Коли можна не мовчати. Історія жінок
Письменниця Тамріко Шолі зробила дуже круту річ: поспілкувалася зі 100 жінками, де було обговорено чоловіків, страхи, перемоги та поразки, розчарування, не розуміння батьків і багато-багато всього, що хочеться сказати, але соромно чи просто не наважуються запитати. До кожної людини потрібен власний підхід, аби розмова полилася в потрібному руслі й без стресу для всіх. Як на мене, авторка справилася з поставленою задачею. А що там далі, зараз усе відкрию.
Якщо сильно не вдаватися у подробиці, то в середині знайдемо 14 особливих інтерв*ю, що Тамріко взяла в звичайних жінок, що так само як і ми встаємо зранку іноді з великим бажанням залишитися в ліжку, з щоденної рутиною у вигляді, школи, університету, роботи, коли з батьками певні конфлікти і тебе не чують, коли дуже хочеться, але блїшся зробити крок у невідоме, бо ніхто не дає гарантій, що там тебе чекає. Знайшли щось що так схоже на вас? Тоді книжка точно не стане тією, що читається тільки " для галочки". У цьому книжковому сундуку історій побачиш себе саму сьогодні/завтра/післязавтра.
Звичайно, ми всі різні й в кожного власні вподобання, погляди на життя, мислення, вираження емоцій та навіть манера розмови у кожного своя, особлива. Та кожній хочеться бачиться поруч людину, з якою страх показатися дивною чи якоюсь не такою відступить на другий план і ви згадаєте про це навіть не з ним/нею. А просто сміятися до коліків у животі чи сліз. Ніжно торкатися носом у плече, вдихаючи знайомий запах. Робити шалені вчинки, за які не осудять, а зроблять разом з тобою і згадуватимуть з посмішкою. Будуть міцно тримати за руку, коли страшно чи здаватиметься, що все дуже погано і не має сенсу щось робити далі. І просто любити. Без будь-яких упереджень. Адже ми змінюємося і змінюємо, коли є заради кого і той/та вболіває за тебе можливими і надможливими способами. Це дуже круто.
Але буває й так, що ваші шляхи росходяться. Ви виросли із відносин, або почуття вже не до того. Це нестерпно усвідомити і хочеться втекти від проблем, а вони якось самі собою вирішаться. У дитинстві ми вірили саме в таку солодку мрію, та ми виросли і настав час не тікати. Вдихнути і зупинити все те, що тягнеться не один рік, а ми все думаємо, що якось усе зміниться. Однак навіщо жити в постійному відчутті, наче все проходить повз і хочеться сидіти та ридати від безвихіддя.
Якщо брати акцент на враження, то одна цитата в книгі сама за мене сказала так, що краще не було б.
"Понять - не значит разделять эту точку зрения, но уважать. Уважать - не значит поступать точно таким же образом, но позволить людям быть такими, какие они есть, для того чтобы они позволили это и тебе"
Якщо вас відлякує, що тут виключно жіночі соплі і така книженція не варта уваги навіть однієї сторінки, то дуже помиляєтесь. Хоча , можливо, вона зачепила у поєднанні з тим, що смакувала кожну нову сторінку повільно, але вдупмливо, не посмішаючи. Подібне трапляється рідко, оскільки не люблю розтягувати читання на великий термін. Але вона було того варта. Дуже варта.