Повернення додому

Ніч. 04:55. Я поспав тільки сорок хвилин, і знову мою голову роздирає цей звук – звук, який змушує мене та моїх побратимів зриватися з місця, забувати про все на світі й мати в голові лише одну думку: «Господи,
допоможи нам прожити ще одну ніч і врятувати наших братів та сестер». Сьогодні ворог почав наступ несподівано, я та мої друзі взялися обороняти нашу позицію. Це було складніше ніж вчора, тому що зброї не
вистачало. Нам повинні були прислати додаткову зброю, кулі, але ми вже звикли, що розраховувати на це не було ніякого сенсу, принаймні зараз. Я стояв за моїм товаришем Михайлом, я завжди надихався його духом і
безстрашністю.

Він завжди ішов попереду нас усіх, наче старший брат, який був готовий прийняти удар на себе. З боків були Діма і Сергій. Вони – брати. Прийшли на фронт 2015-го, проте, зараз декого не вистачає – їхнього третього брата Сашка. Його винесли звідси без ніг і правої руки, місяць тому, коли він підірвався на міні, захищаючи мене. Тепер, щоночі, я молюся і за упокій його душі.
В темряві пролітали яскраві жовтогарячі вогники, такі красиві, що завжди мене заворожували, і навіть було важко повірити, що ці ліхтарики, наче падаючі зорі, можуть жорстоко і болісно забирати життя молодих
людей. На щастя, ця ніч без поранених чи вбитих. Звичайно, ні про який сон і мови бути не могло, ми вже і забули, що таке повноцінний сон. 

О восьмій ранку, коли все стихло, ми пішли перекусити, нічого окрім консервів та продуктів, які нам раз на тиждень привозять волонтери, ми не мали, але були вдячні і за це. Мені дуже пощастило, що я служу своїй країні з такими людьми як Сергій, Михайло і Дмитро. Це єдині люди, яких я ніколи не забуду. Вони для мене, як Свята Трійця, адже кожен із них мене, так чи інакше, врятував чи зберіг від біди, чим я не можу похизуватися. Проте, цей день став останнім, коли ми ось так, четверо, могли помовчати разом. Вчора прийшов наказ про те, що термін моєї служби на фронті закінчився, і сьогодні ввечері я

повертаюся додому. Я не можу описати своїх почуттів. Тіло наче мертве, а розум постійно тривожиться. Мене наче немає. Я хочу додому. Там – сім'я, але і тут – сім"я, я не знаю, чому я засмучений, можливо, через те, що я живий? Можливо, я хотів померти заради когось? Захищаючи Михайла чи Дмитра, чи Сергія? Чому я живий, а стільки молодих і юних – ні? Але одне я знаю точно: якщо так є – то значить так мусить бути. Тому я попрощався зі своїми братами, сів в брудну машину і поїхав по давно забутій дорозі. Це була весна, все йшло до теплого і квітучого літа. Я приїхав у село, де пройшло все моє життя «до». Я дуже хвилювався перед тим, як зайти у двері дому. Адже там був він. Той, перед ким я відчував велику відповідальність, мій дідусь Мирон.
Я поправив куртку, яку давно слід попрати, і не встиг я постукати у двері, як побачив, що через вікно визирнуло моє «сонце» - моя квіточка Катря, моя донечка. Крізь вікно побачив її кришталеві сльози, вона підбігла
до дверей, відчинила і нічого не сказала, вона просто усміхнулась і обійняла мене. І тут я відчув, наче по судинах знову біжить кров, моє тіло «взялося сиротами», і я розтанув в її обіймах.
Мене зустріли дуже тепло. На диво, ніхто багато не говорив, усі плакали та сміялись. Увійшовши до вітальні, я знову завмер, тому що на мене подивився чоловік, який являвся для мене силою і компасом всі ці роки – мій дідусь Мирон. Він нічого не зробив, а лише, взявши книгу із полиці, поклав на стіл і потиснув мені руку, говорячи: «За мертвим героєм плачуть, а живого вітають». З такими словами зустрічав його колись і його тато з фронту. І більше ні слова.
Вечір того самого дня.
Вечори на кухні з дідусем найбільше мені запам'ятовувалися, тому що дідусь із самого малечку розказував мені про подвиги, події, історії, які траплялися з ним та його товаришами під час війни, коли вони служили. Мій дідусь – це камінь, який уміє плакати. Після повернення з війни, він дуже змінився, мене ще не було на світі, але бабуся розповідала мені, яким він був «до» і який став «після». Він став набагато терплячішим і мовчазнішим, але він, як і раніше, ніколи не соромився показувати свої почуття: міг заплакати, бачачи як комусь боляче, міг сміятися, якщо його розсмішили, міг турбуватися.
Цей вечір нічим не відрізнявся від попередніх. Ми пили чай з тих самих чашок, пили той самий трав'яний узвар, сиділи під тим самим вікном, і співали ті самі солов'ї.
- Ну, як ти дідусю? Щось змінилося за час моєї відсутності? - тихим голосом запитав я.
- А ти хіба був відсутній? Ти щомиті був у наших серцях, - з м’якістю на лиці промовив дідусь Мирон.
- Можна я посталю тобі одне запитання? - спантеличено промовив я.
- Так.
- Коли ти ішов на війну, ти розумів, для чого ти це робиш?
На його обличчі з"явилася легка усмішка:
- Я зрозумів, що наші батьки не просто так будували цю міцну і могутню державу. У кожного чоловіка в серці пульсує обов'язок захищати рідну землю. Я відчував величезну гордість, коли вивчав козацтво чи ще пізніші роки України. Якими вони були незламними, воювали не пістолетами, гарматами, бомбами, стрілами, мечами – це ніщо. Те, що говорять, що зараз зброя почала прогресувати, стала потужнішою ніж колись – це все маячня. Адже, немає різниці чи стріла, чи найпотужніший пістолет влучить у серце людини: смерть – то цей самий біль, смерть не зупиняється. Так що наш народ був сильним не через зброю – він був сильний через дух. Дух, яким нас нагородив сам Бог, дух Правди, Любові, Відданості. Я ішов на війну не вбивати, як багато хто думає. Просто таке випробування зійшло на нас. Наша Україна – це мати, яку ми повинні
захищати. Це наш борг. Україна нас годувала всі роки, годує і зараз, вона виношувала нас, і носить нас і зараз, вона терпить нас, вона нас жаліє, тому я не мав права і сумніватися.

- Знаєш, дідусю, неможливо порівнювати ту війну і теперішню. Той біль, який ти пережив близький мені. У нас була потужна зброя, але смерть та сама. Який же ти правий. Я пішов туди, тому що я усвідомив, що це –
найменше, що я можу зробити для моєї мами – України. Коли я вперши подумав про те, щоб піти на фронт, я наче почув внутрішній голос, який…
Не давши договорити, дідусь продовжив мої слова:
- ...який сказав, що ти все робиш правильно, який стогнав і кричав, щоб ти, її син, пішов і захистив її, твою матір від болю. У мені також був цей голос, і я так щасливий, що саме такого рятівника небеса мені послали,
дякую тобі, мій любий внуче.
Після цієї розмови ми обійнялись, і ще довго мовчали, наче намагаючись проникнути кожним атомом в свідомість один одного і ще дужче відчути нашу єдність.

Олійник Віталіна

Фото з мережі