Замальовка
Сьогодні шостий переїзд за місяць. Австрія. Понад усе обожнюю гастролювати саме у цю країну. Люди у ній емоційність одягають у сірий діловий костюм, і тільки на моїх концертах (так мені кажуть концепт-менеджери), вони повністю роздягаються.
Пообідні нас заселили у «Хілтон», і це мені подобалось. Сервіс не докучає різноманітними проханнями зафрендитись, журналісти не мають змоги потрапити у готель, а на столі, як завжди, стоїть три пляшки дорогого енергетику.
- Томас, за дві години буде check, а поки налаштовують техніку, - проговорив, навіть протараторив один з організаторів.
- Окей! А, ще! Потурбуйтесь, щоб між сценою і фан-зоною було якомога більша відстань. Минулого разу скажені фанатки ледь охорону не вбили, так сильно рвались на сцену.
Чоловік у жовтогарячому жилеті тільки кивнув, але залишився стояти у дверях.
- Щось ще?
- Я… я хотів би попросити автограф, ви ду…
- Ви знущаєтесь? Геть звідси, у мене купа справ! – роздратовано промовив я, і взявся за перевірку пошти.
Так, у турботах, пройшло близько шести годин. Я встиг трохи адаптуватись до сцени, оглянути світло та навіть поговорити зі спонсорами, які обіцяли мені аншлаг. Аншлаг… Яке гучне слово, особливо якщо його смакувати на слух. Ніколи не міг уявити, що, сидячи за старим «Сіменсом», який неодноразово ігнорував мої бажання змінити мотив мелодії чи підвищити гучність, я зможу стояти за одним з найдорожчих контроллерів світу і запалювати вогонь без сірки.
Коли я на сцені, світ ніби стає зображенням у лінзі фотоапарату на довгій витримці. Вогні від смартфонів зливаються у світлові хвилі, які бурхливим потоком огортають мене, «Піонера» та стадіон. Все стає суцільним: емоції, вигуки, бажання…
Цей день не був виключенням. Австрія зустріла мене жваво, хоча позаяк втомлено. Робота не всіх відпустила, а драйв ще не встиг наповнити тромби у капілярах.
Ми розпочали з нової пісні «Organic», створеної за сумісництвом Джареда Лето, потім, підвищуючи градус, з колонок залунала «Vivid death».
Традиційно, після другої пісні я почав оглядати стадіон, аби привітатись з тими, хто надійшов пізніше. Не сказав би, що мені це подобалось робити, але подібні маніпуляції завжди позитивно впливали на стосунки між слухачем і музикантом, до того ж, я мав підтримувати статус «компанійського» хлопця з Торонто.
Мої очі ліниво блукали секторами, аж поки їх не обпік один холодний погляд. Її очі байдуже споглядали на мене, час від часу надаючи перевагу зоряному небу, яке грало з світловими променями.
Я не знаю, скільки це тривало, але її фігура, така яскрава у своєму сірому худі, мене зачепила. Вона була не така, як інші фанатки. Я відчував себе вимираючим білим вовком, якого досліджує експедитор із Середньої Азії. І це бадьорило краще за усі енегретики світу.
Заготовлені п'ятнадцять треків репертуару промайнули швидко, але не для мене. Кожну ноту я намагався уповільнити, аби було більше часу надивитися на її біле обличчя, яке вона частково сховала за капюшоном. Замерзла…
Остання пісня, - і я, швидко прощаючись, побіг за куліси, до виходу. Штовхаючись, мої ноги прямували божевільним темпом, щоб побачити її… Сірий капюшон! Вона виходила!
Миттю я вихопив її серед натовпу, байдуже реагуючи на захват і ґвалт, спричинений моєю персоною. Мене цікавила вона і її очі.
- Я можу Вас провести? – нервово запитав у володарки сірого худі.
- Проведіть мого батька до будівлі біржі труда, на яку ви чемно його направили.
- Що? Батька? Якого батька?
- Який просив автограф. Для мене.
Пам’ятаєш, ми з тобою тоді блукали?
Заплутавшись серед гір, свої очі слізьми випікали?
Однин одного зовсім не знали,
Але блукали, поодинці блукали…
Я свій відчай цеглою заливав між нами
Ми були в одній кімнаті, але за різними стінами
Як білки у клітці ривками
Блукали, блукали, блукали…
Анастасія Биструшкіна