Підліткова екзистенція або перегони за фіолетовими хмарами

Рецензія на повість «За фіолетовими хмарами» Тетяни Писарєвої

Щастя призводить не пошук щастя. Якщо шукати його, сядеш і будеш сидіти, не знаючи, в яку сторону податися. Але ось ти трудишся не покладаючи рук, ти твориш, і в нагороду тебе роблять щасливим.

Антуан де Сент-Екзюпері, «Маленький принц»

Дозволю собі сказати крамольну річ: життя – це постійні пошуки. Човняр, що здійснює четверту переправу шийним хребтом Дунаю, шукає місцину, де б краще пришвартувати баркас і висадити подорожніх. Пташина, у терпкий зимовий ранок, вишукує крихти хлібу, надвечір розкидані господарями хати. Філософ у третьому коліні розшукує сенс, а лікар – хибу. Певно, для усіх живих істот пошук – це каталізатор, у хімічній сполуці з яким виявляється сутність буття, інтенції та спосіб існування. Персонажі соціально-побутової повісті «За фіолетовими хмарами» Тетяни Писарєвої також вдались до пошуків, однак об’єкт їх розвідки був дещо унікальним та мрійливо-фантастичним – фіолетові хмари, у пухких обіймах яких крилося особистісне щастя.

«Мрії теж живуть за фіолетовими хмарами і звідти приходять до людей. Абсолютно безсистемно і незалежно від наших бажань.  Мрії немов книжки на поличках, немов сніжинки з неба. Стоси мрій! Стада мрій! Косяки мрій!», – підказує авторка повісті. Однак, чи справді мрія – явище безсистемне та незалежне? 

Головні персонажі твору – Солька, Віталик та Юліан – типові підлітки, максималістські погляди яких зненацька захоплюють їх у шторм емоцій та переживань. Романтики не помилились, коли обрали море праобразом життя: сьогодні буревій піднімає хвилі злоби та образи, а завтра у душі повний штиль. Соломія, або радше Солька – дівчинка, яка ніколи протягом життя не чула ласкавого запрошення від батька до столу, або ж пропозицію навчити кататись на велосипеді. Виховуючись виключно матір’ю, дівчинка знаходила розраду у танцях та близькому другові – Віталику.

«Він всюди один. І вдома, і тут», – описує Тетяна Писарєва Сольчиного друга. Самотність стала вироком для Віталика, адже його родина пройшла крізь ряд трагедій: спочатку смерть молодшої сестри, а згодом розлучення матері із батьком. Родина перетворилась на зруйноване лекало ідеальної викрійки, на тканині якої візерунками зображені моменти гри у боулінг, купання у теплому Чорному морі та спільної поїздки на дачу до бабусі.

Важко емпатувати болеві, особливо коли він спричинений смертю близької людини. Література ніколи не вчить, однак вона показує і втілює досвід, випробуваний трагізмом людського життя. Юліан, переживши смерть трьох найближчих членів родини, зрозумів це на власному прикладі. «Хлопець почувався іграшкою, яку запхали в ляльковий будиночок», – звучить Ібсенівська теорія абсурду в словах юної письменниці. Здається, що краще вимкнути емоції, забутись та віддатись нескінченній течії життя, яка врешті-решт донесе душу до передпокою раю.

Троє підлітків, три історії та тисячі гострих скелець у їхніх душах, прибрати які може тільки пухка субстанція фіолетових хмар, таких бажаних і невловимих. Важко констатувати хаотичність мрій, що випадково оселяються в душі людини, оскільки їхня поява завжди соціально та психологічно зумовлена.

«…я хочу знати, які очі були в мого тата, обличчя. Я хочу заплющувати очі й уявляти його, реального, а не якогось придуманого», – вимагала правди Солька, понад усе мріючи знайти батька.

«Віталик мріяв про те, що він якось повернеться, а у дверях його зустріне його колишня мама. Така, якою вона була колись…», – жадав хлопець, найдорожча людина якого перебувала у постійній депресії.

«Юліан мріє писати книжки. Хороші, цікаві книжки, якими люди зачитувалися би, купляли би в книгарнях, качали би з нету, читали би в метро, автобусах, літаках, а Юліан їздив би на зустрічі з читачами в маленькі затишні книгарні і не мусив би сидіти у цьому чужому місті серед чужих речей з чужим батьком.», – роздумував підліток, який був позбавлений уваги та любові батька.

Безумовно, усе на світі має підстави. Щастя не виняток. Жанрова специфіка повісті підкреслює соціально-психологічну зумовленість: життя підлітків завжди перебуває у дисбалансі із зовнішнім світом, та у абсолютній гармонії із внутрішньою правдою. Саме тому кожен із персонажів чинить опір батьківському «виростеш – зрозумієш», стає в опозицію із найріднішими, стикається із емоційними гойдалками.

«За фіолетовими хмарами» – це історія, що не має вікових обмежень. Особливо це стає помітним за відсутності імен дорослих. Химерні назвиська, прізвища та по-батькові стираються гумкою, перетворюючись на загальноприйняті типи батьків: мати у депресії, байдужий батько, брехлива матір, яка вірить, що таємниці рятують сім’ї.  Підлітки-індивідуалісти та батьки-тіні – так бачать світ діти, так побачила його й Тетяна Писарєва.

В одній із своїх книг, присвяченій вихованню, Жан-Жак Руссо сказав: «Природа хоче, щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Дайте дитинству дозріти в дітях». Філософ-просвітитель закцентував увагу на унікальній світоглядній позиції дітей, способі мислення та життя. Однак, через надмірний соціальний та медіа вплив, який невпинно руйнує останній шар мильної основи бульбашки, залишатись дитиною вкрай важко. Слова «смерть», «самотність», «депресія», «булінг» підступно підводять маленькі дитячі ніжки на край прірви, у долині якої на них чатує дорослішання. Для Юліана смерть – це не привид на цвинтарі або ж примара, яка у будь-який час схопиться його ноги під ліжком, це спосіб порятуватись від вкрай болючого сьогодення: «Смерть болюча, смерть нестерпна. Ні, то нам боляче і нестерпно, коли ми втрачаємо. А смерть – це спокій і неминучість. Смерть – це віра, що там краще і затишніше; для тих, хто тут відчував нестерпні муки та біль, це надія, що колись вони зустрінуться там, коли буде час».

Моральний компас ХХІ століття давно втратив орієнтири. Поетизація смерті стала нормою навіть серед дітей. Поряд з цим словом «страх» лише історична тінь минулого, у той час як сьогодення кричить про неї як про рятівницю, шанс покинути облудний світ.

Невимовно контрастною залишається брехня. «Вони нікого ніколи не хочуть травмувати, тому брешуть, брешуть і брешуть. І все одно травмують», – виносять вирок батькам підлітки. Неправда в ім’я блага? Література бачила цей конгломерат істини занадто часто: «Анна Кареніна», «Злочин і кара», «Гостина старої дами», «Ляльковий дім», «Сад Гетсиманський». З одного боку, брехня рятує від перекладання обов’язків, спотвореного емоційного стану та можливих негативних наслідків. Однак, з іншого, приховування істини є найбільшим глумом над правами людини. Авторка повісті реалізує дуальність явища брехні, її роботу в загальнолюдському механізмі стосунків.

Чи не єдиним проявом прекрасного у повісті є мистецтво. Музика, танець, література – це стихії, у яких головні персонажі поринають, ховаючись від навколишніх проблем. «Відчуття сподобалося. Оте, коли писав…, – відповідає Юліан на питання друзів про те, що він відчував від процесу створення власного оповідання. – Оте, що ти відчуваєш, коли проростають і оживають слова. І потім, коли ти розумієш після останньої крапки, що у тебе вийшло написати про щось важливе. Таке гарне відчуття. Хочеться писати, щоб переживати його знову і знову». Розраду у мистецтві знаходив і Віталик, струшуючи зі своїх плечей важкість материної байдужості та відбиваючи ритмічні рухи під джайв Елвіса Преслі.

Поставивши під сумнів одиничність прекрасного у повісті, я залишила місце для кохання, яке є водночас натхненником і згубником. Для підлітків тепле почуття під серцем видається нерозкодованою формулою знаків, розкрити таємний шифр якої можливо за умови пережитого досвіду. Однак, в опозицію до наївного, дещо дитячого сприйняття кохання авторка зображає доросле, мовчазне, оповите брехнею та нерозумінням. «Любов не можна захотіти. Любов не можна прикликати. Любов не можна замовити, як чай. Любов просто є або нема. Гірше коли нема», – констатує один із світу дорослих. Якщо для дітей любов – це сакральне почуття, позбавлене жодної претензії на неуспіх, то для батьків це явище соціальної реалізації, лакмус психологічного та емоційного здоров’я.

Повість «За фіолетовими хмарами» можна вважати твором про опозиції, у яких кожна зі сторін має право на власну інтерпретацію життя. Сюжетна основа повісті не претендує на унікальність зображуваного чи особливий авторський стиль, однак спроба типізувати дорослих та виокремити індивідуальності кожного із підлітків є сміливим концептуальним підходом до створення літературного твору. Стосунки батьків та дітей, підлітковий булінг, перше кохання, розуміння смерті та категоричне сприйняття брехні – це авторська спроба виказати світові свої «але», доторкнутись до серця читача та  поставити йому питання: «а ти також шукав фіолетові хмари»?

Анастасія Биструшкіна