Під янголами

Янгольська братія на скляному куполі, що накривав, мов павука мискою, весь виставковий центр, мала лишень одну розвагу. Уже двадцятий рік поспіль компанія золотоволосих білолицих красенів, старанно вимальована на вітражі, байдужими блакитними очима невідривно споглядала, як у приміщенні під ними сновигають люди. Люди повсякчас приходили, шукаючи розради у спогляданні картин, які постійно змінювались, однак більше половини року тому полотна познімали, світло загасили, а останніх роззяв повиганяли. На жителів стелі чекали довгі дні, сповнені нудьги.

 Сьогодні янголи знову мають забаву, і неабияку: після довгих місяців чекання на бодай якийсь рух, їх запилену залу начисто вимили та вичистили. Судячи з балачки двох прибиральниць, що приводили підлогу та стіни в божий вигляд, стало зрозуміло, що карантин нарешті послабили, і тепер до галереї знову повернеться життя. Картина стала ще чіткішою після візиту уже знайомого серафимам гурту лайливих дядьків, що під контролем жилавої адміністраторки слухняно розвісили близько сотні полотнищ. Нині розпочиналась тижнева виставка, наймасштабніша з усіх, що допіру проводились тут, і за декілька годин лункий простір мав заповнитись людьми.

Максим, що мав сьогодні волонтерити в галереї, прибув трохи раніше, і тепер неквапно кружляв по колу, поволі розглядаючи кожне полотно. Юнак тримав напоготові смартфон, готовий шукати інформацію про того чи іншого митця. Зі свого досвіду він знав, що його щомиті можуть приставити екскурсоводом до групи школяриків, яким обов’язково потрібно буде пояснювати, хто намалював оце чи оте, і що хотів сказати цим набором мазків. До запуску клієнтів залишалось пів години, поспішати було нікуди. Мов домашній, викоханий кіт, він розслаблено походжав по новому червоному килимі, опустивши ненависну маску.

Погляд Макса зупинився на вітражі, і хлопець негайно ж скривився. Йому ніколи не подобались подібні сюжети. Збіговисько холодних зануд, яким навіть посмішки домалювати не вмудрились. Краще б вже якихось квіточок натицяли, або взагалі купол із чистого скла зробили. Краще вже на сіре небо дивитись, аніж на цих недоладних святош.

-На що витріщаєтесь? – кинув він спроквола, дивлячись угору. Янголи на його заклик уваги не звернули, байдуже ковзнувши неживими очима по гачкуватому носі Максима, його темному волоссі, заплетеним у тугий хвостик на потилиці і м’якому чорному светрі.

- Молочай, бідна моя дитино! – у могильній тиші голос директора гримнув так несподівано, що хлопчина аж похитнувся. – Так встиг здичавіти на карантині, що з картинами розмовляєш? Розумію, хлопчику мій, розумію!

- Та що ви, Василю Миколайовичу, - не розгубився Максим. – Здалось мені, що хранителі нашої мистецької обителі, - з вдаваною поштивістю кивнув він стелі. – Занудьгували без спілкування за ці сім місяців. От і вирішив трохи розрадити їх, поки тут ще не стало надто гамірно.

- Бачу я, як ти наших берегинь любиш і шануєш. – З такою ж вдаваною ввічливістю відповів старший чоловік. – Та я на твоєму місці не пащекував би так. Все-таки ці прекрасні серафими, хоч і намальовані, є представниками Раю, а сваритися з небесами – далеко не найкраща ідея. Знаєш, синку, - звів блакитні очі догори директор. – Наше приміщення залишилося ветхим, попри реставрацію… Хтозна, може, одного разу після подібних просторікувань від якогось крильця відпаде шматок фанери, що необачно приземлиться на твою масну голівоньку, і…

- Та добре, добре, зрозумів я! – Молочая аж пересмикнуло від фантазій Миколайовича. От вже ж старий! Попри всю свою інтелігентність та освіченість в галузі мистецтвознавства, любив цей сивочолий зморшкуватий пан розповідати про всілякі тортури, покарання та страти, і робив це настільки пристрасно, що молоді волонтерки ставали блідіші за свіжу сметану, хапалися за серце, і старалися надалі оминати галерею десятою галерею. Максим до подібних ліричних відступів звик, і навчився вчасно спиняти директора, однак від пересмикувань позбутись так просто не вдалося.

- Як самоізоляція пройшла, синку? – одразу ж змінив тему Миколайович. – Перехворіли вже тією китайською холерою, чи все ще попереду?

- Батько з матір’ю два тижні знемагали, і мене хотіли заразити. Все тинялися хатою і скаржилися, як їм зле і як кістки ломить, та все гадали, хто ж перший встиг захворіти. А я так, повалявся днів зо три в ліжку з температурою і відпустило одразу.

- Бідако… однак правду кажуть – молодь все значно легше переносить, ніж такі старигані, як оце я. Як ото злягли з дружиною перед Різдвом, думали, вже не оклигаємо. Та бач, пережили, тримаємося!

- Розумію. – Кинув Максим коротко. Чоловік лиш зітхнув на це.

- Як залишився неговірким, так і зостався. Що ж, будь готовий, сьогодні ти мало мовчатимеш. Визирни-но на вулицю.

Максим обернувся і, витягуючи голову, мов той гусак, глипнув у високе і вузьке вікно. Від побаченого в юнака аж морозець пішов спиною – перед головними сходами скупчилась ціла юрба, нервова і галаслива. Старі й молоді, жінки і чоловіки тупцяли на сходах, хтось навіть розштовхував людей навколо себе, аби першим дістатися до входу. І всі вони круглими овечими очима витріщались на парадні двері, наче за ними ховалися всі скарби світу чи навіть сам Мессія. Одразу в очі кидалося те, що лиш одиниці прикрили обличчя.

-Жалюгідне видовище, - вичавив з себе стривожений Молочай. - Цікаво, скільки з них пошле мене до дідька, коли я попрошу їх натягти маски заради їх власної безпеки?

- Не менше тридцяти, - зітхнув Василь Миколайович. – На вході стоїть лише Женя… пригадуєш, ви разом з нею чергували на виставці Шутєва якраз перед локдауном? Цибата така. Не хочеш допомогти їй?

Звісно ж, Макс пригадував. Достатньо було лишень однієї-двох рис, аби пробудити в його пам’яті припорошений пилом образ колежанки.

-Без проблем.

- Тоді ходімо.

Висока, спортивна Женя з орлиним носом і густими бровами виглядала так, наче без зайвої метушні могла заспокоїти юрбу самостійно, і Максим не мав зеленого уявлення, чому він має плутатись в неї під ногами. Однак слово пана Василя в галереї «Самоцвіт» – закон, тому Молочай знехотя кивнув дівчині і став коло неї перед адміністраторською стійкою.

-Євгесю, сонечко моє! Ну як ти тут, готова до роботи? – уже без награності весело поцікавився в орлиці старший чоловік.

- Завжди готова, Василю Миколайовичу! – ствердно відповіла дівчина. – Однак лякають мене наші відвідувачі цього разу, якщо чесно.

- Ну, що ж ти хотіла, дочко – сім місяців люди світа божого не бачили. Зараз вони голодні і виснажені. Вони хочуть хліба і видовища! – підняв вказівний палець догори головний. – Але несита людина споконвіку була здатна на всяку протизаконну неетичну гидоту. Тому постарайтеся, діти мої, запобігти такому розвитку подій!

- Я настроєна оптимістично, і мене дуже тішить те, що я нарешті можу зайнятися улюбленою справою після послаблення карантину, та все ж не подобається мені ця зграя. – Насупилася Женя. – Я зо два місяці тому дораму одну бачила, про кінець світу. Пригадую, там почвари коло житлового будинку так товпилися, прагнучи проникнути всередину, як наші гості. Там ще такий гарний корейський актор грає…

- А назву не підкажеш? – несподівано зацікавився Максим. – Люблю я фільми про апокаліпсис, якщо чесно. Цікаво було б подивитися на цих чудовиськ.

- Ой, зараз вже й не згадаю… - задумалась орлиця. – «Милий дім», здається. Не дуже люблю жахарики, але оцей дуже до душі припав.

- Потім про своїх корейців поговорите! – цитьнув на молодь Миколайович. – Зараз в нас важливіші справи. Ви поки що налаштовуйтесь, а я піду, привітаюся з шановним товариством. Вже майже час!

Мов верткий тхір, директор прослизнув повз стійку та підлітків і майнув на вулицю. Максим лиш скривився, коли холодний березневий вітер з вулиці ляснув його по неприкритих долонях і шиї. А пану Василю, схоже, було байдуже – в одному лиш темно-сірому піджаку постав він перед бувальцями, гордо розправивши печі.

-Пані та панове! Несказанно радий бачити всіх вас тут сьогодні! – залунав його потужний голос на всеньку вулицю. – Жодні незгоди та клопоти, що випали на наші голови цього року, не стали на заваді нашим українським митцям та їх творчості. Ці темні часи стали поштовхом для багатьох художників, і завдяки пандемії, на світ з’явилась не одна неймовірна…

 З натовпу почулось люте бубоніння і гамір. Увага більшості негайно ж розсіялася, варто було Миколайовичу почати свою імпровізовану промову. Нікого не цікавив якийсь дідок зі своїми теревенями – нахабна публіка хотіла якнайшвидше вломитись в «Самоцвіт».

-Сподіваюсь, товариство, вам припаде до душі виставка робіт, присвячених пандемії. Прошу всіх, заходьте… тільки ж не варто ломитися, всіх пропустимо, до всіх дійде черга!

Глуха до його слів юрба ринула до освітленого, нагрітого приміщення, голосно гупаючи ногами, охкаючи та ахкаючи. Максим напружено ковтнув слину.

-Та не хвилюйся так, зараз розберемося! Ох ти ж лишенько… - Євгеся миттю вихопила звідкись безконтактний термометр. – Вітаю, пані! Прошу вашу ручку! – хутенько вклонилася вона першій відвідувачці, огрядній сивій жіночці, закутану, мов капустина, в тисячу і один шалик.

- Как же задолбалі, Боже… - тяжко видихнула жінка, однак руку простягла. – Все с етімі градуснікамі і масками носитесь. Нєт нікакого ковида, уже нет!

- Так-так, звісно, - пропустила невдоволене бурчання повз вуха Женя. – Будь ласка, назвіть своє ім’я та прізвище, щоб мій колега заніс вас до списку відвідувачів. Максе, не спи!

 Молочай востаннє тяжко зітхнув і почав швидко друкувати ім’я гості. Він готовий був закластися на всі свої кишенькові, на них з дівчиною чекатиме ще не один відвідувач, настроєний так негативно.

*

Від остогидлої справи його звільнили через хвилин двадцять, коли на зміну йому прибула товаришка Жені, що з друкуванням даних вправлялась значно краще, ніж він. Хлопчина, зібравши всю свою волю в кулак, відправився в самісіньке пекло – під купол.

Галерея «Самоцвіт» була подібна до чималенького ключа, якого забув якийсь велетень серед Печерських пагорбів. Складалася вона з двох поверхів – першого і нульового. Поки нульовий ховався під землею і виконував функцію такого собі додаткового простору для картин, перший поверх гордо вивищувався над землею. З ключем галерею порівнювали недарма: з висоти легко можна було розгледіти і своєрідне кільце, і шийку, і два зубчики. Між рівненькими рядами біло-сірої цегли були припасовані височенні вікна, з яких у вечірню пору на вулицю лилося яскраве світло. Шийка, посередині якої були вставлені двостулкові двері, кільце з розписаним куполом та зубчики теж мали свою роль. Шийка-коридор була повністю відведена під картини вивішені картини (прохід навіть довелося розбивати надвоє ще однією стіною – щоб було куди полотна вішати). У круглому приміщенні з серафимами вивішували найкращі картини; окрім того, якраз під «охоронцями галереї» розташовувались закручені спіраллю сходи, що вели прибулих під землю. Що ж до зубчиків, в одному з них адміністрація облаштувала кімнату з м’якими стільцями та столом для зустрічей з митцями, чиї роботи виставлялись в галереї, в іншому ж знаходився буфет з непристойно дорогими цінами. І, звісно ж, в плідні дні до кожного з цих відділень, включно зі стійкою для прийому та гардеробом обов’язково були приставлені по двоє волонтерів. Кожен з них займався своєю роботою: стежив за порядком, розвішував верхній одяг, зустрічав і спрямовував відвідувачів, вів фотодокументацію тощо. Стеження за порядком під куполом було не найлегшою роботою, і саме сюди відіслав Максима директор, побачивши, як він у темпі равлика намагається встигнути за Женею.

-Ну, хоча б не до дітей провідником приставили… - втішно міркував собі юнак, підпираючи спиною вибілену стіною. Він без зайвих проблем міг би втупитися в телефон і лишень періодично зиркати, чи не чинять якогось божевілля відвідувачі, однак не таку вдачу мав Молочай. Темноликий уважно стежив за тим, що відбувалось в залі, його погляд липкою, холодною тінню ковзав від однієї людини до іншої.

Максим не переносив своїх спостережень на папір у вигляді малюнків чи слів. Він любив ось так розглядати людей і, таким чином, читати їх, наче купку розгорнутих книг. Він і сам не пам’ятав, як навчився цьому химерному мистецтву, однак таке споглядання було чи не єдиною річчю, що справді приносила йому задоволення. Таким чином він прочитав всіх своїх однокласників і вчителів ще до того, як вони продемонстрували свої справжні обличчя без зайвої чемності і вдаваної доброти. І це згодом неабияк полегшило йому життя.

Будь-яка риса, рух, що надто часто повторювався, вираз обличчя, що з’являвся буквально на мить, а тоді зникав, наче змитий водою – саме це допомагало юнакові дізнатися про людину все, що йому було необхідно. От і зараз він розслаблено стежив за відвідувачами, що покірною мурашнею снували туди-сюди.

 Поглядом вихоплює нову жертву. Молодий опасистий татусь, вдає, що покірно слухає свою худющу, мов сірник, дружину. Однією рукою з гострими рожевими нігтями вона міцно стискає ручку їх з товстуном доньки, такої ж кругленької, як і її батько. Друга рука, мов підбита вистрілом мисливця пташка, то злітає, тицяючи при цьому пальцем таткові в черево, то впирається в кістлявий бік матері. Жінка стоїть до Максима спиною, і говорить швидко, але тихо, тому прочитати повністю він її не може. Однак лице голови родини промовляє за них обох. Він слухняно киває, слухаючи шипіння дружини, однак скляні очі повністю видають його. Думками він явно не тут. Як же йому все це, певно, обридло, міркує Максим. Він навіть не супиться, не намагається перебити жінку, щоб вибачитись. Стовідсотково стовбичить і мріє, щоб вона якомога швидше виплеснула на нього всю лють і заспокоїлась. Надто легко.

 Або отой мирний пан коло полотна з якоюсь абстракцією. Здається спокійним та приязним, уважно розглядає всі ті біло-блакитні фігури, зображені там, нікуди не квапиться. Здається, і мухи не образив би цей дядечко. Та його видають руки, думається Максимові. Які б не були спокійні його променисті очі, п’ястук чоловіка залишався міцно зімкнутим на позолоченій головешці його ціпка. Настільки міцно, що Максим міг розгледіти молочно-білі кісточки пальців. Якби просто зараз на музей хтось напав, цей п’ястук завалив би не одного противника, подумав Молочай. Інтригуючий пан, але краще його не злити.

Двоє молодих дівчат праворуч від чоловіка, приблизно Максимового віку. Обговорюють якийсь портрет, настільки активно, що аж маски познімали. Він би з радістю зробив би зауваження цій солодкій парочці, однак вирішив не перебивати моменту. От за ними справді цікаво спостерігати! Нижча, білявка, зиркає то на картину, то на свою візаві, щось показує на пальцях і радісно про щось розповідає. Вища, шатенка, то киває, то хитає головою, і щось доповнює, однак більше слухає. А очі, як світяться її очі, темні, мов чорний турмалін! Вона впиваться своєю супутницею, насолоджується її розповіддю. Тут і так все ясно, посміхається Максим.

Буквально за ними він помічає ще одну персонажку, і одразу ж втрачає інтерес до решти. Вона крутилася тут, мов муха в окропі, з самісінького відкриття, забігла однією з перших. Краєм ока Молочай бачив, як вона фотографувала картини коло входу, однак зосередитися на ній не зміг, бо часу бракувало. А тепер і часу в нього достатньо, і муха сіла відпочити. Точніше, затрималась коло одного полотна, стараючись підібрати якнайкращий ракурс, однак виходило в неї поганенько.

Молочай з певним задоволенням спостерігав за її стражданнями. Як морщився крихітний носик дівчини, як тремтів побитий телефон у її тендітних пальцях, як сповзав синьо-зелений в’язаний шарф з тоненької шийки. Яка вперта і добросовісна людина! Скільки старань вкладає в одне нещасне фото! Цікаво, чи подякує їй хтось потім за нього. Ану ж-бо, чому б не підійти і не поцікавитись про це в неї самої?

-А ви, панянко, маєте гарний смак! – крихта зацікавлено обернулась до темноликого. В її маленьких зелених оченятах виднілась певна недовіра – вона, і панянка?

- Ой, та я для шкільного видання фотографую! - без краплі сорому видала вона. – Але картина й справді красива! До речі, тут, схоже, немає папірця з назвою, а він би мені не завадив.

- Певно, встиг відклеїтися, бо зранку він був на місці. Це «Подорож навколо світу» Соломона Нікрітіна, чули про такого?

- Ні, не доводилось… Дякую! - і дівчина швидко заклацала в телефоні, присівши на невеличку лавку за нею. Швидко щось дописала і видихнула з полегшенням просто в маску, через що товсті скельця її окулярів вмить запітніли. Максим і собі присів коло неї, на якусь хвильку забувши про свої волонтерські обов’язки.

 Певно, зранку він не дуже звернув на неї увагу, але тепер, придивившись, цілком впевнено визнав, що картина й справді цікава. Наче й намальована дивакувато, наче дитиною, та все ж зі своїм шармом. Тут тобі й детальки цікаві на кшталт портфельчиків в руках чоловіка і жінки чи малесенького глобуса, і кольори контрастують, і неординарна різниця в пропорціях між автомобілем і людьми в… чи то пак, на ньому? Словом, непроста штука.

-Кажете, «Подорож навколо світу»? – почувся збоку голос дівчатка. – Я не одразу зрозуміла, який стосунок вона має до експозиції, присвяченій пандемії, але тепер таки затямила! Ох, я сумую за часом, коли можна було спокійно подорожувати і їздити туди, куди заманеться, гуляти, де заманеться, вільно дихати, врешті-решт!

- Ну, особисто для мене нічого не змінилось, - знизав плечима Молочай. – Я звик проводити якомога більше часу вдома, тому карантин на моє життя не надто вплинув. Навіть жити стало трохи легше… нікуди не їдеш, ні про що не хвилюєшся, спиш, стільки захочеш. Нарешті я зміг перепочити, як людина!

- А я навпаки, весь цей час наче в клітці сиділа, - скрушно відповіла панянка. – Стирчиш собі в чотирьох стінах, немов в буцегарні, слухаєш, як родичі на повному серйозі обговорюють те, що коронавірус – це всесвітня змова, створена для того, щоб політики могли нами маніпулювати. Гниєш в тій буцегарні, і всі дні зливаються в один нескінченний. З іншого ж боку,  - повела вона далі. – Я навіть рада, що пандемія розпочалась. За цей час я встигла познайомитися з однією дуже хорошою людиною. Шкода, що зустрітися з нею не можу, хоч дуже і хочу.

- Далеко живе та ваша людина?

- Надто далеко, щоб дістатись самотужки. Мене, між іншим, Лесею звуть.

- А я – Максим, - тицьнув чорнявий на свій бейджик. – Щаслива ви, якщо вже знайшли мету і правильну людину в такі темні часи. Якщо дуже вірите – обов’язково зустрінетесь.

- Не думаю, що це буде настільки просто, - схилила голову Леся. – Світ - великий і складний, до того ж – повен дурнів та небезпек. Та якщо добре постаралися, я таки знайду ту саму особу, і відправлюсь з нею далеко-далеко!

Максим, ледь роздратований надмірним оптимізмом і сентиментальністю дівчини, задер голову догори. Серафими, холодні і байдужі до всього, що коїлось внизу на грішній, спотвореній землі, відвернули від юнака свої блакитні очі. Мовляв, яка нам справа до того, що ви тут робите? Мріть від хвороб, нерозділеного кохання, невиправданих надій, тиняйтесь світом, шукаючи лиш вам відомі скарби та чудеса. А ми розважимось, споглядаючи, як ви гризетесь і знемагаєте.

-Як не дивно, ви праві, - відповів Молочай дівчині, дивлячись на брудно-білі крила херувима, запорошені товстим шаром пилу. – Та все ж, навіть в зіпсованому світі під янголами можна знайти правильну людину.

Київ, 2021

 Ремез Дар’я

Фото з мережі