії. Попри все трилогія викликала в моїй душі хвилювання, я полюбила її персонажів.
Насправді сюжет книг стрімко розвивається й головна мета, ідея героїв досить масштабна, що відповідає жанру епічного фентезі. Подій у творі багато, а я б навіть сказала БАГАТО, іноді доводилося на декілька хвилин відривати очі від сторінок, щоб систематизувати всю інформацію, яка щойно потрапила в мозок. Авторка дуже відповідально поставилася до написання циклу, вовчі повадки, ієрархія, їх середовище – все це було настілки майстерно змальовано, що через деякий час можна відчути себе вовком. Що цікаво, дуже схоже на те, що саме цього й прагнула авторка.
Адже її конфліктом і проблематикою в цих книгах була єдність Людини і Вовка. З давніх часів, за вовчими законами, ні Вовкам, ні Людям не можна бути разом, ніяких союзів. Якщо глянути ширше, то можна побачити головний задум Дороті – єдність і гармонія Людини з Природою. З цієї причини цикл має драматичні ознаки. Думаю, що на місці головного персонажа – молодої вовчиці Каали можна побачити й саму авторку. Вони бажали змінити ці закони, довести, що Людина може дружити з Природою. Каала цього прагнула заради виживання і заради виправдання своєї любові до Людей. Дороті ж напевно це робила більше для того, щоб виправдати Людину, показати, що Вона здатна до змін, от тільки однієї вовчиці та маленької дівчинки для цього мало.
Та крім бунтарки-головної героїні у творі присутні й інші персонажі. Вони змальовані не так яскраво, хоча роль кожного з них в сюжеті та житті власне головної персонажки настільки явна, що стає зрозуміло – без них все було б інакше. Персонажі книг живуть наче в певному симбіозі, формуючи характер один одного своєю поведінкою та діями.
Зрештою про кожного з них можна багато чого сказати, як і про сенс циклу – проблема невчерпана досі й не відомо чи станеться це колись. Конфлікт між Людиною та Природою вічний, тому й такі твори як «Хроніки вовків», такі автори як Дороті Херст і такі персонажі як Каала, будуть вічними.
Єлизавета Лейєр