До питання стилю в літературі
В цій невеликій літературно-критичній розвідці я хочу розібратися і скласти свою думку про такі поняття як «стиль», «стилізація», а також «чужий стиль і стилізація. Слово «стиль» відоме всім, так філологи вбачають над ним перш за все «стиль письма», але ж в моді воно означає здавалось би зовсім інше, радше індивідуальні особливості іміджу, те як людина одягається. А згадаймо ще й популярне слово «life style», що означає вже спосіб життя людини, її звички.
Ми бачимо, що «стиль» має багато значень з різних галузей, та все ж не можна не помітити, що в них є щось спільне. Тож, я спробую сформувати своє загальне визначення стилю. Я вважаю, що стиль це спосіб скеровування чогось, закладена в голові організуюча модель за якою ми щоразу йдемо і не важливо, чого вона стосується: письма, іміджу чи життя чи чогось іншого – воно припасовується до цієї моделі. Це модель формується, звісно, не одразу – на це потрібен час. Наприклад, молодому автору потрібно багато практики, аби він перестав писати як його улюблений письменник або ж просто безлико. Можуть пройти роки перш ніж він виробить особистий, характерний для нього та не схожий на інших стиль. І потім, коли ми сідаємо писати новий текст, то ми підсвідомо йдемо за цією сформованою моделлю письма. Змінити свій стиль важко, адже просто так почати писати зовсім по-іншому. Хоча, можна відтворити стиль письма іншого автора, та це вже буде стилізацією, та й вона, якщо немає якоїсь особливої мети і мандрує з твору в твір, стає звичайним епігонством. Та про неї пізніше. Отож на основі вище сказаного можна узагальнити особисто моє поняття стилю – це поступово сформована, стійка модель якою ми керуємося та на яку покладаємося. Звернімося до етимології – очевидно, що поняття «стиль» пішло від латинського «stylus», що означає «паличка для письма. Проте, я ще натрапила на слово «шкиль» – що означає «манера», «зразок», таке значення підтверджує мою попередню думку.
Поняття стилю закладає в собі певну двозначність, оскільки ним позначають як ознаки притаманні певному напряму, часу так і манеру одного письменника. Я вважаю, що це поняття повинно більш розмежовуватись.
Ролан Барт у своїй роботі говорить про стиль так: «язык располагается как бы по эту сторону Литературы. Стиль же находится едва ли не по другую ее сторону: специфическая образность, выразительная манера, словарь данного писателя — все это обусловлено жизнью его тела и его прошлым, превращаясь мало-помалу в автоматические приемы его мастерства. Так, под именем «стиль» возникает автономное слово, погруженное исключительно в личную, интимную мифологию автора, в сферу его речевого организма, где рождается самый первоначальный союз слов и вещей, где однажды и навсегда складываются основные вербальные темы его существования. Как бы ни был изыскан стиль, в нем всегда есть нечто от сырья: стиль — это форма без назначения; его толкает некая сила снизу, а не влечет к себе известный замысел свыше; стиль — это человеческая мысль в ее вертикальном и обособленном измерении. Он отсылает к биологическому началу в человеке или к его прошлому, а не к Истории: он — природная «материя» писателя, его богатство и его тюрьма, стиль — это его одиночество» (Ролан Барт «Нулевая степень письма»). Мені імпонує думка вченого, адже дійсно, стиль всотує часточку кожного з нас. Наприклад, я – емоційна і чутлива людина, тому в моїй творчості багато засобів емоційної виразності, я люблю художність, екзистенціалізм і не можу писати сухо та коротко. Стиль виникає із нашого досвіду, з наших проб і помилок, в ньому міститься характер самого письменника. Вчений каже що стиль, це форма без призначення, я розумію його так – це стала форма, якою послуговується автор не для написання конкретного твору, а потім може його змінити, тоді виходило б, що зміст корегує стиль, але насправді, стиль припасовує будь-яку розповідь. Якщо зміст – це «про що», то стиль – це «як подати зміст». Стиль дійсно може бути самотністю, адже він може не подобатись читачам, бути не популярним чи не сучасним, і тоді у письменника не буде своєї аудиторії. Деякі письменники змінюють свій стиль під аудиторію і стають успішними, а деякі вірні своєму стилю і залишаються самотніми. У кожного свій вибір.
Отож, я розглянула поняття стилю загалом, а тепер перейду ближче до «чужого стилю»
Отож, якщо вивчити модель стилю якогось письменника чи напряму, то його можна його відтворити. Мені згадалося, як ми коли вивчали риси якогось стилю, скажімо бароко чи постмодернізму, намагалися створити стилізацію або пародію. Знову таки, до цього літературного явища є аналогія зі сфери моди: хтось краде якусь деталь у іншого дизайнера, хтось сліпо наслідує стиль свого кумира, а хтось влаштовує вечірки у стилі минулих часів.
Для постмодерної культури, в якій ми знаходимося, притаманне цитування (та що там, література майже вся цитатна), тож використання чужого стилю у власних текстах поширене.
Деякі автори відмовляються від пошуку свого стилю і вдаються до епігонства, коли обравши якогось відомого письменника, Шевченка наприклад, людина штампує ті низькопробні вірші; плагіату, запозичення, наслідування – коли молодий автор прагне писати як письменник, який йому подобається. Та як на мене, ці форми існування чужого стилю в тексті є доволі низькими , вони не збагачують літературу. Тоді ж як стилізація, переспів, пародія, пастиш, це більш виважені форми. Вони потребують більше зусиль і можуть бути прекрасним літературним доробком, якщо запозичення стилю виправдане певною метою, коли це авторський прийом, а не просте бажання писати як якийсь письменник, і якщо написано майстерно та з розумом.
Стилізація. Для мене це відтворення якогось стилю у власному творі. І якщо в поняття «стиль» вкладають індивідуальний або колективний, то стилізувати теж можна як письменника, так і загалом напрям. Вона, я вважаю, уводить чужий стиль не заради самого стилю, як в епігонстві, а для своєї власної мети. І коли ця мета досягнута, а реципієнт розуміє, що автор не просто так використовує таке запозичення, тоді на мою думку, стилізація стає мистецтвом.
Знаходимо таке визначення стилізації: «Стилізіція ( франц. stylisation) — свідоме наслідування творчої манери певного письменника, зовнішніх формальних ознак його стилю, певного фольклорного чи літературного жанру, стилю чи напряму» (Р. Гром’як, .Ю. Ковалів «Літературознавчий словник-довідник»). Та, особисто мені, це визначення не дуже подобається, адже воно не вказує, чим стилізація відрізняється він інших форм чужого стилю, тут воно прирівнюється до наслідування.
Натомість у Михайла Бахтіна знаходимо, на мою думку, вдалий її опис: «Стилизация предполагает стиль...Стилизатор пользуется чужим словом как чужим и этим бросает легкую объектную тень на это слово…Этим стилизация отличается от подражания. Подражание не делает форму условной, ибо само принимает подражаемое всерьез…Здесь происходит полное слияние голосов .Стилизация стилизует чужой стиль в направлении его собственных заданий. Она только делает эти задания условными» (М. Бахтін «Проблема поетики Достоєвського»). Дійсно, стилізація це не сліпе наслідування, у якому стиль письменника потрапляє в текст не зміненим. Автор стилізує певний текст не тому, що йому подобається цей стиль і він ніколи не зможе написати краще, а тому, що це спосіб досягнення його мети.
Пародія. Вже саме слово говорить, що таке запозичення стилю буде комічним. Тобто, пародія, як і стилізація, має мету, але її завдання висміяти і викликати сміх. У ній вірогідне використання іронії, сарказму, адже пародія швидше за все буде дошкульною. Також, я гадаю, що таке використання чужого стилю буде скероване на конкретний твір ( мені важко уявити як можна пародіювати групу авторів чи цілий напрям).
Що говорить про пародію Михайло Бахтін: «здесь автор, как и в стилизации, говорит чужим словом, но, в отличие от стилизации, он вводит в это слово смысловую направленность, которая прямо противоположна чужой направленности. Второй голос, поселившийся в чужом слове, враждебно сталкивается здесь с его исконным хозяином и заставляет его служить прямо противоположным целям. ... Поэтому нарочитая ощутимость чужого слова в пародии должна быть особенно резка и отчетлива. Авторские же замыслы должны быть индивидуализированы и содержательно наполнены. Чужой стиль можно, в сущности, пародировать в различных направлениях и вносить в него различные акценты, между тем как стилизовать его можно, в сущности, лишь в одном направлении - в направлении его собственного задания. Пародийное слово может быть весьма разнообразным. Можно пародировать чужой стиль как стиль, можно пародировать чужую социально-типическую или индивидуально-характерологическую манеру видеть, мыслить и говорить…Далее, и само пародийное слово может быть различно использовано автором: пародия может быть самоцелью (например, литературная пародия как жанр), но может служить и для достижения иных, положительных целей» (М. Бахтін «Проблема поетики Достоєвського»). Тобто, пародія сміливіша за стилізацію і має більше можливостей. Для комічного ефекту запозичення стилю стає більш явним, чіткішим, видно суперечку двох думок.
Ще один вияв чужого стилю, про який я хотіла сказати – це переспів. В цьому слові вже закладена суть, префікс -пере означає дію якогось перетворення, а корінь спів говорить про форму тексту, він має бути мелодійним, римованим. Тобто якщо узагальнити – це переробка на новий лад твору віршованої форми.
Загалом, якщо говорити стилізацію, пародію та ін., варто згадати, що вони належать до явищ інтертекстуальності. Адже в них так, чи інакше можна розгледіти прототекст. Тож, класифікація інтертекстуальності Жанетта включає: стилізацію, пародію, переспів, пастиш. Отже, це не просто наслідування стилю, це вже діалог двох текстів.
Вікторія Тютюн