Канікули відносного абсурду
Роман без персонажів
із сумнівною претензією на повчальність
але дуже приємними негативними персонажами
Насамперед, варто розібратися у понятті жанру «повість». Літературознавчий словник-довідник подає нам таке визначення:
«Повість — епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням. Крім обсягу, П. різниться від оповідання розгорнутішим сюжетом, більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою та глибшою їх характеристикою, наявністю описів». На перший погляд, все сходиться. Якщо заплющити обидва ока і стверджувати, що сім на вісім буде шістдесят чотири, то Ольга Токарєва (авторка повісті) дотрималася жанру, але по-правді встигла в останній вагон нашого термінологічного потягу. «Канікули старої груші» — твір прозовий, отже, форми дотримано. Щодо охоплення життєвих подій, я також вимушена погодитися, що «по дереву сюжет не тік». Авторка взялася за пригодницьку історію десяти дітей і, в принципі, до кінця нікого не розгубила. Більш того, вдосталь наситила власний твір подієвістю, і відкрила нам чималий простір авторського світу.
Чи вилилося це в позитивному напрямку?
Певності в цьому питанні дуже мало. З одного боку, ми бачимо скупе дотримання розміру. А з іншого – це скоріш чергова наївна спроба втиснути у сотню сторінок нескінченний потік думок та ідей. Ціле та незоране поле сюжетних дірок, промахів, незрозумілих поворотів та необґрунтованих дій. Якщо істинна повість — це проміжний жанр між романом та оповіданням (власне, це доволі груба позиція, проте такий погляд нам пропонують професійні словники), то цей твір – скоріше потік думок, на зведення якого в авторки було дуже мало часу.
Звідки такі агресивні тези?
Коли ти читаєш повість на десять персонажів і не знаєш кольору очей більшості (оскільки авторка подає дуже загальні портрети або взагалі опускає описи деяких персонажів), плутаєш думки і слова кожного — це викликає сумніви не у власному читацькому досвіді, а скоріше у майстерності автора. Нічого особистого. Задумка неймовірна: знову обіграти сюжет навколо груші та показати потойбіччя в контексті дитячого світосприйняття. Та схоже на те, що хронотоп пані Ольги піджимав, і вона вирішила опустити сам опис образу груші, а рефлексію дітей над власними переживаннями відпустила у вільне плавання і не додала у рукопис.
Коли ти читаєш опис персонажа, ти очікуєш щось якісніше, ніж «коротко стрижену дівчинку Надю». На цьому розвиток Наді, як персонажа, завершено, власне, як і надію на хорошу подієвість. І в цьому була груба помилка авторки – введення на арену повісті такої кількості осіб.
Чому я вжила тезу «роман без персонажів» на початку?
Сенс був у тому, що попри марні спроби розбавити сюжет гамою характерів, авторка просто не помістила їх на одне полотно. Найкраще серед усіх було розвинуто дядька Степана, котрий виступає перед нами у ролі архетипу старця або скоріше безкоштовного гіда із повною відсутністю почуття власної приреченості на вічне скитання світом духів (з такими учасниками квесту, я б на інше і не сподівалася). Після нього іде баба Таня, котра незрозумілим чином отримує роль потойбічного коментатора подій. Прикро визнавати, та цей хід – не найдивніше, що станеться із реципієнтом далі.
У читача складається враження, що він прийшов і прослухав звичайнісіньку новорічну виставу. Тільки Дід Мороз тут виходить з груші,
а моральні цінності зазнали критичної метаморфози. Навіть без порівняння із канонами повісті стає зрозуміло, що розмовляють у цьому творі доволі часто. Та чого там приховувати, говорять без упину, а толку, по-суті, мало. Відверто кажучи, читач лишається незрячим у просторі повісті. Я не проти розширення жанру повісті і перемішування його із драмою. Така собі повістева-комедія із мінімальною кількістю авторських коментарів, проте у цьому балагані втрачається смак процесу.
Ненадовго перейдемо до суб’єктивного, адже попри те, що я критикиня, мені довелося побути читачем. Як в цілому виглядає село – мені невідомо. Якого кольору очі в персонажів – я не знаю (так мене досі турбують очі, адже це те мінімальне, що вводять в усі твори). Схоже на просту спробу дискредитувати авторку, проте в реальності все так і виглядає. Мінімум описів, доволі посередні портрети. Здається, авторці було значно цікавіше описувати грунів (груни – це істоти, які були з дітьми протягом проходження їхніх випробувань, саме від них залежало, чи отримають діти груші чи ні, які зрештою звільнять старих від прокляття), ніж головних персонажів. «Поверх блузки, в різнокольорові ромбики, що була прикрашена пишними рюшами на грудях, жінка одягла звичайний чоловічий піджак, темно-сірого кольору в чорну смужку. Спортивні штани, з широкими білими лампасами на боках, доповнювалися жіночими незграбними туфлями на низьких підборах. Грубі шкіряні орнаменти оздоблювали взуття, яке було не менше як сорок третього розміру. Доповнювали цей дивний комплект жовте намисто, закручене в три ряди, квітчаста хустка, зав’язана назад і чорна чоловіча барсетка, яку жінка тримала під пахвою» — і як після такого, мені вистачає сміливості говорити про «посередні портрети»? Може, нагадати вам, у що були вдягнені діти? – не вийде, бо таких описів немає. Натомість, ми маємо купу детально описаних і пропрацьованих грунів. Кожен з них має свій виразний характер, безумовно дивакуватий, але умісний, стиль і роль. Тоді як серед десяти дітей, важко запам’ятати у кого яке ім’я і стать, бо вигляд у них дуже прісний, а поведінка — однотипна. І тут можна закинути думку, що саме обіграючи типові образи, ми створюємо казковий світ для дітей, занурюючи їх прототипи у неймовірні пригоди. По-перше, пригоди там не дотягли до рівня «неймовірні». По-друге, хочеться плакати від того, наскільки ж персонажі вийшли картонні та сірі. Враховуючи той факт, що у нас цілий калейдоскоп грунів, серед яких можна навіть обирати улюбленців, стає ніяково співпереживати проблемам дітей.
Андрій, Юрко, Сашко, Оля, Надя, Дімка, Толя, Інна, Альона, Свєтка — персонажі, які створені для того, аби знищити прокляття. Ольга Токарєва використовує російські варіанти імен, то ж про які національні цінності ми можемо говорити? Але імена у творі, в принципі, можна не запам’ятовувати, там в основному діє кілька провідних характерів: хлопчисько-розбишака, цілеспрямований позагендерний персонаж, плаксій і дівчинка з міста, яка за всіма стереотипами має боятися жаб і вередувати від кожного випробування. Остання так і не пройшла явної еволюції, що, в принципі, загального враження не зіпсувало. Пропоную питання: «Для чого така кількість сухих персонажів?» — не відкривати, це не має сенсу, з огляду на ті моральні проблеми і рішення, що їх нам пропонує авторка.
Діти погрожують жорстокою розправою невинним істотам, брешуть, ламають приватну власність та знущаються зі старшого покоління (і я зараз не про читачів літнього віку, яким це все доведеться читати). Що ми чекаємо, коли перед нами ставлять проблему? Автор обґрунтує вибір свого персонажа, розповість нам, що на нього вплинуло, та чому не можна було уникнути такого кроку. «Та, людина, яка використовує інших для досягнення власних цілей, - пролунав спокійний голос баби Тані, - ніколи не буває щирою. Врешті-решт брехню буде викрито, а лиха слава про корисливу особу назавжди відштовхне від неї гарних людей і їх міцну дружбу» — у цей момент логіка покинула контекст і забрала із собою здоровий глузд. Якщо коротко, у розділі цієї цитати, діти обікрали свиней за проханням груна Асфальтника. Після неякісного виконання завдання, вони порушили правила, почали грубіянити старшому, вкрали у нього велосипед і, взагалі, почали погрожувати. Мало того, ці безсердечні створіння (інакше їх не назвеш) відмовилися слухати аргументи груна, хоча той доволі адекватно пояснив усю ситуацію, яка склалася. Пояснюю: свині забрали усю крейду і Асфальтнику не було чим малювати, мало того, він сам був створений із тієї ж крейди і був у загрозі стати наступним у чергу на викрадення. Певно, наївний читач собі вже подумав, що діти героїчно відправилися рятувати, розгубленого новим порядком, груна. Ні, вони грубо з ним повелися, як і личить моральним переконанням здорового покоління. І все це неподобство авторка аргументувала попередньою цитатою. Мовляв, якщо ти обманом виграєш гру, ти негідний член соціуму. Куди ж тоді дивилася баба Тетяна, коли діти нахабно брехали і порушували правила у десятому розділі, чи грабували бабу Ярмачку. Я розумію, що в задумі всі груни підступні та злі, але впродовж твору, читач більше співпереживає їм, ніж жорстоким, лицемірним і безсердечним дітям.
Чому має навчити твір?
Красти, коли крадуть у тебе? Знущатися із жертв політичних ігор? Насміхатися з недоліків, ображати слабших, принижувати знедолених чи вигравати будь-якою ціною? Можна пробачити десять картонних персонажів, порушення граней жанру, мізерну кількість описів і навіть непродуманий сюжет, але не таке знущання із етичних норм.
Та навіть у творі «Федько-халамидник» автор показав нам непросту долю персонажа, його чисті посягання і світлу душу. Ми побачили, як це живий і автентичний персонаж. У Ольги Токарєвої немає чим аргументувати дії своїх персонажів, окрім як: «ну вони ж так само зробили». Це номінація «для дітей», а не «пишемо дитячою логікою». Але, на жаль, як критикиня, я не можу порівнювати два різні твори, тому продовжимо аналізувати наш.
Залучаючи особисте, я правда не можу збагнути, що заважало дотриматися жанру, ввести мінімальну кількість дітей (до п'яти), розвивати стосунки «проклятої пари», і сюжет проганяти на грунах. Це значно б зменшило кількість непотрібних діалогів, додало простору для психологізму. Наші «герої» плачуть, коли боляче і сміються, коли авторка жартує (на моїй пам'яті, було лише два вдалих жарти), все інше — сухе закулісся. Ніяких тобі викривлених облич, ні спазмів у шлунку від страху. Перше, що спадає
на думку — відсутність емоційного досвіду.
Сюжет твору обіцяє бути розлогим: одинадцять провідних персонажів, хронотоп потойбіччя, нові, незаангажовані груни, боротьба за моральні цінності, і куди ж без особистої драми. Але написане вражає своєю алогічністю та недовершеністю. Щоб не видаватися голослівною, пропоную розглянути усе в деталях та на конкретних прикладах. Зав’язка повісті доволі характерна для такого типу творів: читача буквально кидають у розпал подій, і він лише старається освоїтися у всьому, що навалилося на нього. Не вважаю за потрібним критикувати такий спонтанний початок. З одного боку, ми дійсно не посвячені у таємниці світу цієї книги, а з іншого — це створює певну інтригу. Можливо, перебірливий реципієнт буде незадоволений таким швидким наганянням подій, але зауважу – хід доволі поширений, і в контексті нової української прози виглядає навіть доволі свіжо.
Невигідно у цьому випадку виглядає мала візуалізація процесу. По-правді, читач погано бачить місце, в якому відбувається усе. Авторка надала всього лише нарис інтер’єру, але одразу видно, що сама там була проїздом і не встигла прожити усю атмосферу. «В кутку стояв саморобний круглий стіл, накритий клейонкою, в блідо-рожеві ромашки». Вся суть описів закладена у «саморобних» столах. Дуже складно знайти дійсно вартісний інтер’єр у творі, адже за кілька прожитих днів, ми не встигаємо зустріти вдосталь місць, аби пройнятися твором. Чи применшує це вартісність повісті? Однозначно так.
У місцях, де має говорити топос — з пустого в порожнє переливають персонажі. Наївні фрази, що не залишають у пам’яті жодної картини. Складається негативне враження, що з таким глибоким креативним потенціалом, пані Токарєва навмисно заплющує очі читачеві, і змушує слухати одноманітні голоси дійових осіб.
Буду відвертою — сюжет, не на жарт, розчаровує. Як уже говорилося, зав’язка твору багато обіцяє і читач, готовий до занурення у пригоди, отримує саму неоднозначність. Про все по-порядку: ідея в тому, щоб на принципі гри (як актуально у постмодерні) показати моральний ріст дітей радянського покоління. Не склалося, на жаль, усе. Перед тим, як остаточно пройтися по композиції, розставлю крапки над «і» в питанні хронотопу. Перше: яку саме епоху описує авторка? Дуже важко це зрозуміти, адже, в принципі, розмови дітей нагадують типове спілкування сучасних підлітків. Манера говоріння, актуальні теми нашого часу, усталені мовні звороти, які використовуємо ми. Але авторка вказує нам наступне: «Над столом висіла ікона, з якої дивився на дітей якийсь святий, але вони в цих речах не розбиралися, адже піонери в Бога не вірили». І, власне, більше ми не чули ніяких нагадувань про час чи рік. Все це не було б так критично, як би не питання: «Навіщо взагалі вводити в контекст комунізм?» Можливо, це спроба розвіяти стереотип про «ідеальність» дітей в радянську епоху, чи просто авторка хотіла передати нам дух того часу. Чим би Ольга Токарєва не керувалася, задум здійснено погано. Не кажу, що очікувала наскрізний образ серпа та молота, але щось на кшталт життєвих моментів або ж навіть незрозумілих нам, людям пострадянського суспільства, слів чи ситуацій – було вкрай мало. Якщо прибрати усі натяки на історичний контекст, повість нічого не втратить. Від цього, апеляція до попередніх епох виглядає, як мінімум, невдало. Не мені диктувати авторському задуму, що робити, проте усі висвітлені проблеми позачасові, проте в нашому часі, були б, як ніколи, актуальні. Якщо перейти до ґрунтовного аналізу сюжету, то тут уже виникають проблеми на всіх фронтах.
Чому стільки діалогів? Як можна щось побачити крізь постійне говоріння, белькотання, розмови, бесіди, сварки – та масу інших синонімів одного і того ж процесу? Фізично – це втомлює. Очі шукають, де б відпочити від постійної уривчастості, але цього зробити не вдається, бо авторських відступів, як уже було згадано – дуже мало.
Підсумувати це можна так: форма повісті не дотримана, це скоріше фабульний переказ роману із розгорнутими діалогами. Розмір – той що треба, подієвість і більша кількість персонажів — дотримано, але їх опис та розвиток зазнав значних втрат. Груни детально та якісно описані, проте авторка забуває про дітей, завдяки яким відбувається звільнення від прокляття. Ольга Токарєва вважає за норму красти, обманювати та ображати старших – зважаючи на це все, про яку виховну складову повісті ми можемо говорити? Читати це – випробування. Знайти в цьому сенс – ще важче, та і навіщо…
Тамара Федик